Пригоди Солі та Олі

Дорошенко Вадим Олександрович

Маленька Оля

На околиці одного містечка за густим плетивом гілок саду ховається ошатний будинок із червоної цегли. Дах будинку покритий зеленою черепицею.Свіжопофарбовані білі вікна завішані кольоровими фіранками. На підвіконнях стоїть багато вазонів, на яких подекуди розквітають квіти. Тут мешкає молодародина. У них ще немає дітей, проте ось-ось має хтось з’явитися. Молода жінка з милим обличчям і дрібними кучериками весь час займається хатніми справами. Вона гарна господиня: лад у всіх речах, усюди блиск і чистота. Так і віє затишком та спокоєм домашнього благополуччя.

Чоловік щодня встає зранку, п’є філіжанку кави з печивом, яке напередодні спекла дружина. Як правило, він цьомкає ще сонну дружину в щічку і промовляє:

– Гарного дня, кохана. Буду ввечері, – і тоді вже поспішає на роботу.

Одного дощового вечора, після важкої роботи, чоловік повернувся змучений додому.

– Кохана, я вдома, – кинув він з порога. Проте у відповідь ніхто не озвався. – Кохана, – вже стривожено покликав чоловік. І знову – тиша в сутінках неосвітленої оселі. Він кинувся клацати вимикачами по всіх кімнатах, шукаючи свою дружину. У вітальні на столі лежала велика записка:

Не турбуйся мене забрала швидка

У чоловіка в грудях обірвалося серце, покотилося –  покотилося і впало аж у п’яти. Чоловік безсило опустився на стільчик. Здавалося, час зупинився. Проте так він просидів одну хвилину, а потім скочив на ноги і гайда до лікарні.

Дощові краплини рясно падали. Парасоля мало чим захищала від негоди, бо поривчастий вітер заносив холодні краплини під неї. Поки чоловік добіг до автобусної зупинки, то був повністю мокрий. Зуби цокотіли від холоду. Автобуса довго не було. Нарешті з-за рогу з’явилися два потужні стовпи світла від фар, і поволі виїхав сам автобус. Заскреготали гальма. Чхнули двері і розкрилися. Теплом війнуло із середини. Чоловік швидко застрибнув туди.

Пологовий будинок світився привітними вогнями. Чоловік оглядівся по сторонах. У приймальному відділенні висіла дошка оголошень, обклеєна різними папірцями, рясно пописаними від руки. Він підійшов до дошки і став детально вивчати написи на папірцях. Потім почав водити пальчиком, ніби старанний школяр, по рядках – і тут його обличчя осяяла весела усмішка.

– Ура! У мене донечка! – голосно вигукнув чоловік і застрибав від радості, наче хлопчисько.

За кілька днів щасливий татусь зустрічав дружину біля дверей лікарні. Осяяний усмішкою, він випромінював настільки велике щастя, що всідовкола мимоволі оберталися на нього.

– Вітаю вас, тату, – промовила медсестра. Вона тримала в руках біленький згорток ковдри, в якому спала маленька дівчинка. Матуся стояла поряд і усміхалася.

Так в ошатному будиночку з’явилася Оля, маленька дівчинка з кучериками і карими очима. Батьки, а особливо мама, не могли намилуватися своїм дитятком. У пелюшках з оборочками, у білосніжних повзунках і кофтиночках Оля справді була схожа на ангелятко. Дівчатко майже увесь час спало, а коли просиналось, то виспівувало веселе: «А-а-а-а-а». Проте було і невдоволене, вимогливе:
«А-а-а-а!!!» І тоді матуся швидесенько несла вже приготовану пляшечку з кашкою.

Уже дуже швидко Оля навчилася повзати на руках і ногах. Вона мандрувала з кімнати до кімнати, долаючи пороги або інші перешкоди у вигляді стільців, коробок або просто залишених на підлозі валіз чи сумок.

– Дзиньдзинь-дзилинь, – якось пролунав на весь будинок голосний звук розбитого скла.

– Ой, – тьохнуло серце у мами. Вона кинула все і побігла дивитися, що там сталося. Посеред кімнати лежало безліч скляних шматочків від квіткової вази, а маленька Оля стояла з переляканими очима, міцно притиснувши до грудей букет квітів.

– Мам, мам, мам, – залопотіла дівчинка і просто по розбитому склу попрямувала до мами. З великого переляку ні мама, ні Оля не звернули увагу, що дівчинка навчилася ходити і говорити водночас.

Мама міцно притулила її до себе і тихенько промовила:

– Як же ти мене налякала! Будь трохи уважніша, а то можеш поранитися, – застерегла мама Олю.

– Угу, – погодилася Оля.

Оля росла на втіху батькам і на подив людям. Вона виглядала набагато вищою за своїх однолітків.

Нарешті Олечці виповнилося три рочки, і батьки відвели її у дитячий садок.

– Ви хочете віддати дитину у підготовчу групу? – запитала пані завідувачка у батьків.

– Та ні, вона ще зовсім маленька, – заперечила мама. – Їй треба в молодшу групу.

– А покажіть документи, – не могла повірити своїм очам завідувачка. Коли ж вона відкрила свідоцтво про народження, то з подивом подивилася на Олю поверх окулярів. – Такої високої дівчинки я ще не бачила.

Тато з мамою ще написали якусь заяву, пані завідувачка вклала її в теку і поставила у шафу.

– Чекаю вас завтра у садочку, – урочисто промовила пані завідувачка і попередила. – Прошу не запізнюватися.

Про чарівну скриньку

Як і всіх діток, що ходять до дитсадка, мама тепер будила Олю раненько. Ой, що ж тоді коїлося! Шкереберть летіли і випрасувана сукеночка, і новенькі туфельки, і ковдра з подушкою, і тарілка з кашею. Просто в Олі зранку завжди було щось не так: чи то муха на носик сіла, чи то сонячний зайчик не туди стрибнув… Щоранку дівчинка сиділа на своєму ліжечку з балдахіном, ну таким, який є у всіх принцес, і гірко голосила. Мама ж у цей час пила заспокійливі краплі, а тато нервово походжав кімнатою…

Батьки просто-таки не знали, що робити. А раптом це вроки?.. Навіть до ворожки доньку зводили. Та вона лише руками розвела – не було у чаклунки зілля від такої хвороби.

-Вам до діда Оха потрібно, – порадила якось сусідка.

Невже це той самий дід Ох із казки, який брав на довге навчання дітей? Насправді його звали Олександр Харитонович. Та ніхто вже того не пам’ятав… І жив дід Ох, як і слід усім справжнім чарівникам, серед густого лісу на великій галявині, проте не в хатинці на курячих ніжках, а у великому будинку.

Тож родина подякувала сусідці за пораду і вирушила до діда Оха. Спочатку Оля з мамою й татком їхали машиною, та в густому лісі дорога стала такою вузенькою, що довелося машину залишити і йти пішки. Коли нарешті уся родина дісталася до будиночка Оха, настав глухий вечір.

– Лягайте відпочивати, – запропонував їм дідусь Ох, пригостивши мандрівників запашним чаєм. – А завтра ми про все поговоримо.

Усі з радістю прийняли запрошення. Дідусь влаштував постіль на запашному сіні на горищі хатини. Чи то втомилися з довгої дороги, чи то зілля було чарівним – та за мить усі солодко спали.

