TOU

Про Варку-брехуху і змію-чарівницю

Казки Марії Романівської

Варка була лінива дівчинка, а до того ж любила брехати. Всі діти в школу, а Варці — гулянки. А як по­вернеться додому…

— В школі була? — запитує мама.

— Звичайно, мамочко, ще й відмінно з арифмети­ки маю!

А в школу дівчинка вже з тиждень як не ходила.

Жила Варка вдвох з мамою у великому селі. Мама в неї була найкраща з усіх мам, квіткаркою працюва­ла, квіти вирощувала чудові. Найкраща була в неї сонячна квітка. Довго ростила її Варчина мама, до схід сонця поливала і виростила землі рідній на гор­дість, людям на здоров’я. Хто підійде до тієї квітки, пахощі її вдихне,— хоч який би хворий не був,— від­разу видужає…

Працювала мама в колгоспному саду, а донька байдики била. І не до школи восени — до лісу бігала Варка: ожини збирати, гриби, горіхи лускати.

Папороті пишні прохолодою її вабили, квіти осін­ні — пахощами, дозрілі ягоди — солодощами.

Одного дня стріла Варка в лісі дівчину-красуню. Словом привітним обізвалася до неї дівчина й гуляти з собою повела. Сподобалась Варці незнайомка. Пісню, як птах, виводить, таємниці лісу знає, ягоди, гриби добірні знаходить. І похвалилася їй Варка мамою, її сонячною квіткою.

Біг день, як струмок гірський. Незчулася брехуха – ледащиця, як і сонце за дерева пірнуло. І тільки про­мінь останній сховався, зблідла незнайома дівчина, охнула, засичала, зеленавою гадюкою обернулася й геть у траву поплазувала. Була то не дівчина, а лиха змія-чарівниця.

А другого дня прийшла до Варчиного двору ця дів­чина, та сама змія-чарівниця, що людиною прикину­лась. Попрохала в мами Варчиної квітку сонячну по­дивитись: мовляв, голова в неї болить, полікуватись хоче… Здалека нібито приїхала, заморилася…

Пізнала Варка змію, зблідла, затрусилася.

— Що з тобою, любонько? — запитала доньку ма­ма.— Чи не знаєш ти дівчини цієї?..

Та не зважилася Варка правди сказати, що не в шко­лу вона ходила, а в лісі байдикує. Очі додолу опу­стила й відповіла мамі:

— Ні, мамочко! Ніколи не бачила я цієї дівчини.

Прийняла мати лиху чарівницю, як небогу рідну.

До квітки сонячної повела…

Коли вечір прийшов, сонце за гору сховалось і останній промінь згас, злісно засичала прекрасна дівчина… Змією лютою звилася, кинулася до матері Варчиної, в серце її вкусила… Впала додолу мама, ох­нула і вмерла. Тільки сльозинка з її очей на траву впала й камінчиком прозорим застигла.

— Мамо моя рідна! Дорога…

Кинулась Варка до мами, плаче, цілує. Мовчить мама. Зміюка ж тільки засміялася… Хвостом метнула, квітку цілющу відкусила і з нею у сутінках зникла.

Довго плакала-ридала Варка, серцем умлівала, аж лебідь біла, що над хмарами летіла, спинила свій літ:

— Чого ти плачеш, аж у небі хмарки здригаються?

— Як мені це плакати,— відповіла Варка,— коли вбила чарівниця-змія мою дорогу маму.

І розповіла все лебедиці. А та й каже:

— Є від отрути зміїної тільки одні ліки — жива во­да. Та замкнула в лісі цей струмок вона ж, лиха змію­ка, і ключ у Зеленому болоті сховала. Тільки зійде місяць, перший промінь його піймай. Схопи обома ру­ками та й іди за ним. Приведе тебе промінь до цього болота. Але ж важко ключ добути. Тільки хто любить когось дуже і нічого не боїться, може це зробити.

І вирішила Варка матір врятувати. Подякувала во­на лебедиці, огорнула матір квітками, взяла пляшеч­ку для води й до лісу подалася.

Тільки кинув місяць додолу пасмо промінців, упій­мала Варка блискучу ниточку й за нею пішла.

Бігла ниточка поміж папоротями, ховалася в густій траві і привела дівчинку до Зеленого болота. Сиділа там біля води велетень-жаба, сама завбільшки з соба­ку, вся в зморшках, пазурі на лапах страшні, очі лу­паті, як жарини, горять. А круг неї жабенята, мов цуцики, граються, пустують.

— Ква-ква,— заскрегота­ла жаба, побачивши дівчин­ку,— тут зелена вода, запо­відна глибина. Ступиш — сві­ту більше не побачиш. Чого тобі тут треба?..

Заплакала Варка гіркими сльозами, заголосила:

— Ой, була я поганою дів­чинкою, й через мене змія- чарівниця мою маму вбила. Та тому ж і сонце не світить і квіти не пахнуть, в кого ма­ми любої нема. Води мені живої треба.

І закричали жабенята, це почувши:

— Ой бідна, бідна дівчин­ка! Та нема ж на світі гірше, як без мами жити. Допоможи їй, матінко-жабо.

Пройняв жаль серце жа­б’яче, і сказала вона:

— Треба у болото спусти­тись. Там на дні росте під­водна ялина. А на тій ялині, у кошлатій гущавині, висить ключ від струмка живого. Стережуть той ключ п’явки страшні. Та хто любить дуже і нічого не боїться, той до ялини доб’ється.

Зраділа Варка: на все готова була, аби матір любу рятувати.

Покликала тоді жаба одно­го пуголовка, зябра в нього зняла й одягла їх дівчинці.

— Дихай ними під во­дою,— каже,— жива будеш!

Зітхнула Варка, очі при­мружила трохи, щоб не страшно було, і в болото пір­нула.

Місяць окатий світив у во­ду ясно. І побачила Варка, що на дні болота квітучий сад росте. А посередині кош­лата ялина віти пишні роз­кинула. Попливла Варка до неї, але закаламутилось, змутніло все болото. І звіду­сіль, з кожної квітки кину­лись на дівчинку великі, мов гадюки, п’явки, засичали, вп’ялись їй у руки, в ноги. Рвали вбрання, ссали кров, до серця добирались…

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сердита  черепашка”
Автор – Марія Романівська
Видавництво :  “Веселка”
М. Київ,  1981 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: