Пригоди Солі та Олі

Маленька Оля

На околиці одного містечка за густим плетивом гілок саду ховається ошатний будинок із червоної цегли. Дах будинку покритий зеленою черепицею.Свіжопофарбовані білі вікна завішані кольоровими фіранками. На підвіконнях стоїть багато вазонів, на яких подекуди розквітають квіти. Тут мешкає молодародина. У них ще немає дітей, проте ось-ось має хтось з’явитися. Молода жінка з милим обличчям і дрібними кучериками весь час займається хатніми справами. Вона гарна господиня: лад у всіх речах, усюди блиск і чистота. Так і віє затишком та спокоєм домашнього благополуччя.

Чоловік щодня встає зранку, п’є філіжанку кави з печивом, яке напередодні спекла дружина. Як правило, він цьомкає ще сонну дружину в щічку і промовляє:

– Гарного дня, кохана. Буду ввечері, – і тоді вже поспішає на роботу.

Одного дощового вечора, після важкої роботи, чоловік повернувся змучений додому.

– Кохана, я вдома, – кинув він з порога. Проте у відповідь ніхто не озвався. – Кохана, – вже стривожено покликав чоловік. І знову – тиша в сутінках неосвітленої оселі. Він кинувся клацати вимикачами по всіх кімнатах, шукаючи свою дружину. У вітальні на столі лежала велика записка:

Не турбуйся мене забрала швидка

У чоловіка в грудях обірвалося серце, покотилося –  покотилося і впало аж у п’яти. Чоловік безсило опустився на стільчик. Здавалося, час зупинився. Проте так він просидів одну хвилину, а потім скочив на ноги і гайда до лікарні.

Дощові краплини рясно падали. Парасоля мало чим захищала від негоди, бо поривчастий вітер заносив холодні краплини під неї. Поки чоловік добіг до автобусної зупинки, то був повністю мокрий. Зуби цокотіли від холоду. Автобуса довго не було. Нарешті з-за рогу з’явилися два потужні стовпи світла від фар, і поволі виїхав сам автобус. Заскреготали гальма. Чхнули двері і розкрилися. Теплом війнуло із середини. Чоловік швидко застрибнув туди.

Пологовий будинок світився привітними вогнями. Чоловік оглядівся по сторонах. У приймальному відділенні висіла дошка оголошень, обклеєна різними папірцями, рясно пописаними від руки. Він підійшов до дошки і став детально вивчати написи на папірцях. Потім почав водити пальчиком, ніби старанний школяр, по рядках – і тут його обличчя осяяла весела усмішка.

– Ура! У мене донечка! – голосно вигукнув чоловік і застрибав від радості, наче хлопчисько.

За кілька днів щасливий татусь зустрічав дружину біля дверей лікарні. Осяяний усмішкою, він випромінював настільки велике щастя, що всідовкола мимоволі оберталися на нього.

– Вітаю вас, тату, – промовила медсестра. Вона тримала в руках біленький згорток ковдри, в якому спала маленька дівчинка. Матуся стояла поряд і усміхалася.

Так в ошатному будиночку з’явилася Оля, маленька дівчинка з кучериками і карими очима. Батьки, а особливо мама, не могли намилуватися своїм дитятком. У пелюшках з оборочками, у білосніжних повзунках і кофтиночках Оля справді була схожа на ангелятко. Дівчатко майже увесь час спало, а коли просиналось, то виспівувало веселе: «А-а-а-а-а». Проте було і невдоволене, вимогливе:
«А-а-а-а!!!» І тоді матуся швидесенько несла вже приготовану пляшечку з кашкою.

Уже дуже швидко Оля навчилася повзати на руках і ногах. Вона мандрувала з кімнати до кімнати, долаючи пороги або інші перешкоди у вигляді стільців, коробок або просто залишених на підлозі валіз чи сумок.

– Дзиньдзинь-дзилинь, – якось пролунав на весь будинок голосний звук розбитого скла.

– Ой, – тьохнуло серце у мами. Вона кинула все і побігла дивитися, що там сталося. Посеред кімнати лежало безліч скляних шматочків від квіткової вази, а маленька Оля стояла з переляканими очима, міцно притиснувши до грудей букет квітів.

– Мам, мам, мам, – залопотіла дівчинка і просто по розбитому склу попрямувала до мами. З великого переляку ні мама, ні Оля не звернули увагу, що дівчинка навчилася ходити і говорити водночас.

Мама міцно притулила її до себе і тихенько промовила:

– Як же ти мене налякала! Будь трохи уважніша, а то можеш поранитися, – застерегла мама Олю.

– Угу, – погодилася Оля.

Оля росла на втіху батькам і на подив людям. Вона виглядала набагато вищою за своїх однолітків.

Нарешті Олечці виповнилося три рочки, і батьки відвели її у дитячий садок.

– Ви хочете віддати дитину у підготовчу групу? – запитала пані завідувачка у батьків.

– Та ні, вона ще зовсім маленька, – заперечила мама. – Їй треба в молодшу групу.

– А покажіть документи, – не могла повірити своїм очам завідувачка. Коли ж вона відкрила свідоцтво про народження, то з подивом подивилася на Олю поверх окулярів. – Такої високої дівчинки я ще не бачила.

Тато з мамою ще написали якусь заяву, пані завідувачка вклала її в теку і поставила у шафу.

– Чекаю вас завтра у садочку, – урочисто промовила пані завідувачка і попередила. – Прошу не запізнюватися.

Про чарівну скриньку

Як і всіх діток, що ходять до дитсадка, мама тепер будила Олю раненько. Ой, що ж тоді коїлося! Шкереберть летіли і випрасувана сукеночка, і новенькі туфельки, і ковдра з подушкою, і тарілка з кашею. Просто в Олі зранку завжди було щось не так: чи то муха на носик сіла, чи то сонячний зайчик не туди стрибнув… Щоранку дівчинка сиділа на своєму ліжечку з балдахіном, ну таким, який є у всіх принцес, і гірко голосила. Мама ж у цей час пила заспокійливі краплі, а тато нервово походжав кімнатою…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12