Про веселку та солов’я

«Оце так диво! – захоплено мовив заєць. Від здивування він аж піднявся на задні лапи й зачаровано поглядав на небо, де усіма барвами вигравала веселка. «Червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій і навіть фіолетовий! Ото якби взяти цієї краси, бодай трішечки, собі – міркував сіренький. – Хоч би цей – оранжевий – колір солодкої морквинки». «А чом би й ні?», – подумав він. Рішуче підійшов до веселки, схопився руками за оранжевий колір і, мов стрічку, намотав його в помаранчевий м яч. Косоокий зиркнув у сторони, пересвідчився, що його ніхто не запримітив, і чимдуж чкурнув у гущу лісу. «Гарно -гарно! – казав господар лісу ведмідь, коли розглядав райдугу. – А цей червоний – подібний до малини». При цій згадці бурий солодко облизнувся і попрямував до веселки. Він хвацько дістав смужку червоного. Зробив з неї величенький клубок і, обережно поклавши його в мішок, побрів до барлоги.
«Колір курчати, – казала лисиця, коли дивилася на веселку, що була вже і без оранжевої й без червоної фарби, – такий не завадить мати у себе вдома». І похапцем стягнула яскраво-жовту стрічку з неба.
Зупинився і гурт метеликів, які замилувалися зеленим кольором, – адже їм так подобається красуватися на зеленому листі. Нескладно здогадатися, що врешті веселка позбулася й зеленої фарби.
Блакитний колір сподобався білочці, яка давно мріяла знайти дупло якомога вище, аж біля самісінького неба, щоби бачити усі горіхи на деревах. Синій уподобав бобер, що полюбляв пірнати в синю воду. Фіолетовий радо взяла мрійлива козуля. Вона, мов шарфом, огорнула ним свою шию і мала доволі загадковий вигляд.
Здавалося, усі звірята були задоволені, але коли пожвавлення потроху вщухло, стало чути тихенький, невтішний плач. І вони, один за одним, подалися шукати того, хто так сильно плакав. Невдовзі біля величезного дуба опинилися усі щасливці, котрі мали веселкові барви. На їх подив, плакав соловей. Вони збентежено гляділи на птаха, адже звикли, що соловей співає, а не плаче. «Раненько, – ридаючи промовляв він, – Я бачив веселку. Її чарівні кольори милували увесь ліс. Вона мала ніжно -зелені фарби весни, жовто-червоні літа й осені, блакитно-синьо-фіолетові зими. Це – мов зустріч усіх пір року водночас! Найяскравіше видіння у моєму житті, яке може порівнятися хіба що із заходом сонця. Але поступово…», – і тут птах не втримався й знову прегірко заплакав. Тоді білка, перескакуючи з гілки на гілку, дісталася до солов я і витерла хвостиком його слізки. «Поступово, – продовжував він, – кольори почали зникати. Спочатку зник чудовий помаранчевий, – і всі помітили, як почервонів заєць. – А далі щезнув червоний, – у цей момент ведмідь від сорому заплющив очі. – Потім жовтий, – тут лисиця потупила погляд додолу. – Зник і зелений, – і метелики зніяковіли. – А услід за ними зникнув блакитний», – сказав він, поглядаючи на білку, яка зашарілася й намагалася заховатися за дерево. «Синій і фіолетовий, – повільно продовжував птах, спостерігаючи за тим, як знітилися бобер і козуля. Соловей уже давно все зрозумів, бо під час своїх мандрів світом – від домівки до теплих країн, набачився усього. Отож, він уже не плакав, а лише з надією поглядав на звірят.
Присоромлені мешканці лісу мовчки розійшлися по домівках. І незабаром у небі, один за одним, почали з’являтися кольори веселки: червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій і ніжно-фіолетовий. Поява кожного супроводжувалася співом солов’я, – з кожною новою барвою він лунав все гучніше й гучніше. Небо радісно засміялося, а ліс знову перетворився на справжнісіньке диво, осяяне райдугою. І казковий спів солов я лунав аж до самісіньких небес.