А вранці, як і завжди, Оля прокинулася зла і недобра:

– Хочу додому! Навіщо ви мене сюди привели?!

Добрий дідусь Ох одразу зрозумів, у чому справа. Він швиденько приніс маленьку порожню коробочку, майже таку саму, як сірникова, і сказав:

– Швиденько дмухай сюди!

Оля дмухнула і заусміхалася.

– А хочеш, я тобі покажу маленьких зайченят? – запропонував дідусь Ох.

– Так, хочу, – люб’язно відповіла дівчинка.

Родина не вірила своїм очам. Невже це сталося, невже їхня донька стала доброю і зовсім не нервується?

-Як тільки у тебе буде поганий настрій, ти видмухни його в цю скриньку і закривай її. А потім порахуй до дванадцяти – і все як рукою зніме. І дивись, без потреби не відкривай коробочки, бо весь поганий настрій, який ти туди задмухувала, може вилетіти і знову в когось вселитися: або в тебе, або в якихось інших дітей.

Відтоді Оля просинається в гарному настрої. А коли їй щось насниться погане, тоді вона дістає чарівну скриньку і обережненько видмухує в неї свій поганий настрій.

Якщо ж у когось із сусідських дітей трапляється поганий настрій чи вереда нападає, то Оля чимдуж біжить перевірити свою чарівну скриньку, чи, бува, вона випадково не розкрилася, і її поганий настрій не вселився у сусідського вередуна.

Татова таємниця

Кожен має свої таємниці. Вони є і в дітей, і в дорослих. І Олин тато має велику таємницю. Та про неї ніхто не знає. Навіть не здогадується. Й Оля би про неї ніколи не дізналася, якби одного дня раптово не влетіла до татового кабінету без стуку, щоб похвалитися своєю новою лялькою. Влетіла і завмерла від здивування, аж ротик відкрила. Олин тато сидів посеред кімнати на підлозі, а довкола лежали іграшки.

Десь угорі чулося якесь набридливе дзижчання. Тільки коли Оля уважно придивилася, то побачила, що попід стелею літає гелікоптер. Він був настільки маленьким, що нагадував бабку, яка випадково залетіла в кімнату і ніяк не могла потрапити у відчинене вікно. Лише завдяки татовому вправному керуванню, бабці-гелікоптеру вдалося поволі опуститися на стіл і завмерти. Тато, як звичайнісінький хлопчисько, задирчав собі під ніс і повіз машинку по облаштованій іграшковій вулиці.

– Ой, – тільки й змогла вимовити Оля.

Від несподіванки тато завмер. Тільки тепер помітив, що в кімнаті не сам. Тато винувато підвів очі і благально подивився на Олю:

– Ти ж нікому не скажеш? – тихо спитав.

– Але ж ти вже дорослий, тату! Дорослі не граються іграшками, – промовила Оля.

– Знаю, донечко, – тато цмокнув Олю в щічку. – Але ж я так люблю гратися в машинки. Знаєш, які вони класні! Навіть твою ляльку можу покатати. Ось саджай її в мою вантажівку. їй точно сподобається.

Тато натиснув на важелі радіопульта, і велика вантажівка з нікельованим радіатором і вихлопними трубами під’їхала прямісінько до Олі.

Дівчинка від несподіванки сильно притисла ляльку до себе. Але швидко заспокоїлася і посадила ляльку в кузов.

– Др-др-др, – загурчав тато, підсилюючі звукові ефекти іграшкового авта. – Обережно, рушаємо! – оголосив тато, і машина поїхала.

Оля пильно спостерігала за лялькою, щоб, бува, не випала дорогою. Але вона даремно хвилювалася. Тато був вправним водієм. Він не те щоб ляльку не скинув, а навіть жодної розкиданої на своєму шляху іграшки не зачепив.

– Тату, татусю, можна я спробую? – лагідно попросила Оля.

– Ні, тобі не можна, – як справжнісінький хлопчисько відповів тато і навіть трохи відвернувся від Олі, щоб, бува, силоміць не забрала його улюблену іграшку. Проте швидко спохопився. Він же дорослий вже. І винувато подивився на Олю.

– Вибач доню, звичайно можна, – і простягнув доньці пульт керування машиною. Спочатку Оля поволі, з острахом повела важелем пульту. Машина знехотя з’їхала з місця і зразу ж врізалася в стілець. Лялька випала з кузова.

– Ой, – зойкнула дівчинка.

– Нічого страшного, – заспокоїв тато і по- товариськи поклав руку на плече Олі. – Ти натискай плавніше. Отут я тобі зменшу швидкість, і ти зможеш потихеньку керувати машиною, – пояснював тато, як справжній друг. Оля спробувала ще раз. Тепер машина їхала ледь-ледь. Проте дівчинка встигала повертати в потрібну мить і могла оминути всі перешкоди. За якийсь час Оля навчилася вправно керувати машинкою.

– Бачиш, як у тебе гарно виходить, – похвалив тато. – Тепер ти можеш на більшій швидкості спробувати, – і тато переключив машинку на більшу швидкість. Тепер завдання ускладнилося. Оля від старання аж губку прикусила. Проте як вона не старалася, але на кілька речей все ж таки наїхала.

За дверима почулися кроки.

– Це мама, – пошепки промовив тато і швидко почав ховати іграшки по шухлядах.

– А чому ти ховаєш іграшки? – запитала Оля. Тато лише приклав палець до вуст. Немов застерігав: «Мовчи!». Двері відчинилися – і на порозі кімнати справді з’явилася мама.

– Я вас по всьому будинку шукаю. А ви ось де заховалися, – усміхнулася вона. – Чим ви тут займаєтеся?

Оля міцно стисла губи. Якщо б вона хоч слово зараз вимовила, то обов’язково б вибовкала татову таємницю. А вона не могла так підвести тата. Тому щосили стискала губи і тільки важко сопіла.

– Ну… ми тут… намагаємося, – розтягував тато фрази, на ходу придумуючи відмовку. – Ми тут порядок вирішили навести, – нарешті з полегшенням видихнув тато.

– Які ж ви молодці, – похвалила мама. – А ви ще не могли б пропилососити у великій кімнаті і витерти пил на поличках?

– Ну звісно ж могли! – радо погодилися тато й Оля.

– От і добре, – кинула мама через плече і попрямувала на кухню доварювати обід.

Тато з Олею ще якийсь час стояли, мов заворожені. Нарешті першим оговтався тато:

– Оскільки ми зголосилися прибирати, то нумо за роботу. Тобі – ганчірка для пилу, а я беру на себе пилосос.

Оля з радістю взялася допомагати татові.

– Татусю, а чому ти ховаєшся від мами? Чому ти не хочеш, щоб вона знала про твої іграшки? – запитала Оля, закінчуючи прибирання.

– Обіцяєш нікому не розказувати? – спитав тато.

– Обіцяю, обіцяю, – закивала головою Оля.

– Розумієш, нас у мами було троє дітей. Мама працювала на двох роботах, щоб хоч якось забезпечити родину, та грошей вічно бракувало. Тому з іграшками було аж дуже сутужно. Їх мені дарували тільки раз на рік – на день народження, – тато сумно усміхнувся. – Тому я ніколи не міг награтися ні машинками, ні літачками, бо їх просто у мене не було. Зате тепер я можу придбати собі будь-яку машинку. Вони зараз такі класні! На пультах, з моторчиками – які завгодно. Так і хочеться погратися. Але навіть ти сама сказала, що дорослим не личить гратися іграшками. Якщо ти так Думаєш, то що ж думатимуть дорослі? Навряд чи мене вони зрозуміють.

Дівчинка дотрималася обіцянки. Та вона й сама тепер раділа. Найперше, Олі більше не доводилося гратися самій – тато завжди залюбки складав їй компанію. Крім того, Оля знала найбільшу татову таємницю про те, що:

ВСЕРЕДИНІ  КОЖНОГО,  НАВІТЬ  ЗОВНІ  НАЙСЕРЙОЗНІШОГО  ТАТУСЯ, ЖИВЕ  МАЛЕНЬКИЙ  ХЛОПЧИК

Оля замовила батькам братика, а отримала сестричку

Мама чомусь швидко почала набирати вагу. Вона стала такою смішною, ніби під одяг заховала м’яча. Одного дня маму знову забрала «швидка». Цього разу тато поїхав з мамою.

– Ти ж зможеш побути сама вдома? Я скоро повернусь, – спитав тато у Олі.

– Не турбуйся, таточку. Я ж уже доросла, защебетала Оля.

Тато повернувся додому за кілька годин. Оля вже встигла передивитися усі мультфільми, перегорнути всі книжки і засумувати. Тато покликав Олю і посадив собі на коліно:

-У мене до тебе дуже серйозна розмова. Ти б хотіла мати сестричку?

-Ні, я хочу братика! – відповіла Оля.-Але якщо у тебе буде сестричка, ти хіба не дружитимеш з нею? – запитав тато.

-Але братик краще, – наполягала на своєму Оля.

-Проте у нас є тільки сестричка. Що нам тоді робити? – запитально подивився на Олю тато.

– Добре, нехай буде сестричка, – нарешті погодилася дівчинка. – А коли можна буде на неї подивитися? – вже з цікавістю запитала Оля.

– Скоро, зовсім скоро, – запевнив тато.

За кілька днів мама повернулася додому. Оля з цікавістю розглядала маленький згорток, який лежав у візочку. Чулося тільки тихе плямкання.

– І це моя сестричка… – розчаровано підняла очі дівчинка.

– Правда ж, гарненька? – запитала мама.

– Де ж воно гарненьке? І як вона бавитиметься зі мною? – зітхнула Оля.

Мама розгорнула ковдрочку, й Оля побачила малесеньку і таку смішну дитинку, що не витримала і засміялася.

– А як її звати? – запитала Оля у батьків. Ті лише переглянулися і стенули плечима:

– Розумієш, Олю, ми ще не придумали и, як її назвати. Тому ти можеш також запропонувати ім’я для неї.

Так у родині з’явилася ще одна дівчинка. Правда, ще без імені. Всі з неабияким бажанням почали підбирали ім’я дівчинці. Кожен радив своє. Дзвонила тітка зі Львова і наполегливо говорила:

-Якщо ви не назвете її Яриною, то я в руки її не візьму! Тільки Яриною.

Бабуся була делікатнішою. Вона радила дуже багато, і серед цих порад можна було просто загубитися:

-Я перечитала словник імен. Гадаю, варто назвати Роксоланою, Ярославою, Владою, Надією…

– Але ж у нас з’явилася тільки одна донька. Для чого так багато інших імен! – уривався у тата терпець. Він грюкав дверима і йшов гратися з Олею
у її кімнату.

Дідусь чомусь наполягав на Агафії.

– Ну послухайте, як мило звучить: Гапочка! Ну правда ж, мило? – і на його обличчі розпливалася задоволена міна. Напевно, він один не розумів, що
якось дратівливо лунає таке ім’я.

Коли ж його пропозицію не сприйняли, він запропонував написати усі імена на окремих клаптиках паперу, перемішати їх у шапці і дати витягнути Олі. Яке ім’я б вона витягла для своєї сестрички, таке б і було.

Усі погодилися. На сімейній нараді дід сів за стіл зі стосиком маленьких папірців і записував кожне ім’я, яке виголошували. Тоді все змішали у шапці і дали витягнути Олі.

-Ой, я ненароком два папірці витягла,-простягла руку татові.

-Ну що ж, будемо вибирати серед двох пропозицій, – усміхнувся тато і хотів був розгорнути перший аркушик.

– Ні, ні, давай я прочитаю, – перемінився на лиці дід і кинувся до тата з наміром вихопити папірці.

Тато виявився спритнішим. Він заховав руку за спину і з підозрою подивився на діда:

– Ні, давайте краще я прочитаю, – наполіг на своєму тато. Дід зблід і безсило гупнувся в крісло.

Тато розгорнув перший клаптик і оголосив:

– Агафія

Тоді розгорнув другий і тепер уже він змінився на лиці. Тато зиркнув на діда і сердито запитав:

-А чому тут також Агафія? На всіх інших клаптиках теж Агафія?

Дідова операція під кодовою назвою «Ім’я для онучки» з тріском провалилася. Усі папірці викинули, а дівчинка і надалі залишалася без імені.

Мама була доброю. Вона б хотіла всім догодити. Але в неї була одна дитина без імені. Не називати ж її таким довгим іменем Ярина-Роксолана-Агафія… Це було би смішно. Тому дівчинка вже кілька місяців жила без імені. Мама її називала просто:

– Моє ти сонечко.

І тут Олі прийшла геніальна думка.

– А давайте доставимо від слова «сонечко» першу літеру до мого імені. Ми ж сестри, і наші імена будуть схожі: я буду Оля, а вона – Соля.

Усім так сподобалася ця ідея, що вони від радості аж у долоні заплескали. Нарешті у дівчинки з’явилося ім’я, та й ще таке гарне.

Тепер у Олі була нова лялька – її сестричка Соля. Вона і справді нагадувала живу ляльку, бо гратися ще не вміла, але її можна було одягати-перевдягати, годувати з ложечки і сюсюкати до неї, як до звичайної ляльки.

– Дивися, скільки у мене іграшок! Рости швидше, будемо разом гратися, – промовляла Оля до маленької Солі, яка вдячно усміхалася у відповідь.

Минали дні, а дівчатка росли і росли. Особливо швидко це робила Оля.

Якось уранці, коли вона ще солодко спала, до кімнати зайшов тато:

– Ти подивись, яка наша Оля вже велика! Навіть ноги під ковдрою не вміщуються!

Мама почула його вигук аж на кухні і прибігла. Проте Оля й далі солодко спала, лише одна її нога по-зрадницьки випорснула з-під ковдри.

– Ну що ти таке набалакуєш на нашу дитину, – заступилася за Олю мама і цьомнула її у спляче личко. – Вона ще зовсім маленька.

Проте Оля і сама відчувала, як вона швидко дорослішає. Особливо після з’яви Солі у їхній родині.

Батьки інших дітей, які ходили з Олею до дитсадка, час від часу говорили:

-А подивіться, яка ваша донька велика! Ви, бува, її на другий рік не залишали в цій групі?

А от зовсім незнайомі люди питали:

-А в який клас ходить ваша донька?

Олю дратувала увага людей. Вона з нетерпінням чекала того часу, коли піде до школи, і ці недоречні питання і увага чужих людей скінчаться. І все росла і росла. Коли Оля ввечері лягала спати ще маленькою, то зранку вже просиналася на кілька сантиметрів вищою. Ноги вже не влазили у новенькі черевички, які позавчора придбали, а рукави у кофтинок були закороткі. Батьки тільки дивувалися.

Перше вересня

Ось і настав час Олі йти до школи. Дівчинка збирала свій портфель, охайненько складала кожен зошит і ручку. А вранці будильник сповістив про початок нової ери в житті Олі. Вона бадьоро зіскочила з ліжка, і за мить була вже повністю зібрана.

– Ти така швидка сьогодні. Не поспішай, у нас ще є час, – промовив тато, зав’язуючи краватку перед дзеркалом.

– А що, як я запізнюся? – бідкалася Оля. – Тоді мене не візьмуть до школи, і я знову ходитиму у дитсадок?

– Тебе таку високу вже до садка не приймуть, – розсміялася мама.

– Це точно, – підтвердив тато.

– Тоді швидше рушаймо, – промовила Оля і відкрила двері. Тато з мамою і маленькою Солею ледь встигали за Олею.

Як відомо, першого вересня вулиці всіх міст і сіл рясніють школярами з квітами, котрі після довгих літніх канікул поспішають до школи: хто за знаннями, а хто просто засумував за друзями. Проте найбільше тих, хто поспішає до школи за цими двома речами. Адже без друзів важко вчитися: хто пояснить незрозумілу задачку або допоможе на самостійній роботі виконати складне завдання? Ви ж помічали, що в успішних учнів є багато друзів?

Шкільний спортивний майданчик був ущент заповнений школярами та їхніми батьками. Гомін стояв неймовірний. Всі ділилися своїми літніми враженнями, наввипередки оповідали історії. Час від часу закочувалися від сміху, коли хтось розповідав веселу бувальщину.

Оля підійшла до гурту першачків біля головного входу.

– Ой, – сплеснула в долоні учителька, коли побачила Олю. Пані Ніна була сама невисока на зріст і звикла, що багато старшокласників вищі за неї. Але щоб першокласниця була вища від учительки аж на цілу голову – такого ще не було. Проте вголос пані Ніна більше нічого не сказала.

– Ого, яка ти велика, – із захопленням вигукнула дівчинка з тоненькими кісками. Сама вона була худенька і маленька, тому всі, хто був вищий від неї хоча б на півголови, в її очах був велетнем. А тут Оля. Вона була вища від усіх першокласників.

– Тебе залишили на другий рік? – по-змовницьки підморгнув одним оком хлопчик з розкуйовдженим волоссям. Друге око не відкривалося від синця, який він напередодні отримав у нерівній бійці з третьокласником.

– Ні, ніхто мене не залишав на другий рік, – обурилася Оля.

Тут залунали фанфари, і всі розмови вщухли.
Першим вітальну промову виголосив директор школи, потім учні урочисто декламували вірші, співали пісень, а один хлопчик навіть акробатичні трюки показував.

– А тепер запросимо наших першачків до нашої дружньої шкільної родини, – промовив директор.

Заграла урочиста музика, і під оплески всіх учнів перший клас попрямував до школи.

Олі відразу сподобалася її вчителька. Пані Ніна постійно усміхалася і жартувала, поки вони шкільним коридором йшли до класної кімнати. Коли ж зайшли до класу з табличкою «1-А клас», пані Ніна промовила:

– Нумо сідайте за парти!

Оля, звісно ж, завжди мріяла сидіти на першій парті й тому прожогом зайняла місце біля самісінької дошки. Але решта учнів, які сіли позаду Олі, опинилися ніби за висо-о-о-кою стіною.

– Нам нічого не видно, – заскиглили хором кілька дівчаток. Підстрибуючи за партами, вони намагалися розгледіти дошку за Олиною спиною.

– Доведеться тобі, Олю, сісти за останню парту, – промовила вчителька. Але тепер уже заскиглила Оля, яка аж ніяк не хотіла сидіти позаду.

Пані Ніна оглянула клас і замислилася: «Гммм, за яку ж парту посадити таку високу ученицю?». І тут з’явилася ідея:

– А давайте-но, дітки, влаштуємо перестановку, – промовила вона до учнів.

Хлопці радо відгукнулися на таку пропозицію. І ось учительський стіл потягнувся у кінець класу, а найбільша парта стала на місце столу.

– Гадаю, так буде краще, – задоволено підсумувала пані Ніна. – Олю, ти як найвища дівчинка у класі, сидітимеш за вчительським столом, згода?

Цього разу Оля вже не сперечалася, а навпаки підхопила свій новенький рюкзачок і гордовито почимчикувала до свого місця.

– Ну що ж, тепер можемо розпочинати урок, – усміхнулася вчителька.

Кімната принцеси

Оля повернулася додому після уроків трохи зморена, але щастя переповнювало її груди. До того ж удома на неї чекав сюрприз.

– Оскільки ти у нас уже школярка, то тобі потрібно мати свою окрему кімнату, – урочисто проголосив тато і вручив Олі картонного ключа. Це як символ нібито.

-А де ж буде моя кімната?-здивовано огледілась по сторонах дівчинка.

Хоча їхня сім’я жила в окремому будинку, проте він був маленьким. Тут розміщувалася кухня, вітальня, спальня батьків і малесенька кімнатка – їхня спільна із Солею.

– Ми зробили тобі чарівну кімнатку на горищі, – змовницьки підморгнув тато. Він взяв Олю за руку і повів крутими сходинками нагору.

– Ура, ура!!! Ти найкращий, – кинулася з поцілунками татові на шию Оля, коли побачила, як гарно облаштували для неї нову кімнату. Це була мрія кожної дівчинки: світлі стіни були розмальовані величезними квітами, ліжко, що стояло посередині кімнати, мало над собою серпанковий балдахін, такий як у справжніх принцес. Навіть письмовий стіл на кривеньких ніжках з купою зручненьких маленьких шухлядок був би мрією кожної принцеси.

– А отут я поставлю свою скриньку, – тицьнула пальчиком на тумбочку біля дзеркала. Оля була на сьомому небі від щастя.

Тепер вона із великим задоволенням просиналася кожного ранку в своєму ліжку для принцес у гарному настрої і поспішала до школи.
А ввечері із великою приємністю, без зайвих нагадувань і навіть завчасно влягалася в ліжко. Правда, вона не зразу засинала. Оля ще встигала почитати книжки і просто помріяти.

З часом кімната наповнювалася усілякими гарненькими речами, по поличках розсідалися ляльки, на стіні з’явився поважний годинник, під рівномірне цокання якого гарно думалося.

Оля з радістю запрошувала до себе в кімнату усіх родичів і знайомих.

-У мене тепер своя кімната, – повідомляла вона телефоном. – Буду дуже рада вас почастувати чаєм у себе на гостинах.

Гості з радістю приймали запрошення і приходили з подарунками. Кімната поволі наповнювалася приємними оку дрібничками: на стінах з’явилися нові рамочки для улюблених фото, ляльки-мотанки оселилися на поличках, і навіть на письмовому столі примостився глиняний котик.

– А це від мене подарунок, – заявила Соля, простягнувши сестрі аркуш паперу.

– Ух ти, – захоплено вигукнула Оля – Це ти сама намалювала?

-Угу, – закивала головою Соля.

-То ти у нас талант, – похвалила сестру Оля.

На малюнку була зображена Оля. Тепер її портрет зайняв центральне місце на стіні серед фотографій.

День народження тітоньки Розалії

Телефонний дзвінок пролунав ще за півгодини до будильника. Хтось на другому кінці дроту був аж занадто наполегливий. Телефон замовк лише тоді, коли сонний тато нарешті до нього дочовгав у піжамі і домашніх капцях.

– Ало-о-о-о, – не стримався і позіхнув у слухавку тато.

– Так, добре, обов’язково будемо, – сонно бурмотів тато. Нарешті він поклав слухавку на телефон і, ніби сновида, попрямував додивлятися останній сон.

Останні хвилини сну були найсолодшими. А коли пролунав пронизливий звук будильника, всі з легкістю повставали.

Уже за сніданком тато розповів про ранній дзвінок:

-Телефонувала тітонька Розалія.

– Знову наша невгамовна тітонька Розалія? І чому я не здивована? – доброзичливо усміхнулася мама.

Розалія була татовою рідною тітонькою. Її власний син був у вічних відрядженнях по далеких країнах, тому тато став для неї дуже близькою людиною. Вона телефонувала до нього з будь-якого приводу, незважаючи на час доби: була це глуха ніч чи ранній ранок. Бувало, зателефонує майже опівночі і перестрашеним голосом говорить:

– У мене кран зламався, вода безупинно іде. Ще сусідів затоплю. Треба щоб ти негайно приїхав.

– А вам вода до ранку потрібна буде? – сонно запитував тато.

– Напевно, ні, – якось невпевнено відповідала тітонька Розалія.

– Пропоную: перекрийте контрольні крани, – радив тато.

– Ой, і чого це я і сама до цього не додумала- ся, – сама з себе сміялася тітонька Розалія і клала слухавку.

До того ж тітонька Розалія любила маму, особливо любила її повчати. Мама з усмішкою завжди слухала тітоньку, лише кивала на знак згоди головою. Розуміла, що тітоньці треба виговоритися і краще не перечити, а то кінця повчанням може не настати найближчих кілька діб. Краще погодитися з усім, проте все зробити по-своєму. Що мама з успіхом і робила, коли тітонька навчала її виводити жирні плями або натирати до блиску підлогу давніми- предавніми способами. І коли тітонька Розалія заходила в гості і бачила, який порядок і чистота у мами в домі, завжди перепитувала:

– Ти ж робила так, як я вчила?

– Так, – трохи лукавила мама, бо весь блиск наводила за допомогою сучасних рідин по догляду за меблями чи для прання.

– Отож-бо, – задоволено усміхалася тітонька Розалія. – Дідівські методи не підведуть.

Тож родина Солі і Олі для тітоньки Розалії була найрідніша.

– Вона запросила нас сьогодні на вечерю з нагоди її дня народження, – продовжив тато.

– Ура, день народження, – заплескала в долоні Соля. – Я її портрет намалюю і їй подарую.

– А я, а що тоді я подарую? – засмутилася Оля.

– А ти допоможеш мені торта спекти – це і буде наш подарунок, – запропонувала мама. Тітонька Розалія обожнювала мамині торти. А хто їх не обожнював? Торти завжди виходили на славу.

На цьому всі і розійшлися у своїх щоденних справах: тато і мама – на роботу, Оля – у школу, а Соля – у садочок.

Увечері всі були при повному параді і гарному настрої. Тато тримав у руках гарнющий букет квітів. Соля несла загорнутий у подарунковий папір портрет тітоньки Розалії. А мама з Олею закінчували прикрашати святковий торт. Нарешті всі вирушили в гості.

– Гості вже всі зібралися, а вас усе немає і немає, – зраділа тітонька Розалія, коли відкрила двері.

За святковим столом тільки сиділа майже копія тітоньки Розалії – її подруга, тітонька Ксеня. Вони так довго дружили, що стали дуже схожі між собою, немов сестри. До того ж вони ще й одягалися майже однаково.

– Ми вже вас зачекалися, – усміхнулася тітонька Ксеня.

-Нарешті всі зібралися, – промовила тітонька Розалія. – Оголошую святковий вечір відкритим.

Море привітань, побажань і всіляких теплих слів не спинялося ні на мить. Стіл був заставлений справжніми витворами кулінарії, які тітонька Розалія все підносила і підносила. Соля і Оля не
встигали навіть скуштувати усіх страв.

-Яка ж ви гарна кухарочка, – примовляла мама, смакуючи частування.

-Просто фантастика, – з повним ротом і собі нахвалював тато.

Після ситного столу пролунало наступне оголошення:

– А тепер танці! Танцюють усі!

Дві тітоньки спеціально до цього вечора підготували свій новий танцювальний номер. Вони цілісіньких два місяці ходили на гурток танців, щоб вразити своїм номером гостей. Тітоньки так хвацько танцювали, демонструючи віртуозні па, що Соля і Оля від здивування аж роти пороззявляли. Коли танець скінчився, вся родина, як за командою, заплескала в долоні, і всі від захоплення аж повставали зі своїх місць, немов були присутні на справжньому концерті.

Вечір тривав ще довго. Були і вірші, які читали напам’ять по черзі Оля і Соля. Тато розказував смішні анекдоти, а мама співала гарних пісень.

– Ого, ну ми й засиділися, – спохопився тато, поглянувши на годинник.

– Уже час додому, – і собі заметушилася мама.

Коли вже всі були готові йти додому, у двері постукали.

– Хто б це міг бути? – стенула плечима тітонька

Розалія і пішла відкривати. На порозі стояв міцний і засмаглий дядечко.

– Славцьо, – від несподіванки тітонька Розалія аж присіла на стільчик для взування. – Хіба можна отак без попередження стареньку маму радувати. – Материнські сльозі радості сором’язливо скочувалися по щоках.

– Не міг  я й цього року пропустити твій день народження, – обійняв однією рукою свою маму дядько Святослав. В іншій руці він тримав клітку для перевезення домашніх тварин. – А це тобі подарунок.

І він простягнув клітку тітоньці Розалії. Коли тітонька заглянула до клітки, то знову зойкнула від несподіванки. З клітки визирнув довговухий кролик.

Перевірка у школі

Час від часу до кожної школи відряджають перевіряючих. Тоді для директора настають напружені часи. Так от і директору школи, в якій вчилася Оля, хтось по-дружньому зателефонував і попередив про перевірку. І хоча в школі було все гаразд, проте думка про перевіряючого позбавила доброзичливого директора сну, адже ще дуже були яскраві враження про попередню перевірку.
Коли пан директор тільки згадував ту вредну пані в окулярах, то на його лисому чолі з’являлися рясні краплини поту. Адже вона не просто шукала якихось недоліків роботи школи – вона їх видумувала.

– Чому діти галасують на перерві і бігають, як скажені? – прискіпувалася вона до поведінки учнів.

– Але ж вони діти, і їм необхідно дати вилив енергії на перерві, щоб уважно сприймати навчальний матеріал на уроці, – виправдовувався пан директор.

– А чому вони не можуть просто робити якихось фізкультурних вправ, щоб вивільнити свою енергію? – не вгавала пані в окулярах.

– Як ви помітили, то на деяких перервах саме цим вони і займаються, проте це діти, і вони на перерві мусять мати вільний для себе час, щоб мати змогу поспілкуватися з друзями, – пояснив їй директор.

Того разу пані перевіряюча ходила до школи майже місяць, шукаючи хоч якийсь вагомий недолік. Проте вона так нічого і не змогла знайти. І тільки коли почула на перерві, як посипалося розбите скло в коридорі, і всі від цікавості побігли подивитися, що там сталося, у голові перевіряючої промайнула зловтішна думка: «Нарешті я знайшла, за що можна вліпити догану цьому директору».

– Що тут сталося? – грізно запитала пані перевіряюча, поправивши вказівним пальцем окуляри.

– Мяч влетів з вулиці, – пояснила їй маленька школярка з двома кісками.

За вікном на шкільному дворі стояв похнюплений першачок.

– То це ти такий хуліган, – визирнула надвір через розбите вікно пані перевіряюча.

– Я ненароком, – жалісливим голосом спробував виправдатися маленький хлопчик. – Я тільки вчився набивати м’яча, а він сам зіскочив з ноги і чомусь так далеко залетів.

Проте це вже не цікавило пані перевіряючу. Вона задріботіла геть зі школи, щоб написати хоч якусь догану цій чудовій школі. Пан директор лише по батьківськи погладив першачка по голові і сказав:

– Тобі треба старанніше тренуватися, як правильно набивати м’яча. Отак, – і підкинувши м’яча, почав набивати ногою так довго, поки не задзеленчав дзвоник на урок. – Вчися, – по змовницьки підморгнув він хлопчику і пішов до свого кабінету.

І хоча панові директору догана за розбите скло була смішна, і він через це майже не переймався, проте звістка про чергового перевіряючого трохи напружила його. Пан директор став ще пильніше придивлятися до всього, що відбувається в школі.

Якось, ідучи коридором, пан директор почув, як голосно засміялися у класі. Зазвичай він лише усміхався з цієї причини і йшов собі далі, адже якщо діти сміються – значить, їм цікаво на уроці. Проте, навчений попередньою перевіряючою, він зайшов до класу, де вчилася Оля. Він оглянув клас і побачив у кінці кабінету за вчительським столом Олю. Серце у нього похололо.

– А що це за пані у вас сидить? Може, перевіряюча? – пошепки запитав він у пані вчительки.

– Ні, пане директоре, це наша учениця, – так само пошепки відповіла пані вчителька.

– Як ваша учениця? – здивовано звів брови пан директор. – Вона ж така доросла.

– Вона ще зовсім маленька дівчинка, просто дуже висока, – усміхнулась пані вчителька.

–  Ну-ну, – пробурмотів собі під ніс пан директор з нерозуміючим виглядом на обличчі і пішов собі геть.

Дівчинка Яринка на першій парті почула це перешіптування пана директора і пані вчительки. Коли задзеленчав дзвоник на перерву, і пані вчителька вийшла до вчительської у якихось термінових справах, то Яринка вилізла на стільчик, щоб її було краще видно і оголосила;

– А ви знаєте, що Оля зовсім не учениця, а перевіряюча.

– Яка ще перевіряюча? – з повним ротом, бо їв бутерброд, запитав Юрко. Ярина і сама не знала що таке перевіряюча, але їй так хотілося виглядати розумною, тому вона зробила такий розумний вигляд, звела до купи брови і промовила:

– Я б тобі, звичайно, пояснила, але про це знають діти в ясельках. Тому ти сам здогадуйся.

Більше ніхто не став перепитувати, щоб не видатися малявкою із ясельок. Тільки розуміюче закивали головою. Проте це незрозуміле слово для першачків надало неабиякої ваги Олі в очах однокласників.

А от директор відбувся цього разу просто маленьким перестрахом. Ніякого перевіряючого до школи не надіслали.

Оля вирішила розпочати самостійне життя

– Я хочу собі таку кімнату, як Олі. Точнісінько таку саму, як у неї, – якось заявила Соля.

– Але ж для чого в будинку дві однакові кімнати? – запитала мама. – До того ж ти завжди можеш погратися в кімнаті сестри.

– Вона мене до себе не пускає, – нахнюпилася Соля.

– Як це не пускає? – звів до купи брови тато.

– Не пускає та й край, – відрізала Соля.

Тато взяв Солю за руку і попрямував до Олиної кімнати. Він смикнув двері, але ті були зачинені. Тоді він постукав. За дверима панувала тиша. Він ще раз постукав, уже дужче. Але й цього разу ніхто не відповів.

– Олю, Олю, О-о-олю-ю-ююю! – вже загупав кулаком у замкнені двері тато.

Лише тоді почулося за дверима човгання ніг по підлозі, клацнув замок, і двері відчинилися. На порозі стояла Оля з навушниками у вухах. У плеєрі так галасував рок-музикант, що його спів почули навіть тато і Соля: «Чого тобі треба, як твоє ім’я, і хто для тебе я?…»

– Ти чому сестру до себе не пускаєш? – запитав тато.

–  Це моя кімната, я хочу побути хоч тут на самоті, бо ця маленька вреднота мені завжди заважає, – сердито відповіла Оля.

– Ви – сестри, і ви повинні дружно жити, – повчально промовив тато.

– Не хочу я такої сестри. Хочу побути сама.

Тато зрозумів, що цього разу не варто в чомусь переконувати Олю – занадто сердитою вона була. Тому нахилився до Солі і тихенько прошепотів:

– Ходім пограємося в одну цікаву гру. А в Олиній кімнаті ми ще побавимося, коли до неї повернеться гарний настрій.

Тато у дівчат був добрим. І гратися з ним завжди було весело. Тому Соля зрадістю погодилася на пропозицію.

Цього разу тато уникнув великої бурі образ, але зрозумів, що це лише тимчасово. Щось треба було робити з дівчачою дружбою.

Оля дивилася через вікно широко розкритими очима. Здавалося, вони стали ще синішими. А можливо, це їх такими робили сльози, які вщент наповнили їх і ледь-ледь не линули на зовні. І хоча за вікном віяло святом Нового року і радістю, у Олі на душі було дуже слізно і неприємно. Її сьогодні тато покарав: не пустив на вулицю. І через що? Через оту малу вредноту, яка не могла поприбирати у вітальні свої ляльки. Оля ж усе зробила: притягла пилосос, повитирала пил і ненароком увімкнула телевізор.
Саме зараз ішов її улюблений мультик. Вона гукнула Солю і сказала:

– Поприбирай ляльки сама, бо я трохи зайнята!

– А чому я, чому знову я, – спробувала поскімлити Соля.

– Я кому сказала, – звела до купи брови Оля.

– Мамо, мамо, Оля мене ображає, – заверещала Соля на весь будинок і кинулася до мами на кухню. Вона так робила завжди, коли хотіла дошкулити старшій сестрі. Батьки ж чомусь завжди говорили одне:

– Олю, ти ж старша. Ти ж є прикладом для меншої сестри. Чому ви знову сваритесь?

– Та не сваримось ми. Соля просто не хоче прибирати у вітальні, – спробувала виправдатися Оля.

– Але ж подивися на той пилосос. Він за роз- мірами такий самий, як сама Соля. Як вона його зможе тягати? Вона ж зовсім маленька, – сказала мама.

– А я хіба не маленька, – надула щоки Оля.

– Хіба тебе можна назвати маленькою? – втрутився у розмову тато. – О-о-н яка висока!

І справді, хіба Оля маленька – за зростом уже майже доганяє маму. Хто може назвати її маленькою? Ніхто. Тепер у них у родині тільки одна маленька дівчинка – Соля. Це вона може цілими днями бавитися у ляльки, смітити повсюди і жити в своє задоволення. А Оля вже доросла. У неї ціла купа домашніх обовязків. І кожного дня все більше і більше додається.

– Розумієш, доню, нам дуже потрібна твоя допомога, – якось спробував пояснити тато. – Ти ж бачиш, що я цілими днями на роботі, а мама не встигає впоратися з купою домашніх справ. Ти вже така велика, тому хоча б якісь домашні справи допомагай мамі робити.

Оля все розуміла. І вона все це із легкістю могла би зробити. Але чому тоді Соля не може також допомагати?

– Вона ще маленька, – була одна відповідь.

А коли цукерку або якусь іграшку – хто тоді перший? Правильно – Соля. Тоді вона не маленька, тоді вона вже доросла.

Сльози рясно котилися по щоках у Олі. Час від часу вона витирала їх рукавом, шморгала носом і далі продовжувала складати речі. Ось теплий светр, ось футболка, напевно, згодиться і пуховий спальний мішок. Вона йде назовсім. Де вона візьме теплу постіль?

Уже рюкзак повний. Треба ще зробити кілька канапок – і можна вирушати. Нехай вони самі святкують свій Новий рік. Вони навіть не помітять її відсутності.

Сльози ще рясніше покотилися з очей.

А все через малу Сольку. Поки її не було, то тато і мама тільки те й робили, що бавилися з Олею. І солодощі діставалися їй одній, а тепер вона мусить з нею ділитися. Проте навіть не в цьому річ. От Соля ніколи з нею не ділиться, і якщо вона перша щось бере, то Олі нічого вже не дістанеться.

– Вона ще маленька, – говорить мама і цьомкає Солю в щічку. – Виросте і зрозуміє.

А Оля, хіба вона вже доросла?! Оля також любить солодке, також любить їздити в тата на плечах і любить, щоб її цьомкали в носик. Проте тато давно вже не возив її на копках, так давно, що й не згадаєш. А мама тільки на ніч її цьомкає, ну ще зранку, ну ще коли вона кудись іде, ну ще…

Але Солю вона все одно більше цьомкає.

Ніхто за нею не шкодуватиме, їм і без неї буде добре. Оля закинула за плечі рюкзак, витерла сльози і рішуче попрямувала до дверей.

Вона піднялася на горище багатоповерхового будинку, що стояв неподалік. Тут тепло і нікого немає, навіть щурів, яких Оля жах як боїться. Тут є віконечко, через яке ллється сонячне проміння. Отже, можна погортати улюблену книжку. Тільки шкода, що сонце швидко сідає, і немає нічного торшера, як удома. Сутінки згустилися, і Оля не змогла вже доладу розледіти малюнків. Вона витягла з рюкзака спальний мішок і залізла в нього. Він ще пах лісом і вогнищем. Оля згадала ті щасливі дні в поході з мамою і татом. Соля тоді була зовсім маленькою, майже завжди спала у своєму візочку і не вередувала. Тоді Оля її любила, навіть дуже любила! З нею можна було погратися, як із лялькою, розповивати і сповивати. А якою Оля дорослою почувалася, коли мама дозволяла їй
повозити візочок з Солею на вулиці. Усі її подружки із заздрістю дивилися на неї, навіть шоколадки пропонували за те, щоб і собі повозити.

Олині роздуми перервало шарудіння. Невже миші, а може, ще гірше – щури? Оля зіщулилася від страху. Хотілося крикнути, але слова підкотилися величезним клубком до горла і не хотіли вилітати.

Шарудіння переросло в човгання. Значить, тут вона не сама. А може, це злодії, а може, привиди, а може…

Останній промінчик влетів у віконце й освітив постать пухкенького хлопчика в окулярах. Він також побачив Олю.

– Ти що тут робиш? – разом вигукнули діти.

– Я тут живу, – так само разом відповіли одне одному.

Слово за словом – і діти розговорилися. Коли Оля розповіла Микиті (так звали хлопчика), чого вона пішла з дому, він тільки зневажливо пирхнув.

– Дурненька ти, не розумієш свого щастя. Ось я один у батьків. І ти не уявляєш, як сумно буває вечорами, коли друзі розходяться по домівках. Немає з ким погратися, а батьки зайняті своїми справами. А як вони мене годують! Ти подивись на мене. Усі мене Батоном прозивають. От мав би я брата чи сестру, я з ними ділився б усіма солодощами, що мені приносять тато, мама й дідусі з бабусями. Тоді я був би вдвічі стрункіший. І ніхто б мене не називав Батоном, – шморгнув носом Микита і витер непрохану сльозу зі щоки. – Нехай негайно ж мені брата або сестру заведуть. Я вже втомився від надмірного піклування. Ти уявляєш, моя матуся мене до цього часу називає при друзях «моє лисеня Микитка». А мені ж уже шість!

Запала тиша. Оля розмірковувала над Микитиною розповіддю.

Раптом щось різко вдарилось об шибку. Від страху діти щільніше присунулись один до одного.

– Що то таке? – тремтливим голосом прошепотіла Оля.

– Не знаю, може, кажан, – так само тремтливо відповів Микита.

Щось зашаруділо. Потім стихло. Десь углибині горища загорілися два лиховісні вогники, які поволі наближалися до дітей.

– Поглянь! – ледве чутно промовив Микита.

Проте Оля й сама вже бачила це страховисько.

– Тікаймо звідси, – запропонувала Оля.

Вони вже хотіли вибігти, коли почули добродушне: «Няв».

– То кицька! Це в неї так очі світяться, – розпливлася в посмішці Оля.

Вона взяла кицьку на руки. Зморені розмовами і страхами, Оля й Микита швидко заснули під мелодійне кицьчине муркотіння.

А в цей час суворий міліціонер терпляче вислуховував двох мам і двох татусів, які навперебій розповідали про зникнення дитини. Не одна хвилина пішла на те, аби міліціонер нарешті зрозумів ситуацію.

– Отже, у нас напередодні Нового року зникло дві дитини, – підсумував міліціонер і встав із-за столу.

Він узяв кашкета і попрямував до виходу. Батьки – за ним.

– Мені знадобляться речі ваших дітей. Шукатимемо із собаками, – пояснював на ходу міліціонер.

Дресировані вівчарки взяли слід і побігли до відчинених дверей багатоповерхового будинку.

За мить собаки були вже на горищі. Довкола було темно. Лише з глибини вороже дивилася на них пара зелених очей. Кицька відчувала наближення неприємностей, тому забилася в куток горища. Псам тільки цього й треба було. Вони вмить забули про свій обов’язок шукачів і кинулися за нею. Здійнявся шум та гам. Міліціонери ніяк не могли вгамувати своїх вихованців.

