Пригоди Аєна Дірека та рудого лиса

Коли світ наш був набагато молодший, ніж тепер, жив на світі королевич на ім’я Аєн Дірек, що означає “Аєн Щирий”.
Був він гарним мисливцем і якось пішов блукати по горах з луком і стрілами.

Раптом бачить – летить птах, та такий гарний, якого він у житті не бачив. Це був синій сокіл. Аєн пустив у нього стрілу. Але сокіл летів швидше за стрілу, і лише одне його синє перо впало на землю.
Королевич підняв перо і, коли повернувся додому, показав його своїй мачусі, королеві.
Королева була чаклунка і здогадалася, що це перо належить не простому птахові. І їй захотілося дістати його.

– Піди і знайди мені синього сокола, – наказала вона Аєну Діреку. – Без нього не повертайся!

Пішов Аєн виконувати її наказ. Довго блукав по горах, але синього сокола ніде не було видно. Нарешті настала ніч, Аєн сів під деревом і розпалив багаття, щоб зігрітися.
Він вже збирався лягти і виспатися, як раптом у світлі вогню з’явився рудий лис.

– Погано в таку ніч під відкритим небом, чи не так, королевичу? – сказав лис Аєну.

– Що є, то є, – погодився Аєн. – Але я шукаю синього сокола для своєї мачухи, королеви, і, поки не знайду його, не зможу повернутися додому.

– Важке в тебе завдання, але коли постараєшся – впораєшся, – сказав лис. – Синім соколом володіє величезний велетень. Піди до нього на службу, скажи, що вмієш доглядати будь-яких птахів. Серед них буде і синій сокіл.

На світанку лис показав Аєну дорогу до велетня.

– Щойно велетень піде з дому, бери сокола і тікай. Та дивись, щоб птах не зачепився за щось. Інакше біди не минути.

Далекий був шлях до будинку велетня. Аж коли сонце почало сідати, дістався Аєн Дірек до місця, і постукав у величезні двері.
Відчинив їх сам велетень, він був такий страшний, що Аєн мало не кинувся навтьоки.

– Чого тобі від мене треба, королевичу?! – заревло страховисько.

Аєн сказав велетню, що вміє доглядати різних птахів і хотів би вступити до нього на службу.

– Ну, як що так – заходь! Мені якраз потрібен сокольничий – доглядати моїх яструбів і соколів.

Так Аєн Дірек став служити велетню. І він, звичайно, знайшов серед інших птахів синього сокола, за яким його послала мачуха.

Велетень згодом побачив, що Аєн добре доглядає птахів, і став залишати його самого вдома, коли йшов на полювання. І от одного разу, коли велетень пішов, Аєн вирішив тікати.
Він обережно зняв синього сокола з жердини, як вчив його лис. Але от біда! Синій сокіл, зрадівши яскравому світлу, широко розкинув крила і зачепився кінчиком одного свого синього пір’ячка за одвірок.
Земля одразу ж затряслася, і велетень прибіг з гори.

– Ти! Невже ти надумав украсти мого синього сокола?! – заревів він своїм громовим голосом.

– Пробач мені! – заблагав Аєн. – Це моя мачуха, королева, наказала добути сокола. Без нього мені не можна повертатися.

– Гаразд, я віддам тобі синього сокола, – сказав велетень, – але за умови, що ти принесеш мені меч-світлоносець, яким володіють Д’юредські Велетки.

Аєн пообіцяв виконати його наказ і вирушив у дорогу. А велетень притулився до одвірка і довго реготав. Адже він гадав, що Аєну Діреку ніколи не впоратися з цим завданням.
Багато миль пройшов Аєн, не знаючи, як знайти велеток. Коли стемніло, він розпалив багаття і тільки-но збирався лягти і гарненько виспатися, як раптом з темряви виступив його старий приятель рудий лис.

Аєн був дуже втішений зустріччю з лисом і розповів йому про свою невдачу.

– Важке тобі дали завдання, але як постараєшся, то впораєшся, – сказав лис. – Д’юредські Велетки живуть посеред моря на острові. Просися до них на службу доглядати їхню зброю. Там знайдеш меч, який тобі потрібен. Тільки коли будеш тікати з дому з мечем, дивись не зачепися за щось навіть вістрям.
На світанку Аєн із лисом прийшли до морського берега, і тут лис сказав:

– Я обернуся на човен і відвезу тебе на острів.

І він миттю обернувся на вузький човен. Аєн сів на весла і гріб, поки човен не пристав до скелястого острова посеред моря.
Коли Аєн постукав у величезні двері, їх відчинили три сестри-велетки.

– Чого тобі треба, королевичу? – закричали вони.

– Хочу вам прислужитися, – відповів Аєн. – Я майстер чистити сталь і залізо, мідь і олово.

– Ну, як так – то заходь! Нам якраз потрібен зброяр – доглядати наші мечі й сокири.

Так Аєн Дірек став служити велеткам і, звичайно, знайшов серед їхньої зброї білий меч-світлоносець, який хотів мати велетень.
І от одного разу, коли сестри пішли на інший бік острова, Аєн обережно взяв меч-світлоносець. Але от біда! Не встиг він вийти за двері, як зачепив вістрям меча за одвірок, і той заскрипів.
Усі три сестри в ту ж мить прибігли додому.

– Ти хотів украсти наш меч-світлоносець?! – заволали вони.

– Пробачте мені! – заблагав Аєн. – Це велетень наказав мені здобути меча.

– Добре, ми віддамо тобі меч-світлоносець, – сказали велетки, – але якщо ти здобудеш нам золотисто-гніду кобилицю в короля острова Ерина.

Аєн пообіцяв виконати їхній наказ і пішов з надією в серці. А три велетки кинулися одна одній на шию і реготали до упаду. Адже вони гадали, що Аєну Діреку ніколи в житті не впоратися з цим завданням.
Аєн спустився на берег моря, побачив там лиса і розповів йому про свою невдачу і про наказ трьох велеток.

– Важке твоє завдання, але як постараєшся – впораєшся, – сказав лис. – Як доберешся до острова Ерина, наймися конюхом до короля. Але коли будеш вести кобилицю, дивись, щоб вона нічого не зачепила. Інакше біди не минути.

Лис обернувся на човна з рудими вітрилами та повіз Аєна через море до берегів зеленого острова Ерина, як у давнину називали Ірландію.
Залишивши лиса на березі, Аєн підійшов до королівського замку і постукав у величезні двері. Їх відчинив сам король острова Ерина.

– Чого тобі від мене треба, чужинцю? – запитав король.

– Хочу послужити тобі. Найми мене конюхом, – відповів Аєн.

– Гаразд! Мені якраз потрібен конюх.

Аєн Дірек став служити на стайні в ірландського короля. І, звичайно, знайшов золотисто-гніду кобилицю, яку захотіли мати велетки.
Вночі, коли в замку всі спали, відв’язав Аєн золотисто-гніду кобилицю і, пам’ятаючи пораду лиса, обережно повів її до воріт. Але як він не намагався, кобилиця зачепила хвостом ворота.
Негайно ж прибігли королівські охоронці на чолі з королем.

– Ти хотів вкрасти мою кобилицю?! – закричав розгніваний король.

– Пробач мені! – заблагав Аєн. – Це велетки мені наказали.

– Добре, я віддам тобі кобилицю, але тільки якщо привезеш мені дочку французького короля.

Аєн пообіцяв виконати бажання короля і пішов, сповнений надії. А король реготав до сліз, адже він гадав, що Аєну ніколи не впоратися з цим завданням.
Повернувся Аєн до лиса, що чекав на березі.

– Коли ми потрапимо до Франції, – каже лис, – підійди до королівського палацу і попроси про допомогу. Скажи, що корабель твій лежить розбитий на березі. Король і королева з дочкою підуть подивитися на нього. А далі вже мій клопіт.

Тут лис обернувся на гарний гостроносий корабель і перевіз Аєна до берегів Франції. Щойно вони причалили, Аєн підійшов до королівського палацу і постукав у величезні двері. Їх відчинив сам французький король.

– Чого тобі треба від мене, чужинцю? – запитав він.

– Ваша Величність, мій корабель лежить розбитий біля самого берега, – сказав Аєн, – і я прийшов просити вас про допомогу.

– Я прийду подивитися на твій корабель, – мовив король і наказав дружині й дочці йти з ним на берег.

Як побачив Аєн дочку французького короля, одразу ж подумав, що в житті такої красуні ще не зустрічав. Волосся в королівни було біляве, очі блакитні, а обличчя щире та привітне.
Французький король з дружиною і дочкою пішли разом з Аєном на берег і, коли побачили корабель, здивувалися, який він великий.
Не встиг Аєн подумати, що йому робити далі, як з корабля долинули звуки дивної музики.

– Проведи мене на свій корабель, – сказала королівна Аєну.

– З радістю, – відповів він.

Поки вони оглядали каюти, піднявся попутний вітер, надув вітрила, і корабель полинув по морю.

– О, горе мені! – застогнала королівна. – Ти розлучив мене з батьком та матір’ю!

– Пробач мені! – мовив Аєн. – Це король острова Ерина наказав мені привезти тебе до нього. Він хоче взяти тебе за дружину.

І Аєн розповів королівні про все, що з ним сталося.

– Шляхетний Аєн, – відповіла королівна, – я б краще пішла заміж за тебе, ніж за ірландського короля.

Гірко стало від цих слів Аєну, важко йому було думати про розлуку з королівною.

– Не журися, – сказав Аєну лис, коли той розповів йому про все. – Я обернуся на вродливу жінку. Королівна нехай залишиться на березі, а ти відведи мене до ірландського короля і скажи, що я – дочка французького короля. А далі вже моя турбота.

І от королівна залишилася на березі, а лис з Аєном пішли по зеленій землі Ерина. Лис став красунею з блідим тонким обличчям і темно-рудими кучерями.
Король острова Ерина був дуже здивований, що його конюх повернувся.

– Я привіз тобі дочку французького короля, – мовив Аєн. – Віддай мені золотисто-гніду кобилицю, як домовлялися.
Король наказав одягнути на кобилицю золоте сідло, загнуздати срібною вуздечкою і вивести зі стайні.

– Бери мою золотисто-гніду кобилицю. Ти її заслужив, – сказав він.
Аєн скочив на кобилицю і поскакав до морського берега. А король острова Ерина захотів бува поцілувати свою наречену, але та перетворилася на рудого лиса. Лис вкусив короля за руку і помчав до моря.

На березі лис обернувся на човен з рудими вітрилами, і той поніс Аєна, королівну і кобилицю по морю.
Коли вони прибули, лис сказав Аєну:

– Королівна з кобилицею нехай зачекають на березі, а ти відведи мене до велеток. До того часу я перетворюся на кобилицю. Ти скажеш, що я та сама кобилиця, по яку вони тебе посилали. А далі вже мій клопіт.

Здивувалися велетки, коли побачили, що їхній слуга повернувся.

– Ну, сестри, – сказав Аєн, – привіз я вам золотисто-гніду кобилицю. Віддайте мені меч-світлоносець, як домовлялися.

– Бери наш меч-світлоносець, – сказали сестри, – та йди своєю дорогою.

Аєн радісний пішов до берега моря, розмахуючи чарівним мечем.

А велеткам закортіло покататися на кобилиці, і вони усі втрьох скочили їй на спину. Лис кинувся до моря, добіг до самого високого крутосхилу та раптом різко зупинився. І усі три велетки впали в море.

Потім лис обернувся на вузький човен і повіз Аєна, королівну, кобилицю і меч до берегів тієї країни, звідки колись почав свій шлях Аєн Дірек.
Допливши до берега, лис розповів, як перехитрити велетня і залишити у себе меч-світлоносець:

– Я обернуся на блискучий меч, а ти віднеси мене до велетня і скажи, що це, мовляв, той самий меч, по який він посилав. А далі вже мій клопіт.

Тримаючи в руках блискучий меч, Аєн попрямував до будинку велетня.

– Я виконав твій наказ, – мовив Аєн. – Віддавай мені синього сокола, як домовлялися.

– Бери мого сокола, – сказав велетень, – ти його заслужив.

Аєн пішов на морський берег до королівни, а велетень почав випробовувати нову зброю.
Він махав мечем направо і наліво. Але меч раптом зігнувся і одним махом відтяв велетневі голову.
Набувши свого справжнього вигляду, лис сказав Аєну:

– Тепер залишилося тільки розвіяти злі чари твоєї мачухи. Сядь на кобилицю, королівну посади ззаду, синього сокола на плече, а в праву руку візьми меч-світлоносець і поверни його вістрям до мачухи. Мачуха спробує зачарувати тебе, але їй це не вдасться.

Аєн послухався лиса і все зробив так, як той йому наказав. Незабаром він під’їхав до батьківського замку.

Королева ж, побачивши Аєна, вибігла надвір, кинулася за ворота і уп’ялася в пасинка своїм злим смертоносним поглядом.
Лезо меча було направлено в сторону королеви, тому її злі чари обернулися проти неї самої. Вона впала на землю і перетворилася на оберемок хмизу.
Аєн Дірек пішов до батьківського замку разом із французькою королівною і розповів королю про все, що з ним сталося.

І Аєн Дірек почав нове життя, довге і щасливе. Поруч із ним завжди була його дружина, дивовижна красуня, вірою-правдою служили йому золотисто-гніда кобилиця, меч-світлоносець, синій сокіл.

Але Айєн не забував, що щастям цим він завдячує своєму старому другу, рудому лису. І ось він сказав йому:

— Поки ти живий, мої мисливці не чіпатимуть ні тебе, ні твоїх родичів.

А лис тільки посміхнувся у відповідь.

— Про мене та моїх родичів ти не турбуйся, — сказав він. — Ми самі уміємо про себе піклуватися .

І лис гордо підняв свій рудий хвіст трубою і втік у гори.

Ось і казці кінець.