TOU

Про золоту дівчину Магулену та вірного друга

Павол Добшинський

— Стривай! Ти пообіцяв, що в усьому слухатимеш мене. Не пий з келиха! Краще дай тому випити, хто його підніс.
Марно королевич запевняв, що вмирає від спраги,— мандрівник був невблаганний. Отож і мусив вино випити вершник, котрий привіз келих, і його одразу ж розірвало на дрібні шматочки.

— От бачиш, так би й з тобою сталося! — сказав мандрівник.

Королевич не мав слів, щоб подякувати йому за порятунок від смерті.

Поїхали вони далі. Вже були недалеко від міста; аж раптом ведуть їм назустріч красивого коня.

— Це тобі,— кажуть,— наш король посилає, щоб ти трохи погарцював і на цьому скакуні в місто прибув.

Королевичу набридло сидіти в кареті, і він зрадів, що може покрасуватися верхи на коні. В ту ж мить скочив би він у сідло, але мандрівник йому не дозволив. Королевич розгнівався і почав нарікати, що мандрівник весь час стає йому на заваді. Але товариш не відступився від свого.

— Краще,— сказав він,— звели сісти на скакуна тому, хто його привів.

Королевич наказав, як кінь рвонув з місця учвал і разом з тим, хто сидів на ньому, скочив прямо у море.

Нарешті дісталися вони додому. Старий король був щасливий вітати сина, навіть мачуха виглядала веселою і вдоволеною, і все місто раділо, що королевич щасливо повернувся із Золотою дівчиною Магуленою. Весілля справили в той же день пишне й бучне, на якому всі їли, пили і танцювали.

Один тільки мандрівник не дуже тішився, а розмірковував, в який спосіб міг би він врятувати королевича й Магулену від останньої небезпеки.
Після вечері, коли королевич і Магулена хотіли йти спочивати, попросив мандрівник королевича, щоб той ліг спати десь в іншому місці, а його пустив у той покій, де буде Магулена. Королевич ладен був погодитись, та коли це почула мачуха, вона одразу ж почала кричати, що не годиться волоцюзі бути в одній кімнаті з принцесою.
Але королевич сказав:

— Чом би й ні? Адже саме цей мандрівник допоміг мені здобути Магулену і вже не раз рятував моє життя.

Королевич пішов спати в інше місце, а мандрівника залишив із своєю нареченою.

Але стара королева-мачуха не била байдиків; вона непомітно поставила у сусідній кімнаті нічну варту і наказала весь час дивитися через замкову шпарину на мандрівника, що він робитиме.

Наш мандрівник навіть не склепив очей, а взяв гостру шаблю до рук і став чекати, що воно буде. Опівночі вивалилася стінка у грубі, виліз звідти дванадцятиголовий змій і кинувся на Магулену, яка міцно спала, щоб її зжерти.

Мандрівник зібрався на силах і напав на змія: голови йому позрубував, тіло посік на шматки і викинув у вікно на вузьку вуличку, якою ніхто не ходив. Потім зішкрябав кров зі стіни, скинув сорочку і нею зібрав кров на підлозі і теж у вікно викрутив.

Прибравши все, озирнувся мандрівник по покою, чи не залишилося де-небудь змієвої крові. Скрізь було чисто, тільки у Магулени на щоці червоніла краплинка. Підійшов він до неї і злизнув ту кров зі щоки.

Але саме в ту мить прокинулася в сусідній кімнаті варта, яка досі міцно спала, і зчинила галас, що мандрівник цілує Золоту дівчину. На крик збіглися люди з усього палацу, пришкандибала і стара мачуха і вмить наказала мандрівника зв’язати і кинути у в’язницю.

Рано-вранці мачуха сказала королевичу, що його, мовляв, вірний друг поцілував Золоту дівчину Магулену. І звеліли над мандрівником чинити суд. Той суд присудив його до смерті. Швидко все приготували і бідного мандрівника повели до шибениці.

Там мандрівник попрохав, щоб йому востаннє дозволили з королевичем поговорити. Королевич прибіг до нього, і мандрівник мовив:

— Бачу я, що смерті мені не минути. Тож хай хоч у твоїх очах загину я невинним. Чи знаєш, що було, коли ми ночували у того діда на дикій горі? Ти спав, але я не спав. Перед північчю прилетіли три дідові дочки і почали своєму батькові говорити, що вони в далекому, широкому світі почули. Тоді й розповіли вони, як Золоту дівчину Магулену здобути. Але хто це іншому перекаже, той до пояса у скелю обернутися має.
І як сказав це мандрівник, так по пояс каменем і став.

— Ти знаєш, що було потім,— повів він мову далі,— і як ми вдруге до того будиночка прийшли. Тільки ти і Золота дівчина солодко спали, а я не спав. Перед північчю знову прилетіли три дідові дочки і про всі ті небезпеки, від яких я тебе врятував, батькові розповіли — і про келих з вином, і про скакуна, що тебе у синє море міг занести.
І як договорив мандрівник, одразу ж по горло скам’янів.

— А менша дочка таке сказала: «Літала я далеким, широким світом і почула, що найбільша небезпека королевича в рідному домі чекає, бо вночі вирветься на волю змій і зжере королевича разом із Магуленою». Тож бачиш, що не міг я тобі цього розповісти, але я тебе від злої біди беріг. Того змія я на шматки порубав і у вікно викинув на вуличку, де ніхто не ходить. Твого Золоту дівчину я не цілував, а хотів зі щоки краплину змієвої крові злизати, бо то кров отруйна і пропалила б їй шкіру. Але в цей час сторожа прокинулась і мене зв’язала.
І не встиг мандрівник усе до кінця сказати, як з головою иа камінний стовп обернувся.

У всіх, хто це чув, на очах сльози забриніли. А королевич дивився на камінний стовп і так гірко плакав, що його насилу змогли відірвати й до палацу віднести.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.7 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки“
Збірка
Редактор – Т. Г. Сидоренко
Видавництво: “Веселка”
1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: