TOU

Пригоди барона Мюнхаузена

Казки Рудольфа Еріха Распе

Китайське вино
В Єгипті я швидко виконав усі доручення султана. Моя кмітливість допомогла мені й тут. Через тиждень я, разом із своїми незвичайними слугами повернувся в столицю Туреччини.
Султан був радий моєму поверненню і дуже хвалив мене за мої успішні дії в Єгипті.
– Ви розумніший за всіх моїх міністрів, любий Мюнхаузен! – сказав він, міцно потискуючи мені руку. – Приходьте до мене сьогодні обідати!
Обід був дуже смачний, але, на жаль, на столі бракувало вина, бо туркам закон забороняє пити вино. Я був надто засмучений, і султан, щоб мене утішити, після обіду повів мене до свого кабінету, відімкнув потайну шафу і вийняв звідти пляшечку.
– Такого чудового вина ви зроду не куштували, мій любий Мюнхаузен! – сказав він, наливаючи мені повну склянку.
Вино, справді, було хороше. Але після першого ж ковтка я заявив, що у китайського богдихана Фу Чана вино ще краще, ніж це.
– Мій любий Мюнхаузен! – вигукнув султан.- Я звик вірити кожному вашому слову, бо ви найправдивіша людина на землі, але клянуся, що зараз ви говорите неправду: кращого вина, ніж це, не буває.
– А я вам доведу, що буває!
– Мюнхаузен, ви верзете дурниці!
– Ні, я кажу щиру правду і беруся рівно через годину доставити вам з богдиханського підвалу пляшку такого вина, в порівнянні з яким ваше вино – жалюгідна кислятина.
– Мюнхаузен, ви забуваєтесь! Я завжди вважав вас одним з найправдивіших людей на землі, а тепер бачу, що ви безсовісний брехун.
– Коли так, я вимагаю, щоб ви переконалися негайно, правду я кажу вам чи ні!
– Згоден! – відповів султан. – Якщо до четвертої години ви не доставите мені з Китаю пляшку найкращого в світі вина, я накажу відрубати вам голову.
– Чудово! – вигукнув я. – Я згоден на ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота з вашої комора скільки за один раз може винести людина.
Султан погодився. Я написав китайському богдиханові листа, де просив подарувати мені пляшку того самого вина, яким він частував мене три роки тому.
“Якщо ви відмовите мені в моєму проханні, – писав я, – ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката”.
Коли я закінчив писати, було вже п’ять хвилин на четверту.
Я покликав свого скорохода і послав його в китайську столицю. Він відв’язав гирі, що висіли в нього на ногах, узяв листа і за мить зник з очей.
Я повернувся в кабінет султана. Чекаючи скорохода, ми осушили до дна розпочату нами пляшку.
Пробило чверть на четверту, потім пів на четверту, потім три чверті на четверту, а мій скороход усе не з’являвся.
Мені стало якось не по собі, особливо коли я помітив, що султан тримає в руках дзвоника, щоб подзвонити й покликати ката.
– дозвольте мені вийти в сад подихати свіжим повітрям! – сказав я султанові.
– Будь ласка! – відповів султан з найлюб’язнішою посмішкою.
Але, виходячи в сад, я побачив, що за мною слідом ідуть якісь люди, не відступаючи од мене ні на крок.
Це були султанові кати, готові щохвилини кинутись на мене і відрубати мою бідну голову.
В розпачі я глянув на годинник. Без п’яти чотири! Невже мені залишилося жити всього лише п’ять хвилин? О, це надто жахливо! Я покликав свого слугу – того самого, що умів чути, як росте в полі трава, – і спитав його, чи не чує він тупоту ніг мого скорохода. Він приклав вухо до землі і сказав мені, на моє превелике горе, що ледащо скороход заснув!
– Заснув?!
– Так, заснув. Я чую, як він десь хропе далеко-далеко.
У мене ноги підкосилися від жаху. Ще хвилина, і я загину безславною смертю!
Я гукнув другого слугу, того самого, що цілився в горобця. Він миттю вибрався на найвищу вежу і, звівшись навшпиньки, став вдивлятись у далечінь.
– Ну що, бачиш ти негідника? – спитав я, задихаючись від злості.
– Бачу, бачу! Він розлігся на лужку під дубом недалеко від Пекіна й хропе. А поряд з ним пляшка… Та зажди, я тебе розбуджу!
Він вистрілив у верховіття того дуба, під яким спав скороход.
Жолуді, листя і гілля посипалися на сплячого і розбудили його.
Скороход схопився, протер очі і кинувся бігти як ошпарений.
До четвертої години залишалося всього півхвилини, коли він влетів у палац з пляшкою китайського вина.
Можете собі уявити, яка безмежна була моя радість! Покуштувавши вина, султан мало язика не проковтнув від задоволення.
– Любий Мюнхаузен! – вигукнув він. – дозвольте мені сховати цю пляшечку якнайдалі від вас. Я хочу розпити її сам. Я й не думав, що на світі буває таке солодке та смачне вино. Він замкнув пляшку в шафу, а ключі від шафи поклав собі в кишеню і звелів негайно покликати скарбника.
– Я дозволяю моєму другові Мюнхаузену взяти з моїх комор стільки золота, скільки може піднести за один раз людина, – сказав султан.
Скарбник низько вклонився султанові і повів мене в підземелля палацу, вщерть наповнене дорогоцінностями.
Я покликав свого силача. Він навалив собі на плечі все золото, яке тільки було в султанових коморах, і ми побігли до моря. Там я найняв величезний корабель і до самого верху навантажив його золотом.
Піднявши вітрила, ми поспішили вийти у відкрите море, поки султан не опам’ятався і не відняв у мене моїх скарбів.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Пригоди барона Мюнхаузена”

Рудольф Еріх Распе

Переказ – К. Чуковського

Видавництво: “Детгиз”, 1958 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: