Пролісок

Коли в Богині снігу народилася дівчинка, вона довго думала, як назвати доньку.
Думала-думала і назвала її Сніжинка.

Сніжинка, біленька дівчинка з білим волоссям, лежала в білому ліжечку, під білим хмарним простирадлом.

Коли Сніжинка підросла, до неї, як водиться, почали приходити свататись.

Прийшов Місяць, але Сніжинці він не сподобався – лисий п’яничка, ночами не спить, все по небесних шинках шляється, а вдень забереться під хмару і спить.

Прийшов промінчик сонця, але Сніжинка відмовила і йому. Він так гаряче присягався у коханні, що було важко йому повірити.

Розгнівався Бог снігу і суворо сказав дочці:

— Якщо не можеш сама вибрати чоловіка, то я це зроблю за тебе.

І він послав звістку Вітру, повелителю небесної блакиті, який мав четверо неодружених синів.

Примчав Вітер на санях. Сніжинку засватали за старшого його сина – Північного вітру.

Щаслива Богиня снігу збирала доньчин посаг. Набивала перини та подушки м’яким сніговим пухом, підрубувала білі хмарні простирадла, нанизувала на нитки блискуче крижане намисто.

Як принцеса виглядала Сніжинка, коли з’їхалися весільні гості. Задоволені родичі бажали щастя, нахвалювали молодих: яка гарна, ладна пара. Тільки у Сніжинки серце не раділо, коли Північний вітер під застільні вигуки «Гірко! Гірко!» торкався холодними губами її вуст.

— Я не можу кохати його, — прошепотіла зітхнувши Сніжинка, але так тихо, що, крім матері, ніхто її не почув.

— Не бути моїй доньці щасливою. — Материнське серце здригнулося від страшного передчуття.

Коли бенкет був у розпалі, наречений крикнув своєму братові Південному вітру, щоб той заграв танець.

Південний вітер сів на край хмари, дістав з-за пазухи сопілку і заграв. Полилася ніжна мелодія, і Сніжинка кинулася в танець. Вона крутилася і кружляла, пристукуючи дзвінкими каблучками срібних чобітків, а бешкетник – Східний вітер, плескав у долоні і посміювався. Тільки Західний вітер, зажурившись, все побивався і побивався, поки не заплакав, припавши головою до батьківського
плеча.

— Сину мій, у таке свято ти плачеш! – здивувався батько.

— Чому ти засватив Сніжинку братові, а не мені? Чому в мене не буде такої гарної дружини? – плакався Західний вітер.

Тепер і Південний вітер підняв свої блакитні очі на Сніжинку, і вони зустрілися з сяючим поглядом нареченої. Ще ніжніше залунала сопілка, вона співала тільки для однієї Сніжинки, а Сніжинка танцювала тільки для Південного вітру. Що ж буде, коли це помітить злий та ревнивий Північний вітер?! Богиня снігу у розпачі ламала під столом пальці.

— Дочко, дочко, приборкай своє серце! — благала пошепки Богиня снігу, коли Сніжинка кружляла біля неї.

Але як приборкати серце, в якому прокинулося кохання? Хіба Сніжинка могла зробити те, на що не здатні навіть люди — ні молоді, ні старі, ні дурні, ні розумні!

Можливо, Північний вітер, захопившись бесідою з Богом снігу, нічого й не помітив би, якби Західний вітер, якого з’їдала заздрість, не тицьнув його в бік:

— Від палких поглядів нашого братика твоя Сніжинка скоро розтане.

Почувши це. Північний вітер закипів від люті, вдарив кулаком по столу і крикнув Південному:

— Заховай свою сопілку, бо я її зламаю!

Музика полохлива, як птах. Сопілка замовкла, і Сніжинка розгублено зазирнула в блакитні очі Південного вітру, ніби переконуючись, чи справді любов його була такою миттєвою.

Сніжинка схаменулась лише тоді, коли Північний вітер схопився на ноги і заревів:

— Не забувай, Сніжинко, що ти моя, а ти, брате, не забувай, що вона не твоя! А тепер, Сніжинко, ти затанцюєш під мою сопілку!

Північний вітер засунув пальці в рот і так пронизливо свиснув, що у всіх мурашки по спині пробігли.

– Танцюй! Танцюй! — наказав він Сніжинці.

Як зачарована стояла вона перед простягаючим до неї руки Південним вітром.

Вона намагалася обернутися, але ноги її перетворилися на крижані бурульки і не слухалися.

– Танцюй! Танцюй для мене! — Північний вітер заревів так люто, що захиталися склепіння снігового будинку, але Сніжинка й не ворухнулася.

– А-а-а! У-у-у! – заволав Північний вітер і, вихопивши з-за пояса бич, замахав їм. — Ну, брате мій, Південний вітре, тепер я не пошкодую твоїх рожевих яблуневих садів. Цієї ж ночі загублю їх своїм крижаним подихом, завтра гойдатимешся на висохлих гілках і литимеш сльози.

Любов, мабуть, найправідивіше підказує, як врятувати те, що закоханому дорожче за життя. Не встиг Північний вітер набрати в груди повітря, як Сніжинка, побачивши похмуре обличчя Південного, швидко розпорола свої перини, і миттєво сади Південного вітру застелилися білим сніговим покривалом. І не страшний вже був для яблунь крижаний подих вітру.

Збожеволілий Північний вітер спробував помститися Сніжинці. Він замахнувся на неї бичом, але Сніжинка спритно ухилилася від удару.

Тоді Північний вітер кинув бич і кинувся на Сніжинку.

— Весілля закінчилося! — волав він. — Я відвезу тебе додому і сховаю в темне підземелля. Нехай тебе там загризуть щури та миші, непокірна жінко!

Мабуть, любов підказала і Південному вітру, як врятувати ту, що стала його серцю найдорожчою.

Притиснувши Сніжинку до грудей, він полетів з нею до своїх садів.

Північний вітер завив, як вовк, що поранився, і, схопивши бич, погнався за ними.

Від помахів бича в темному небі миготіли червоні смуги, від реву здригалося повітря.

Але куди Південному вітру сховати Сніжинку від гніву Північного? Він поклав її під трояндовий кущ і просив почекати, доки не здолає у важкій сутичці брата.

— Поцілуй мене спочатку, мій любий, мій єдиний, і я чекатиму на тебе хоч усе життя.

Південний вітер цілував Сніжинку ніжно і довго, доки кохана не розтанула в його обіймах, не пішла краплею роси в землю і не розчинилася в ній.

– Де вона? Куди поділася? — кинувся Північний вітер на брата. — Я тільки що бачив, як ти цілував її.

— Брате мій, немає нам більше за що ворогувати, — сумно відповів Південний вітер. — Он де вона лежить тепер, як крапля роси, як сльоза, що розчинилась у землі.

— Я не вірю їй і тобі не вірю, — відповів Північний вітер, скрегочучи зубами. — Щоб вона ніколи не підвелася, я придавлю її крижаною плитою.

Іноді Південний вітер оминає свої яблуневі сади. Наприкінці зими або на початку весни Сніжинка, відчуваючи його наближення, своїм диханням розтоплює крижану кірку і, висунувши голівку, заглядає в блакитні очі коханого.

А люди, побачивши маленьку біленьку квітку, чомусь радіють і розповідають один одному, як про велику подію:

— Ти знаєш, у саду вже розцвів Пролісок!