TOU

Пригоди барона Мюнхаузена

Казки Рудольфа Еріха Распе

Зустріч з китом
Ви можете зрозуміти, що після цього на Цейлоні мені не дуже сподобалось.
Я сів на військовий корабель і вирушив до Америки, де немає ні крокодилів, ні левів.
Ми пливли десять днів без пригод, але раптом біля самої вже Америки з нами скоїлось лихо: ми налетіли на підводну скелю.
Удар був такий сильний, що матроса, який сидів на щоглі, відкинуло в море на три милі.
На щастя, падаючи у воду, він встиг ухопитися за дзьоб червоної чаплі, що пролітала мимо,- і вона допомогла йому продержатись на поверхні моря, поки ми підібрали його.
Ми налетіли на скелю так несподівано, що я не міг устояти на ногах: мене підкинуло вгору, і я вдарився головою об стелю своєї каюти.
Від цього удару моя голова провалилася в мій шлунок, і лише через кілька місяців мені пощастило витягти її звідти за волосся.
Скеля, на яку ми налетіли, була насправді зовсім не скеля. Це був колосальних розмірів кит, який мирно дрімав на воді.
Налетівши на нього, ми розбудили його, і він так розізлився, що схопив наш корабель зубами за якір і цілий день з ранку до ночі тягав нас по всьому океану.
На щастя, якірний ланцюг кінець кінцем обірвався, і ми звільнилися від кита.
Повертаючись назад з Америки, ми знову зустрілися з цим китом. Він був мертвий і лежав на воді, займаючи своєю тушею півмилі. Нічого було й думати, щоб витягти це громаддя на корабель. Тому ми відрізали од кита тільки голову. І як же ми зраділи, коли, втягнувши її на палубу, знайшли в пащі страховища наш якір і сорок метрів корабельного ланцюга, який уміщався в однім дуплі його гнилого зуба!
Але недовго тривала наша радість. Виявилось, що в нашому кораблі велика пробоїна. Вода так і ринула в трюм.
Корабель почав тонути.
Всі розгубилися, закричали, заплакали, але я миттю придумав, як зарадити справі. Не скидаючи навіть штанів, я сів прямо в діру і заткнув її своєю задньою частиною.
Теча припинилася.
Корабель було врятовано.
Через тиждень ми прибули до Італії.
День видався погожий, сонячний, і я пішов на берег Середземного моря купатись. Вода була тепла. Чудово вміючи плавати, я заплив далеко від берега.
Коли дивлюся: просто на мене пливе величезна риба з широко роззявленою пащею! Що було робити? Втекти від неї неможливо, і тому я зіщулився, як тільки міг, і кинувся в її роззявлену пащу, щоб швидше проскочити мимо гострих зубів і зразу опинитися в шлунку.
Не всякому спала б на думку така дотепна хитрість, але я взагалі людина дотепна і, як ви знаєте, неабиякий мастак на подібні речі.
У череві риби було темно, зате тепло і затишно.
Я став ходити по цій темниці, прогулюватися туди й сюди і скоро помітив, що це дуже не подобається рибі. Тоді я почав навмисне тупотіти ногами, стрибати і танцювати, як навіжений, щоб добряче попомучити її.
Риба завила від болю і висунула з води свою величезну морду.
Скоро її помітили з італійського корабля, який проходив мимо.
Оцього саме я й хотів! Моряки вбили її гарпуном, а потім витягли до себе на палубу і стали радитись, як краще їм розрубати незвичайну рибину.
Я сидів усередині і, признатися, тремтів од страху: а що як ці люди розрубають і мене разом з рибою?
Це було б жахливо!
Але, на щастя, їхні сокири не зачепили мене. Ледве тільки блиснув перший промінь світла, я щосили загукав найдобірнішою італійською мовою (о, я знаю італійську мову чудово!), що я радий бачити цих добрих людей, які визволили мене з цієї задушливої темниці.
Почувши людський голос із риб’ячого черева, матроси завмерли від жаху.
Їхній подив ще більше зріс, коли з риб’ячої пащі вискочив я і чемно привітав їх поклоном.

Мої чудові слуги
Корабель, що врятував мене, плив у столицю Туреччини.
Італійці, серед яких я тепер опинився, зразу побачили, що я людина неабияка, і запропонували мені зостатися на кораблі разом з ними. Я погодився, і через тиждень ми пристали до турецького берега.
Турецький султан, довідавшись про мій приїзд, звичайно, запросив мене на обід. Він зустрів мене на порозі свого палацу і сказав:
– Я щасливий, що можу вітати вас у своїй стародавній столиці. Сподіваюся, що ви при доброму здоров’ї? Я знаю всі ваші великі подвиги, і мені хотілося б доручити вам одну важку справу, з якою не впорається ніхто, крім вас, бо ви найрозумніша людина на землі. Могли б ви негайно поїхати в Єгипет?
– З радістю! – озвався я. – Я так люблю подорожувати, що ладен хоч зараз на край світу!
Султанові моя відповідь дуже сподобалась, і він дав мені таке доручення, яке на віки вічні має залишитися таємницею для всіх, і тому я не можу вам розповісти, в чому воно полягало. Так, султан довірив мені велику таємницю, бо він знав, що я найнадійніша людина в усьому світі. Я вклонився і негайно вирушив у дорогу.
Ледве я від’їхав од турецької столиці, як мені трапився назустріч маленький чоловічок, який біг з надзвичайною швидкістю.
До кожної його ноги була прив’язана важка гиря, і все-таки він летів як стріла.
– Куди ти?-спитав я його.- І навіщо ти прив’язав до ніг оці гирі? Адже вони заважають бігти!
– Три хвилини тому я був у Відні, – відповів набігу чоловічок,- а тепер іду в Константинополь пошукати собі якої-небудь роботи. А гирі я почепив до ніг, щоб не бігти занадто швидко, бо поспішати мені нікуди.
Дуже сподобався мені цей дивний скороход, і я взяв його до себе на службу. Він охоче пішов слідом за мною.
На другий день біля самої дороги помітили ми чоловіка, який лежав на боці, притуливши вухо до землі.
– Що ти тут робиш? – спитав я його.
– Слухаю, як у полі росте трава! – відповів він. І чуєш?
– дуже добре чую. для мене це чистісінька дрібниця!
– В такому випадку ставай до мене на службу, голубчику! Твої чутливі вуха можуть придатися мені в дорозі.
Він погодився, і ми рушили далі.
Незабаром я побачив мисливця, в якого в руках була рушниця.
– Послухай, – звернувся я до нього. – У кого це ти стріляєш? Адже поблизу не видно ні звіра, ні птиці.
– На покрівлі дзвіниці в Берліні сидів горобець, і я влучив йому просто в око.
Ви знаєте, як я люблю полювання. Я обняв чудового стрільця і запросив його до себе на службу. Він з радістю пішов за мною.
Проїхавши багато країн і міст, ми наблизились до великого лісу. дивимось – біля дороги стоїть велетенський на зріст чолов’яга і тримає в руках вірьовку, яку він накинув петлею навколо всього лісу.
– Що це ти тягнеш? – спитав я його.
– Та ось треба б дров нарубати, а сокира в мене дома зосталася, – відповів він. – Я оце й хочу примудритися якось, щоб обійтися без сокири.
Він смикнув за вірьовку, і величезні дуби, мов тонкі билинки, злетіли в повітря і попадали на землю.
Я, звичайно, не пошкодував грошей і зараз же запросив цього силача до себе на службу.
Коли ми приїхали в Єгипет, знялася така страшна буря, що всі наші карети і коні перевертом понеслись по дорозі.
Вдалині ми побачили сім вітряків, крила яких крутилися мов скажені. А на пагорку лежав чоловік і затискав свою ліву ніздрю пальцем. Побачивши нас, він чемно привітався, буря вмить припинилася.
– Що ти тут робиш? – запитав я.
– Я кручу вітряки свого хазяїна!-відповів він.- А щоб їх не потрощило, я дму не дуже сильно: тільки з однієї ніздрі.
“Цей чоловік мені придасться”, подумав я і запропонував йому їхати зі мною.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Пригоди барона Мюнхаузена”

Рудольф Еріх Распе

Переказ – К. Чуковського

Видавництво: “Детгиз”, 1958 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: