Про зайченя

Жило-було зайченя. І звали його Вухань. Це ім’я не дуже пасувало зайченяткові, бо насправді вушка в нього були маленькі, не такі, як у інших зайців. Це дуже засмучувало Вуханя. Друзі жартома питали у зайченятка:

— Чому в тебе вуха такі короткі? Ти що, каші мало їв, чи моркви?

А деякі взагалі казали, що вуха зайченятка схожі на їжачині, чи на лисячі. Це, звісно, ​​була неправда. Ну, подумаєш — вуха коротші за звичайні!

Якось білка Вискочка сказала Вуханю, що вуха його невеликі тому, що він народився надто цікавим, і щоб не ліз, куди не треба, природа нагородила його такими короткими вухами.

Це було вже занадто!

Вухань зовсім не був цікавим, він був таким самим, як і всі.

Нарешті зайченя вирішило поговорити з мамою про свої короткі вуха.

– Дурниця! – сказала мама. – Просто ти ще маленький. Підростеш – підростуть і твої вуха. І мама почала розповідати синові про те, що всі малюки народжуються маленькими, але з часом ростуть, лапи їх стають сильнішими, спинка міцніша, підростають і вуха. Зайченя зраділо, воно було задоволене тим, що воно росте, як усі.

А мама-зайчиха придумала ось що. Вона зв’язала Вуханю білу шапку з великими довгими вухами. Тільки попередила, що шапку він одягне  завтра, бо зараз уже пізно і прийшов час іти спати.

Мама зайчиха сказала, що діти ростуть уві сні, і їм обов’язково потрібний гарний сон. Зайченяткові дуже хотілося вирости і мати вуха, як у дорослих зайців, тому воно відразу лягло у ліжечко. А про себе подумало:

— Та й до того ж я просто люблю солодко поспати на милій подушечці, під теплою ковдрою, обійнявши  улюблену іграшку.

Час і тобі спати, маленький друже. Хто засне швидше: ти чи Вухань? Я думаю, що ти, адже ти – чемпіон із засинання. Та й справ у тебе більше, ніж у зайченятка, тому тобі терміново потрібен міцний сон.

Добраніч!