Пригода півника

Одного разу півник сказав курці:
— Піду до лісу!
— Навіщо? — спитала курка.— Сніг у лісі, зима…
— То нічого! Піду! Може, трапиться мені яка пригода… І пішов.
Стежинкою, гайком, полем.
На стежині не зустрів нікого.
У гайку теж було пусто.
Аж ось на полі побачив — по снігу біжить зайчик.
— Від кого тікаєш, зайчику? — спитав півник.
Але зайчик навіть не помітив півника. Бачив над собою темні крила — то яструб кружляв над полем. Кружляв щораз нижче і нижче… Дожене бідного сірячка!
А до лісу так далеко!
У чистому полі ріс кущик шипшини. Півник, переляканий, сховався під ним. Бо якби яструб його побачив… Зіщулився півник, поглядає то на яструба, то на зайчика.
А зайчик біжить просто до куща.
Добіг. Задиханий, знеможений, скулився під гілочкою. Та гілля тоненьке, голе — ніде сховатися зайчикові.
А яструб кружляє, кружляє… О, він добре бачить, де затаїлася його здобич.
— Півнику, рятуй мене! — просить зайчик.
— Але як? — журиться півник.— Пусто скрізь, біло…
— Я знаю! — каже зайчик.— Скочиш мені на спину, затріпочеш крилами і…
Так півник і зробив.
Вчепився кігтями в заяче хутро, розпростав крила. Як вискочили обидва з-під кущика на поле, яструб аж пурхнув догори.
«Гнався за звичайним сіряком, а вихопилось з-під куща щось крилате, на чотирьох ногах! Та й ще на голові червоний пломінь! Що ж би воно таке?..»
Та в яструба гострий зір. Дивно знайомий видався йому і той гребінь, і ті крила.
— Півень! І заєць! О, мене не підманете!
Але півник і зайчик уже зникли в лісі.
— Як добре, що я зустрів тебе, півнику! — тішився зайчик.
— Коли б не ти, зайчику, певне, і я попав би в пазури того розбишаки! — відповів півник.