TOU

Просяне дерево

Корейські народні казки

Жив колись бідний селянин, звали його Кім. Щовесни Кім сіяв просо, цілісіньке літо доглядав його, а восени збирав урожай.
Спіткала якось Кіма біда. Тільки засіяв він свою нивку і занедужав. Треба уже прополоти просо, вирвати бур’яни, а він з ліжка не підводиться, люту хворобу долає.
Сяк-так оклигав бідолаха і пішов на своє поле. Іде, ледве ноги переставляє, а перед очима світ гойдається, і мотика з рук випадає.
Доплентав Кім до свого проса і мало не заплакав – усе його поле буйно бур’яном заросла, а проса лише один єдиний кущик.
– Що ж мені тепер робити? Як зиму перебути? А бур’янисько який! У ньому, мабуть, і тигр за блукає.
Зажурився Кім, похнюпився. Аж бачить, іде дідок, на костур спирається, а сива його борода на вітрі майорить.
– Ти чого плачеш? – питає в Кіма дідок,- за чим побиваєшся?
– Як же мені не плакати! – каже Кім.- Цілу весну й ціле літо хворів я і не зміг прополоти просо. Бачиш, як уся нивка бур’яном заросла? А проса на ній-один-єдиний кущик!
– Не журися,- каже Кімові дідок.- Бери виполюй свій лан. І хто знає, може, з цього кущика проса ціле дерево виросте.
Сказав так і зник.
А Кім узяв мотику і давай бур’яни вирубувати.
Піт йому очі заливає, руки й ноги тремтять, а він і на мить не спочине.
Дійшов Кім до межі, озирнувся на кущик проса, що погойдувався на вітрі й, тяжко зітхнувши, пішов додому.
Настала осінь. Узяв Кім серпа і знову пішов на поле – зжати свій кущик проса.
Прийшов і очам своїм не вірить: стоїть посеред нивки велике розлоге дерево, і на кожній його гілці замість листя просо росте.
Ходить Кім довкола дерева – дивується.
Раптом бачить – іде дідок, на костур спирається, сива борода на вітрі майорить
– Чого ти довкола дерева ходиш? – питає дідок.- Чого врожаю не збираєш?
– А що ж я тут серпом зроблю? – каже Кім. Похитав дідок головою:
– Ох, і нетямущий же ти! Ну, та нічого, допоможу тобі й цього разу.
Сказав так і на дерево поліз.
Видерся на самий вершечок і почав палицею по гілках молотити. Просо так і посипалося – засипало Кіма по коліна.
– Ну що, досить? – питає дідок.
– Досить, досить! – загукав Кім.
І тієї ж миті дідок зник, наче його й не було.
Побіг Кім додому, схопив три величезні мішки, вернувся на поле і давай просо в ті мішки зсипати.
Насипав повні-повнісінькі, притяг додому і зажив собі, біди не знаючи.
Кімові сусіди до весни готуються: гній на поле носять, мотики гострять, а він тільки посміюється.
– Нащо мені,- каже,- старатися? Я все життя працював не розгинаючись, а жив у злиднях. Тепер мені пощастило – і я розбагатів. Може, і далі щаститиме…
Настала весна. Посіяв Кім просо, а полоти й не думає. Всі з ранку до смерку працюють, а він розлігся в затінку і спить. А прокинеться – починає з сусідів глузувати:
– Ей ви, робітнички! Старайтеся, старайтеся… А в мене з однієї просини ціле дерево виросте.
Коли люди вже втретє прополювали свої нивки, взяв Кім мотику і теж пішов у поле. дивиться – все, як і торік було: заріс його лан бур’яном, а посеред бур’яну стоїть кволенький кущик проса. Зрадів Кім: “Ех, і таланить же мені! Скоріше б дідок приходив”.
Тільки він так подумав, аж зирк – іде дідок, на костур спирається, а сива борода на вітрі майорить. Підійшов дідок до Кіма, глянув на поле й питає:
– Ти що, знов хворий?
– Та ні, – розгубився Кім, – я думаю, як ці бур’яни краще виполоти…
– Ну, що ж, – посміхнувся дідок, – працюй. Виполеш гарненько лан-знов просяне дерево виросте. – Сказав так і зник, ніби його й не було зовсім.
Постояв Кім, почухав потилицю – ой же ж і ліньки працювати! А тоді подумав: “Талану мені не позичати – дерево виросте й між бур’янів”.
Восени прийшов він на поле, дивиться і справді стоїть величезне просяне дерево, гілками геть усе поле вкрило, а на кожній гілці замість листя просо росте.
Зрадів Кім і загукав:
– Ну, старий, приходь швидше! де це ти забарився?
Та дідок чогось не з’являвся. Лізти ж на дерево самому Кімові було ліньки, і він терпляче вичікував.
Нарешті з’явився дідок.
– Скільки можна тебе чекати? – напустився на нього Кім,- лізь швиденько на дерево та збивай для мене просо!
Виліз старий на самісінький вершечок, став палицею просо збивати та ногами тупати – дерево трясти. Посипалось просо додолу, засипало Кіма по коліна.
– Ну, досить? – питає старий.
А в тому жадібність прокинулась.
– Ні, ні,- кричить,- мені ще треба!
Зирк, уже просо засипало його до пояса, далі до шиї, а він іще вимагає. Нарешті зітхнув тяжко й каже:
– Ну тепер, здається, досить.
Зирк, а за дідком і слід запався. Побіг Кім швидше додому, став родичів скликати: не вивезти йому самому стільки проса.
Наступного дня збіглося все село подивитись на чарівне дерево. Веде Кім селян на поле та вихваляється:
– Вчіться, як хазяйнувати треба. Нащо працювати? Просто треба талан мати!
Прийшли на поле.
– Ну, де твоє дерево? – питають селяни.
А ледар очі витріщив, з місця не зрушить: усе поле дрібними камінчиками всіяне, і там, де було чарівне дерево, – ціла купа каміння лежить. Видерся Кім на каміння, упав і заридав:
– Ні, це не каміння, це просо…
А люди сміються:
– Зовсім ти, Кіме, з глузду з’їхав!.. Посміялись, покепкували та й розійшлися.
Так було покарано небораку за лінощі й жадібність!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Просяне дерево”

Корейські народні казки

Переклад – Ірени Барановської

Видавництво: Веселка

Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: