Пригоди барона Мюнхаузена

Казки Рудольфа Еріха Распе

НАЙПРАВДИВІША ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ
Маленький старичок з великим носом сидить біля каміна й розповідає про свої пригоди.
Його слухачі сміються йому просто в очі,
– Ох і Мюнхаузен! Ну й барон! Але він навіть не дивиться на них.
Він спокійно продовжує своє: як він літав на місяць, як він жив серед триногих людей, як його проковтнула величезна риба, як у нього відірвалася голова.
Одного разу якийсь проїжджий слухав-слухав його і не витримав:
– Усе це вигадки! – закричав він. – Нічого цього не було, про що ти розповідаєш.
Старичок насупився і поважно відповів:
– Ті графи, барони, князі і султани, яких я мав честь називати кращими своїми друзями, завжди говорили, що я найправдивіша людина на землі.
Кругом зареготали ще голосніше.
– Мюнхаузен – правдива людина. Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
А Мюнхаузен, і вусом не моргнувши, продовжував розповідати про те, як на голові в оленя виросло чудове дерево.
– дерево?.. На голові в оленя?!
– Авжеж. Вишневе… І на дереві вишні… Такі соковиті, солодкі…
Усі ці оповідання надруковані тут, у цій книзі. Прочитайте їх і зважте самі, чи може бути на світі людина правдивіша за барона Мюнхаузена.

ЧАСТИНА ПЕРША
Кінь на дзвіниці
Я виїхав у Росію верхи на коні.
Діло було взимку. Ішов сніг.
Кінь стомився і почав спотикатися. Мені дуже хотілося спати. Я ледве не падав з сідла від утоми. Але марно шукав я, де б переночувати: по дорозі не трапилося мені жодного сільця.
Що було робити?
Довелося ночувати в чистому полі.
Навколо ні кущика, ні деревця. Лише маленький стовпчик стирчав з-під снігу.
До цього стовпчика я сяк-так прив’язав свого змерзлого коня, а сам уклався тут же на снігу і заснув.
Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, або, вірніше, в невеликому місті: звідусюди мене оточують будинки.
Що таке? Куди я потрапив? Як могли ці будинки вирости тут за одну ніч?
І куди запропастився мій кінь?
Довго я не міг зрозуміти, що сталося. Коли чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.
Але де ж він?
Іржання чути звідкілясь згори.
Я підводжу голову, і що ж?!
Мій кінь висить на шпилі дзвіниці! Він прип’ятий до самісінького хреста.
Я миттю збагнув, у чому справа.
Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми і будинками, було геть чисто занесене снігом, і зовні стирчав тільки вершечок хреста.
Я не знав, що це хрест; мені здалося, що то маленький стовпчик, і я прив’язав до нього свого коня! А вночі, поки я спав, почалася велика відлига, сніг розтав, і я непомітно спустився на землю.
Але бідолашний мій кінь так і зостався там нагорі, на дзвіниці. Прив’язаний до хреста, він не міг спуститися на землю.
Що було робити?
Недовго думавши, я схопив пістолет, добре прицілився і влучив просто в уздечку (треба вам сказати, що я завжди був чудовим Стрільцем!).
Уздечка розірвалася пополам.
Кінь швидко спустився до мене.
Я скочив на нього і щодуху помчав уперед.

Вовк, запряжений в сани
Та незабаром я побачив, що взимку скакати на коні незручно. Значно краще подорожувати в санях. Я купив собі дуже добрі сани і швидко помчав по м’якому снігу.
Надвечір в’їхав я в ліс. Я почав уже дрімати, коли раптом почув тривожне іржання коня. Я оглянувся і при світлі місяця побачив страшного вовка, який, роззявивши зубасту пащу, біг за моїми саньми.
Надії на порятунок не було.
Я ліг на дно саней і від страху заплющив очі. , Кінь мій скакав як шалений. Клацання вовчих зубів чулося вже над самісіньким моїм вухом.
Але, на щастя, вовк не звернув на мене ніякої уваги.
Він перескочив через сани – просто у мене над головою – і накинувся на мого бідолашного коня.
В одну мить задня частина мого коня щезла в його зажерливій пащі.
Передня частина від жаху та болю продовжувала скакати вперед.
Вовк в’їдався в мого коня дедалі глибше й глибше.
Коли я отямився, я схопив батіг і, не гаючи й хвилини, щосили почав стьобати ненажерливого звіра.
Він завив і рвонувся вперед.
Передня частина коня, ще не з’їдена вовком, випала з упряжі в сніг, і вовк опинився на її місці – в голоблях і в кінській збруї!
Вирватися з цієї збруї він не міг, бо був запряжений, як кінь.
Я продовжував періщити його з усієї сили.
Вовк мчав уперед і вперед, тягнучи за собою мої сани.
Ми летіли так швидко, що вже за якихось дві-три години в’їхали галопом у Петербург.
Здивовані петербуржці юрбами вибігали дивитися на героя, який замість коня запріг у свої сани лютого вовка.

Іскри з очей
У Петербурзі мені жилося добре.
Я часто ходив на полювання і тепер із задоволенням згадую ту веселу пору, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки чудесних історій.
Одна історія була дуже кумедна.
Річ у тому, що з вікна моєї спальні було видно великий ставок, де водилося дуже багато всякої дичини.
Якось уранці, підійшовши до вікна, я помітив на ставку диких качок.
Миттю схопив я рушницю і стрімголов кинувся з дому.
Але спохвату, збігаючи східцями, я так ударився головою об двері, що з очей у мене посипались іскри.
Це не спинило мене.
Я побіг далі. Ось нарешті й ставок. Прицілююсь у найжирнішу качку, хочу вистрілити – і з жахом помічаю, що в рушниці немає кременю. А без кременю неможливо стріляти.
Що робити? Побігти додому по кремінь?
Але ж качки тим часом можуть полетіти!
Зажурений, опустив я рушницю, проклинаючи свою долю. Аж раптом мені спала на думку блискуча ідея. З усієї сили я вдарив себе кулаком у праве око. З ока, звичайно, так і посипались іскри, і порох у ту ж мить зайнявся. Так! Порох зайнявся, рушниця вистрілила, і я вбив одним пострілом десять пречудових качок. Раджу вам кожного разу, коли ви здумаєте розвести вогонь, добувати іскри в отакий спосіб.

Дивовижне полювання
А втім, зі мною траплялися й кумедніші випадки.
Одного разу я пробув на полюванні весь день і надвечір набрів у глухому лісі на якесь велике озеро, що так і кишіло дикими качками. Зроду-віку не бачив я такої сили-силенної качок!
На жаль, у мене не лишилося жодної кулі.
А я саме цього вечора ждав до себе велику компанію друзів, і мені хотілося почастувати їх дичиною. Я взагалі людина гостинна і щедра. Мої обіди та вечері славилися на весь Петербург. Як повернусь я додому без качок?
Довго я стояв вагаючись і раптом згадав, що в моїй мисливській сумці лишився шматочок сала.
Ура! Це сало буде чудовою принадою! діставши його з сумки, я мерщій прив’язав його до довгого й тонкого мотузка і кинув у воду.
Качки, угледівши поживу, зразу ж підпливли до сала.
Одна з них жадібно проковтнула його.
Але сало було слизьке і, швидко пройшовши крізь качку, вискочило позад неї!
Таким чином качка опинилась у мене на мотузочку.
Тоді до сала підпливла друга качка, і з нею трапилося те ж саме.
Одна по одній качки ковтали сало і надівалися на мій мотузок, ніби на нитку. Не минуло й десяти хвилин, як усі качки були нанизані на нього, мов те намисто.
Можете собі уявити, як весело було мені дивитися на таку багату здобич! Мені лишилося тільки витягти спійманих качок і віднести до свого повара на кухню.
Ото буде учта для моїх друзів!
Але тягти на собі цілу зграю качок не так легко.
Я ступив кілька кроків і страшенно втомився. Раптом – можете уявити собі мій подив!-качки знялися в повітря і підняли мене до хмар!
Інший на моєму місці розгубився б, але я людина хоробра і кмітлива.
Я влаштував руль із свого сюртука і, правлячи качками, швидко підлетів до дому.
Але як спуститися вниз?
Дуже просто! Моя кмітливість допомогла мені й тут. Я скрутив кільком качкам голови, і ми почали повільно спускатися на землю.
Я потрапив якраз у димар своєї власної кухні. Якби ви тільки бачили, який вражений був мій повар, коли я з’явився перед ним у печі!
На щастя, повар не встиг ще її затопити.

Куріпки на шомполі
О, винахідливість – велике діло! Раз мені пощастило одним пострілом підстрілити сім куріпок. Після цього навіть вороги мої не могли не визнати, що я – перший стрілець на всьому світі, що такого стрільця, як Мюнхаузен, ще ніколи не бувало!
А було це так.
Я повертався з полювання, витративши всі свої набої. Раптом у мене з-під ніг випурхнуло сім куріпок. Звичайно, я не міг допустити, щоб з моїх рук вислизнула така чудова дичина.
Я зарядив свою рушницю – чим би ви думали?- шомполом! Так, звичайнісіньким шомполом, тобто круглим залізним прутиком, яким прочищають рушницю!
Потім я підбіг до куріпок, сполохнув їх і вистрілив.
Куріпки злетіли одна по одній, і мій шомпол проткнув одразу сімох. Усі семеро куріпок упали до моїх ніг!
Я підняв їх і, вражений, побачив, що вони – смажені! Еге ж, вони були смажені!
А втім, інакше й не могло бути: адже мій шомпол дуже нагрівся від пострілу, і куріпки, потрапивши на нього, не могли не засмажитись.
Я сів на траву і тут же пообідав з великим апетитом.
А я саме цього вечора ждав до себе велику компанію друзів, і мені хотілося почастувати їх дичиною. Я взагалі людина гостинна і щедра. Мої обіди та вечері славилися на весь Петербург. Як повернусь я додому без качок?
Довго я стояв вагаючись і раптом згадав, що в моїй мисливській сумці лишився шматочок сала.
Ура! Це сало буде чудовою принадою! діставши його з сумки, я мерщій прив’язав його до довгого й тонкого мотузка і кинув у воду.
Качки, угледівши поживу, зразу ж підпливли до сала.
Одна з них жадібно проковтнула його.
Але сало було слизьке і, швидко пройшовши крізь качку, вискочило позад неї!
Таким чином качка опинилась у мене на мотузочку.
Тоді до сала підпливла друга качка, і з нею трапилося те ж саме.
Одна по одній качки ковтали сало і надівалися на мій мотузок, ніби на нитку. Не минуло й десяти хвилин, як усі качки були нанизані на нього, мов те намисто.
Можете собі уявити, як весело було мені дивитися на таку багату здобич! Мені лишилося тільки витягти спійманих качок і віднести до свого повара на кухню.
Ото буде учта для моїх друзів!
Але тягти на собі цілу зграю качок не так легко.
Я ступив кілька кроків і страшенно втомився. Раптом – можете уявити собі мій подив!-качки знялися в повітря і підняли мене до хмар!
Інший на моєму місці розгубився б, але я людина хоробра і кмітлива.
Я влаштував руль із свого сюртука і, правлячи качками, швидко підлетів до дому.
Але як спуститися вниз?
Дуже просто! Моя кмітливість допомогла мені й тут. Я скрутив кільком качкам голови, і ми почали повільно спускатися на землю.
Я потрапив якраз у димар своєї власної кухні. Якби ви тільки бачили, який вражений був мій повар, коли я з’явився перед ним у печі!
На щастя, повар не встиг ще її затопити.

Лисиця на голці
Так, винахідливість-найперше в житті. І не було ще на світі людини винахідливішої за барона Мюнхаузена.
Одного разу в російському дрімучому лісі мені трапилася чорнобура лисиця.
Шкура в цієї лисиці була така хороша, що мені стало шкода псувати її кулею чи дробом.
Не гаючи й хвилини, я вийняв з рушниці кулю і, зарядивши ствол довгою шевською голкою, вистрілив у ту лисицю. А що вона стояла під деревом, то голка міцно пришила її хвіст до самого стовбура.
Я не кваплячись підійшов до лисиці і заходився шмагати її нагаєм.
Вона так очманіла від болю, що – повірите?-вискочила з своєї шкури і дременула від мене голяка. А шкура дісталась мені. ціла-цілісінька, не попсована ні кулею, ні дробом.

Сліпа свиня
Що й казати, багато бувало зі мною всяких дивовижних випадків!
Пробираюсь я одного разу крізь гущавину дрімучого лісу і бачу: біжить дике порося, зовсім ще маленьке, а за поросям – велика свиня. Я вистрілив, та ба – промахнувся. Куля моя пролетіла якраз між поросям і свинею. Порося заверещало і шмигнуло в ліс, а свиня зосталася на місці мов укопана.
Я здивувався: чому й вона не тікає від мене? Але, підійшовши ближче, я зрозумів, у чому справа.
Свиня була сліпа і не розбирала дороги. Вона могла гуляти лісами, лише тримаючись за хвостик свого поросяти.
Моя куля розірвала цей хвостик. Порося втекло, а свиня, зоставшись без нього, не знала, куди їй іти. Безпорадно стояла вона, тримаючи в зубах обривок його хвостика.
Тут у мене раптом майнула блискуча думка. Я схопив цей хвостик і повів свиню до себе на кухню. Бідолашна сліпа покірно пленталася слідом за мною, гадаючи, що її, як і раніше, веде порося.
Так, я мушу повторити ще раз: винахідливість – велике діло!

Як я спіймав кабана
Іншим разом мені зустрівся в лісі дикий кабан.
Справитися з ним було значно важче. У мене навіть рушниці з собою не було.
Я кинувся тікати, але він погнався за мною як скажений і неодмінно проштрикнув би мене своїми іклами, коли б я не сховався за першим-ліпшим дубом.
Кабан з розгону налетів на дуб, і його ікла так глибоко вгородилися в стовбур дерева, що він ніяк не міг їх витягти звідти.
– Ага, попався, голубчику! – сказав я, виходячи з-за дуба. – Почекай-но! Тепер ти від мене не втечеш.
І, взявши каменюку, я став ще глибше заганяти в дерево гострі ікла, щоб кабан не міг вирватись, а потім зв’язав його міцною вірьовкою і, висадивши на воза, з тріумфом повіз до себе додому.
Ото дивувались інші мисливці! Вони й уявити собі не могли, що такого лютого звіра можна спіймати живцем, не витративши жодного заряду!

Незвичайний олень
Проте зі мною траплялися чудеса ще й не такі.
Іду ото якось лісом і ласую солодкими, соковитими вишнями, які купив по дорозі.
Коли це прямо переді мною – олень! Стрункий, красивий, з величезними гіллястими рогами!
А в мене, як на зло, ні однісінької кулі!
Олень стоїть і преспокійно дивиться на мене, ніби знає, що в мене рушниця не заряджена.
На щастя, в мене зосталося ще трохи вишень, і я зарядив рушницю замість кулі вишневою кісточкою. Так, так, не смійтеся, – звичайною кісточкою.
Гримнув постріл, проте олень тільки головою крутнув. Кісточка влучила йому в лоб і не завдала ніякої шкоди. В одну мить він зник у лісовій гущавині.
Я дуже шкодував, що випустив з рук такого чудового звіра.
Через рік я знову полював у тому ж лісі. Звичайно, на той час я зовсім забув про історію з вишневою кісточкою.
Як же я здивувався, коли з гущавини лісу просто на мене вискочив чудовий олень, у якого між рогами росло високе, крислате вишневе дерево! Ах, повірте, це було дуже красиво: стрункий олень і на голові в нього – струнке дерево! Я враз догадався, що це дерево виросло з тієї маленької кісточки, яка минулого року послужила мені замість кулі. Цього разу мені не бракувало набоїв. Я прицілився, вистрілив, і олень, мов підкошений, упав на землю. Таким чином, з одного пострілу я водночас дістав і печеню, і вишневий компот, бо дерево було рясно вкрите великими, стиглими вишнями.
Мушу признатися, що смачніших вишень я не куштував за все своє життя.

Вовк навиворіт
Не знаю чому, але зі мною часто траплялося, що найлютіших і найнебезпечніших звірів я зустрічав тоді, коли був неозброєний і безпомічний.
Іду якось лісом, а назустріч мені – вовчище! Роззявив пащу – і просто на мене.
Що робити? Тікати? Але вовк уже накинувся на мене, повалив і ось-ось перегризе мені горло. Інший на моєму місці розгубився б, але ви знаєте барона Мюнхаузена! Я – людина рішуча, тямовита і смілива.
Не гаючи й хвилини, я застромив кулака вовкові в пащу і, щоб він не відкусив мені руку, стромляв її все глибше й глибше.
Вовк хижо дивився на мене. Очі його палали люттю. Але я знав, що, як тільки я висмикну руку, він розірве мене на дрібні шматки, і тому безстрашно засовував її все далі й далі.
І раптом у моїй голові промайнула блискуча думка: я захопив його нутрощі, сильно рвонув їх і вивернув вовка, як рукавицю, навиворіт!
Ясно, що після такої операції він замертво впав до моїх ніг.
Я пошив з його шкури прекрасну теплу куртку і, коли ви не вірите мені, охоче покажу її вам.

Скажена шуба
А проте, в моєму житті бували події й далеко страшніші, ніж зустріч з вовками.
Якось за мною погнався скажений пес.
Я чимдуж пустився від нього.
Але на плечах у мене була важка шуба, яка заважала бігти.
Я скинув її на бігу, вскочив у дім і захлопнув за собою двері. Шуба так і лишилася на вулиці.
Скажений пес кинувся на неї і почав люто кусати її. Мій слуга вибіг з дому, підняв шубу і повісив її в тій шафі, де висіла вся моя одежа.
Другого дня вранці він вбігає до моєї спальні і кричить не своїм голосом:
– Вставайте! Вставайте! Ваша шуба сказилась!
Я схоплююся з постелі, відчиняю шафу – і що ж я бачу?! Весь мій одяг пошматований на клапті!
Слуга не помилився: моя бідолашна шуба сказилась, тому що вчора її покусав скажений пес.
Шуба несамовито накинулася на мій новий мундир, і від нього тільки клапті полетіли.
Я схопив пістолет і вистрілив.
Скажена шуба миттю вгамувалася. Тоді я наказав слугам зв’язати її і повісити в окремій шафі.
З тих пір вона вже нікого не кусала, і я одягав її без будь-якого остраху.

Восьминогий заєць
Так, немало чудесних історій трапилося зі мною в Росії!
Одного разу я гнався за незвичайним зайцем.
Заєць був на диво прудконогий. Скаче все вперед і вперед – хоч би присів перепочити.
Два дні я гнався за ним, не злізаючи з сідла, і ніяк не міг наздогнати.
Моя вірна собака Діанка не відставала од нього ні на крок, але я ніяк не міг наблизитись до нього на відстань пострілу.
На третій день мені все-таки пощастило підстрілити цього клятого зайця.
Тільки-но він упав на траву, я скочив з коня і кинувся роздивлятись його.
Уявіть собі моє здивування, коли я побачив, що в цього зайця, крім його звичайних ніг, були ще запасні. У нього було чотири ноги на животі та ще чотири на спині!
Так, на спині в нього було дві пари чудових дужих ніг! Коли нижні ноги у нього втомлювалися, він перевертався на спину, черевом догори, і продовжував бігти на запасних ногах.
Не дивно, що я, як навіжений, три доби ганявся за ним!

Чудесна куртка
На жаль, доганяючи восьминогого зайця, моя вірна собака так знесиліла від триденної погоні, що впала на землю і за годину вмерла.
Я мало не заплакав з горя і, щоб зберегти пам’ять про свою померлу улюбленицю, звелів пошити собі з її шкури мисливську куртку.
З тих пір мені вже не потрібно ні рушниці, ні собаки.
Кожного разу, коли я буваю в лісі, моя куртка так і тягне мене туди, де переховується вовк чи заєць.
Коли я наближаюся до дичини на відстань пострілу, від куртки відскакує гудзик і, мов куля, летить прямо в звіра! Звір падає на місці, вбитий чудодійним гудзиком. Ця куртка і тепер на мені.
Ви, здається, не вірите мені, ви посміхаєтесь? Але подивіться сюди, і ви переконаєтесь, що я розповідаю вам чистісіньку правду: хіба ви не бачите своїми очима, що тепер на моїй куртці лишилося всього-на-всього два гудзики? Коли я знову піду на полювання, я пришию до неї не менше трьох дюжин.
Ото заздритимуть мені інші мисливці!

Сторінки: 1 2 3

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Пригоди барона Мюнхаузена”

Рудольф Еріх Распе

Переказ – К. Чуковського

Видавництво: “Детгиз”, 1958 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: