Пригоди бджілки Майї (закінчення)

Вальдемар Бонзельс

Глава десята Нічне диво

Отак дні за днями, тижні за тижнями спливав час, який маленька Майя прожила на волі поміж інших комах. Інколи вона сумувала за тими, з ким познайомилася у найперші дні свого дитинства, а деколи їй нестерпно бракувало покинутого бджолиного народу. Бували моменти, коли просто хотілося працювати, відчувати користь від виконаної роботи. Проте, якщо дивитися правді у вічі, Майї було би важко жити розміреним бджолиним життям. Вона постійно прагла пізнавати нове, її вабили пригоди, і це заважало їй стати одним із гвинтиків великого механізму бджолиного полісу. Таке трапляється і у тварин, і між людьми: у когось може бути характер, який суперечить звичному укладу, і за це не варто засуджувати… Адже найчастіше це не просто прояви норову, а високе прагнення пізнати щось нове. Крім того, не треба забувати, що з молодих бунтівників і утікачів часто виростають досвідчені та розумні чоловіки, або ж сповнені розуміння та доброчесності жінки. Маленька Майя мала чисту душу та співчутливе серденько, а її ставлення до величезного і прекрасного світу було сповнене відвертої допитливості та щирої радості.

Проте, навіть коли ти щасливий, дуже важко бути самотнім, і чим більше досвіду набиралася маленька Майя, тим частіше їй бракувало товариства і любові. Вона перестала бути маленькою бджілкою. Майя виросла і стала розкішною та сильною бджолою: талановитою, з блискучими міцними крильцями, гострим та небезпечним жалом і неабияким досвідом розпізнавати друзів та небезпеку. Майя набралася досвіду, здобула цінні знання і тепер хотіла використати їх з користю та на добро. Може, їй треба було вже повернутися у вулик, впасти до ніг королеви і попросити пробачення, щоби її прийняли назад у товариство? Але у Майї залишилася велика мрія: пізнати людину!

І лише це бажання стримувало її від повернення додому. Майя стільки всього чула про людину! І вся та інформація була такою суперечливою, що людина найчастіше поставала не мудрою істотою, а швидше пришелепкуватою. Проте у глибині душі бджілка вірила, що людина — це вінець природи, наймогутніша, найрозумніша істота.

Майя у своїх мандрах не раз бачила здалеку людей, одягнених у чорне, біле, червоне, зовсім строкате, великих і маленьких. Але бджілка ніколи не наважувалася підлетіти до них ближче. Якось, пролітаючи біля джерельця, вона зауважила, що там, унизу, вилискує щось червоне. Майя вирішила, що це квіти, тому полетіла у цьому напрямку. Яким же було її здивування, коли біля струмка Майя натрапила на людину із золотистим волоссям та рожевим обличчям. Та людина була одягнена у червоний одяг і безтурботно спала собі посеред квітів, що росли обабіч струмка. Вона отак лежала горілиць, розкинувши руки і, попри свій страхітливий розмір, виглядала такою гарною, що у бджілки від захоплення аж сльози на очах виступили! Майя забула про все на світі та завмерла, милуючись сном людини. Вона дивилася на цю істоту, і їй видавалося неможливим все те погане, що вона колись про неї чула. Всі ці балачки мусіли бути безсовісною брехнею. Така гарна істота не могла бути злою чи поганою, ніколи!

Поки вона так роздумувала, до неї підлетів комарик і привітався.

— Господи Боже! — збуджено прошепотіла Майя. — Ви тільки погляньте на цю людину, яка вона гарна! Вас не захоплює її вигляд?

Комарик здивовано зиркнув на Майю: «Захоплює? Атож, захоплює! Особливо її смак! Вона досить смачненька, ота людина! Я щойно зробив у ній дірочку і попив крівці у своє задоволення. Ви тільки погляньте на мій животик, бачите, як він пломенить червоним від крові?».

Майя аж за серце схопилася, щоби воно з переляку не вискочило з грудей.

Так її вразила цинічна зухвалість комара!

— Людина помре від цього?! — вигукнула вона. — Де ви її поранили, у якому місці? Звідки у вас стільки зухвалості та такі ниці думки? Та ви просто розбійник якийсь!

Комар розсміявся і відповів високим пронизливим голоском, явно насолоджуючись: «Та це ще зовсім мала людина. Таку називають дівчинкою. У неї ноги до половини укриті кольоровим випуклим панциром. Я можу, звичайно, його проколоти, та, на жаль, до шкіри не дістану. У вас, серденько, ідеалізоване уявлення стосовно людей. Чи ж ви думаєте, що люди добрі? Та я ще ніколи не зустрічав такої, котра би мені хоч краплину крові подарувала!».

— Я не дуже добре знаю людей, — нерішуче пролепетала Майя.

— Але ж ви, бджолиний народ, поміж усіх комах найбільше контактуєте з людиною. Принаймні намагаєтеся. Це всім відомо.

— Я покинула свій вулик, — боязко зізналася Майя. — Мені там не подобалося, я хотіла пізнати світ.

— Та хто би міг подумати! Ви тільки погляньте на неї! — здивувався комарик і підлетів ближче. — І як воно вам — подорожувати? Мушу зізнатися, що мені дуже імпонує ваше прагнення до незалежності. Адже я сам ніколи би не хотів служити людям.

— Але ж вони нам також служать, — заперечила Майя, якій не сподобалося, що її народ принижують.

— Все може бути, — відповів комарик. — А до якого полісу ви належите?

— Я з рою бджіл, що мешкають у замковому парку. Нині дійсна королева — Гелена 8.

— Ага, ага, — комарик зігнувся у поклоні. — Мушу визнати, у вас справді шляхетне походження. Моє вам шанування! У вас удома нещодавно сталася революція, чи не так? Один мій знайомий, розвідник із того рою, покинув ваш вулик. Я нічого не наплутав?

— Ні, все правильно, — з гордістю відповіла Майя. Вона відчула радість та задоволення від того, що її рідня користується повагою і така відома. Глибоко у серці Майя знову захотіла повернутися додому: вона запрагла зробити щось значне та хороше для своєї королеви та свого полісу. Майя навіть забула розпитати у комарика більше про людей. Хоча, цілком можливо, вона й не хотіла нічого питатися, бо ж хіба прочуєш від нахабного комара бодай одне добре слово про людину? Тим часом комарик уже зібрався відлітати.

— Піду ковтну ще раз наостанок, — посміхнувся він. — А потім разом із друзями полечу назустріч заходу сонця. Це для того, щоби завтра була хороша погода.

Майя полетіла геть: вона не могла спокійно дивитися, як комар зробить прикрість сонній дитині. Хоча вона й дивувалася, що комарик не загинув. Вона добре затямила повчання Кассандри: «Якщо вжалиш людину — помреш після цього!».

Майя дуже добре запам’ятала ці слова, але бажання більше дізнатися про людину не зникло. Навіть навпаки: бджілка вирішила діяти відважніше і не боятися, а твердо йти до своєї мети.

Усі бажання Майї сповнилися дивним чином, та ще й у такий гарний спосіб, що вона й уявити собі не могла! Цього теплого літнього вечора бджілка вляглася спати значно раніше, ніж зазвичай. Несподівано просто посеред ночі, вона раптово прокинулася, хоча нічого особливого не відбулося. Майя розплющила очі й побачила, що її спальня у дуплі залита м’яким сріблястим світлом, яке пучком тяглося з округлого входу. Спочатку Майя навіть поворухнутися боялася, та не зі страху, зовсім ні! Світло дивним чином несло із собою милий серцю спокій. А ще там, надворі, щось бриніло в повітрі, тихенько і мелодійно… Нарешті Майя наважилася і поволеньки та обережно, заворожена дивним сяйвом, наблизилася до виходу із дупла і виглянула назовні… Їй здалося, ніби на весь світ опустилися якісь чари. Навкруги іскрилося та виблискувало чисте срібло, тисячі яскравих перлинок вабливо переливалися у траві. Здалеку це виглядало так, ніби землю укрило ніжне, мерехтливе накривало. Березові листочки завмерли, немовби у сні — все було сріблястим… Здавалося, увесь світ потонув у ніжному туманному світлі.

— Яка неймовірна ніч, — прошепотіла Майя, склавши на грудях руки.

На високому небі, трішечки прикритий листками бука, висів повновидий та ясний місяць. Саме він світився дивовижним сяйвом. А довкола нього виблискували тисячі сріблястих сяйливих цяточок! Такого дива Майя ще ніколи не бачила. Вона стояла, зачарована і розчулена, прислухалася до звуків ночі та ніяк не могла повірити, що це справді не сон.

І раптом поряд почувся голосний спів, який, очевидно, і розбудив її. Срібний звук коливався у високих тонах і можна було подумати, що це місячне сяйво ллється додолу, переливаючись. Бджілка почала роззиратися, щоби побачити, хто ж це так вправно сюркотить? Але химерна мінливість світла та тіні не дозволяла щось розгледіти: усе було вкрите чарівливою таємничістю.

Майя вже просто не могла залишатися у своєму сховку. Вона прагла пізнати цей новий для неї світ з усією його пишнотою. «Господь захистить мене від небезпеки, — подумала вона, — я ж бо не маю нічого лихого на думці».

Майя уже хотіла полетіти у білясте сяйво на лугом, над яким завис повний місяць, як раптом зовсім поряд на буковий листок приземлилася якась невідома комаха. Прибулець повернувся до місяця, злегка припідняв своє вузьке крило та почав раз-по-раз проводити по ньому своєю ніжкою. Збоку виглядало, ніби комаха грає на невидимій скрипці… У результаті утворився дивний сюркотливий, сріблястий звук, який одразу ж заполонив собою тишу місячної ночі.

— Як чарівно… — прошепотіла Майя. — Не просто чарівно, а прекрасно і пречудово!

Майя швиденько полетіла до невідомого музиканта. Коли вона приземлилася на листочку побіля музиканта, той припинив свою гру — і одразу ж запала така дзвінка тиша, від якої бджілка аж здригнулася. Несподівано стало тривожно, а з-поміж листя тонкими жмутами полилося біле, холодне світло.

— Доброї ночі, — ввічливо привіталася Майя, яка вирішила, що вітатися вночі слід так само, як і вдень, тому просто замінила слово «день» на «ніч». А опісля швиденько додала: «Вибачте, що я вам заважаю музикувати, але ваша гра така чудова, ваша музика така чарівна, що просто притягує до себе!».

Незнайомець допитливо глипнула на Майю своїми величезними очиськами: «А ви що за кузька? Відколи живу, а такої ще ніколи не бачив!».

— Я ніяка не кузька, — обурилася маленька. — Я Майя і належу до бджолиного народу.

— А, бджолиний народ, так, так… — відповів незнайомець. — Ви денна, егеж? Мені про бджолиний народ якось розповідав їжак. Одного вечора він збирав мертвих трутнів, яких повикидали з вулика.

— О, так, — з острахом пригадала Майя, — це правда. Кассандра мені розповідала: їжак приходить у сутінках, він сопе, плямкає і винюхує мертвих. Їй про це докладала сторожа. А ви спілкуєтеся з їжаком?! Але ж він — жахливе чудовисько!

— Я так не вважаю, — відповів незнайомець. — Ми, нічні цвіркуни, маємо дуже гарні стосунки з їжаками. Звісно, час від часу котрийсь із них робить спробу нас упіймати, проте ніколи ще їжак цвіркуна не упіймав, це марна справа! Інколи ми любимо подражнити якогось із них, це така у нас забава. Та зазвичай ми називаємо їжаків «дядьками». Розумієте, це життя… Мусить же і їжак з чогось жити! І доки він не намагається схрумати саме мене, доти мені байдуже.

Майя заперечливо похитала головою, вона не погоджувалася з таким ставленням. Проте образити незнайомця теж не хотіла, тому привітно запитала: «Отож, кажете, ви цвіркун?».

— Так, я нічний цвіркун, даруйте, але в мене зовсім обмаль часу, я мушу грати. Зараз саме повний місяць, а ніч — просто чудова.

— Будь ласка, — почала проситися Майя, — зробіть хоч раз виняток і розкажіть мені про ніч.

— Літня ніч — це найгарніше, що лише може бути на світі, — відповів нічний цвіркун. — Від неї серце наповнюється блаженством. Усе, що я можу вам розповісти про ніч, ви почуєте у моїй музиці. Та й для чого знати усе на світі? От ми, цвіркуни, не знаємо про життя майже нічого, але це не заважає нам сприймати всю красу світу!

І цвіркун почав вигравати — дзвінко і тріумфуючи. Його мелодія звучала голосно та велично, якщо слухати зблизька, як оце Майя. Навкруги панувала розкішна літня ніч, бджілка сиділа тихенько, вслухалася і роздумувала про життя.

Раптом стало тихо, щось тихенько забриніло — і бджілка побачила, як нічний цвіркун полетів геть: блідий у густому місячному сяйві.

«Ніч наводить сум», — подумала Майя. Вона таки вирішила полетіти на квітучий луг. Обабіч струмка росли водяні лілії. Водичка жебоніла і виблискувала, а похилені лілії, видавалося, поснули. «Вони заснули від щастя, що їх переповнило», — розмірковувала Майя. Вона присіла на білу пелюсточку і зачаровано спостерігала за жвавим потічком, як спалахують та гаснуть у ньому сяйливі іскорки. На другому березі біліли у темряві берези — здавалося, що зорі заплуталися у довгих гілках і висять, ніби сережки. «Цікаво, куди тече ця вода? — задумалася бджілка. — Цвіркун таки має рацію, ми дуже мало знаємо про світ…»

Несподівано бджілка почула зовсім близько від себе, в бутоні однієї з лілій, тонесенький співучий голосок, ніжний і чистий. З усіх знайомих Майї істот жодна не мала такого голосу! У бджілки перехопило подих, серце шалено закалатало у грудях.

«Що ж це таке? — розхвилювалася вона. — Що ж це таке?»

Лілія злегка гойднулася, одна з пелюсток відхилилася — і Майя побачила малесеньку сніжно-білу людську долоню… Мініатюрні пальчики вхопилася за край пелюстки, за ними виринула голівка, вкрита білим волоссячком, а за мить з’явилася і вся істота: тендітна, у білій сукеночці…

Переляк та захоплення, які охопили Майю, неможливо описати. Бджілка просто оторопіла, сиділа непорушно і лише очима кліпала, спостерігаючи за з’явою.

Тим часом маленька істота видряпалася на край пелюсточки, простягнула рученьки до місяця, назустріч його променям, і з блаженною посмішкою почала розглядати прекрасну ніч. Аж ось вона кілька разів стрепенулася усім своїм прозорим тільцем — і на спинці у неї розгорнулися крильця, ще біліші за місячне проміння та чисті, немов сніг… Ці крильця виступали вище біленької голівоньки, а їхній нижній край сягав аж до стоп.

Такого дива Майя ще ніколи у своєму житті не бачила! Прекрасна істота стояла, простягнувши рученята угору, а потім заспівала пісню:

Світло — вітчизна моя,

Ясному небу радію я,

Життя та смерть ідуть чередою,

А моя душа — завжди зі мною.

Моя душа — повівання,

Краси земної дихання,

Як лику Божого,

Так і творіння Його кожного.

Майя тим часом голосно захлипала, хоча сама не могла пояснити: чи то від розчулення, чи то від щастя.

Маленька істота повернулася до неї.

— Хто це тут плаче? — запитала вона чистим голосочком.

— Ой, та це я, — зізналася Майя. — Ви вже вибачте, що я вам заважаю.

— А чому ти плачеш?

— Я сама не знаю, — відповіла Майя. — Може, через це, що ви такі прекрасні. Скажіть, хто ви? Ви ангел?

— Ні, — відповіла маленька істота та продовжила без жодної тіні усміху. — Я — квітковий ельф. Звертайся до мене на «ти». А що це робить маленька бджілка на лугу посеред ночі?

Ельф підлетів до Майї та сів поряд із нею на пелюсточку лілії. Звідси він дивився на бджілку серйозним та дружелюбним поглядом. Поки Майя розповідала йому про свої пригоди, золотоволосий ельф не зводив із неї своїх темних очей, які при місячному сяйві блищали на білому обличчі, немовби срібні.

Квітковий ельф гладив Майю по голівоньці весь той час, поки вона розповідала свою історію, та сердечно і з любов’ю дивився на неї. Від його погляду бджілка сяяла від щастя! Вислухавши Майїну розповідь, квітковий ельф промовив: «У нас, ельфів життя недовге — лише сім ночей. Але весь цей час ми повинні залишатися у квітах. Кожен у своїй, де народився. Коли хтось протягом цього часу залишить свою квітку, то умре, щойно небо забагряніє від перших сонячних променів».

Майя від переляку аж здригнулася і широко розплющила очі.

— Швиденько, швиденько, лети назад, у свою квітку! — гукнула вона.

Ельф сумно похитав головою.

— Ні, вже занадто пізно, — пояснив він. — Проте послухай далі. Більшість ельфів виходять зі своїх домівок. Вони роблять це навмисно, бо хто вийде з дому і наважиться на передчасну смерть, той може одарувати когось, виконавши будь-яке його бажання. Отож, коли якийсь ельф твердо вирішив покинути свою квітку, щоби сповнилося чиєсь заповітне бажання, у нього відразу ж виростають крила…

— Ой, як прекрасно! — не стрималася від захоплення Майя. — Я би також вийшла із квітки. Це ж так чудово: виконати найзаповітніше бажання когось іншого!

Бджілці навіть на думку не спало, що саме вона була тією істотою, яку ельф першою зустрів, коли вийшов зі своєї квітки.

— А коли ти виконаєш те бажання, то одразу ж мусиш умерти, так?

Ельф кивнув на знак згоди, але цього разу зовсім не сумно.

— Ми ще побачимо схід сонця, — промовив він. — Але щойно спаде роса — ми перетворюємося на легку пелену і клубочимося над травою лугів. Ти ж, мабуть, не раз бачила, що ця пелена матово світиться зсередини, ніби усередині неї — світло? Це ельфи, їхні крила, їхні шати… Перетворившись у пелену зі світла, піднімаючись все вище і вище, ми стаємо краплинами роси та спадаємо додолу. Рослини всотують нас, приймають у свої бутони — та ростуть. Минає час, і ми, ельфи, знову виходимо з квітів.

— То ти вже колись був ельфом?!

Ельф знову кивнув на знак згоди.

— Так, але я цього вже не пам’ятаю. Доки ми спимо у квітах — про все забуваємо…

— Думаю, гарно так жити, знову і знову, — висловила своє захоплення Майя.

— Так живуть не лише ельфи, а й усі на землі, — сказав ельф. — Потрібно лише дивитися на речі ширше та сприймати все різносторонніше. Не обов’язково прокидатися від довгого сну в бутоні квітки. Проте, сьогодні розмова не про це.

— Я така щаслива! — зраділа від здобутих нових знань Майя.

— Ти вже щаслива і в тебе немає жодного бажання? — здивувався ельф. — Ти ж бо перша, хто трапилася мені, і я маю виконати твоє найзаповітніше бажання.

— Я? — розгубилася Майя. — Та я ж лише бджола. Хіба ж я заслужила на таку доброту?

— Добро, як і красу, ніхто не заслуговує, — відповів ельф, — вони даються нам не по заслугах, а як тепло та світло від сонця — просто так.

У Майї шалено загупало серденько. Так, у неї була заповітна мрія, така бажана! Але вона так боялася її висловити. Проте ельф, здається, здогадувався, чого хоче бджілка, бо лише всміхнувся на знак того, що від нього важко щось приховати.

— Отож? — запитав він і відкинув пасмо золотого волосся, що спало на матове чоло.

— Я би хотіла пізнати людину, — пристрасно та швидко мовила Майя і одразу злякалася, що таке бажання неможливо виконати.

Та ельф серйозно і велично злетів у повітря, а його очі зблиснули твердою впевненістю. Він узяв Майю за руку і промовив: «Ходи зі мною. Нехай твоє бажання здійсниться».

Глава одинадцята Політ з єльфом

Квітковий ельф та Майя полетіли у літню ніч. Коли вони пролітали над потічком, сліпучо-біле відображення ельфа блищало у водяному плесі сяйвом далекої зірки.

Майя повністю довірилася цій світлій істоті. Когось іншого вона б уже просто засипала різними запитаннями, та не ельфа. Ельф знає, що робить — відчувала вона. Коли вони пролітали через алею, на якій росли високі тополі, перед ними пролопотів крилами темний метелик, великий і дужий, немов птах. Квітковий ельф окликнув його: «Зачекай хвильку, я тебе дуже прошу».

Майя здивувалася, помітивши, як темний красень одразу ж послухався ельфа. Вони опустилися на гілку високої тополі. Навколо шепотіло та дрібненько шелестіло у місячному промінні листячко, а крізь нього можна було зазирнути далеко в освітлений повним місяцем нічний краєвид. Метелик сів навпроти Майї, повільно підійняв догори свої крила і м’яко опустив їх додолу, так, ніби хотів навіяти комусь прохолоду. Майя встигла помітити, що у нього на крилах були поперечні широкі смуги блакитного кольору. Метеликова голова була немовби вкрита темним оксамитом, а його обличчя, на якому виблискувала пара темних очей, нагадувало таємничу маску… У Майї аж мороз попід шкірою пішов, їй видавалося, що вона бачить найдивніший у своєму житті сон.

— Ви дуже гарні, — зізналася вона незнайомцеві. — Справді, дуже гарні.

Їй раптом стало так хороше на душі!

— А хто це з тобою? — запитав нічний метелик у ельфа.

— Це бджола, — відповів ельф. — Я зустрів її, коли вийшов із квітки.

Метелик, очевидно, знав, що це означає, бо поглянув на Майю майже заздрісно, а тоді кивнув їй — серйозно та задумливо.

— Вам дуже пощастило, — тихенько зітхнув він.

— Ви засумували… Щось трапилося? — співчутливо запитала Майя.

Метелик заперечливо похитав головою.

— Та ні, що ви, — по-дружньому та з вдячністю відповів він, і так привітно поглянув на Майю, що тій одразу захотілося заприятелювати з ним. Проте вона не наважилася відрекомендуватися: її збентежив велетенський зріст криланя.

Ельф поцікавився у нічного метелика, чи заснув уже кажан.

— Так. Уже досить давно, — відповів той.

— Ти запитуєш, бо хвилюєшся за свою супутницю, еге ж? — посміхнувся метелик.

Ельф кивнув на знак згоди, а Майї захотілося дізнатися, хто такий кажан, але в ельфа було зовсім обмаль часу… Відкинувши з чола своє волосся, він зітхнув: «Літня ніч така коротка… Полетіли, Майє, нам треба поспішити».

— Може, тобі допомогти? Я можу тебе понести на спині, — запропонував свої послуги нічний метелик.

Ельф подякував: «Якось іншим разом».

Поки вони летіли далі, Майя подумала: «Але ж цього не трапиться, отого іншого разу… На світанку ельф помре».

Нічний метелик продовжував сидіти і дивився услід друзям, аж доки сяйво від ельфа не розчинилося у темряві ночі. Потім озирнувся і почав розглядати свої крила із широкими синіми смугами. Він задумався: «Я стільки разів чув, що я сірий та гидкий, і що мій одяг не порівняти з пишними шатами денних метеликів. А от маленька бджілка побачила в мені лише прекрасне». Після цього він пригадав Майїне запитання. Чому він такий сумний сьогодні? «Ні, — відповів він уголос, — тепер я вже не сумний. Тепер уже все гаразд».

Тим часом Майя та ельф летіли густим садом, який виглядав розкішно у приглушеному місячному сяйві. П’янко пахла прохолодна роса, а сонні квіти просто зачаровували! Фіолетові кетяги акації вилискували свіжістю, а кущ червневих троянд нагадував маленьке квітуче небо із червоними ліхтариками у ньому. Блідо та сумно миготіли у темряві білі зірочки ясмину, розливаючи довкіл запаморочливо-солодкий аромат. «Хто би міг подумати, — нечулася від щастя бджілка, — хто би міг уявити, що вночі так прекрасно…»

Аж раптом її погляд упав на сяйливу цяточку: «Ой, глянь-но, зірка впала на землю! Метається туди-сюди у траві та ніяк не може відшукати дорогу на небо».

— Це не зірка, — спокійно і серйозно пояснив квітковий ельф. — Це світлячок.

Майя дуже здивувалася з такої дивовижі й водночас лише тепер зрозуміла, чому ельф видається їй таким добрим. Він ніколи не сміявся з її недосвідченості. Ба більше — пояснював їй усе, чого бджілка не знала, доповнював її знання та спрямовував думки у правильне русло.

— Світлячки — це дивовижні комашки, — пояснював ельф, — вони носять з собою світло! Їхні ліхтарики осявають морок ночі, а, крім того, таким чином вони знаходять в темряві один другого. Пізніше, як долетимо до людей, познайомишся з одним світлячком.

— А для чого я маю з ним знайомитися?

— За хвилю дізнаєшся, — відповів квітковий ельф.

Тим часом вони підлетіли до альтанки, густо зарослої жасмином та козолистом. Ельф і Майя опустилися зовсім низько, мало не до самої землі, аж почули тихесеньке шепотіння з-під густо сплетених листочків. Квітковий ельф кивнув до одного світлячка: «Будь ласка, посвіти трішки, нам треба пролетіти через темряву поміж листочками і потрапити до жасминової альтанки».

— Агов, але ж твоє світло значно яскравіше від мого, — здивувався жук-світляк.

— Я теж так думаю, — погодилася з ним Майя. Хоча ляпнула це, аби лишень приховати хвилювання від того, що вона скоро мала побачити.

— Саме через це моє сяйво я мушу загорнутися у листок, — пояснив ельф, — бо люди побачать мене і перелякаються. Ми, ельфи, приходимо до людей лише у мріях і снах.

— Так, це зовсім інша справа, — погодився світлячок, — і справді, в такому випадку я придамся найкраще. Я старатимуся щосили! А оця величезна тварина, що з тобою, вона мені не заподіє шкоди?

Ельф заперечливо похитав головою, і світлячок заспокоївся.

Квітковий ельф зірвав листочок і старанно у нього загорнувся, так, щоби його одяг ніде не відсвітлював. Опісля взяв маленьку квітку дзвоника і насадив собі на голову, ніби шолом, прикривши своє сяйливе волосся. Незахищеним лишилося тільки блискуче личко ельфа, але воно було таким манюнім, що помітити його було складно. Він попросив світлячка сісти йому на плече та пригасити крилами свого ліхтарика, щоби він не сліпив очі. Тоді ельф узяв Майю за руку і сказав: «А тепер ідемо, нам краще видряпатися нагору».

Доки вони спиналися пагонами догори, Майя запитала: «А люди бачать сни, коли сплять?».

— Вони не тільки бачать сни! Навіть коли не сплять, люди часто мріють. Тоді вони сідають, заглиблюються у себе, трішки нахиляють голову і дивляться удаль… Їхні мрії красивіші за їхнє життя, тому ми і з’являємось до людей у мріях.

Ельф замовк і швиденько притулив палець до вуст. А тоді пригнув маленьку гілочку жасмину і підштовхнув Майю уперед.

— Подивися униз, — прошепотів він, — там ти знайдеш те, чого бажала найбільше.

І маленька Майя побачила на лавочці двох людей. Це були дівчина та юнак. Вона схилила голову йому на плече, а він обняв її однією рукою, немовби хотів цим захистити від усього світу. Вони завмерли одне коло одного, і лише дивилися широко розплющеними очима у темряву. Було так тихо, нібито закохані заснули, лише десь вдалині чулася пісня цвіркуна та місячне сяйво ледь-ледь миготіло у листі. Маленька Майя захоплено спостерігала за обличчям дівчини. Хоча її личко і виглядало блідим та сумним, на ньому світилася ледь помітна радість, яка ніби висвітлювала личенько зсередини. У дівчини було розкішне, як і у ельфа, золотисте волосся, у якому виблискувало сяйво зоряної літньої ночі, та великі очі. Видавалося, що вона хотіла віддати геть усе, лише б її хлопець був щасливим. Та ось дівчина повернулася до юнака, схилила його голову до себе та сказала щось на вушко… Від її слів у нього на вустах з’явилася щаслива посмішка. Майя навіть не уявляла, що якась істота на землі може так щасливо усміхатися! В очах юнака запалало таке щастя, така сила, ніби вся земля стала тепер лише його, а горе та біда з неї зовсім зникли.

Майя вже навіть не хотіла знати, що відповів юнак своїй коханій. Серце у бджілки затріпотіло, неначе блаженство, яке випромінювали ці двоє, тепер належало і їй. «Ось тепер я побачила найгарніше, — прошепотіла вона сама до себе, — найгарніше із того, що колись бачила чи ще побачу. Тепер я знаю, що людина найкраща тоді, коли любить іншу людину».

Бджілка навіть не усвідомлювала, як довго вона непорушно спостерігала за двома закоханими. Коли ж вона нарешті отямилася, то і вогник жука-світляка погас, і ельфа не було поруч…

А потім бджілка побачила далеко-далеко на горизонті вузеньку червону смужечку сонця, що сходило…

Глава дванадцята Поет Алоїз Семикрапка

Наступного ранку Майя прокинулася у своєму «дерев’яному» помешканні, коли сонце вже високо стояло понад кронами буків. Спочатку бджілка навіть подумала, що всі пригоди, які вона пережила минулої ночі, їй наснилися, та потім пригадала, як прохолодного ранку прилетіла до свого дупла, а зараз вже й полудень скоро. Отже, все це трапилося насправді, вона літала вночі з ельфом. А ще — бачила людей, які, обнявшись, сиділи під місячним сяйвом у зарослій жасмином альтанці.

На вулиці немилосердно смажило сонце, здійнявся теплий вітерець і Майя чула гамір комашиних голосів. Хіба ж можна тепер порівняти їхні знання про людину із тим, що Майя дізналася останньої ночі? Бджілка аж запишалася, що вона володіє такими потаємними, невідомими для загалу знаннями. Вона поспішила якомога швидше вийти на світ божий, так їй нетерпеливилося поділитися таким незвичайним досвідом!

Проте надворі, під гарячим літнім сонцем, усе йшло своїм звичним чином. Нічого не змінилося і ніщо не нагадувало про події літньої ночі. Комахи сновигали туди-сюди у своїх справах, віталися і летіли, повзли, стрибали далі. Над лугом, де росли високі літні квіти, колихалося гаряче повітря, а в ньому панував звичний хаос, який дзижчав, гудів, бринів, зумкотів, дзвенів, дзинчав, дзумів і хурчав. Майї стало якось сумно на душі. Вона раптом відчула, що в цьому галасливому світі немає жодної душі, яка би розділила з нею і щастя, і турботи. Вона так і не наважилася приєднатися до інших та поринути у метушню та сум’яття літнього дня. «Я полечу в ліс, — подумала вона, — ліс — він серйозний та грайливий водночас. Там мені зараз буде найкраще».

Той, хто швидко крокує по знайомій лісовій стежці, мабуть, і не підозрює, скільки таємничого та дивного ховається у лісових сутінках. Щоби побачити усі лісові чудеса, треба розвести гілки густих заростей та придивитися, що ж криється у ожиннику, у високих травах та густому мохові. Потрібно звертати увагу на затінені місцини, на прогалини у землі, на дупла дерев, аби побачити усе те, що причаїлося за потрісканою корою пеньків, у закрученому сплетінні коренів, які так нагадують клубочки гадюк, що сплелися у якомусь фантастичному танці… Тут і вдень, і вночі вирує життя, сповнене радостей, невдач, небезпеки, боротьби, страждань і задоволення.

Маленька Майя залетіла поміж брунатні колони стовбурів, які підпирали дах із густого листя. Щиро кажучи, вона дуже мало знала про особливості життя у лісі. Бджілка побачила під собою вузеньку стежечку, яка звивалася галявиною, і полетіла по ній. Що це була за дорога! Інколи вона пролітала через такі затінені місцини, що їй видавалося — запала густа ніч, і сонце уже ніколи не вийде на обрії… Та за мить вона ловила його золоті промені поміж кущиків орляку та у квітучих пагонах ожини.

Несподівано ліс розчахнувся вигадливо оздобленою брамою дерев — і Майя вилетіла на широченне поле пшениці, по вінця залите золотим сонцем! Попри дорогу висвічували синявою волошки та поломенів дикий мак. Маленька бджілка присіла на гілочку берези, що росла край поля, та замилувалася застиглим золотом, що розкинулося перед нею цієї погожої днини. Нива — як море! У травах перекочувалися хвилі — це злегка повівав м’який вітерець, який не хотів порушувати спокою цього досконало гарного світу. Кілька маленьких барвистих метеликів гралися під березою у «З маку на мак». Серед маленьких метеликів ця гра вельми популярна: кожен має опуститися на квітку поблизу, але квіток — завжди на одну менше, аніж учасників гри. Тому той, хто залишиться без квітки, сідає посередині та подає сигнал. За ним усі метелики дружно здіймаються у повітря та займають якусь іншу квітку, а хто не встиг — знову сідає у центрі. Це дуже цікава гра! Майя певний час задоволено стежила за веселощами метеликів. Такої гри можна було би навчити і молодих бджілок у вулику, тільки тоді її треба було би назвати «Від чарунки до чарунки». Та Кассандра, мабуть, не дозволить: вона занадто сувора бджола.

Несподівано маленькій бджілці стало дуже сумно. Цей сум навіяли спогади про рідну домівку. Майя сиділа, похнюпивши носа, коли хтось гарикнув їй мало не у самісіньке вухо: «Доброго ранку, ви маєте бути хижою твариною, якщо я не помиляюся?».

Заскочена зненацька, Майя аж підстрибнула, страшенно перелякавшись, і рвучко повернулася у той бік, звідки пролунав голос.

— Та ні, я зовсім не хижа.

Поруч з нею сиділа істота, яка нагадувала брунатну півкулю з сімома чорними цятками. З-під червонястого купола, який чудово виблискував на сонці, виднівся манюнький чорненький тулуб, на якому миготіла пара світлих оченят. Крім того, Майя ще зауважила тонесенькі ніжечки-ниточки, які стирчали з-під поцяткованого купола і вправно пересували цю гору. Саме оцей маленький грубась і був тим, хто щойно звернувся до Майї із запитанням. Попри свій чудернацький вигляд, незнайомець сподобався бджілці, очевидно, через те, що справляв позитивне враження.

— Вибачте, а ви хто? — запитала бджілка. — А я, власне, Майя і належу до бджолиного народу.

— Ви мене хочете образити, чи як? — відповів коротун. — Я ж вам нічого поганого не зробив…

— Та ні, не хотіла я вас ображати, — аж налякалася Майя. — Я справді вас не знаю.

— Кожен може так сказати, — бурчав товстунчик. — Зачекайте, ось я допоможу вам додуматися. Полічіть-но! — і коротун обернувся до Майї спиною.

— То мені рахувати цятки?

— Так, коли ваша ласка, — підтвердив жук.

— Цяток — сім, — відповіла маленька Майя.

— Отже? — почав допитуватися коротун. — Ви ще й досі не можете зметикувати? Ну то добре, я вам скажу. Я належу, як ви самі щойно перелічили, до родини семикрапок. А звати мене Алоїз. За фахом я — професійний поет. Люди ж називають мене «сонечко». Хоча, це їхня назва і їхня справа. Тепер ви вже знаєте, хто я, еге ж?

Майя навіть побоялася щось відповісти, аби не образити чуйну поетичну натуру Алоїза.

— О! — патетично вигукнув Алоїз. — Мені додають наснаги лише кілька речей на світі: сонячне сяйво, полуденна тиша, спокій та прихильне ставлення людей…

— То ви що, не споживаєте ніякої їжі? — здивувалася Майя.

— Та ні, чому ж, я споживаю тлю. А ви хіба харчуєтеся не нею ж?

— Фууу, — гидливо скривилася Майя, — вона така…

— Яка? Що з нею не так? — здивувався Алоїз.

— Для мене незвична ця їжа, — затнувшись, викрутилася Майя.

— Ну звісно! — аж скрикнув Алоїз і спробував звести плечима, та його міцний купол не дозволив цього зробити. — Ви ж — справжня міщанка, яка робить лише те, що звикла робити! А ми, поети, не можемо таким задовольнятися. Послухайте, у вас є вільна хвилина?

— Звичайно, знайдеться.

— Тоді я почитаю вам одну зі своїх поезій. Заплющіть очі та сконцентруйтеся на мелодиці, не дозволяйте довкіллю вам перешкодити. Вірш називається «Людський перст». Він написаний під впливом особистих вражень поета, себто, мене. Ви слухаєте?

— Так, — відповіла Майя, — вслухаюсь у кожне слово.

— Отже, «Перст людини».

Якось ти мене підняв,

День мені цей щастям став!

Круглий ти, простертий вгору,

На верху маєш напівкруглу гору,

Загострену та міцну,

Ще й рухому он яку!

Здолу важний ти такий,

Непорушний та міцний!

— Ну як? — запитав Алоїз опісля короткої паузи. В нього на очах виступили сльози, а голос тремтів.

— Вірш зачепив мене за живе, — мовила Майя, дещо ошелешена такою високою поезією. Правду кажучи, їй доводилося чувати і кращі речі.

— А форма? Вам сподобалася форма вираження? — меланхолійно усміхнувшись, запитав Семикрапка, яким повністю опанував дух його вірша.

— Круглий ти, простертий вгору, — процитувала Майя, — Цікава форма!

— Коли я говорю про форму, то маю на увазі не буквальну, а поетичну форму вираження у моїй поезії.

— А, — постаралася зробити розумний вигляд Майя. — Форму я вважаю гарною, дуже пасує.

— Що, правда? — стрепенувся Алоїзій. — Ви ж переконані, що цю пісню можна віднести до вершин світової поезії, і що нічого кращого ви досі не чули! Усім античним поетам до мене — як до неба рачки! І взагалі, мистецтво постійно має нести новизну, отоді воно і є справжнім мистецтвом. На жаль, більшість поетів забувають про це… А ще! Який у мого вірша розмір!

— Ще б пак, — бовкнула навмання Майя, — я так собі думаю…

— Ви вірите в мою поетичну велич, ви виражаєте надію і на мою подальшу продуктивну творчість, — перебив її Семикрапка. — Я такий вам вдячний, що й слів немає! Але я змушений іти далі, творити в іншому місці, на самоті. Бо лише самота — це прикраса справжнього поета. Ви знаєте, через вашу віру у мій безмежний талант я дещо знітився… Аж незручно почуваюся… Тому — бувайте!

— І вам усього найкращого, — з полегшенням попрощалася Майя. Вона так і не зрозуміла, для чого коротун завів з нею балачку. «Та це, власне, його особиста справа, нехай сам і розбирається, — подумала вона. — Він, звісно, не видатний поет, але хтозна, може, колись нам стане». Майя подивилася услід Алоїзію, який старанно спинався по гілці. Його дрібненьких ніжок не було видно і виглядало, ніби він котиться.

Потім Майя поглянула на золотисте море пшениці, над яким весело тріпотіли крильцями грайливі метелики. Воно сподобалося їй значно більше, ніж висока поезія Алоїзія Семикрапки.

Глава тринадцята Замок шершнів

Ох, як гарно почався для Майї цей день і як жахливо мав він для неї закінчитися… Після зустрічі з поетом Алоїзом Семикрапкою Майя мала ще одне дивне знайомство. Це сталося пополудні, поблизу великої, старої залізної бочки, наповненої водою… Бджілка саме сиділа посеред пахучих квітів бузини, які віддзеркалювалися у непорушних темних водах бочки. Десь вище життєрадісно виспівувала берестянка, і Майя аж пошкодувала, що не може завести собі приятелів між птахів. А товариші з них були би геть кепські, адже одразу зжирали кожну комаху, друг ти, чи ворог, — однаково. Про всяк випадок Майя заховалася серед білих парасольок суцвіття бузини і слухала пташине щебетання… Аж раптом хтось поруч із нею голосно зітхнув. Коли бджілка озирнулася, то побачила надзвичайну істоту, таких вона ще ніколи не зустрічала! Спочатку їй здалося, що це створіння має з кожного боку щонайменше сотню ніг! Істота була утричі довшою за бджілку, проте значно тоншою, нижчою і зовсім без крил.

«Господи Боже ти мій! — аж перелякалася Майя. — Це ж як швидко ви, мабуть, бігаєте!»

Незнайомка задумливо поглянула на неї: «Хтозна, хтозна… Могло бути і краще… Із тими ногами — один клопіт! Знаєте, поки поворухнеш одною ногою, а тоді другою — так багато часу мине… А коли я була ще молода-зелена і не зауважила цієї особливості, то уявіть собі, хотіла ще більше і більше ніжок! Але як Бог дав, так і має бути… А ви, власне, хто така?».

Майя відрекомендувалася.

Істота кивнула і поворушила парою ніг: «Мене звати Ієронім, я з родини багатоніжок. Егеж, наш рід дуже давній і завше ми викликали здивування, як оце у випадку з вами. Ще б пак, немає більше жодної тварини на світі, яка би мала стільки ніг, як у нас. Щонайбільше вісім — та й по всьому!».

— А ви дуже цікаві, — визнала Майя. — І забарвлення у вас якесь особливе… У вас є сім’я?

— Та ні, що ви! Навіщо вона мені здалася? — пхикнула у відповідь багатоніжка. — Хіба з цього може вийти щось путнє? Я вас прошу! Вилупимося з яйця — і по всьому. Якщо вже ми не зможемо зіп’ястися на власні ноги, то хто ж тоді зможе, га?

— Оце вже точно, — трішки подумавши, була змушена погодитися Майя. — То що, у вас навіть друзів, товаришів немає?

— Ні. А навіщо вони мені, любонько? Мені достатньо того, що я харчуюся і сумніваюся.

— Ой, а у чому ви сумніваєтесь?

— У всьому. Сумніватися — мій вроджений дар! — відповів Ієронім. — Я мушу постійно сумніватися.

Майя здивовано поглянула на багатоніжку. Вона просто не могла збагнути, як можна постійно сумніватися?! З іншого боку, бджілка не хотіла виглядати надто допитливою і пхати свого носа у чужі справи.

— Ось зараз я сумніваюся в тому, що ви обрали найкраще місце для відпочинку. Хіба ви не знаєте, що тут є, на цій високій вербі?

— Ні, не знаю. А що там?

— От бачите, я одразу засумнівався, що вам це відомо. Там — замок шершнів.

Майя від почутого мало не гепнулася із парасольки бузини додолу. Бідолашна бджілка побіліла і тремтячим голосом поцікавилася, де саме шершні влаштували своє розбійницьке кубло.

«А бачите, он там, межи гіллям, на стовбурі стару шпаківню, бачите? Її так жахливо прилаштували, що я відразу засумнівався, що там може поселитися якийсь шпак. Бо коли вихід зі шпаківні не спрямовано на схід сонця, то полохливий шпак не буде поспішати там селитися. Отож, там замешкали шершні. Влаштували там своє місто та укріпили його. В оцій шпаківні — найбільше тутешнє укріплення шершнів. Такі речі вам треба було би знати, бо наскільки мені відомо, шершні полюють на бджіл».

Проте бідолашна Майя уже не слухала багатоніжку — вона вдивлялася у брунатні мури укріплення, які рудою плямою виділялися на тлі зеленого листя. У бджілки перехопило подих.

— Я мушу забиратися звідси, — розхвилювалася вона.

Але тієї ж миті позаду голосно та люто зареготали —

і Майя відчула, як хтось так міцно вхопив її ззаду за карк, що малій здалося: зараз їй скрутять в’язи. Ніколи у своєму житті Майя не забуде цього лиховісного гиготіння. Це був злий, в’їдливий сміх пітьми, до якого додавалося страшне шурхотіння-дзеленчання панцира. Ієронім щодуху дременув усіма своїми ніжками геть і зрештою, пролетівши поміж гілками, шубовснув у бочку. «Я маю великі сумніви щодо всього цього», — встиг він ще крикнути, але маленька Майя його вже не слухала.

Спочатку бджілка навіть і поворухнутися не могла, настільки міцно її тримали. Скосивши очі, Майя змогла побачити лише частину ніби закутої у золото руки, аж ось над нею несподівано з’явилася величезна голова зі страшнючими щелепами. Спочатку Майя подумала, що це велетенська оса, та пізніше зрозуміла, що потрапила у лапи до шершня. Укрите чорними та жовтими смужками, немов у хижого тигра, чудовисько було учетверо більше за бідолашну бджілку.

Майя спромоглася нарешті подати голос і закричала, щосили кличучи на допомогу.

— Та лишися ти цього, — добродушно пирхнув шершень і вишкірився до Майї: — Твоя смерть буде швидкою, не переживай.

— Відпустіть мене, — зойкнула Майя, — інакше я зараз вас вжалю просто у серце!

— Ого, просто в серце? — вищирився шершень. — Крихітко, а ти хоробра. Може, почекаєш трішечки з тим жаленням, га?

На Майю напала відчайдушна сміливість. Зібравшись з усіма силами, вона крутонулася, дзвінко та високо загуділа бджолиний бойовий клич і вдарила жалом шершня просто у груди… Проте сталася страшна річ: жало замість того, щоби вразити ворога, лишень зігнулося, ударившись у панцир розбійника.

Шершень гнівно блиснув очима: «Мала, за таке зухвальство я міг просто би зараз відірвати твою голову! Неодмінно так і зробив би, якби не наша королева… Вона, знаєш, дуже полюбляє свіженькими бджілками хрумати, живими, а не здохлими вже. А ти в нас он який ласий шматочок! Тому, як відданий солдат, я просто зобов’язаний віддати тебе своїй королеві!». З цими словами шершень, міцно тримаючи Майю, здійнявся у небо і полетів до замку шершнів.

«Ні, я цього не витримаю», — лишень і встигла подумати Майя — та втратила свідомість.

Коли вона згодом прийшла до тями, то зауважила, що перебуває у геть темному приміщенні. Крім того, тут повсюди стояв гострий, пронизливий дух. Такого смороду Майя ще ніколи не чула і він дуже налякав її. Бджілка поволі пригадала останні події — і їй стало нестерпно сумно. Вона навіть хотіла розплакатись, але стрималася.

«Поки що мене не зжерли, — спробувала вона сама себе підбадьорити, але затремтіла і додала: — Проте, це може трапитися кожної хвилини». Через стіни її в’язниці до бджілки долинали голоси. Майя роззирнулася і побачила, що в одному місці стіна має шпарину: через неї досередини потрапляло світло. Шершні будують свої стіни не з воску, як це роблять бджоли, а використовують уже сухий матеріал, що нагадує м’який сірий папір. Світло, що потрапляло до Майїної в’язниці через шпаринку, дало можливість бджілці трохи розгледітися. Побачене змусило бідолашну бджілку завмерти на місці від переляку… Навкруги лежали тіла мертвих комах. Просто біля ніжок Майї лежав жук-бронзівка, трохи далі виднілися напівзотлілі останки великого туруна, а довкіл на підлозі валялися крильця та пусті хітинові оболонки вбитих бджіл.

«Ой, на мене чекає те ж саме!» — заскиглила Майя. Її трусило від крижаного страху та від побаченого жахіття, тож вона скулилися в куточку своєї темниці.

Та ось Майя знову виразно почула голоси шершнів. Страх перед неминучою смертю знову погнав її до шпаринки і бджілка зазирнула до неї.

Зовні була величезна зала, ущент забита шершнями та упійманими жуками-світляками, які пишно освітлювали похмуре приміщення. Просто посеред зали на троні сиділа королева шершнів. Виглядало на те, що шершні зібрались обговорити якесь дуже важливе питання. Майя уважно дослухалася до кожного слова, що долинало до неї. Вона розглядала шершнів із химерним відчуттям — це була суміш дикого жаху і щирого захоплення. Ще б пак, бджілка уперше в житті мала можливість розгледіти їх зблизька. Трусячись від страху, Майя дивилася на розкішний блиск їхніх золотих панцирів. Чудові чорні смуги, які вкривали все тіло знизу, викликали захоплення, яке відчуває дитина, яка вперше побачить у зоопарку тигра.

Один із вартових пройшовся уздовж стін і наказав світлякам світити щосили. Робив він це тихенько, пошепки погрожуючи, щоби не заважати шумом зібранню: штовхав кожного довгою палицею і шипів раз за разом: «Ану світи, бо зараз проковтну!».

Так, порядки у замку шершнів були просто жахливими.

Майя почула, як королева шершнів мовила: «Отож, ми зробимо, як і домовлялися: на світанку, за годину до сходу сонця, всі бійці збираються разом. Ех, це буде славний наліт на місто бджіл у замковому парку! Ми сплюндруємо вулик ущент, візьмемо тисячі полонених! Гелену восьму — бджолину королеву — я наказую схопити живцем і привести до мене! Бийтеся мужньо і повертайтеся додому із гідною здобиччю! А зараз — усім відпочивати перед боєм!».

Із цими словами королева здійнялася у повітря і разом з почтом та охороною покинула залу.

Бідолашна Майя мало не заридала вголос.

«Мій народ! — схлипувала вона. — Мій дім!»

Бджілка затулила долонею рота, щоби не закричати з розпуки.

«Краще би мені раніше загинути, аніж таке почути, — стогнала вона. — Ніхто не попередить моїх рідних про небезпеку. Їх переб’ють уві сні. Боже милостивий, допоможи мені та моєму народові уникнути цієї злої долі!»

Тим часом у залі згасали жуки-світляки: їх з’їдали одного за одним шершні. Скоро стало зовсім темно, і в замку шершнів запанувала тиша. Видавалося на те, що про Майю просто забули.

У камеру Майї повільно почало проникати слабке світло, і їй здалося, що вона чує, як знадвору лунає нічна пісня цвіркуна. Майя ще ніколи не була у таких страшних місцях, як в’язниця з останками комах у замку шершнів…

Глава чотирнадцята Втеча

Минуло трохи часу, поступово Майя заспокоїлася і задумалася. «Я сиджу отут, бідкаюся на долю, плачу, — подумала вона, — а в мене ж є здоровий глузд, та й чуюся я ще в силі! Нехай я помру, та зроблю це достойно, не ганьблячи честі мого народу і моєї королеви, які зараз у небезпеці. Я мушу спробувати їх урятувати!»

Відколи Майя утекла з дому, вона рідко пригадувала, що належить бджолиній громаді. Та варто було маленькій дізнатися про підступний план шершнів, як вона відчула величезну відповідальність за подальшу долю бджолиного полісу. Це додавало їй неабиякої рішучості та мужності!

— Хай живе моя королева! — щосили вигукнула Майя.

— Ану, тишина в камері! — почувся ззовні грубий голос. Але ж і жахливим був цей голос! Це, мабуть, кричав охоронець, який саме обходив територію. Очевидно, настала вже глибока ніч.

Коли його кроки завмерли удалині, Майя почала розширяти шпарину в стіні поміж її темницею і великою залою. Бджілці без особливих зусиль вдалося прогризти стіну, хоча і довелося витратити досить багато часу. Нарешті вона обережно пролізла крізь дірку. В неї шалено калатало серце, бо ж Майя чудово усвідомлювала: якщо її зараз схоплять, то вб’ють на місці! У замку було чути голосний храп, у залі панувала напівтемрява, і єдиним джерелом світла був вхід, через який усередину лилося приглушене синє сяйво… «Це місяць світить», — вже знала тепер Майя. Отож вона крадькома, попід стінкою, ховаючись у тіні, почала тихенько підкрадатися до виходу. «Там уже воля», — подумала бджілка. Прохід був повністю залитий місячним світлом. Тихесенько, крок за кроком, Майя йшла по ньому, і брама ставала все ближче і ближче. «Якщо я зараз полечу, — подумала Майя, — то вирвуся на свободу». Серце так шалено калатало в її грудях, ніби хотіло вистрибнути звідти.

Аж ось бджілка побачила вартового, який, спершись на колону, стояв у її тіні. Майя застигла, немов укопана. Вся надія на звільнення миттю вивітрилася. Пройти непомітно повз чатового було просто неможливо. І що ж їй тепер робити?

«Найкраще, що я можу зробити, це повернути назад і шукати інший вихід», — подумала Майя і вже збиралася повертатись, але її увагу привернула поза велетня… Той стояв непорушно, задумливо втупившись у нічний ландшафт перед собою. А як виблискував під місячним промінням його золотий панцир! Було в його поставі щось таке, що зворушувало. «Він виглядає сумним, — подумала бджілка, — а який же він гарний! Благородна постава, ошатний блискучий панцир. І вдень, і вночі — він завше носить його, не скидаючи, адже завжди готовий до всього: і розбою, і боротьби, і смерті…»

Маленька Майя у своєму захваті аж забула, що перед нею — ворог. Як часто з нею таке траплялося! Як часто бджілка з її пристрастю до всього красивого просто забувала про небезпеку!

Аж раптом вартовий стиха промовив: «Мала, підійди ближче».

«Що? — скрикнула Майя. — То ви мене побачили?»

«Уже давно, дитино. Ти прогризла дірку в стіні, а потім, постійно ховаючись у тіні, прокралася аж сюди. Але тут ти побачила мене — і на тому вся твоя хоробрість скінчилася. Так було, еге ж?»

«Так, все так і було», — зізналася бджілка, що аж трусилася від страху.

Отже, вартовий увесь час стежив за нею… Майя пригадала, що вже чула про надзвичайно гострий зір цих метких розбійників.

— Чого ти прийшла сюди? — добродушно запитав вартовий. Майя ще більше впевнилася у тому, що він справді дуже засмучений. Виглядало на те, що він заклопотаний чимось значно важливішим, аніж вона.

— Я хочу на волю, — відповіла Майя. — І взагалі, мені не забракло сміливості, мене просто спинили краса вашого золотого спорядження. А зараз я приймаю бій!

Вартовий нахилився, здивовано поглянув на Майю і посміхнувся. Його посмішка зовсім не була злою.

— Мала, — відповів шершень, і його голос пролунав майже сердечно, — ми не будемо битися. Звичайно, ти належиш до могутнього та сильного народу. Але ми однаково сильніші. Принаймні коли шершень вийде сам на сам із бджолою, то поразки їй не оминути. Якщо тобі сподобалося тут, можеш постояти, потеревенимо про те, про се. Але недовго. Потім я розбуджу солдатів і вони відведуть тебе назад, до твоєї камери.

Як не дивно, та логічно обґрунтована дружелюбність шершня збила бойовий запал Майї більше, ніж якби він виявив злість чи ненависть. Почуття, які зараз заволоділи бджілкою, були близькими до захоплення. Вона поглянула великим сумними очима на свого ворога і зітхнула: «Я завжди чула лише погане про шершнів. Але не всі шершні погані! Ось ви, ви не можете бути поганим. Я не можу в це повірити».

Воїн спокійно поглянув на Майю: «Хороші та погані є усюди, це не залежить від роду чи виду. Та не забувай, ми споконвічні вороги, і ворогами залишимося навічно».

«А ворог завжди повинен бути поганим? — не стрималася від запитання Майя. — Коли ви дивилися у ніч, я навіть забула, що ви мій ворог. Мені просто здалося, що ви засмучені. А я завжди вважала, що істоти, які можуть сумувати, ніколи не бувають злими».

Зауваживши, що вартовий промовчав, Майя продовжила уже сміливіше: «Так, ви маєте владу і силу. І у вашій волі або відвести мене назад у в’язницю, де я загину, або дарувати мені волю».

Вартовий випростався. Від його руху панцир зарипів та дзеленькнув, а рука, яку він підняв, блиснула у блідому місячному світлі. Світало…

— Твоя правда, — відповів він, — у мене є сила і влада. А ще — у мене є довіра мого народу та моєї королеви. Я отримав наказ: жодна бджола не може живою вийти із замку. І я не збираюся порушувати присяги.

Помовчавши трохи, він додав, ніби розмовляючи сам із собою: «Я вже знаю, що це таке — невірність даному слову… Це так боляче — коли тебе покидають… Ех, Шнук, Шнук…».

Маленька Майя стояла зворушена і розгублена. У неї ж теж було почуття вірності, відданості своєму народові! Бджілка відчула, що іншого виходу на свободу, окрім грубої сили чи хитрощів, у неї немає. Кожен з них виконує свій обов’язок і, попри це, вони залишаються чужинцями та ворогами. Проте, що за ім’я щойно згадав воїн? Він говорив про якусь Шнук, що зрадила його? Шнук… Та це ж та гарна бабка, яку вона зустріла на березі лісового озера, поміж сяйливих лілій! Майя аж здригнулася від хвилювання! Може, це їй якось допоможе? Вона обережно запитала:

— Перепрошую, а хто така Шнук?

— Ой, мала, Шнук — не твоя турбота, — відповів вартовий. — Я її втратив і більше ніколи не побачу.

— Я знаю Шнук, — намагаючись виглядати байдужою, мовила Майя. — Шнук, вона з роду бабок. Думаю, що вона найгарніша з них усіх.

Майя навіть не встигла здивуватися, так швидко відреагував вартовий на її слова. Здається, він забув про все на світі, підбіг до бджілки і закричав: «То ти знаєш Шнук? А ну кажи, де вона?».

— Ні, — категорично і тихо відрізала Майя, яка всередині аж засяяла від радості.

— Я тобі зараз голову відкушу, якщо не скажеш! — заволав шершень і підійшов зовсім близько.

— А моїй голові однаково недовго ще бути на в’язах. То для чого зволікати? Зробіть це. Я не зраджу милу бабку, свою хорошу подругу. Ви ж бо хочете її, як і мене, в полон взяти.

Розбійник важко дихав. Надворі вже почало розвиднятися, і Майя помітила, що у нього бліде чоло, а в очах — страх і нерішучість.

— Господи Боже ти мій, — промовив він, і було видно, що шершень спантеличений та розгублений. — Вже час, я мушу розбудити решту. Ні, ні, маленька бджілко, я не хочу ніякого зла для Шнук. Та я її більше за своє життя кохаю! Скажи, де мені її знайти?

— А я люблю своє життя, — філософськи змінила напрямок розмови Майя.

— Якщо скажеш, де живе Шнук, — сказав вартовий, Майя бачила, як важко йому даються ці слова, він аж трусився весь, — я відпущу тебе на волю, і лети — куди тобі тільки заманеться!

— А ви дотримаєте свого слова?

— Клянуся честю розбійника, — гордо поклявся вартовий.

Майя і слова не могла видушити. Час збігав, до світанку залишалися лічені хвилини, та серце бджілки святкувало перемогу.

— Добре, — погодилася мала, — я вам вірю. Слухайте уважно. Знаете, де біля замку ростуть старі липи? За ними тягнуться одне за одним квітучі луги, а потім — велике озеро. З південного боку, де у нього впадає струмок, на сонці виблискують білі водяні лілії. Там в очереті й живе Шнук. Ви обов’язково її там знайдете, у самий полудень, коли сонце стоїть у зеніті.

Розбійник схопився обома руками за голову. Йому, очевидно, було дуже важко себе пересилити.

— Ти кажеш правду, — тихо мовив він і зітхнув так, що було незрозуміло — радість це, чи сум. — Вона мені сказала, що хоче до своїх білих, які колишуться на воді. Вона тоді про лілії говорила. Ти — вільна, можеш летіти… Дякую.

Вартовий відійшов убік, звільняючи прохід. Надворі світало — розпочинався ще один літній день.

«Розбійник уміє тримати своє слово», — сказав вартовий. Він не знав, що Майя чула про нічну змову шершнів, тож думав собі: «Ну що таке одна-єдина бджілка? Скоро їх тут буде тисячі в полоні».

— І вам усього найкращого! — гукнула Майя і помчала, навіть не подякувавши за звільнення. У неї просто не було часу на це.

Глава п’ятнадцята Повернення додому

Маленька Майя летіла так швидко, як тільки могла. Мобілізувавшись, зібравши в кулак всі свої сили, всю свою волю, бджілка мчала, немов стріла, випущена з лука вправною рукою. Щоби ви знали, бджоли дуже вправно та швидко літають, швидше за інших комах. Майя намагалася хутчій дістатися до лісу, аби знайти там надійний сховок: а раптом шершень пошкодує, що відпустив її та, розбудивши інших, кинеться навздогін?

З дерев додолу, на зів’яле листя спадали важкі краплі роси. Тут було так холодно, що бджілка заледве ворушила крильцями. Навкруги панувала така тиша, ніби сонце забуло про бідолашну землю, і всі живі істоти заснули вічним сном. Майя піднялася так високо, як тільки могла. Зараз для неї є лише одна мета: вона мусить якнайшвидше знайти свій вулик, відшукати свій народ, свою батьківщину, якій загрожувала смертельна небезпека! Вона має попередити їх! Вони повинні приготуватися відбити напад, запланований розбійниками-шершнями цього ранку! Все-таки, бджолиний народ — то велика сила. Вони здатні стати на захист Вітчизни і битися навіть з переважаючими силами супротивника. Проте, якщо вулик заскочать зненацька, рано-вранці, коли всі ще сплять: і королева, і солдати, тоді бути біді… Чимало бджілок потраплять в полон, і шершні святкуватимуть перемогу. Маленька Майя подумала про силу і міць своїх родичів, про їхню готовність до самопожертви та вірність королеві. Від цих думок вона сама запалала ненавистю до ворогів, сама вже була готова померти за свій народ! У її серці спалахнули мужність, щастя і любов.

Раптом Майя збагнула, що не може зорієнтуватися… Так-так, вона загубилася… Ще ніколи в житті вона не літала так високо. Від холоду боліло все тіло, та й згори важко було розгледіти якісь знайомі місця… «Як же мені знайти дорогу додому? Як вчасно попередити про небезпеку?», — зітхнула вона. Аж несподівано якась незвідана сила потягнула її у певному напрямку. «Чому мені хочеться летіти саме туди? Це, напевно, мене притягує рідна домівка», — Майя віддалася цьому відчуттю і швидко полетіла в тому напрямку. Несподівано бджілка відчула шалену радість: удалині замаячіли сірі крони лип із замкового парку. На галявині Майя побачила, як починають клубочитися світлі пасмуги туману, і подумала про квіткових ельфів, про їхню добровільну та радісну смерть. Спомин про ельфів знову наповнив її серце впевненістю і розігнав останні страхи. «Ну й нехай, — думала вона, — нехай мене зневажають за те, що я покинула поліс. Нехай королева покарає мене, лише б їм усім оминути лиху годину».

Ось уже біля довгого кам’яного муру видніється голуба ялина, яка служить захистком для її полісу від західного вітру. А ось червоні, сині, зелені льотки: брами її рідного дому. Серце у Майї шалено закалатало і малій перехопило подих, але бджілка опанувала себе і скерувала до червоного льотка. Він має привести її до рідного народу, до королеви. Коли вона приземлилася на дощечку під льотком, її перепинила сторожа, двоє вартових. Вони одразу схопили бджілку, та Майя від хвилювання не могла і слова мовити… Вартові мали рацію, адже жодна чужа бджола не має права без дозволу королеви зайти у вулик. Такий вчинок одразу карається смертю.

— Ану назад! — грізно крикнув вартовий і грубо відштовхнув Майю. — Що це вам таке на думку спало? Забирайтеся геть, бо ми вас заколемо! — тоді вартовий звернувся до свого товариша і здивовано запитав: — А в тебе вже колись таке було, щоби хтось із чужих бджіл хотів зайти, та ще й так рано?

Майя вигукнула пароль, який ідентифікував її як бджолу саме цього вулика, і вартові одразу ж її відпустили.

— Як це так? — закричали вони в один голос. — Ти одна з наших, а ми не знаємо тебе в лице?!

— Відведіть мене негайно до королеви, — не захотіла вдаватися до довгих пояснень Майя. — Ведіть зараз же, інакше може трапитися велика біда!

Вартові стояли на місці і переминалися з ноги на ногу. Вони не наважувалися виконувати наказ, бо не розуміли, про що йдеться.

— Королеву не дозволяється будити перед сходом сонця, — нерішуче мовив один із чатових.

Тоді Майя скрикнула так голосно і пристрасно, що обох вартових аж заціпило: «Вона взагалі може не прокинутися! За мною летить смерть, — та додала гнівно: — Ведіть мене до королеви, зараз же!».

Перелякана та глибоко вражена її словами сторожа відразу кинулася виконувати наказ.

І ось вони вже гуртом поспішають теплими, до болю знайомими вулицями і переходами. Майя пригадувала одне місце за іншим. Водночас її охопив цілий вихор відчуттів: хвилювання, поспіх, її серденько тяжко стріпувалося від глибокого суму, який їй навіювали рідні місця.

«Я знову вдома», — лопотіла вона зблідлими вустами.

У прийомній залі королеви у Майї мало не підкосилися ноги. Вона враз відчула себе страшенно втомленою. Один із вартових одразу кинувся на допомогу і підтримав її. Тим часом інший кинувся у покої королеви. Обоє солдатів уже відчули, що має відбутися щось надзвичайне, отож вартовий, який тепер виконував роль посильного, біг з усіх сил. Кілька бджіл, які мали готувати віск, уже були на ногах, отож з цікавістю випинали голівки: що сталося? З парадної кімнати королеви вийшло двоє офіцерів. Майя відразу зрозуміла, що це її особиста охорона. Обидва мовчки і серйозно, не промовивши ані слова, встали по обидва боки від входу. Це означало, що скоро з’явитися і сама королева.

Королева прийшла сама, без почту, з нею були лише дві служниці та особистий ад’ютант. Коли королева побачила, в якому поганому стані маленька бджілка, яка вона схвильована, то відразу кинулася до Майї, а з її обличчя зникла суворість.

— Ти прийшла з важливою звісткою? — спокійно запитала королева. — Хто ти?

Майя не могла мовити ані слова… Зрештою, доклавши чималих зусиль, їй вдалося вигукнути: «Шершні!».

Королева страшенно зблідла з лиця, та опанувала себе. Це надало сили і Майї.

— Ваша Величносте! — вигукнула бджілка. — Прошу мене вибачити, я не виконувала своїх обов’язків, як це належиться бджолі. Але про це я пізніше розкажу і покаюся у тому, що зробила, і про що шкодую усім своїм серцем. Та зараз мова не про це. Цієї ночі мені дивом вдалося вирватися з полону шершнів. Останнє, що я від них почула, було ось це: нині на світанку на поліс буде скоєно напад з метою грабунку та захоплення полонених.

Неможливо описати той жах, який справили Майїні слова на оточуючих! Обидві служниці, голосно скрикнувши, гепнулися додолу, втративши свідомість, охоронці-офіцери, бліді від жаху, готові були вибігли з кімнати, щоби бити на сполох і піднімати військо, а ад’ютант лише промовив: «Господи Боже милосердний» — і роззирнувся навсібіч.

Варто лише було побачити, з яким холоднокровним спокоєм та силою духу королева сприйняла цю жахливу новину! Вона трішки випросталася, і її постава набула того вигляду, який всіх насторожував і водночас викликав безмежну довіру. Маленька Майя подивилася на повелительку і, здригнувшись, подивувалася її величі.

Королева кивнула, підкликаючи до себе обох офіцерів, і коротко та голосно віддала кілька наказів. Майя почула лише закінчення: «… даю вам хвилину на виконання, інакше залишитесь без ваших голів». Проте обоє офіцерів зовсім не виглядали на таких, кого треба було підганяти: вони миттю рвонули з покою виконувати доручення.

— Вельмишановна пані, — видихнула Майя.

А королева, нагнувшись, поглянула бджілці у вічі. Майя побачила, що повелителька дивиться на неї ніжно і її погляд сповнений любові.

— Я дякую тобі, — сказала королева. — Ти врятувала нас усіх. І що б ти раніше не скоїла, твій сьогоднішній вчинок у тисячу разів перекриває попередні провини. А зараз, серденько, іди, відпочинь. Ти жахливо виглядаєш… І рученьки он як трусяться.

— Я хотіла би померти за вас, — пролепетала бджілка.

Тоді королева відповіла: «Ти не повинна цим перейматися.

У нашому полісі живуть тисячі бджіл, і кожна готова пожертвувати собою заради блага інших, заради мене. Тут є кому воювати і є кому помирати, якщо доведеться. Іди відпочинь».

Королева ще раз нахилилася до маленької, поцілувала її у чоло, а потім кивнула своїм покоївкам, щоби вони потурбувалися про спокійний сон Майї.

Бджілка була щаслива до глибини душі! Немов у забутті, вона десь здалеку чула дзвінкі та високі сигнали сурм, бачила, як високопоставлені чиновники збігалися і штовхалися у передпокої королеві, а потім Майю захопило глухе гудіння, що сколихнуло весь вулик.

«Солдати, наші солдати!», — прошепотіла покоївка, яка стояла поруч. Останнє, що Майя почула, лежачи в маленькій і тихій спаленьці, куди її привели і вклали в ліжечко покоївки, це ритмічні звуки маршового кроку війська, що гупало мало не за дверима її кімнати. Весело і бадьоро лунали чіткі команди… А вже засинаючи, вона почула маршову пісню бджіл-солдатів:

Світле сонечко яскраве,

Нас на битву проводжай!

Дай нам битися на славу,

Перемоги побажай!

З нами королева-мати,

Ми — її міцні солдати!

Глава шістнадцята Битва бджіл із шершнями

Вулик-поліс бджолиного народу схвильовано гудів. Навіть у дні останньої революції не було такого сум’яття, як зараз. У полісі не залишилося жодної бджоли, котра би не була сповнена благородного гніву та обурення. Кожна була готова кинутися на лютого ворога, щоби розправитися з ним на місці. Та, попри гнів і обурення, у вулику панував ідеальний порядок! Було просто дивно, як швидко зібралися війська, а кожен із мешканців полісу знав своє місце та готовий був щомиті прийти на допомогу.

Потрібно сказати, що на сполох вдарили дуже вчасно. Бо коли на чатах біля вхідних воріт вулика стали вишколені охоронці, саме надлетіли розвідники, що доповіли: шершні наближаються! Після цієї звістки вулик завмер у очікуванні бою… Зберігаючи спокій, перші шеренги солдатів у повній бойовій готовності стояли біля входу. Довкола запала мертва тиша. Лише позаду лунали приглушені команди офіцерів, які наводили лад у резервних підрозділах. Можна було подумати, що всі у вулику сплять, і лише біля воріт невтомно та безшумно працювали бджоли-робітники, дюжина тих, хто вміли працювати з воском. Вони отримали наказ звузити вхід до вулика за допомогою воску. За кілька хвилин, немов за помахом чарівної палички, з’явилися дві товсті стіни з воску, яких навіть найсильніші шершні не змогли би зруйнувати, не змарнувавши часу. Льоток суттєво зменшився у своїх розмірах.

Королева зайняла позицію угорі — це дозволяло їй стежити за ходом бою. Навколо неї прудко бігали, виконуючи різні доручення, ад’ютанти.

З’явився третій розвідник. Повністю знесилений, він опустився на коліно перед королевою.

— Я останній, Ваша Величносте! — скрикнув він із останніх сил. — Більше ніхто вже не прилетить, решта загинули.

— Де зараз шершні? — запитала королева.

— Вони вже під липами! — вигукнув він, і в його голосі вчувався страх смерті. — Ви тільки прислухайтесь, як гуде повітря під крилами цих велетів!

Проте, нічого такого не було чути. Очевидно, у розвідника не витримали нерви і він досі вважав, що його переслідують.

— Скільки їх? — суворо спитала королева. — Відповідай тихо.

— Я нарахував сорок, — прошепотів вивідувач. Хоча королева і злякалася такої великої кількості ворогів, та виду не подала і промовила голосно, з притиском: «Ніхто із них більше не побачить свого рідного дому!».

Слова королеви справили неабияке враження на солдатів та офіцерів. Вони пролунали для них таким собі передбаченням перемоги — і всі збадьорилися.

Проте вже скоро радість зникла з їхніх облич і мужні бджілки зблідли… Тихе ранкове повітря почало наповнюватися спочатку ледь чутним, а потів все голоснішим і голоснішим гудінням, на вході нараз стало темно — і всі чітко та ясно почули моторошний шепіт, упізнали голоси найстрашніших у світі комах-розбійників та убивць. Перші солдати поглянули один на одного, прощаючись перед неминучою смертю, а воїни у перших шеренгах уже знали, що не мине й хвилини — і вони загинуть у двобої зі значно сильнішим ворогом.

Та ось згори спокійно і чітко пролунав наказ королеви: «Дайте їм зайти. Нехай заходять один за одним. Не розпочинайте бою, доки не почуєте мого наказу. За сигналом перші ряди заслону, десь близько сотні, мають атакувати тих, хто уже всередині. Задні ряди тим часом перекриють вхід і не дадуть вдертися решті. Таким чином ми розпорошимо ворожі сили. Воїни, що стоять у перших рядах, запам’ятайте, що від вашої сили та витримки, від вашої мужності залежить подальша доля усього нашого полісу. Будьте певні: у сутінках ворог буде дезорієнтований, шершні не знають, що ми приготувалися дати відсіч…».

Королева замовкла, бо у брамі з’явилася голова першого розбійника… Він обережно роззирався, мацаючи вусиками стіни та клацаючи своєю щелепою зі страхітливими зубами. Розбійник поволі просовувався уперед, все далі й далі, і ось уже стало видно його страхітливо великий смугастий тулуб та міцні крила. У ранкових сутінках зблиснув його панцир. Громадою бджіл ніби хвиля прокотилася — проте ніхто із солдатів ані словом не озвався. Шершень тихо відповз назад та відрапортував назовні: «Всі у вулику сплять! Вхід — наполовину замурований, ніде не видно вартових. Не можу визначитися — це добрий знак, чи поганий».

— Це добрий знак! — пролунала відповідь. — У наступ!

До вулика беззвучно заскочило двоє розбійників, вилискуючи обладунками. Їхній вигляд та озброєння справляли неабияке враження. Ось у вулику вже вісім розбійників, а сигналу про атаку досі немає… Може, королева від переляку заклякла на місці та не годна вимовити ані слова? А розбійники, хіба вони не бачать, що ліворуч і праворуч вишикувалися бджоли-солдати, готові прийняти мужню смерть?

І ось згори пролунало: «Заради вічної справедливості, задля захисту вашої домівки, іменем вашої королеви — у бій!».

Нараз вулик загудів… Такого дружнього та голосного бойового оклику тут ще ніколи не було! Видалося, що від цього кличу вулик зараз розвалиться на шматки! Там, де поодинці стояли шершні, миттю утворилося дике місиво із тіл… Молодий бджолиний офіцер ніяк не міг дочекатися, доки королева виголосить наказ. Він хотів першим кинутися на ворога! І він таки став першим — першим, хто загинув у бойовищі. Молодик від нетерплячки притупцьовував і тремтів, готуючись до стрибка, тож коли пролунали перші слова команди, він кинувся просто у ікла шершня! Тоненьке та гостре жало офіцера ковзнуло поміж головою розбійника та його панциром і глибоко встромилося у шию ворога. Офіцер ще встиг побачити, як шершень гнівно скрикнув, скрутився, на мить перетворившись на жовто-чорну блискучу кулю, а наступної миті жало розбійника пробило офіцерові груди та влучило йому просто в серце… Вже помираючи, він побачив, що смертельно поранений ворог зник у сплетінні судомних тіл…

Відважна смерть солдата надихнула решту, вселила у їхні серця дику рішучість битися до самої смерті! Скажена атака розлючених бджіл збентежила шершнів, поставила їх у страшенно скрутне становище.

Проте шершні — древній розбійницький рід, що звик жити і помирати зі зброєю у руках. Вбивати і грабувати — це їхня сутність. Звісно, дикий опір бджіл заскочив їх зненацька, та це ще не означало, що битва програна. Бджолині жала не могли пробити обладунків шершнів, а їхні сила та розміри надавали розбійникам суттєвої переваги. Бойовий клич шершнів лунав усе голосніше!

Ті шершні, які встигли пролізти у вулик, швидко зметикували, що повинні обов’язково прорватися уперед, адже, притиснуті до входу, перешкоджають зайти іншим розбійникам. Тому клубки з живих тіл покотилися уперед: темними вулицями та проходами. Наказ королеви був добре продуманим: щойно коло входу звільнялося місце, як задні ряди солдатів кидалися на захист вхідної брами. Це був старий і перевірений спосіб захисту: як тільки шершень, що намагався прорватися всередину, починав слабнути, то солдати, які прийняли на себе перший удар, розступалися, роблячи вигляд, що теж знесилені. Та коли ворог, а не забуваємо, що він був один і вже втомлений, проходив у місто, ворота прикривалися новими групами. І шершня уже атакували воїни, котрі не брали участі в бою: свіжі та бадьорі. Тоді у більшості випадків розбійник гинув уже під час першої атаки.

Бойові вигуки перемішувалися зі стогонами помираючих і квилінням поранених. Страшні жала шершнів просто викошували сотні бджілок, і до самих воріт дорога була встелена тілами убитих. Шершні, які вже були всередині, розуміли, що дорогу назад відрізано і, очевидно, жоден з них живим уже звідси не вибереться, тож билися з розпукою приречених. Проте один за одним вони все ж помирали. На допомогу бджолам прийшла і та обставина, що отрути у жалах ворогів ставало усе менше і менше. Тобто, уколи їхніх жал переставали бути смертельними. Бджоли, яких було поранено, тепер уже знали, що скоро одужають — і це додавало наснаги. А біль за долі убитих товаришів помножував їхню мужність.

Звуки бою почали поволі стихати. На голосні окрики шершнів знадвору зсередини вулика вже ніхто не озивався…

— Вони всі мертві, — скривившись від болю втрати, мовила королева шершнів, і подала сигнал про відступ. Тепер у неї стало значно менше воїнів. А люте гудіння бджіл у вулику лунало аж на вулиці, далеко за стінами полісу.

— Не обійшлося без зради, — проскрипів зубами ватажок шершнів, — бджоли влаштували нам пастку, отже, їх хтось попередив.

Рештки війська шершнів зібралися на голубій ялині. Тим часом надворі ставало все світліше і світліше, на верхівках лип зачервоніли перші промені сонця. Голосно заспівали птахи, випала роса. Зблідлі та тремтячі від бойового шаленства, воїни зібралися навколо свого командира, а він ніяк не міг вирішити, чи дати волю своїй сутності хижака, чи виявити мудрість. Ні, воювати далі безглуздо — весь рід у небезпеці винищення. Тому ватажок неохоче, трусячись від обурення, вирішив відіслати до бджіл парламентаря, щоби спробувати домовитися про видачу полонених.

Ватажок подумки вибрав найрозумнішого зі своїх офіцерів і голосно віддав йому наказ.

Відповіддю була гнітюча тишина: названий був серед тих, хто прорвався усередину.

Тоді ватажок шершнів поспішно вибрав іншого парламентаря. Він злякалася за долю своїх воїнів, які залишилися у вулику.

— Поспіши вже! — підігнав він парламентаря і простягнув йому ніжну пелюстку жасмину замість білого прапора: — Зараз взагалі можуть прийти люди, і тоді нам усім кінець. Передай бджолам, що ми відступаємо і обіцяємо ніколи більше не нападати на їхній вулик. А вони нехай видадуть нам полонених шершнів.

Парламентар швидко полетів до вулика. Перед брамою він помахав, на знак своїх мирних намірів, білим прапором, а потім опустився на дощечку під льотком.

Королеві бджіл одразу доповіли про перемовини, і вона відіслала на зустріч свого ад’ютанта. Коли ад’ютант повернувся із пропозицію шершнів, йому веліли переказати наступне: «Все, що ми можемо для вас зробити, це винести з вулика ваших убитих солдатів, забирайте їх із собою, якщо захочете. Ми полонених не брали: всі, хто зайшов до нас, — мертві. Ми не віримо вашій обіцянці більше не приходити. Та дарма, приходьте ще, коли вам заманеться, але майте на увазі: вас завжди зустрічатимуть так, як сьогодні. Хочете продовжити бій — вперед! Ми всі, як один, готові!».

Ватажок шершнів аж зблід, коли почув таку відповідь. Він люто стиснув кулаки: він залюбки послав би і решту воїнів на штурм, проте здоровий глузд все-таки переміг.

— Ми ще повернемось! — люто проскреготав він. — Але як таке могло трапитися? Ми ж сильніші та могутніші за бджолиний народ! Досьогодні кожен мій похід закінчувався славною перемогою. Як же я тепер, після такої страшної поразки, постану перед своєю королевою?

Трусячись від люті, ватажок знову повторив: «Чому ми зазнали сьогодні поразки? Причина тільки одна — зрада!».

Один із шершнів, який вважався другом королеви, відповів: «Так, ми сильніші, ми могутніші за них, але бджолиний народ — згуртований і вірний. А це — дуже велика сила. Цій силі ніхто не може протистояти! Кожнісінька із бджіл вірно служить своєму народові, своїй державі!».

Але ватажок не слухав його. «Ще прийде день моєї помсти! — лютував він. — Що мені до мудрагельства цих міщан? Я — розбійник, і помру розбійником. Але продовжувати бій — велике глупство. Звісно, ми зітремо з лиця землі цей поліс, але нагородою нам усім буде смерть у його руїнах».

Повернувшись до парламентаря, ватажок крикнув: «Скажи їм, нехай винесуть наших убитих воїнів! Ми відходимо».

Тим часом королева бджіл віддала наказ відновити охорону вулика та винести назовні убитих шершнів. Усі кинулися виконувати розпорядження. Тіла розбійників одне за одним, повільно, через гори трупів, виносили до виходу і викидали. Шершні, які сиділи на ялині, похмуро спостерігали, як безвільно тріпочучи крилами, на землю падали тіла їхніх загиблих побратимів. Це була картина безмежного смутку, яку освітлювало ранкове сонце. Двадцять один шершень знайшов безславну смерть у вулику. Всі вони лежали купою на траві біля вулика. Розбійникам не дісталося ані краплини меду, вони не захопили жодного полоненого. Шершні підібрали вбитих — і полетіли геть. Бій завершився. Бджолиний народ здобув славну перемогу!

Але як дорого обійшлася мужнім бджілкам ця перемога… По цілому місту лежали бездиханні тіла його захисників: у проходах, на вкритих сутінками вулицях, перед комірчинами з медом, перед чарунками, де вигодовували малят… У цей гарний літній ранок, наповнений солодкими ароматами квітів і яскравим сонцем, у вулику почалася сумна робота: мертвих треба були винести назовні, а пораненим надати необхідну допомогу. Та не минуло й кількох годин, як у вулику закипіла буденна праця. Адже бджоли не святкують своїх перемог і недовго тужать за своїми загиблими. Кожен мовчки тамує у своєму серці як гордість, так і біль втрати, і виконує свій обов’язок. Дивний все-таки народ, оці бджоли…

Глава сімнадцята Порадниця Королеви

Маленька Майя проспала недовго. Вона прокинулася, коли вдарили на сполох. Бджілка одразу швиденько зіскочила з ліжка — вона хотіла допомогти оборонцям міста. Проте надто слабкою була Майя… Вона визирнула з кімнати і остовпіла: перед нею метлявся клубок із тіл! Молодий та дужий шершень-офіцер був обліплений безліччю бджіл, у нього на руках, ногах, навіть на вусиках висіла, вчепившись, ціла купа солдатів! Ось уже першим жалам таки вдалося вп’ястися йому в груди… Майя побачила, як солдат зблід, його ноги підкошувалися, та він мовчки, без стогону, бився до останнього. І загинув він як справжній розбійник: не просячи пощади і не нарікаючи на своїх ворогів.

Щойно офіцер упав, як бджоли кинулися до вхідних воріт: на нового ворога!

Майя спостерігала за боєм: їй стало страшенно гаряче і серце в неї шалено калатало.

Коли воїни помчали до воріт, Майя обережно і повільно підійшла до вмираючого. Шершень тихо лежав у сутінках і ще дихав. Майя нарахувала близько двадцяти поранень на його тілі: більшість з них було нанесено спереду, а золотистий панцир воїна залишився неушкодженим. Коли бджілка побачила, що шершень іще живий, вона, щоби хоч якось полегшити страждання смертельно пораненого, метнулася до комірок із запасами та принесла води та меду. Проте шершень заперечливо крутнув головою і навіть відштовхнув її руку з поживою.

— Я не жебраю, усе, що мені потрібно, я беру собі сам, — гордо та з натугою прошепотів він.

— Ой, та я лише подумала, що ви страждаєте від спраги, — відповіла Майя.

Молодий шершень посміхнувся до неї і сказав, майже без суму в голосі, дивні слова: «Я мушу померти».

Маленька Майя не знала, що відповісти. Здається, лише зараз вона зрозуміла, що це таке: мусіти померти, їй навіть здалося, що тепер вона відчула смерть ближче, аніж коли сама висіла у смертельних сітях павучихи.

— Що би я могла для вас зробити? — запитала вона — і заплакала.

Проте шершень уже не відповів. Він лише востаннє важко ковтнув повітря і кліпнув очима.

Через півгодини його та інших мертвих шершнів винесли з вулика та вкинули додолу, на траву. Але Майя запам’ятала цю коротку розмову на все своє життя. Тепер вона точно знала: навіть її вороги — це однаково живі істоти. Вони теж страждають, і теж умирають, їм теж боляче і теж хочеться жити. Майя пригадала квіткового ельфа, його смерті та відродження із новим цвітінням природи. Їй подумалося: а може, й інші земні істоти повертаються до життя після смерті?

«Хотілося би у це вірити», — сказала вона пошепки. Тим часом прийшов посланець із наказом королеви — прийти до неї.

У вітальні королеви Майя застала увесь двір. У бджілки затрусилися ноги і вона боялася навіть підвести погляд. Їй було лячно стояти перед своєю королевою і такою кількістю придворних вельмож. А от офіцерів, які заходили у штаб королеви, стало значно менше. Відсутні були, очевидно, найхоробрішими. Тому у залі панував серйозний та надзвичайно урочистий настрій, обличчя бджілок світилися внутрішнім світлом здобутої перемоги та гордості.

Королева підвелася зі свого трону. І сама, без чийогось супроводу, підійшла до маленької Майї та обійняла її.

Бджілка аж ніяк не сподівалася такого прийому, від несподіванки та радості вона аж розплакалася. Ніби тепла хвиля сколихнула усіх присутніх, адже всі відчували таке саме щастя, як і Майя. А окрім того, вся громада була щиро вдячна маленькій бджілці за її рішучість та відвагу.

Але Майя мусіла розповісти про все те, що з нею трапилося, відколи вона покинула рідний вулик. Зрештою, кожен хотів знати, яким чином бджілка потрапила у полон до шершнів і як їй вдалось звільнитися. Адже звідти ще жодна бджілка живою не вирвалася… І ще — яким таким дивом Майя вивідала плани про напад?

І Майя розповіла, розповіла про все найважливіше, що трапилося з нею від самого початку і до останніх подій. Це була розповідь про Шнук із блискучими крилами, про коника-стрибунця, павучиху Теклу, Пук, Курта та його дружню допомогу. Коли вона почала розповідати про ельфа та людей, у залі стало так тихо, що через стінки вулика стало чути, як бджілки-робітники місять віск.

«Хто би міг подумати, — сказала королева, — що ельфи такі милі».

Від почутого вона тужливо та лагідно усміхнулася — саме так усміхаються люди, зачаровані прекрасною казкою.

І всі придворні вельможі всміхнулися, як і королева.

— Як, як співав ельф? — запитала королева. — Повтори її ще раз, таку пісню треба запам’ятати…

Маленька бджілка заспівала:

Моя душа — повівання,

Краси земної дихання,

Як лику Божого,

Так і творіння Його кожного.

На мить у залі запала тиша, і лише десь позаду почулося стримане схлипування. Напевне, хтось пригадав собі доброго друга, який загинув у битві…

Майя продовжила свою оповідку і, коли вона почала розповідати про шершнів, очі у всіх стали великими, а погляди — скляними. Бджілки аж потемніли від страху та співчуття до малої. Знову немовби жива хвиля прокотилася по залі…

— Як страшно, — зітхнула королева, — просто жахливо…

— Ось так я повернулася додому, — завершила свою розповідь Майя, — і прошу мене великодушно пробачити за мою втечу.

Кожен у залі відчув, що не може дорікнути Майї. Королева поклала руку на її плече та мовила: «Ти не була зі своїм народом, але ніколи не забувала про нього. Ти залишилася вірною своїй батьківщині! А ми, бджоли, вміємо віддячити за вірність. Тому надалі ти завжди будеш коло мене, допомагатимеш мені провадити державні справи. Я щиро вірю, що твій досвід і твої знання підуть на благо твого народу і твоєї держави!».

Усі присутні у залі радо схвалили рішення королеви. І як вона сказала, так і сталося…

Ось так і закінчується розповідь про маленьку бджілку Майю. Кажуть, що надалі вона віддано служила своєму полісу, приносила неабияку користь своїй державі загалом і кожному громадянинові зокрема. А вечорами вона приходила у віддалену кімнатку, де доживала свого віку Кассандра, та розповідала маленьким бджолам про свої пригоди у великому світі…

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригоди бджілки Майї ”
Вольдемар Бонзельс
Видавництво: “Навчальна книга Богдан”
м. Тернопіль, 2016 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: