TOU

Пригоди барона Мюнхаузена

Казки Рудольфа Еріха Распе

НАЙПРАВДИВІША ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ
Маленький старичок з великим носом сидить біля каміна й розповідає про свої пригоди.
Його слухачі сміються йому просто в очі,
– Ох і Мюнхаузен! Ну й барон! Але він навіть не дивиться на них.
Він спокійно продовжує своє: як він літав на місяць, як він жив серед триногих людей, як його проковтнула величезна риба, як у нього відірвалася голова.
Одного разу якийсь проїжджий слухав-слухав його і не витримав:
– Усе це вигадки! – закричав він. – Нічого цього не було, про що ти розповідаєш.
Старичок насупився і поважно відповів:
– Ті графи, барони, князі і султани, яких я мав честь називати кращими своїми друзями, завжди говорили, що я найправдивіша людина на землі.
Кругом зареготали ще голосніше.
– Мюнхаузен – правдива людина. Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
А Мюнхаузен, і вусом не моргнувши, продовжував розповідати про те, як на голові в оленя виросло чудове дерево.
– дерево?.. На голові в оленя?!
– Авжеж. Вишневе… І на дереві вишні… Такі соковиті, солодкі…
Усі ці оповідання надруковані тут, у цій книзі. Прочитайте їх і зважте самі, чи може бути на світі людина правдивіша за барона Мюнхаузена.

ЧАСТИНА ПЕРША
Кінь на дзвіниці
Я виїхав у Росію верхи на коні.
Діло було взимку. Ішов сніг.
Кінь стомився і почав спотикатися. Мені дуже хотілося спати. Я ледве не падав з сідла від утоми. Але марно шукав я, де б переночувати: по дорозі не трапилося мені жодного сільця.
Що було робити?
Довелося ночувати в чистому полі.
Навколо ні кущика, ні деревця. Лише маленький стовпчик стирчав з-під снігу.
До цього стовпчика я сяк-так прив’язав свого змерзлого коня, а сам уклався тут же на снігу і заснув.
Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, або, вірніше, в невеликому місті: звідусюди мене оточують будинки.
Що таке? Куди я потрапив? Як могли ці будинки вирости тут за одну ніч?
І куди запропастився мій кінь?
Довго я не міг зрозуміти, що сталося. Коли чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.
Але де ж він?
Іржання чути звідкілясь згори.
Я підводжу голову, і що ж?!
Мій кінь висить на шпилі дзвіниці! Він прип’ятий до самісінького хреста.
Я миттю збагнув, у чому справа.
Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми і будинками, було геть чисто занесене снігом, і зовні стирчав тільки вершечок хреста.
Я не знав, що це хрест; мені здалося, що то маленький стовпчик, і я прив’язав до нього свого коня! А вночі, поки я спав, почалася велика відлига, сніг розтав, і я непомітно спустився на землю.
Але бідолашний мій кінь так і зостався там нагорі, на дзвіниці. Прив’язаний до хреста, він не міг спуститися на землю.
Що було робити?
Недовго думавши, я схопив пістолет, добре прицілився і влучив просто в уздечку (треба вам сказати, що я завжди був чудовим Стрільцем!).
Уздечка розірвалася пополам.
Кінь швидко спустився до мене.
Я скочив на нього і щодуху помчав уперед.

Вовк, запряжений в сани
Та незабаром я побачив, що взимку скакати на коні незручно. Значно краще подорожувати в санях. Я купив собі дуже добрі сани і швидко помчав по м’якому снігу.
Надвечір в’їхав я в ліс. Я почав уже дрімати, коли раптом почув тривожне іржання коня. Я оглянувся і при світлі місяця побачив страшного вовка, який, роззявивши зубасту пащу, біг за моїми саньми.
Надії на порятунок не було.
Я ліг на дно саней і від страху заплющив очі. , Кінь мій скакав як шалений. Клацання вовчих зубів чулося вже над самісіньким моїм вухом.
Але, на щастя, вовк не звернув на мене ніякої уваги.
Він перескочив через сани – просто у мене над головою – і накинувся на мого бідолашного коня.
В одну мить задня частина мого коня щезла в його зажерливій пащі.
Передня частина від жаху та болю продовжувала скакати вперед.
Вовк в’їдався в мого коня дедалі глибше й глибше.
Коли я отямився, я схопив батіг і, не гаючи й хвилини, щосили почав стьобати ненажерливого звіра.
Він завив і рвонувся вперед.
Передня частина коня, ще не з’їдена вовком, випала з упряжі в сніг, і вовк опинився на її місці – в голоблях і в кінській збруї!
Вирватися з цієї збруї він не міг, бо був запряжений, як кінь.
Я продовжував періщити його з усієї сили.
Вовк мчав уперед і вперед, тягнучи за собою мої сани.
Ми летіли так швидко, що вже за якихось дві-три години в’їхали галопом у Петербург.
Здивовані петербуржці юрбами вибігали дивитися на героя, який замість коня запріг у свої сани лютого вовка.

Іскри з очей
У Петербурзі мені жилося добре.
Я часто ходив на полювання і тепер із задоволенням згадую ту веселу пору, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки чудесних історій.
Одна історія була дуже кумедна.
Річ у тому, що з вікна моєї спальні було видно великий ставок, де водилося дуже багато всякої дичини.
Якось уранці, підійшовши до вікна, я помітив на ставку диких качок.
Миттю схопив я рушницю і стрімголов кинувся з дому.
Але спохвату, збігаючи східцями, я так ударився головою об двері, що з очей у мене посипались іскри.
Це не спинило мене.
Я побіг далі. Ось нарешті й ставок. Прицілююсь у найжирнішу качку, хочу вистрілити – і з жахом помічаю, що в рушниці немає кременю. А без кременю неможливо стріляти.
Що робити? Побігти додому по кремінь?
Але ж качки тим часом можуть полетіти!
Зажурений, опустив я рушницю, проклинаючи свою долю. Аж раптом мені спала на думку блискуча ідея. З усієї сили я вдарив себе кулаком у праве око. З ока, звичайно, так і посипались іскри, і порох у ту ж мить зайнявся. Так! Порох зайнявся, рушниця вистрілила, і я вбив одним пострілом десять пречудових качок. Раджу вам кожного разу, коли ви здумаєте розвести вогонь, добувати іскри в отакий спосіб.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Пригоди барона Мюнхаузена”

Рудольф Еріх Распе

Переказ – К. Чуковського

Видавництво: “Детгиз”, 1958 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: