Пригоди кота Мурчика

l.  ЯК МУРЧИК ДІСТАВ ІМ’Я

Гарної весняної ночі прийшов на світ чорненький котик Мурчик. Його оченята були міцно стулені, і він не міг нічого бачити. Він тільки чув, як його братчики і сестрички совалися біля нього та обнюхувались вогкими носиками. Те саме робив і Мурчик. Він тулився до материних грудей і ссав молочко, а опісля спав.

Щойно дев’ятого дня Мурчик відчув, як щось вразило його оченята. То було ясне світло сонечка, що зазирало в кожний куток хати. Тоді Мурчик розтулив оченята і вперше побачив свою матусю.

Мурчикова матуся, стара Мушка, була дуже гарною кіткою з чорною шовковою шерстю, ласкавими очима і теплим язичком. Вона побачила дивну зміну, що скоїлася з її дітьми, радісно замуркотіла і лизнула одне-друге. Тоді простягнулася біля них і сказала: мур-мур-мур! Котенята зрозуміли материну мову і ссали молочко досхочу.

Перший впорався зі сніданком Мурчик. Наситившись, він почав відштовхувати своїх братчиків та сестричок, бо йому зда­валося, що він найстарший і що йому належить усюди перше місце. Та з цим не погоджувались котенята. Відбиваючись від капастливого Мурчика, вони почали виявляти охоту до дитя­чих пустощів: дряпалися лапками і хапали одне одного за хвостики.

За кілька днів котенята завели таку цікаву забаву, що хтось біля них дзвінко розсміявся.

Це був малий Славко, що з цікавістю приглядався до ко­тячих пустощів. Чорненький красунь-котик подивився на нього, але ні трішки не злякався і не засоромився. Славчикові це дуже сподобалося, і він крикнув на радощах:

— Матусю, подивіться, які гарні котики! А вже найкращий отой чорненький з білим ковнірцем і рукавичками. Гляньте, які в нього розумні оченята! Я назву його Мурчиком! Чи добре?

— Зви собі, як хочеш, — відповіла матуся. — Тільки не займай їх і не бери в руки. Ти ж бачиш, що вони ще маленькі. Стара кітка дуже не любить цього.

Після такої остороги Славчик хоч-не-хоч тільки придив­лявся до котячої родини, що приміщувалася в малій скриньці в кухні під лавкою.

Надворі було гарно і приємно. Пахли яблуні та вишні, що оточували вінком хату Славкових батьків. Пташки співали, стрибали весело по гілках, усе наливалося соняшним теплом і розцвітало чарівним цвітом.

Котяча матуся лежала з діточками у скриньці, годувала їх, огрівала, пестила й голубила. Відходила від них тільки тоді, як сама відчувала голод. Тоді зверталася  до Славчикової ма­ми, підіймала кругленьку голову і просила: м’яв-м’яв-м’яв!

Мама Славчика добре розуміла, чого хотіла Мушка. На­ливала в тарілку свіжого молочка і ставила перед кіткою. На­ївшись досита, Мушка зараз верталася до котенят. При такій дбайливій опіці, котенята скоро росли, набирались сили, і, на радість Славчика, почали вилазити зі скриньки.

Стара кітка була дуже рада. Тоді вона сідала біля скринь­ки, задоволено муркотіла і з приємністю приглядалася, як її діточки радісно підстрибували.

2.  ГЕРОЇЧНИЙ ВЧИНОК МУРЧИКА

Ня незвичайна подія скоїлася одного весняного ранку. Ко­тенята, напившись з тарілки молочка, почали свою звичайну ранішню забаву. Піднявши хвостики вгору і загнувши кінчи­ки батіжком, вони влаштували перегони по хаті. Батькам Славчика треба було дуже уважати, щоб котресь із них не розтоп­тати ногою. Щастя, що Славчик стежив увесь час за котеня­тами та остерігав. Йому було тільки п’ять років, до школи ще не ходив, тож мав час піклуватись котячою родиною.

Найбільшою ласкою втішався у Славчика таки котик Мурчик. Його зручність і відвага дивували всіх у хаті. Це стало­ся й тепер, коли Мушка вирішила зробити своїм діточкам не­сподіванку.

Стара Мушка знала дуже добре, що їжу треба собі чесно заробити. Звичайно, кожний кіт знає свої обов’язки, хоч не завжди їх придержується. Однак Мушка була дуже совісною кіткою і навіть тепер при малих котенятах не забувала, шо до неї належить. Вона знала, що миші і щурі — це найбільші вороги людської праці і їх треба винищувати. Котенята ще були за малі, щоб про це знати, тож Мушка розпочала з ними школу.

Шість дуже важливих котячих приписів, які стара Мушка перебрала ще від своїх батьків, вона хотіла тепер передати своїм діточкам. Ці приписи були дуже важні, відносились до всього котячого племені й наказували:

1. Всі коти мусять безпощадно винищувати щурів і мишей.
2. Кожний кіт має дбати про свою чистоту і митись бо­дай тричі вдень.
3.Ніколи не вірити собакам, ні великим, ні малим.
4.Завжди стати лицем до ворога.
5. Не дряпати людських дітей пазурями, хоч би вони тя­гали вас за хвостики.
6.На подвір’ї своїх господарів не робити жодної шкоди.

Як бачимо, ці приписи були не тільки добрими, але й прак­тичними. Стара Мушка їх незвичайно респектувала, і виріши­ла покищо познайомити своїх діток з першою точкою котя­чого правильника: всі коти мусять безпощадно винищувати щурів і мишей.

Вона того ж ранку зловила надворі під шопою мишку, принесла до хати, поклала її на підлогу і зараз до котенят: муррвау-муррвау!

На заклик матері котенята позбігалися, та побачивши вперше такого дивного звіра, не знали, що робити. Вони тільки посідали, повертали головками і стежили, що воно таке?

Мишка, віч-на-віч зі своїми лютими ворогами, зразу дуже злякалася, але коли ніхто її не займав, кинулась утікати. Муш­ка в пору зауважила небезпеку і лапкою завернула її назад між свої котенята.

Це трохи перелякало котиків і вони подалися назад. Тіль­ки Мурчик засвітив несподівано оченятами, розпустив свої вусики і почав виляти хвостиком. Він довго придивлявся ру­хам мишки, стежив зацікавлений доки не перемогла в ньому котяча вдача.

Мурчик втратив врешті терпець, порскнув слиною, розкрив широко ротика, згорбився, загнув хвостика в дугу, приклався до підлоги, а тоді — скок на мишку.

Мишка з розпачі запищала, затріпалась, та це його ще більше роздратувало. Мурчик стиснув мишку гострими зубе­нятами і на цьому покінчилася його забава. Задоволений зі свого успіху він почав вмиватися лапками, а стара Мушка за­раз підійшла до нього і тричі лизнула його своїм теплим чер­воним язичком. Вона шепнула йому до вушка: мур-мур-мур. Це був котячий вияв признання Мурчикові за зловлену мишку.

Цій першій битві приглядався теж Славчик з матусею. Славчик дуже втішився перемогою Мурчика, погладив його по головці, а матуся Славчика заявила тоді торжественно всім у хаті: Мурчик найкращий і найвідважніший котик, і ми зали­шимо його в себе, а інших роздамо між наших добрих сусідів.

Цими словами вирішилася доля нашого Мурчика. Правда, малому Мурчикові було байдуже, що з ним станеться. Він то­го всього не розумів, тому скоро забув про свою пригоду з мишею і вернувся назад до своїх котячих розваг. Він далі грав­ся зі своїми братчиками та сестричками, стрибав по хаті, вга­нявся за м’ячиком і підглядав, якби то знову схопити свою матусю за хвостика. Та ніхто вже не дивувався Мурчикові. Він мав завжди першенство, його всі любили, йому все прощали. Мурчик був правдивим героєм дня і дитиною щастя…

3. ПОКАРАНЕ СВАВІЛЛЯ

Усіх котенят було семеро, але між ними найкращий був Мурчик. Весь був чорненький, тільки під шиєю мав білий ко­мірець, а на лапках — білі рукавички.

Мурчик завжди вів перед у пустощах з братчиками та се­стричками. Сяде собі, бувало, між ними і тільки лапочкою ору­дує: одне вдарить по головці, друге зловить за хвостика, інше перестрибне. Такого натворить, що розворушить усіх котенят.

— Матусю! Матусю! Дивіться, що котики витворяють! — кличе Славко, сміючись.

Матуся прийде, подивиться, погладить котиків і відходить до кухні варити обід чи вечерю. Потім вона почала разом із Славчиком привчати котенят пити молочко. Налляла молока, взяла котеня та й приклала його ротом до мищинки. Першим, що відважився покуштувати того молочка, був Мурчик. Коли Славчик приклав його рожевого ротика до тарілки, то Мурчик зразу запручався, але, лизнувши молочко, заспокоївся. Він скоро все зрозумів, присів коло мищинки і почав вилизувати молочко червоним язичком. То був черговий успіх малого Мурчика.

Наївшись досхочу, він почав ще більше пустувати, і тоді трапилась йому неприємна пригода. Не лише людські діти, а й котенята мусять чемно і з увагою ставитись до своїх батьків і всіх старших. Малий Мурчик цього не знав, тож мусів від­покутувати. Свавільний котик учепився маминого хвоста і по­чав ним бавитися: вдаряти лапками, хапати ротиком, тягну­ти зубами до себе. Мамин хвіст був пухнастий, кучерявий і блискучий.

Мушка недовго потурала синовому свавіллю. Щоб від­чепитись, вона перейшла на інше місце, сіла й підібрала хвіст під себе. Навіть подивилась сердито на синочка. Але Мур­чик скоком-боком підбіг до матусі, висмикнув з-під неї хвоста і продовжував забаву. Мушка захвилювалась. Жаль їй було карати синочка, але не могла стерпіти його пустування і гріз­но замуркотіла. Та Мурчик ще не розумів материної мови і бавився собі далі.

Тоді Мушка раптом кинулась до Мурчика і вдарила його лапкою по щоці. Вдарила так міцно, що Мурчик злякався, під­няв хвостика і мерщій утік у найдальший куток кімнати.

Славчик бачив ту пригоду, щиро сміявся і все розказав своїй матусі.

— Матусю, матусю, наш Мурчик дістав від Мушки ляпаса!

— Видно, що був нечемний, — відповіла мама. — Бачиш, кітка, хоч і тварина, а теж не любить дурних пустощів.

Тим часом Мурчик стояв у кутку кімнати і вже не підхо­див до Мушки. Наука не пропала марно. До обіду він бокував від матусі і все стежив, що вона робить. Коли ж Мушка лягла на підлогу і почала кликати «муррвау, муррвау», Мурчик, під­нявши хвостика вгору, підійшов до материнських грудей. Він не знав, що добра мама вже давно простила йому провину, і упевнився в цьому аж тоді, як почув на своїй спині теплий материн язичок.

Це його так втішило, що він, забувши недавню покару, обняв матусю лапками, почав її облизувати язичком і цілува­ти. Це, мабуть, дуже сподобалося старій Мушці. Відтоді вона вже ніколи не підносила лапки на свого синочка і завжди біль­ше його облизувала, ніж інших котенят. Мушку з Мурчиком поєднали тривала любов і згода.

4. ПЕРШІ ЛОВИ

Одного ранку Славчик вирішив зробити котенятам приєм­ність: з дозволу матусі виніс котенят надвір. Коли добув їх з кошика на землю, вони, здивовані, не знали, що робити. Кру­гом було так ясно, що вони мусіли приплющувати оченята. Угорі світилася велика вогненна куля, всюди зеленіла висока трава, і з неї майже не видно було котенят. Стара Мушка цю першу прогулянку дітей прийняла з радістю. Вона стояла біля них і кликала за собою:

— Муррвау — муррвау — муррвау!

Котенята не поспішали бігти за Мушкою. Вони обережне ступали між травою, підносили високо лапки і струшували з них росу. Мурчик ішов, як звичайно, перший. Він досяг ро­тиком зелену стебелину, перекусив її, випустив і побіг, сприт­но перестрибуючи купки травички. Котенята пішли за його прикладом.

І тут не обійшлося без пригод. Мурчик побачив великого зеленого коника-стрибунця, що сидів на стебелинці і рухав вусиками. Мурчик напевно не займав би коника, якби той сидів собі тихенько. Та полохливий коник, побачивши Мурчика, перелякався і стрибнув понад його головою.

Це зацікавило Мурчика, і він кинувся за коником у погоню. Переганяли один одного, доки Мурчик не зловив уті­кача гострими пазуренятами. Коник намагався оборонятися тонюсінькими лапками, але це ще більше роздратувало ко­тика. Мурчик розсердився і… з’їв коника. То була його пер­ша здобич. На радощах аж підстрибнув і побіг далі шукати пригод.

За хвилину зустрівся з якимось дивним зеленим ство­рінням. Воно було величеньке і дивилося на Мурчика ви­трішкуватими очима. Славчик відразу пізнав би, що то жаба, але Мурчик цього не знав.

Він відважно кинувся на жабу і вдарив її лапкою. Жаба стрибнула набік. Це ще більше підбадьорило Мурчика. Він схопив її рожевим ротиком, щоб певно поласувати, але жа­бине тіло було таке холодне, що ротик аж здригнувся від обридження, тож Мурчик випустив жабу з рота і побіг далі.

Муррвау — муррвау — муррвау! — кликала неспокій­но Мушка. Вона дуже турбувалася, щоб її дітки не порозбі­галися. Але котики цього не розуміли. Вони раділи волею і простором. Бавились, як це тільки вміють малі котенята: перестрибували одне через одного, тягали одне одного за хвостики і качалися по траві.

Старій Мушці приємно було дивитись на їхні пустощі. Вона ні на крок від них не відступала, сторожила і тільки час від часу перестерігала їх: муррвау — муррвау!

Котенята, нагулявшись досхочу, потомились. Вони позбі­галися докупи, полягали на теплій кам’янистій доріжці й по­снули. Мушка тихенько підійшла до дітей, полизала кожне по черзі і сама лягла коло них. Та котенята не чули материн­ських пестощів. Вони спали твердим сном, потягаючись час від часу всім тілом та тулячись до своєї матусі.

5. БОЛЮЧА ВТРАТА

Малий Мурчик кріпшав на силах з кожним днем. Був він уже не немічним котеням, а доволі сильним, метким і відваж­ним котиком. Цілісенький день він гасав по дворі, шукаючи пригод. Засідав у траві, припадав до землі, несподівано напа­дав на коників, жабок, ящірок, мишей, а інколи й на малих пташат. Та з пташками не мав успіху: махне йому котрась перед носом крильцями й шугне вгору. Хто її там спіймає?

Одного разу стара Мушка помітила, що, крім Мурчика, нема біля неї ні одного котеняти. Вона стривожилась. Кли­чучи дітей, обійшла всі кімнати, аж зупинилась під дверима на подвір’я. Славчик відчинив двері, і Мушка знову почала скликати своїх діток: муррвау-муррвау-муррвау!

Так обійшла вона весь двір, не минаючи ні одного кутка, але ніхто з її діток не відзивався. І вона знову вернулася в хату.

Мурчик, дивлячись на матусю, і собі почав шукати брат­чиків та сестричок, з якими щодня так гарно бавився, але ніде не міг їх знайти, і ходив сумний, опустивши хвостика.

Тоді Мушка полизала його тричі теплим язиком і запла­кала. Сльози потекли з її очей. Сіла біля Мурчика і вже не знала, що робити. Зажурена не помітила, з яким співчуттям стежили за нею Славчик і його мама.

— Матусю, наша кітка плаче! Чи не могли б ми верну­ти їй діточок? — спитав Славчик.

— Ні, синочку! — відповіла матуся. — Що будемо роби­ти із стількома котенятами? Ми віддали їх у добрі руки, і їм не буде там кривди.

— Але ж, як про це сказати Мушці, щоб вона зрозуміла?

Матуся засміялася, погладила хлопчину по головці й ска­зала:

— Не турбуйся, сину! Ще день вона потужить і забуде Це не вперше їй трапилось.

Під час тієї розмови Мушка знов занепокоїлася, підійшла до дверей, оглянулася сумно на Славчика і м’явкнула. Як тільки Славчик випустив Мушку, Мурчик також почав жа­лісно м’явкати. Він дивився сумними очима на хлопця, немов просився до нього на руки. Славчик підняв котика, притулив до грудей і почав пестити. Це дуже сподобалося Мурчикові Він поклав головку Славчикові на плече, прижмурив оченята і, муркаючи, заснув.

Хлопчина заніс його до спальні, поклав на своє ліжко і сказав:

— Спи, любий котику, і нічим не журися! У нас буде тобі дуже добре. Я пильнуватиму, щоб ти не був голодний, щоб тобі було тепло. Ти не сам, з тобою твоя матуся Мушка. Спи, спи, мій любий котику!

Погладив його і вийшов тихенько з кімнати на двір, щоб розважитись на вільному повітрі, під ясним теплим сонечком…

6. ДВОЄ  ДРУЗІВ

Бідний Мурчик, утративши братчиків і сестричок, ходив деякий час сумний. Але з часом його весела вдача перемогла, і він знов почав шукати розваги. Дуже вподобав собі малого Славчика і не розставався з ним ані на хвилину. Вони так по­дружили, що хлопчина навіть поділився з котиком іграшками: віддав йому свого м’ячика.

Мурчик дуже любив гратися м’ячиком; вдарить лапкою, м’ячик покотиться, а Мурчик за ним навздогін! То була дуже приємна забава. Навіть стара Мушка нею зацікавилась і теж, бувало, вдаряла м’ячика лапкою. Весело було Мурчикові. На­тішившись забавою, він вискакував Славчикові на коліна, ха­пав зубенятами його пальці, вдаючи, що кусає, а далі ліз йому аж під шию і задоволено муркотів. Найчастіше любив відві­дувати Славчика ранком у ліжку. Вискакував на подушку, хапав ротиком кучеряве волосся хлопчика і смикав його доти, аж поки той не прокидався.

Побачивши приятеля, Славчик зараз брав його під коца і тулив до своїх грудей, а Мурчик тільки муур-муур-муур.

Та однієї ночі трапилася пригода, що трохи попсувала їх дружбу. Славчик почув крізь сон, наче щось ворушиться під його сорочиною. Спросоння він злякався, вистрибнув з ліжка й закричав на всю хату: «Матусю, рятуйте!»

Прибігли батьки подивитися, що сталось. Переляканий Славчик показав на ліжко:

— Щось там ворушилось і мене вкусило!..

Батько легенько підняв коца і тільки похитав головою. Всі скрикнули:

— Мурчик!

і справді, з-під коца дивився спокійними очима котик. Він навіть позіхнув, немов би хотів сказати: «І чого ви мені псуєте сон?»

Славчикові стало соромно, а батько розсердився і вики­нув Мурчика через вікно.

— Я казав вам не пускати кота до хати! — мовив з до­кором. — Годі панькатися з котами серед темної ночі. Гляди, Славку, щоб цього більше не було!

На цьому й закінчилася пригода. Жаль було Славкові Мурчика, але нічого не порадиш!.. Бідний котик десь блукає по дворі, хіба що стара Мушка його знайшла й примістила коло себе.

Ранком Славчик, як тільки збудився, вибіг надвір шу­кати Мурчика. Коли він його знайшов, на диво, Мурчик не виявляв ніякого незадоволення. Вони зустрілись, як найкращі приятелі. Мурчик голосно замуркотів, а коли хлопчина кинув йому м’ячика, умить побіг за ним, зігнувши хвостика. Мур­чик, мабуть, зовсім забув неприємну нічну пригоду.

Радий, що все так добре вийшло, хлопчина вернувся до хати на смачне снідання.

7. ГІРКА НАУКА

Всі ми знаємо, що котик, навіть наймудріший, завжди залишається тільки котиком. Так було і з нашим Мурчиком. Маючи такого вірного оборонця, як Славчик, що завжди за­ступався за нього, Мурчик нічим не турбувався. Правда, Слав­чикові батьки інколи викидали котика надвір, але це не ве­лика біда. Котик цим не дуже ображався і про кару скоро забував. Він, звичайно, мав найкраще бажання бути слухня­ним котом, та цього було замало, щоб оминути ту чи іншу не­приємність. Так воно склалось і тоді, коли Мурчик зустрівся на подвір’ї з старою квочкою, що вийшла з курчатами про­гулятися.

Квочка ступала дуже поважно в гурті своїх діточок і гордовито квокала: кво-кво-кво! Вона немов говорила: ди­віться, скільки я вивела дітей!

Побачивши курчатка, Мурчик дуже здивувався: звідкіля їх стільки набралося? А курчата розсипались жовтими грудоч­ками навкруги квочки і тільки ціп-ціп-ціп! Бігали наввипе­редки і стукали дзьобиками об землю.

Очі в Мурчика радісно заблищали, він причаївся, настовбурчив вусики і ско­чив на найближче курча. В ту ж хвилину стара квочка кинулася на Мурчика, виско­чила йому на спину й поча­ла бити дзьобом по голові. Бідний Мурчик заверещав несамовитим голосом, але годі було вирватися з халепи. Уря­тував його Славчик. Та ба, біді ще не кінець…

Біля Мурчика лежало мертве курча. Він умить за­був свою тривогу, схопив курча зубенятами й пустив­ся втікати. Але Славчик не допустив до цього, зловив Мурчика, відняв курчатко й поклав його на землю. Це не сподобалося Мурчикові, і він гнівно заворкотів. Він не розумів, що Славчик хо­тів заховати мертве курча від батьків, щоб не гнівалися. Але вже було запізно. Прибігла Славчикова мама, і, побачивши мертве курчатко, розгнівалась.

— Боже мій! — сказала вона. — Він уже до курей береть­ся! Що мені з ним робити? Стривай, я тебе зараз провчу!

І,  приклавши мертве курчатко до Мурчикового носика, дала котикові кілька ляпасів.

— Ось тобі за курча — раз-два-три! Щоб ти більше не робив шкоди!

Мурчик, що до такої науки не звик, почав пручатися, але надаремно. Тоді він виставив пазурі, наїжився і порскнув сли­ною так сердито, що мама збентежилася й випустила його з рук. Мурчикові того тільки й треба було. Він задер хвости­ка й побіг підстрибом у садок між бур’яни. Там він сів й дов­го водив червоним язичком по своєму шовковому кожушку.

Сторінки: 1 2 3