TOU

Про золоту дівчину Магулену та вірного друга

Павол Добшинський

В одній країні жив король і був у нього син. Мати хлопчика давно померла, король одружився вдруге, і королева стала для малого злою мачухою. За грубою в одному з покоїв замку висіла дивна картина. Син питав у батька, хто та прекрасна жінка, яка намальована на картині. Але батько нічого не говорив про неї і завжди кінчав розмову словами:

— Коли підростеш, я сам тобі розповім.

Королевич підріс, став юнаком і часто приходив милуватися картиною. Одного разу, коли король був у доброму настрої, запитав син знову:

— Скажіть мені, врешті, батьку, хто це намальований на картині.

— Ну що ж,— відповів король,— це твоя небіжчиця-мати, і звали її Золотою дівою, і такої красуні і такої доброї не було у всьому світі. Коли я був молодим, як оце ти, я одружився з нею. Тепер і ти одружишся, щоб наш рід не згас і щоб після твоєї смерті королівство не лишилося без спадкоємця.

— Ці слова почула мачуха і одразу ж запропонувала підшукати королевичу дівчину, яка буде йому вірною дружиною. Та юнак і чути не хотів про наречену, яку знайде мачуха, і твердо сказав, що не одружиться, поки не знайде таку ж вродливу і таку хорошу дівчину, якою була його мати.

Даремне батько запевняв його, що іншої такої не було і не буде, даремне переконувала його мачуха узяти дівчину, яку вона порадить,— королевич і думати не хотів про одруження.

Минуло чимало часу, і звелів король скликати усіх своїх радників, щоб разом з ними порадитись, де і як міг би його син розшукати таку дівчину і одружитись з нею.

Поз’їжджалися у палац мудреці з усього королівства, думали з ранку до вечора, але так нічого й не надумали. Радилися вони й другого дня, і третього і зрештою зійшлися на тому, що вирядять посланців в усі краї світу шукати прекрасну наречену.

Посланці наступного ж дня вирушили в дорогу і цілий рік блукали по різних країнах, але коли повернулися додому, сказали, що про таку дівчину ніде нічого не почули.

Знову посходилися мудрі голови з усього королівства, радилися значно довше, ніж раніше, але й тепер не могли дійти згоди. Нарешті підвівся сивий дід, котрий за весь час не промовив і слова, а тепер сказав так:

— Бачу я, що нічого одностайного сказати ви не можете, і бачу, що так ми королю доброї поради не дамо. Довго я міркував, як би нам оте найкрасивіше у світі дівча для нашого королевича розшукати, і ось до чого додумався.

Ви знаєте, яке велике і славне наше місто і скільки чужоземців щодня проїздить через нього, мандруючи з однієї далекої країни в іншу. Треба нам замкнути всі криниці в місті і суворо наказати, щоб жоден городянин не давав сам води чужому чоловікові, а відправляв мандрівників до королівського палацу. Там ми одну криницю залишимо відкритою і поставимо до неї варту, яка буде розпитувати кожного, чи не чував він чогось про таку красуню.

Ця рада сподобалася королеві, і він наказав зробити все, як сказав той мудрець.

Час ішов, багато чужинців приходило до криниці у королівський двір, але жоден навіть не чув про таку дівчину.

Десь за три роки приблукав у те місто весь запорошений і пропечений сонцем мандрівник. Був він, мабуть, дуже змучений, бо вже у першому будинку попрохав напитись. Але люди відповіли, що це їм заборонено, що криниці по всьому місту замкнені і щоб він ішов до королівського двору, де йому дадуть води.

Незнайомець насилу добрався до палацу. Ще здалеку побачив він посеред двору криницю, а біля неї варту, і гукнув, щоб заради всього святого дали йому напитися, бо далі він не витримає. Вартові, побачивши чужого чоловіка, одразу ж набрали у кухоль води, дали йому напитись і тут-таки запитали, чи не чув він про найвродливішу в світі дівчину, якій би не було пари.

— Гай-гай, як же не чувати! — відповів мандрівник.— Адже я цілий світ обходив з краю в край і знаю про все, що є в світі знаменитого. І про таку красуню знаю, що коли хто гляне на неї, той одразу зомліє з подиву.

Варта схопила незнайомця за руки і повела прямо до короля, аби він розповів там, що йому відомо.
Король дуже зрадів і звелів покликати сина, щоб мандрівник повторив перед ним свою розповідь.

— Ясновельможний королю,— почав мандрівник,— це щира правда, що я обійшов увесь світ з краю в край і ніде не чував про красивішу за Золоту панну Магулену. Вона така прекрасна, що коли хто-небудь гляне на неї, байдуже — старий чи молодий,— то від її краси одразу ж непритомніє.

Тільки не радив би я молодому королевичу свататись до неї. І не тому, що це дуже далеко звідси й мало кому щастить туди добратися, а через те, щоб не трапилося з ним, як уже траплялось із багатьма пишними королями й королевичами.

Бо кожен, хто гляне в обличчя Золотій дівчині, від її краси одразу зомліє, і його недужого мусять везти додому, а вона ні за кого виходити не бажає.

Як почув про це королевич, згубив він спокій, і того ж дня хотів був вирушити в дорогу.

— Не так, сину мій,— мовив йому король,— почекай трохи! Не забудь грошей у дорогу і візьми з собою, скільки бажаєш, війська, щоб нічого лихого з тобою не приключилося.

А цей мудрий чоловік, коли ми його добре попросимо, теж піде з тобою і разом ви ту дівчину швидше здобудете.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.7 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки“
Збірка
Редактор – Т. Г. Сидоренко
Видавництво: “Веселка”
1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: