TOU

Пригоди Саїда

Вільгельм Гауф

Ще за часів Гаруна аль-Рашида, багдадського каліфа, жив у Бальзорі чоловік на ім’я Бенезар. У нього було стільки добра, що він міг жити, як кажуть, в теплі й добрі, не займаючись ні ремеслом, ні торгівлею. Він не змінив старої звички і після народження сина.

— І чого б я на старість почав якісь оборудки? — сказав він якось сусідові, сидячи з ним у холодку коло будинку. — Щоб залишити моєму синові Саїду на тисячу червінців більше, як мені пощастить, або на тисячу менше, як не поталанить? Прислів’я мовить: «Де двоє їдять, там і третій буде ситий». А коди з Саїда вийде путня людина, то йому ні в чому не буде нестачі.

Так міркував Бенезар, і слово його було тверде. Він не дозволяв Саїдові братись ні до торгівлі, ні до ремесла, а натомість прочитав з ним не одну книжку. Оскільки Бенезар вважав, що, крім освіти та пошани до старших, ніщо так не прикрашає юнака, як тверда рука й мужність, то він подбав про те, щоб син умів добре володіти зброєю. І справді, Саїд у цій науці був дуже спритний, і між усіма своїми товаришами-однолітками, і навіть серед старших од себе, він був найзавзятіший і найдужчий боєць, а щодо верхової їзди та плавання, то тут його ніхто не міг перевершити.

Як виповнилося Саїдові вісімнадцять років, батько стародавнім звичаєм вирядив його до Мекки, щоб там він щирою молитвою, постом і побожними ділами попросив Аллаха не обійти його своєю ласкою. Перш ніж Саїд рушив з дому, батько покликав його ще раз до себе, похвалив за слухняність, напутив добрим словом і, давши про запас грошей, мовив:

— Ось що, мій сину. Я з тих людей, які стоять вище од звичайних людських забобонів. Хоч я залюбки слухаю всякі теревені про фей та чарівників — тоді весело й приємно минає час, — однак я далекий від того, щоб вірити в усі ті дива, яким вірять трохи не всі темні люди, — немовби всі оті надприродні істоти, чи ким там вони іншим можуть бути, раз у раз втручаються в життя й усякі справи людей. Твоя мати, приміром, — це вже дванадцять років, коли вона вмерла, — вірила всьому тому так само щиро, як коранові. Одного разу, після того як я їй присягнувся, що нікому, крім її рідної дитини, про те не скажу, вона мені призналася, що від першого дня свого життя приятелює з однією феєю. Я не раз сміявся й глузував з цього, але мушу тобі признатися, що в день твого народження коїлись такі речі, що й мене збили з пантелику. Тоді цілісінький день лив дощ і гуркотів грім, а небо було таке чорне, що в кімнаті не можна було читати без світла. О четвертій годині пополудні мені сказали, що у нас народився хлопчик. Я зараз же побіг в материну кімнату, щоб подивитися на мого первістка і благословити його. Але на порозі стояли її покоївки і на моє запитання відповіли, що нікого не велено впускати в кімнату. Земіра, твоя мати, наказала всім вийти звідти, бо вона хоче  побути сама. Я постукав у двері, та даремно — вони лишилися замкнуті.

Отак я мимоволі стояв поруч з покоївками під дверима, а тим часом швиденько прояснилось — такого ще ніколи я не бачив. І найдивовижнішим було те, що тільки над нашим славним містом Бальзорою сяяло чисте блакитне небо, а навкруг громадились страшні темні хмари і гадюкою звивалася блискавка. Коли я розглядав через вікно дивну картину грози, несподівано, мов од вітру, розчинилися двері до покою моєї дружини. Я звелів покоївкам почекати, а сам пішов у кімнату твоєї матері й спитав її, навіщо вона замикалася тут одна? Не встиг я ввійти, як мені вдарили в лице такі міцні пахощі троянд, фіалок і гіацинтів, що я мало не вчадів. Мати простягла мені на руках тебе і вказала очима на срібну сопілочку, що висіла в тебе на шиї на тонісінькому, мов з єдвабної нитки, золотому ланцюжку. «Тут була та добра фея, про яку я тобі колись розказувала, — промовила вона, — і подарувала нашому хлопцеві оцю річ». — «Отже, твоя фея — та чарівниця, що розігнала бурю і залишила після себе оці пахощі фіалок та троянд? — промовив я, недовірливо посміхаючись. — Невже-таки вона не могла подарувати хлопцеві щось краще за цю сопілочку: чи гаманець, набитий червінцями, чи коня, чи щось інше?» Твоя мати благала мене, щоб я не глузував, бо фея дуже легко може змінити свою милість на гнів.

Я не став їй перечити і замовк, оскільки вона була надто змучена. Після того ми зовсім не згадували про всі ці дивні події і згадали тільки через шість років, коли твоя мати відчула, що вона хоч і молода, а скоро має вмерти.

Мати дістала сопілочку й доручила мені передати її тобі в день твого двадцятиріччя і раніше цих років не відпускати тебе од себе ні на крок. Вона вмерла. А оце феїн подарунок, — і з тими словами Бенезар вийняв з гарненької шухляди срібну сопілочку на довгому золотому ланцюжку. — Я віддаю її тобі у вісімнадцять років, замість двадцяти, бо ти виїздиш, а поки вернешся, я, може, відійду до прабатьків. Я не бачу ніякої розумної причини, щоб тримати тебе вдома ще два роки, хоч цього й бажала стурбована твоєю долею мати. Ти добрий і розсудливий юнак, зброєю володієш так, як не кожен і в двадцять чотири роки вміє, тож я можу все розказати й передати, неначе тобі вже двадцять років. А тепер рушай в далеку дорогу, і нехай тебе Бог боронить від усього лихого. Чи доля тебе спіткає, чи недоля, — пам’ятай про свого батька!..

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки”

Вільгельм Гауф

Видавництво ”Універсум”, Львів, 2002 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: