Пригоди Аєна Дірека та рудого лиса
Шотландські народні казки
Коли світ наш був набагато молодший, ніж тепер, жив на світі королевич на ім’я Аєн Дірек, що означає “Аєн Щирий”.
Був він гарним мисливцем і якось пішов блукати по горах з луком і стрілами.
Раптом бачить – летить птах, та такий гарний, якого він у житті не бачив. Це був синій сокіл. Аєн пустив у нього стрілу. Але сокіл летів швидше за стрілу, і лише одне його синє перо впало на землю.
Королевич підняв перо і, коли повернувся додому, показав його своїй мачусі, королеві.
Королева була чаклунка і здогадалася, що це перо належить не простому птахові. І їй захотілося дістати його.
– Піди і знайди мені синього сокола, – наказала вона Аєну Діреку. – Без нього не повертайся!
Пішов Аєн виконувати її наказ. Довго блукав по горах, але синього сокола ніде не було видно. Нарешті настала ніч, Аєн сів під деревом і розпалив багаття, щоб зігрітися.
Він вже збирався лягти і виспатися, як раптом у світлі вогню з’явився рудий лис.
– Погано в таку ніч під відкритим небом, чи не так, королевичу? – сказав лис Аєну.
– Що є, то є, – погодився Аєн. – Але я шукаю синього сокола для своєї мачухи, королеви, і, поки не знайду його, не зможу повернутися додому.
– Важке в тебе завдання, але коли постараєшся – впораєшся, – сказав лис. – Синім соколом володіє величезний велетень. Піди до нього на службу, скажи, що вмієш доглядати будь-яких птахів. Серед них буде і синій сокіл.
На світанку лис показав Аєну дорогу до велетня.
– Щойно велетень піде з дому, бери сокола і тікай. Та дивись, щоб птах не зачепився за щось. Інакше біди не минути.
Далекий був шлях до будинку велетня. Аж коли сонце почало сідати, дістався Аєн Дірек до місця, і постукав у величезні двері.
Відчинив їх сам велетень, він був такий страшний, що Аєн мало не кинувся навтьоки.
– Чого тобі від мене треба, королевичу?! – заревло страховисько.
Аєн сказав велетню, що вміє доглядати різних птахів і хотів би вступити до нього на службу.
– Ну, як що так – заходь! Мені якраз потрібен сокольничий – доглядати моїх яструбів і соколів.
Так Аєн Дірек став служити велетню. І він, звичайно, знайшов серед інших птахів синього сокола, за яким його послала мачуха.
Велетень згодом побачив, що Аєн добре доглядає птахів, і став залишати його самого вдома, коли йшов на полювання. І от одного разу, коли велетень пішов, Аєн вирішив тікати.
Він обережно зняв синього сокола з жердини, як вчив його лис. Але от біда! Синій сокіл, зрадівши яскравому світлу, широко розкинув крила і зачепився кінчиком одного свого синього пір’ячка за одвірок.
Земля одразу ж затряслася, і велетень прибіг з гори.
– Ти! Невже ти надумав украсти мого синього сокола?! – заревів він своїм громовим голосом.
– Пробач мені! – заблагав Аєн. – Це моя мачуха, королева, наказала добути сокола. Без нього мені не можна повертатися.
– Гаразд, я віддам тобі синього сокола, – сказав велетень, – але за умови, що ти принесеш мені меч-світлоносець, яким володіють Д’юредські Велетки.
Аєн пообіцяв виконати його наказ і вирушив у дорогу. А велетень притулився до одвірка і довго реготав. Адже він гадав, що Аєну Діреку ніколи не впоратися з цим завданням.
Багато миль пройшов Аєн, не знаючи, як знайти велеток. Коли стемніло, він розпалив багаття і тільки-но збирався лягти і гарненько виспатися, як раптом з темряви виступив його старий приятель рудий лис.
Аєн був дуже втішений зустріччю з лисом і розповів йому про свою невдачу.
– Важке тобі дали завдання, але як постараєшся, то впораєшся, – сказав лис. – Д’юредські Велетки живуть посеред моря на острові. Просися до них на службу доглядати їхню зброю. Там знайдеш меч, який тобі потрібен. Тільки коли будеш тікати з дому з мечем, дивись не зачепися за щось навіть вістрям.
На світанку Аєн із лисом прийшли до морського берега, і тут лис сказав:
– Я обернуся на човен і відвезу тебе на острів.
І він миттю обернувся на вузький човен. Аєн сів на весла і гріб, поки човен не пристав до скелястого острова посеред моря.
Коли Аєн постукав у величезні двері, їх відчинили три сестри-велетки.
– Чого тобі треба, королевичу? – закричали вони.
– Хочу вам прислужитися, – відповів Аєн. – Я майстер чистити сталь і залізо, мідь і олово.
– Ну, як так – то заходь! Нам якраз потрібен зброяр – доглядати наші мечі й сокири.
Так Аєн Дірек став служити велеткам і, звичайно, знайшов серед їхньої зброї білий меч-світлоносець, який хотів мати велетень.
І от одного разу, коли сестри пішли на інший бік острова, Аєн обережно взяв меч-світлоносець. Але от біда! Не встиг він вийти за двері, як зачепив вістрям меча за одвірок, і той заскрипів.
Усі три сестри в ту ж мить прибігли додому.
– Ти хотів украсти наш меч-світлоносець?! – заволали вони.
– Пробачте мені! – заблагав Аєн. – Це велетень наказав мені здобути меча.
– Добре, ми віддамо тобі меч-світлоносець, – сказали велетки, – але якщо ти здобудеш нам золотисто-гніду кобилицю в короля острова Ерина.
Аєн пообіцяв виконати їхній наказ і пішов з надією в серці. А три велетки кинулися одна одній на шию і реготали до упаду. Адже вони гадали, що Аєну Діреку ніколи в житті не впоратися з цим завданням.
Аєн спустився на берег моря, побачив там лиса і розповів йому про свою невдачу і про наказ трьох велеток.
– Важке твоє завдання, але як постараєшся – впораєшся, – сказав лис. – Як доберешся до острова Ерина, наймися конюхом до короля. Але коли будеш вести кобилицю, дивись, щоб вона нічого не зачепила. Інакше біди не минути.
Лис обернувся на човна з рудими вітрилами та повіз Аєна через море до берегів зеленого острова Ерина, як у давнину називали Ірландію.
Залишивши лиса на березі, Аєн підійшов до королівського замку і постукав у величезні двері. Їх відчинив сам король острова Ерина.
– Чого тобі від мене треба, чужинцю? – запитав король.
– Хочу послужити тобі. Найми мене конюхом, – відповів Аєн.
– Гаразд! Мені якраз потрібен конюх.
Аєн Дірек став служити на стайні в ірландського короля. І, звичайно, знайшов золотисто-гніду кобилицю, яку захотіли мати велетки.
Вночі, коли в замку всі спали, відв’язав Аєн золотисто-гніду кобилицю і, пам’ятаючи пораду лиса, обережно повів її до воріт. Але як він не намагався, кобилиця зачепила хвостом ворота.
Негайно ж прибігли королівські охоронці на чолі з королем.
– Ти хотів вкрасти мою кобилицю?! – закричав розгніваний король.
– Пробач мені! – заблагав Аєн. – Це велетки мені наказали.
– Добре, я віддам тобі кобилицю, але тільки якщо привезеш мені дочку французького короля.
Аєн пообіцяв виконати бажання короля і пішов, сповнений надії. А король реготав до сліз, адже він гадав, що Аєну ніколи не впоратися з цим завданням.
Повернувся Аєн до лиса, що чекав на березі.
– Коли ми потрапимо до Франції, – каже лис, – підійди до королівського палацу і попроси про допомогу. Скажи, що корабель твій лежить розбитий на березі. Король і королева з дочкою підуть подивитися на нього. А далі вже мій клопіт.
Тут лис обернувся на гарний гостроносий корабель і перевіз Аєна до берегів Франції. Щойно вони причалили, Аєн підійшов до королівського палацу і постукав у величезні двері. Їх відчинив сам французький король.
– Чого тобі треба від мене, чужинцю? – запитав він.
– Ваша Величність, мій корабель лежить розбитий біля самого берега, – сказав Аєн, – і я прийшов просити вас про допомогу.
– Я прийду подивитися на твій корабель, – мовив король і наказав дружині й дочці йти з ним на берег.
Як побачив Аєн дочку французького короля, одразу ж подумав, що в житті такої красуні ще не зустрічав. Волосся в королівни було біляве, очі блакитні, а обличчя щире та привітне.
Французький король з дружиною і дочкою пішли разом з Аєном на берег і, коли побачили корабель, здивувалися, який він великий.
Не встиг Аєн подумати, що йому робити далі, як з корабля долинули звуки дивної музики.
– Проведи мене на свій корабель, – сказала королівна Аєну.
– З радістю, – відповів він.
Поки вони оглядали каюти, піднявся попутний вітер, надув вітрила, і корабель полинув по морю.
– О, горе мені! – застогнала королівна. – Ти розлучив мене з батьком та матір’ю!
– Пробач мені! – мовив Аєн. – Це король острова Ерина наказав мені привезти тебе до нього. Він хоче взяти тебе за дружину.
І Аєн розповів королівні про все, що з ним сталося.
– Шляхетний Аєн, – відповіла королівна, – я б краще пішла заміж за тебе, ніж за ірландського короля.
Гірко стало від цих слів Аєну, важко йому було думати про розлуку з королівною.
– Не журися, – сказав Аєну лис, коли той розповів йому про все. – Я обернуся на вродливу жінку. Королівна нехай залишиться на березі, а ти відведи мене до ірландського короля і скажи, що я – дочка французького короля. А далі вже моя турбота.
І от королівна залишилася на березі, а лис з Аєном пішли по зеленій землі Ерина. Лис став красунею з блідим тонким обличчям і темно-рудими кучерями.
Король острова Ерина був дуже здивований, що його конюх повернувся.
– Я привіз тобі дочку французького короля, – мовив Аєн. – Віддай мені золотисто-гніду кобилицю, як домовлялися.
Король наказав одягнути на кобилицю золоте сідло, загнуздати срібною вуздечкою і вивести зі стайні.
– Бери мою золотисто-гніду кобилицю. Ти її заслужив, – сказав він.
Аєн скочив на кобилицю і поскакав до морського берега. А король острова Ерина захотів бува поцілувати свою наречену, але та перетворилася на рудого лиса. Лис вкусив короля за руку і помчав до моря.
На березі лис обернувся на човен з рудими вітрилами, і той поніс Аєна, королівну і кобилицю по морю.
Коли вони прибули, лис сказав Аєну:
– Королівна з кобилицею нехай зачекають на березі, а ти відведи мене до велеток. До того часу я перетворюся на кобилицю. Ти скажеш, що я та сама кобилиця, по яку вони тебе посилали. А далі вже мій клопіт.
Здивувалися велетки, коли побачили, що їхній слуга повернувся.
– Ну, сестри, – сказав Аєн, – привіз я вам золотисто-гніду кобилицю. Віддайте мені меч-світлоносець, як домовлялися.
– Бери наш меч-світлоносець, – сказали сестри, – та йди своєю дорогою.
Аєн радісний пішов до берега моря, розмахуючи чарівним мечем.
А велеткам закортіло покататися на кобилиці, і вони усі втрьох скочили їй на спину. Лис кинувся до моря, добіг до самого високого крутосхилу та раптом різко зупинився. І усі три велетки впали в море.
Потім лис обернувся на вузький човен і повіз Аєна, королівну, кобилицю і меч до берегів тієї країни, звідки колись почав свій шлях Аєн Дірек.
Допливши до берега, лис розповів, як перехитрити велетня і залишити у себе меч-світлоносець:
– Я обернуся на блискучий меч, а ти віднеси мене до велетня і скажи, що це, мовляв, той самий меч, по який він посилав. А далі вже мій клопіт.
Тримаючи в руках блискучий меч, Аєн попрямував до будинку велетня.
– Я виконав твій наказ, – мовив Аєн. – Віддавай мені синього сокола, як домовлялися.
– Бери мого сокола, – сказав велетень, – ти його заслужив.
Аєн пішов на морський берег до королівни, а велетень почав випробовувати нову зброю.
Він махав мечем направо і наліво. Але меч раптом зігнувся і одним махом відтяв велетневі голову.
Набувши свого справжнього вигляду, лис сказав Аєну:
– Тепер залишилося тільки розвіяти злі чари твоєї мачухи. Сядь на кобилицю, королівну посади ззаду, синього сокола на плече, а в праву руку візьми меч-світлоносець і поверни його вістрям до мачухи. Мачуха спробує зачарувати тебе, але їй це не вдасться.
Аєн послухався лиса і все зробив так, як той йому наказав. Незабаром він під’їхав до батьківського замку.
Королева ж, побачивши Аєна, вибігла надвір, кинулася за ворота і уп’ялася в пасинка своїм злим смертоносним поглядом.
Лезо меча було направлено в сторону королеви, тому її злі чари обернулися проти неї самої. Вона впала на землю і перетворилася на оберемок хмизу.
Аєн Дірек пішов до батьківського замку разом із французькою королівною і розповів королю про все, що з ним сталося.
І Аєн Дірек почав нове життя, довге і щасливе. Поруч із ним завжди була його дружина, дивовижна красуня, вірою-правдою служили йому золотисто-гніда кобилиця, меч-світлоносець, синій сокіл.
Але Айєн не забував, що щастям цим він завдячує своєму старому другу, рудому лису. І ось він сказав йому:
— Поки ти живий, мої мисливці не чіпатимуть ні тебе, ні твоїх родичів.
А лис тільки посміхнувся у відповідь.
— Про мене та моїх родичів ти не турбуйся, — сказав він. — Ми самі уміємо про себе піклуватися .
І лис гордо підняв свій рудий хвіст трубою і втік у гори.
Ось і казці кінець.
Джерело:
“Шотландские народные сказки и предания”
Переклад – М. І. Клягіна
Видавництво: “Художественная литература”