Пригоди снігового колобка

Якось зимового дня діти весело грали у сніжки. Та одна сніжка виявилася не звичайною, а чарівною – взяла і втекла від них. Вона покотилася просто до лісу.

– Не хочу бути сніжкою, а хочу бути сніговим колобком! Вирушаю у подорож! – вирішила сніжка.

Котився сніговий колобок, дорогою набирався снігу. Як докотився до лісу, то був схожий на великий білий футбольний м’яч.

У лісі снігового колобка зустрів заєць.

– Який гарний м’яч! – сказав заєць, намагаючись буцнути колобка. – Зараз покличу друзів-зайців, будемо грати у футбол.

– Не буцай мене, зайчику, – сказав сніговий колобок, – я не справжній м’яч, а зі снігу. Від удару розсиплюся, навіть голу не встигнете забити.

– Ну добре, – погодився зайчик. – Раз так, то не буду тебе чіпати, котися далі.

Заєць пострибав собі, а сніговий колобок покотився далі. Тут на зустріч йому лисиця.

– Ой, яка чудова біленька кулька! – вигукнула лисиця. – Гарненька, рівненька, пухнастенька! Заберу своїм діткам-лисенятам в нору, буде їм нова іграшка.

– Не забирай мене, лисичко. Я ж зі снігу. Принесеш мене додому, а я там від тепла швидко розтану. Залишиться від мене сама калюжа, а лисенята твої засмутяться, – пояснив сніговий колобок.

– Ну гаразд, – відповіла лисичка. – Калюжа у нірці – це погана  і волога справа. Котися собі далі.

Лисиця пішла у справах, а сніговий колобок покотився далі. Тут на зустріч йому сірий вовк.

– Що це у нас таке кругленьке, біленьке? Напевно ще й смачненьке? Зараз з’їм тебе! – загарчав вовк, простягаючи до колобка лапи.

– Не їж мене, вовчику. Я ж неїстівний і холодний. Горло та зуби заболять, захворієш, – сказав сніговий колобок.

– Ага, обдурити мене хочеш! Втекти хочеш! – відповів вовк. Вмить сніговий колобок опинився в лапах у вовка, і той відкусив у колобка великий холодний шматок.

– Ой-Ой-Ой, – закричав вовк. Від холодного у нього швидко заболіли зуби, він їх ніколи не чистив і не відвідував зубного лікаря.

Вовк ображено жбурнув снігового колобка на землю та втік геть. Сніговий колобок трохи покатався по снігу, щоб підрівняти покусаний бік, та покотився далі.

Раптом колобок побачив велику красиву гірку. Він стрибнув на неї та швидко покотився вниз. А ця гірка вела у місто, до людей. Так сніговий колобок знову опинився серед дітей, однак цього разу він був схожий не на футбольний м’яч, а на велику снігову кулю.

– Ого, дивіться, яка величезна сніжка! – вигукнули діти.

Разом з батьками вони зробили ще дві великі кулі. Одна була трохи менше, ніж сніговий колобок, а друга – ще трохи менше. Так сніговий колобок перетворився на великого гарного сніговика.

Стоїть він задоволений, посеред парку, та розповідає про свої пригоди воронам.

– Оце так! – дивується одна ворона. – Мало того, що вийшов з лісу неушкодженим, так ще й підріс.

– Це тому, що він кмітливий, – пояснює друга ворона. – Нікого не дражнив, не сварився. Зміг усім звірям пояснити, чому його не можна чіпати. З усіма зміг домовитися, лише вовк як завжди не послухався та тим сам себе покарав.