TOU

Про золоту дівчину Магулену та вірного друга

Павол Добшинський

І почав він прохати мандрівника, щоб той пішов з його сином. Незнайомець спершу відмовлявся, але король так просив його, іцо той зрештою погодився, але попередив, що піде тільки тоді, коли королевич нікого більше не візьме з собою та ще й пообіцяє, що в дорозі робитиме все точнісінько так, як він йому порадить. Так вони домовилися і наступного дня вирушили удвох у дорогу.

Ішли вони, ішли безлюдними горами, дикими шляхами, ішли довго й далеко. Аж ось одного разу застала їх ніч на якійсь горі. Блукали, блукали вони по тій горі, поки прийшли до будиночка, в якому світилося вікно.

Зайшли всередину й побачили там старого, що сидів за столом і писав у великих книгах. Вклонилися вони йому, але старий не відповів. Довго стояли вони на порозі, чекаючи, що, може, він привітається до них, коли допише, але дід мовчки писав далі. Подорожні втомилися стояти, і тоді промовив наш мандрівник:

— Як же ми тут ночуватимемо, коли він нам і слова не відповів?

— Та якось буде,— мовив королевич.— Либонь, цей дід нічого лихого нам не зробить.

Так вони й полягали собі; королевич заснув, але мандрівник спати не міг.

Перед північчю прийшли три дочки того діда. Ці три дівчини вдень голубками літали по світу.

— Чи ніхто у нас не ночує, батьку? — запитали вони.

— А якби й ночував хто? — відповів старий.— Ви на це не зважайте і кажіть, де були сьогодні і що почули.

Тут почала найстарша сестра:

— Була я сьогодні у далекому, широкому світі і почула, що один королевич шукає Золоту дівчину Магулену — таку, як колись його мати була. І хто це комусь скаже, хай одразу ж по кісточки закам’яніє.

— Де ж моя друга дочка сьогодні літала і що чула? — запитав батько.

— Літала я далеким, широким світом і почула, що той королевич, який шукає Золоту дівчину Магулену, прийде на роздоріжжя, де одна дорога буде кам’яниста й болотяна, а друга — чиста й м’яка. І коли він піде м’яким шляхом, то ніколи до Золотої дівчини не втрапить, а коли піде кам’янистим, то ще може з нею зустрітись. А хто це комусь розповість, той нехай по коліна у скелю обернеться.

— А де ти, моя менша дочко, літала сьогодні і що почула? — знову спитав батько.

— Літала я по далекому, широкому світу і чула там, що цей королевич Золотої дівчини Магулени не здобуде, якщо їй одразу в очі погляне, коли вперше зустрінеться. А якщо він у перший день на неї лише по коліна гляне, на другий день — по пояс, і тільки на третій день — в очі подивиться, отак її дістане. А хто це викаже, хай одразу ж по пояс на скелю обернеться.

Старий усе це позаписував у свої книги, а мандрівник запам’ятав.

Уранці королевич прокинувся, і обидва подорожні пішли далі. Незабаром потрапили вони на роздоріжжя. Тут мандрівник і каже:

— Найясніший королевичу, нам лежить оця кам’яниста дорога.

— Та ні, краще підемо оцією, доброю,— відповів королевич.— Хіба мало наблукалися ми дикими горами і безлюдними шляхами? Треба хвалити небо, коли ми вийшли на зручний шлях.

І рушив по м’якій дорозі. Але мандрівник пішов дикою й кам’янистою, тож і королевич незабаром теж повернув на неї, бо одному йому було сумно.

Йшли вони знову довго. Королевичу вже надокучив цей дикий шлях, не раз хотілося йому повернути назад, але товариш весь час нагадував йому, що він мусить іти вперед, що вже скоро прийдуть вони до Магулени. Нарешті вийшли вони на одну гору і тут побачили здалеку башти того міста, де жила Золота дівчина Магулена.

Королевич повеселішав і жваво крокував далі. Увійшовши до міста, хотів він одразу йти до короля, щоб побачити Золоту дівчину. Але мандрівник нагадав, що треба його в усьому слухатись, і вони не пішли до короля, а найняли кімнату в одному заїжджому дворі і там виспалися до ранку.

Вранці, коли повставали, сказав мандрівник королевичу:

— Ну дивись же, тепер підеш ти до Золотої дівчини. Як тільки зайдеш у королівський палац, запитає тебе сторожа: «Чого тобі треба?» Ти сміливо відповідай, що прийшов побачити Золоту дівчину, і тебе проведуть до неї.

Тільки ж тримайся міцно, коли ти справжній хлопець! І не намагайся зразу дивитися в очі, а зроби, як я тобі кажу. Буде вона стояти перед тобою на помості, то ти опусти очі до землі і тільки по одній сходинці зводь погляд, аби тільки побачити її ноги до колін.

А потім спинися і не дивись далі! Буде там і стіл накритий, а на ньому тарілка юшки і чара з вином. Сідай потім до столу, ні до кого і словом не обзивайся, але з’їж із третину тієї юшки і відпий третину вина.

Потім устань і знову нікому ні слова не говори, а повертайся додому. Зроби все, як я тобі сказав, бо інакше діло скінчиться погано.

Королевичу все це здалося дуже дивним, але він не міг нічого мовити проти і знову пообіцяв, що буде слухатися свого друга. Пішов він до палацу, сторожа провела його до Золотої дівчини, подивився він на неї до колін, від’їв трохи юшки, відпив вина, не сказав нікому ані слова і повернувся до заїжджого двору. Вдома мандрівник його похвалив, що він так добре дотримав слова.

Наступного ранку послав він королевича знову до палацу і звелів, щоб той усе зробив так, як учора, тільки додав, що тепер можна на Золоту дівчину вже до пояса подивитись, півтарілки юшки з’їсти і півчари вина випити. Як він сказав, так і сталося, і королевич повернувся додому, сяючи з радощів.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.7 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки“
Збірка
Редактор – Т. Г. Сидоренко
Видавництво: “Веселка”
1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: