Прощавай літо

Прощавай, літо!
Це промовляли очі бабусі.
Це повторював сам до себе дідусь.
Це відчув і Дуглас.
Прощавай, літо!

Ці слова ворушилися на дідусевих устах — він стояв на веранді й дивився на пожухлий лужок перед будинком, і не було вже видно жодної кульбаби, і пов’яли квітки конюшини, і крони дерев узялись іржею, і справжнє літо лишилося позаду, а східний вітер доносив дух єгипетської пустелі.

— Що? — перепитав Дуглас.

Але вже й сам почув.

— Прощавай, літо! — Дідусь сперся на балюстраду веранди, приплющив одне око, а другим повів по небокраю. — Знаєш, Дуг, що це таке? Це квітка, що росте край дороги, і назва в неї якраз пасує до сьогоднішньої погоди. Щось там геть розладналось у Часі. Не знати навіщо повернулося літо. Чи воно забуло щось? І якось сумно стає на душі. А потім знову весело.

Прощавай, літо!

Дуглас підійшов і став поруч із дідусем: може, той поділиться з ним своїм гострим зором, здатністю бачити аж ген за пагорбами, слізьми, що підступають до очей, щастям минулих днів. Та довелось удовольнитися духом люлькового тютюну й свіжими пахощами одеколону «Тигр». У грудях хлопця немов крутилася дзига — то вона ясніла, то темніла, то виповнювала сміхом рот, то навертала на очі теплу солону вологу.

— Піду з’їм пампушку та ляжу посплю, — сказав він.

— Добрий цей звичай у нас в Іллінойсі — напакувати живота і лягти спати.

Велика тепла рука лягла Дугласові на голову, і від цього дзига закрутилася швидше й стала тепер однакового, гарного теплого кольору.
Дорога до пампушок була вимощена радістю.
Прикрашений вусиками з цукрової пудри, Дуглас ще міркував, чи поринути йому в сон, а тим часом сон уже підкрався ззаду, пробрався в голову, м’яко вчепився в нього.
О пів на четверту по полудні все його дванадцятирічне єство занурилось у сутінь. Потім, уже вві сні, він стріпнувся. Десь віддалік грав оркестр якусь дивну повільну мелодію, глухо звучали мідні труби й барабани. Дуглас підвів голову, прислухався. Музика звучала гучніше, так наче оркестр вийшов з печери на ясне осоння.

Та погучнішала вона й тому, що коли спершу в оркестрі нібито було всього кілька інструментів, то з наближенням до Грінтауна їх ставало дедалі більше, немовби музиканти, підносячи над головами блискучі проти сонця труби, виходили просто із землі безлюдних кукурудзяних ланів.

Десь зійшло, наче тільки того й чекало, щоб у нього вдарили, кружало місяця і враз обернулося на литавру. Десь пурхнула з віт, уже вільних від урожаю, і зазвучала флейтами-пікколо* зграйка сполоханих дроздів.

— Процесія! — прошепотів Дуглас. — Але ж сьогодні не Четверте липня, та й День праці вже минув. То чого ж?.. — І що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша й сумніша вона ставала. Мовби величезна грозова хмара, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню пагорби, затопила темрявою дахи й тепер текла вулицею. Мовби гуркотів грім.

Увесь тремтячи, Дуглас чекав.
Аж ось процесія зупинилась перед їхнім будинком.
Дуглас крадькома, щоб його не помітили, визирнув у вікно.
І побачив усе знайомі обличчя.
Він закліпав очима.

На лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках Джек Шмідт — вони сиділи в школі на сусідніх партах, задер догори сурму Вілл Арно, Дугласів щирий приятель, пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, перукар містер Вінескі, і… ану, постривай!..
Дуглас прислухався.

У нижніх кімнатах стояла глибока тиша. Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами вниз.
Метнувся до дверей і вибіг на веранду. Атож, у домі не було нікого, зате на лужку він побачив справжнє товпище.
Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся з бубном, Живчик із дитячою дудочкою.

Тільки-но Дуглас з’явився на веранді, як усі чимдуж закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку, як швидко все сталося. Адже тільки мить тому бабуся залишила в кухні замішане й посипане борошном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Живчик зіскочив з дикої яблуні. І ось уже вони стоять у цьому натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотириюрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і в руках у них також музичні інструменти.
Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку грали перед тим, коли йшли містом, усі стали сміятися.

— Слухайте, — спитав нарешті Дуглас, — що воно за день сьогодні?

— Що за день? — перепитала бабуся. — Твій день, Дугласе.

— Мій?

— Твій, Дугласе. Особливий день. Кращий від дня народження, святковіший від Різдва, врочистіший від Четвертого липня, пишніший від Великодня. Твій день, Дугласе, твій! — Це вже говорив мер, він виголошував промову.

— Але ж…

— Дуг, — і дідусь показав на величезний кошик, — отут для тебе суничний пиріг.

— І суничний торт, — докинула бабуся. — І суничне морозиво!

Усі заусміхалися. Одначе Дуглас позадкував: йому здавалося, ніби він сам — величезний торт із суничного морозива, що стоїть на сонці, але не тане.  — А коли потемніє, буде феєрверк, — озвався Живчик і дмухнув у свою дудочку. — І ще я віддам тобі свою банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо збирав.

— Не впізнаю тебе, Живчику. З якого це дива ти її віддаєш?

— Бо сьогодні День Дугласа Сполдінга. Ми принесли тобі квіти, Дуг.

«Хлопцям квітів не приносять, — подумав Дуглас, — навіть до лікарні».

Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки прощавай-літа, а дідусь казав:

— Не барися, Дуг! Ставай на чолі процесії, і рушаймо. Пароплав чекає.

— Прогулянковий? Ми попливемо на гуляння?

— Я б назвав це мандрівкою. — Містер Вінескі, перукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на голову солом’яного капелюха кольору каші з кукурудзяних пластівців. — Ось послухай!

Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок пароплава.

— Кроком руш! — скомандував дідусь. — Раз-два… Дуг, ну ж бо… раздва!

— Але ж…

Бабуся вдарила в бубон, Живчик задудів у дудочку, застогнала дідусева валторна, і юрба, рушивши по колу, втягла в себе Дугласа й винесла на вулицю, а там так само втягла й собак, і ті гавкали попереду й позаду всю дорогу до центру містечка, де вуличний рух спинявся пропустити процесію, люди на тротуарах махали руками їй услід.
Коли вони вийшли на берег німотного озера, сонце вже заволікали хмари, а від води швидко насувався густий туман, і Дуглас, дивлячись на нього, злякався: здавалось, ніби від осіннього неба відірвалася величезна грозова хмара і, спустившись додолу, поглинула берег, і містечко, і захоплений грою оркестр. Процесія зупинилася. Бо тепер звідкись із туману, з-за невидимої пристані, чути було, як наближається великий пароплав, час від часу тужливо ревучи, мов сирена на маяку.

— Ну, хлопче, мерщій до пристані, — тихо мовив дідусь.

— Ану, хто перший! — Живчик кинувся вперед.

Дуглас і з місця не зрушив.

Бо пароплав уже випливав з туману: шпангоут за шпангоутом, ілюмінатор за ілюмінатором — і ось уже став край пристані й скинув сходні.

— А чому… — Дуглас утупив очі в пароплав. — Чому він не має назви?

Усі подивились — і справді, ніякої назви на носі довгого білого пароплава не було.

— Ну… розумієш, Дуг…

Пароплав оглушливо загудів, і юрба знову рушила й понесла Дугласа по мостинах пристані до сходень.

— Дуг, іди ти перший!

— Грайте, хай він іде під музику!
І оркестр, піднісши догори тонну міді й двісті фунтів* дзвонів та литавр,
тричі підряд заграв «Привітаймо, привітаймо, привітаймо щиро вас!». Дуглас і незчувся, як опинивсь на палубі, а за ним туди забігали інші, квапливо ставили кошики з їжею і чимдуж поспішали назад на пристань…

Бам-м!

Сходні забрали.

Дуглас рвучко обернувся й скрикнув.

Він був на пароплаві сам. Його друзі та родичі лишилися, мов у пастці, на пристані.

— Зачекайте, зачекайте!..

Сходні забрали не випадково. Їх забрали навмисне.

— Зачекайте! — злякано закричав Дуглас.

— Атож, — неголосно мовив дідусь, стоячи внизу на пристані. — Зачекайте.

І раптом Дуглас зрозумів: ті, що лишилися на пристані, аж ніяк не в пастці.

Він кліпнув очима.
Це він був у пастці, на пароплаві.
Дуглас закричав. Пароплав лунко загудів. Відстань між ним і причалом почала збільшуватись. Оркестр грав «Колумбіє, перлина океану».

— Та стривайте ж, стривайте!

— Прощавай, Дуг!
Дуглас подивився на кошики з їжею і мимоволі згадав, як кілька років тому бачив у музеї в Чикаго єгипетське гробовище, де навколо невеликого видовбаного із колоди човна були розставлені всякі забавки та кошики з геть висохлою від часу їжею. Цей спогад обпік його, наче порох, що спалахнув перед очима. Хлопець закрутився на місці, як навіжений, і заплакав.

— Прощавай, Дуг, прощавай!..
Жінки махали білими хусточками, чоловіки — солом’яними капелюхами. Хтось підняв маленького собачку й помахав ним.
А пароплав віддалявся від пристані по холодній воді озера, туман огортав його все щільніше, і звуки оркестру танули вдалині, і Дуглас уже ледь розрізняв своїх тіток, дядьків і ближчих родичів.

— Стривайте! — гукав він. — Ще не пізно! Звеліть їм повернути назад! Ви теж можете попливти зі мною на гуляння! А й справді, попливемо всі разом!

— Ні, Дуг, тільки ти один, — почув він ген з берега голос дідуся. — Пливи сам,хлопче.

І тепер Дуглас знав, що на пароплаві, крім нього, нікого немає. Якщо пробігти по ньому й зазирнути в усі закутки, не побачиш ні капітана, ні старшого помічника, не побачиш нікого з обслуги. Він самотній на борту цього судна, що самотньо поринає в туман, а внизу, десь під палубою, чахкають і гудуть величезні машини, живуть своїм, позбавленим розуму, замкненим у собі життям.

Дуглас механічно пішов до носа судна. І раптом відчув упевненість у тому, що досить йому лягти скраю палуби й провести рукою по борту, як він намацає там щойно виписану фарбою назву.

Чому погода розминулася з порою року? Чому знову так потепліло?
Відповідь була проста.
Пароплав називався «Прощавай, літо».
А повернулося літо тільки за ним, за Дугласом.

— Ду-у-г!.. — Голоси з берега було вже ледве чути. — До побачення… прощавай… прощавай…

— Живчику, бабусю, дідусю, Віллє, містере Вінескі, ні, ні, ні! Живчику, бабусю, дідусю, рятуйте!

Та берег уже спорожнів, пристань зникла з очей, люди розійшлися по домівках, пароплав загудів востаннє й розбив Дугласові серце, і його скалки бризнули сльозами з очей, і тоді він гірко заридав, вимовляючи імена всіх, хто залишився на березі, і їхні імена злилися в одне величезне жаске слово, що струснуло йому душу, і вся кров його серця вихлюпнулась у судомному воланні:

— Дідусю — бабусю — Живчику — Білле — містере — Вінескі — поможіі-іть!

І так, ридаючи, він підхопився й сів у ліжку, і його кидало то в жар, то в холод.
Потім знов упав на подушку, і сльози затікали йому у вуха, а він усе плакав, хоча й відчував, що лежить на своєму ліжку, хоча й відчував на пальцях неслухняних рук і на клаптиковій ковдрі благодайне сонячне світло.

Він устав і пішов до дзеркала подивитись, який вигляд має печаль, і побачив її — вона всоталась у його обличчя та очі і тепер залишиться в них назавжди, ніколи не зникне; він простяг руку й доторкнувся до того обличчя за склом, і рука в дзеркалі так само простяглася до нього й була холодна на дотик.

Унизу пекли хліб, і, як і кожного надвечір’я, пахощі його сповнювали весь будинок. Дуглас спустився вниз і побачив, як бабуся видирає з курки соромітні тельбухи, тоді став біля вікна подивитись, як Живчик з верхівки своєї улюбленої яблуні намагається зазирнути за небокрай, — а потім неквапно вийшов на веранду, і пахощі хліба полинули за ним, наче
знали, куди він подався, й не хотіли з ним розлучатись.
На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку.

— Дідусю, це ти тут?

— Ну звісно, Дуг.

— Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто тут.

— Та й ти ж начебто тут, хлопче.

— Тут я, справді тут!

Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх, і він вигукнув:

— Не кажи!

— Чого не казати, хлопче?

«Не кажи, — думав Дуглас, — не кажи того, що збирався казати!»
Дідусь чекав.
Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. Десь неподалік остання того літа газонокосарка зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками.

— Дідусю…

— Що, Дуг?

Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:

— Смерть — це коли ти сам-один на пароплаві і він випливає й несе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?

Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.

— Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?

— Та просто захотілося знати.

Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більше ніколи такою не буде.

— Що ти хотів сказати, дідусю?

— Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?

— Так, сер, — прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову — такою собі короною для молодого короля.

— Прощавай, літо!