Про Варку-брехуху і змію-чарівницю
Казки Марії Романівської
Варка була лінива дівчинка, а до того ж любила брехати. Всі діти в школу, а Варці — гулянки. А як повернеться додому…
— В школі була? — запитує мама.
— Звичайно, мамочко, ще й відмінно з арифметики маю!
А в школу дівчинка вже з тиждень як не ходила.
Жила Варка вдвох з мамою у великому селі. Мама в неї була найкраща з усіх мам, квіткаркою працювала, квіти вирощувала чудові. Найкраща була в неї сонячна квітка. Довго ростила її Варчина мама, до схід сонця поливала і виростила землі рідній на гордість, людям на здоров’я. Хто підійде до тієї квітки, пахощі її вдихне,— хоч який би хворий не був,— відразу видужає…
Працювала мама в колгоспному саду, а донька байдики била. І не до школи восени — до лісу бігала Варка: ожини збирати, гриби, горіхи лускати.
Папороті пишні прохолодою її вабили, квіти осінні — пахощами, дозрілі ягоди — солодощами.
Одного дня стріла Варка в лісі дівчину-красуню. Словом привітним обізвалася до неї дівчина й гуляти з собою повела. Сподобалась Варці незнайомка. Пісню, як птах, виводить, таємниці лісу знає, ягоди, гриби добірні знаходить. І похвалилася їй Варка мамою, її сонячною квіткою.
Біг день, як струмок гірський. Незчулася брехуха – ледащиця, як і сонце за дерева пірнуло. І тільки промінь останній сховався, зблідла незнайома дівчина, охнула, засичала, зеленавою гадюкою обернулася й геть у траву поплазувала. Була то не дівчина, а лиха змія-чарівниця.
А другого дня прийшла до Варчиного двору ця дівчина, та сама змія-чарівниця, що людиною прикинулась. Попрохала в мами Варчиної квітку сонячну подивитись: мовляв, голова в неї болить, полікуватись хоче… Здалека нібито приїхала, заморилася…
Пізнала Варка змію, зблідла, затрусилася.
— Що з тобою, любонько? — запитала доньку мама.— Чи не знаєш ти дівчини цієї?..
Та не зважилася Варка правди сказати, що не в школу вона ходила, а в лісі байдикує. Очі додолу опустила й відповіла мамі:
— Ні, мамочко! Ніколи не бачила я цієї дівчини.
Прийняла мати лиху чарівницю, як небогу рідну.
До квітки сонячної повела…
Коли вечір прийшов, сонце за гору сховалось і останній промінь згас, злісно засичала прекрасна дівчина… Змією лютою звилася, кинулася до матері Варчиної, в серце її вкусила… Впала додолу мама, охнула і вмерла. Тільки сльозинка з її очей на траву впала й камінчиком прозорим застигла.
— Мамо моя рідна! Дорога…
Кинулась Варка до мами, плаче, цілує. Мовчить мама. Зміюка ж тільки засміялася… Хвостом метнула, квітку цілющу відкусила і з нею у сутінках зникла.
Довго плакала-ридала Варка, серцем умлівала, аж лебідь біла, що над хмарами летіла, спинила свій літ:
— Чого ти плачеш, аж у небі хмарки здригаються?
— Як мені це плакати,— відповіла Варка,— коли вбила чарівниця-змія мою дорогу маму.
І розповіла все лебедиці. А та й каже:
— Є від отрути зміїної тільки одні ліки — жива вода. Та замкнула в лісі цей струмок вона ж, лиха зміюка, і ключ у Зеленому болоті сховала. Тільки зійде місяць, перший промінь його піймай. Схопи обома руками та й іди за ним. Приведе тебе промінь до цього болота. Але ж важко ключ добути. Тільки хто любить когось дуже і нічого не боїться, може це зробити.
І вирішила Варка матір врятувати. Подякувала вона лебедиці, огорнула матір квітками, взяла пляшечку для води й до лісу подалася.
Тільки кинув місяць додолу пасмо промінців, упіймала Варка блискучу ниточку й за нею пішла.
Бігла ниточка поміж папоротями, ховалася в густій траві і привела дівчинку до Зеленого болота. Сиділа там біля води велетень-жаба, сама завбільшки з собаку, вся в зморшках, пазурі на лапах страшні, очі лупаті, як жарини, горять. А круг неї жабенята, мов цуцики, граються, пустують.
— Ква-ква,— заскреготала жаба, побачивши дівчинку,— тут зелена вода, заповідна глибина. Ступиш — світу більше не побачиш. Чого тобі тут треба?..
Заплакала Варка гіркими сльозами, заголосила:
— Ой, була я поганою дівчинкою, й через мене змія- чарівниця мою маму вбила. Та тому ж і сонце не світить і квіти не пахнуть, в кого мами любої нема. Води мені живої треба.
І закричали жабенята, це почувши:
— Ой бідна, бідна дівчинка! Та нема ж на світі гірше, як без мами жити. Допоможи їй, матінко-жабо.
Пройняв жаль серце жаб’яче, і сказала вона:
— Треба у болото спуститись. Там на дні росте підводна ялина. А на тій ялині, у кошлатій гущавині, висить ключ від струмка живого. Стережуть той ключ п’явки страшні. Та хто любить дуже і нічого не боїться, той до ялини доб’ється.
Зраділа Варка: на все готова була, аби матір любу рятувати.
Покликала тоді жаба одного пуголовка, зябра в нього зняла й одягла їх дівчинці.
— Дихай ними під водою,— каже,— жива будеш!
Зітхнула Варка, очі примружила трохи, щоб не страшно було, і в болото пірнула.
Місяць окатий світив у воду ясно. І побачила Варка, що на дні болота квітучий сад росте. А посередині кошлата ялина віти пишні розкинула. Попливла Варка до неї, але закаламутилось, змутніло все болото. І звідусіль, з кожної квітки кинулись на дівчинку великі, мов гадюки, п’явки, засичали, вп’ялись їй у руки, в ноги. Рвали вбрання, ссали кров, до серця добирались…
Та згадала Варка, що має врятувати свою любу маму, закрила лице руками й кинулася вперед. Хвилею каламутною, ніби море, запінилось болото… І страшний вир круг ялини тієї утворився.
Хвилі били, крутили Варку, але добилася до ялини дівчинка й схопилася за неї руками. І тоді враз покинули її п’явки, в дно зарилися. Вода стала тиха й прозора, як у чистому джерелі. Розсунула гілля дівчинка й побачила: висить, подзвонює золотий ключик. Схопила вона його й попливла назад.
Вийшла Варочка з болота. Дерева їй вклонилися. Жабка зняла зябра, чистим лататтям її витерла, і загоїлись враз усі її криваві рани.
— Іди ж тепер у садок зміюки і не бійся. Он там живе вона, під дубом,— показала жабка.
Глянула Варка. Дуб великий неподалік стоїть. Підійшла вона, ключем об коріння стукнула. Розсунулась земля, й хід відкрився. Спустилася Варка, аж там сад під землею росте. І їхня вкрадена сонячна квітка посередині горить. А в траві змія спить, і над на горі мармуровій замок висить.
Проснулась змія, побачила Варку й кинулась на неї, отруйні зуби вищиряючи. Та показала дівчинка їй ключ, змія знітилась, хвостом ударила й крізь землю провалилась. Варка швидше замок відімкнула, а там у горі мармуровій струмить вода. Набрала Варка води тієї в пляшечку, квітку вийняла й швидше додому побігла.
Принесла. Аж у саду в них людей повно: маму ховати збираються. Кинулась до мертвої дівчинка, водою бризнула, й ожила, відкрила мати очі.
— Мамочко, прости мені, дорога!..— скрикнула Варка.
Плачучи від радості, обняла маму й обіцянку дала ніколи не брехати й не лінуватися. Бо ведуть лінощі до болота темного, до змії поганої, до лиха чорного.
Джерело:
“Сердита черепашка”
Автор – Марія Романівська
Видавництво : “Веселка”
М. Київ, 1981 р.