Оля прокинулася:

– Мамо, мамочко! – погукала вона.

У сні вона бачила рідну домівку, тата, сестричку і маму.

– Я тут, доню, – кинулася на голос мама.

За нею побігла і Микитина мама.

– Ось де вони! – радісно вигукнула Соля, яка перша знайшла утікачів.

– Як же ти нас налякала! – тільки й змогла вимовити заплакана мама і притиснула до грудей своє дороге дитя.

– Як же ми за тебе переживали, – полегшено зітхнув тато і обійняв їх обох.

– А я ось що тобі знайшла, – Соля з великими, по-дитячому довірливими очима простягнула сестричці руку і розтиснула кулачок.

Там лежало її улюблене намисто, яке Оля давно загубила і вже не сподівалася знайти.

– Дякую, – цьомнула у щоку сестру.

– Швидше за стіл, ми ще встигнемо зустріти Новий рік, – скомандував тато.

У цей час по телевізору президент України виголошував свою традиційну передноворічну промову.

– З Новим роком! – завершив він і підняв келих.

Святковий дзенькіт пронісся по всій країні.

Тато з мамою ні про що не розпитували Олю і не сварили. Лише час від часу мама раптом відверталася і витирала непрохану сльозу, а тато задумливо дивився на Олю.

І що таке на Олю найшло? Вони ж так її люблять! Невже, щоб це зрозуміти, потрібно кудись тікати з рідної домівки?

В Олі з’явився вірний товариш по пригоді – Микита. Тепер вони часто зустрічаються. Часом Оля бере з собою Солю. Тоді вона не заважає Микиті грати роль старшого брата. Нехай тренується, адже в нього скоро з’явиться братик чи сестричка. Це по секрету сказав Микиті тато…

Пухнасті мешканці горища

Здавалося, що безлисті дерева ніколи не зазеленіють, а суворі морози не зміняться теплими днями. Мама щільніше куталася у теплу кофту і сумно дивилася в замерзлу шибку вікна.

– Невже ці холоди назавжди? – сумно промовляла вона ні до кого.

– Ну чому такий сум, – бадьорий голос тата навіював тепло. -І хіба погано, коли на дворі зима? Можна на ковзанах покататися, в сніжки погратися, а як класно на лижах з гірки з’їжджати!

– Дуже класно! – застрибали від радості дівчатка, пригадавши, як вони з татом учора каталися на санчатах.

-Ми так тебе сильно любимо,-сильно-пресильно обійняли дівчатка тата.

– Відпустіть, а то задушите, – заусміхався тато, пригортаючи до себе доньок.

Тато був провидцем. І цього разу природа здивувала своєю постійністю: після зими настала весна. Вже за кілька днів веселі струмочки талого снігу виспівували веснянок. Варто було тільки уважно прислухатися.

Весняне тепло діє на все оточення чудодійно. Ледь сильніше пригріло сонечко, як голі дерева враз причепурилися зеленими молодими листочками, а пташки заспівали таких весняно- веселих пісень, від яких аж крила за спиною розкриваються.

Уночі йшов дощ. І хоча Оля мала завжди міцний сон, при такому гримотінні було важко не проснутися. Важкі краплі налітали на шибки вікон і стікали стрімкими струмочками донизу. Вітер розгойдував дерева і гілля било об стіну будинку. Здавалося, якийсь страшний велетень намагається увійти всередину.

С-т-р-а-ш-н-о-о…, – промовила Оля і насунула вище ковдру.

– Ні, до мами з татом не піду, – думала Оля. – Я вже велика. І не боюся ніяких страшних велетнів.

За вікном негода все сильніше і сильніше лютувала. Вже не один велетень, а цілий натовп велетнів намагалися вдертися до будинку.

– А що, як велетні все ж виламають двері і схоплять мене, – розмірковувала Оля під ковдрою.

Головне – не боятися. А це найважче, навіть коли накритися ковдрою з головою, не вдається відгородитися від потужного гуркотіння грому.

– Боязко скрипнули двері. На порозі стояла Соля.

– Можна, я з тобою спатиму, – попросила дівчинка.

– Тобі страшно? – вдавано бадьоро запитала Оля.

– Дуже, – зізналася сестричка і, не чекаючи дозволу, чкурнула під ковдру.

– Ну добре, – погодилася Оля, проте у самої аж від серця відлягло. Тепер вона не буде накриватися ковдрою з головою. Буде соромно перед меншою сестрою.

– Няв, – почулося крізь шум дощу.

– Ти це чула? – запитала Соля.

– Ага.

– Бідненьке кошеня, йому там так мокро.

Дівчата замовкли, прислухаючись, чи не буде чутно нявчання. Тепер було тихо. Тільки дощові краплини гучно лопотіли по листю, і гілля безупинно било по стіні.

– То, напевно, нам здалося, – припустила Оля.

І ніби на слова дівчинки почулося ще жалібніше нявчання:

– Няв, няв, няв.

Котик нявкав цілу ніч. Лише на ранок це припинилося. Чи то кошення саме втомилося, чи то мама- кішка заспокоїла.

Цілий день дівчата ходили довкола будинку, шукаючи кошеня. Проте його ніде не було. Це все скидалося на сон. Вони вже й самі були готові повірити в те, що це все їм просто наснилося у дощову ніч. Невиспані минулої ночі, дівчатка вляглися рано спати. На щастя, дощу з громом цієї ночі не було. Тому сон швидко зморив дівчат.

– Олю, ти чуєш, – тормосила Соля сестру. – з ним напевно щось сталося. Чуєш, як він жалібно плаче.

Оля сіла на ліжку і кволо потерла заспані очі. Вона ще не зрозуміла, що від неї вимагають. Якусь мить їй ще ввижався бал у палаці, що був у її сні.

– Та прокинься ти вже нарешті, – сердилася Соля. Дівчинка скинула залишки сну, і до її вух долетіло ще жалібніше, ніж минулої ночі, кошеняче нявчання.

– Треба піти його пошукати, – сказала Оля.

– Зараз, уночі? – подивилася Соля на неї.

– Якщо ми його не можемо знайти вдень, то хоч зараз по нявчанню знайдем, – наполягала Оля.

Дівчата тихцем стали пробиратися до вхідних дверей, щоб бува ненароком не розбудити батьків. Замок довго не хотів відкриватися. Але й він нарешті піддався. Прохолодне нічне повітря дмухнуло сестричкам в обличчя. Враз перехотілося виходити кудись із затишної домівки.

Чергове жалісливе «няв-няв» підштовхнуло дівчат до рішучості. І хоча нічна роса повністю намочила домашні капці, дівчат це не спинило. Вони обійшли будинок і почали гадати, звідки долинає жалібне нявчання.

– Може, з горища, – припустила Соля.

– Або з дупла старої яблуні, – висунула свою версію Оля.

Вони напевно ще довго розмірковували б над цією задачею, якщо б не помітили чорну кішку, яка майнула у піддашшя. Нявчання стихло.

– Напевно, прийшла мама, і кошеня заспоко- їлося, – позіхнула Оля. – Ходімо й ми спати.

До ранку сон сестричок уже ніщо не потурбувало.

– Мамо, мамо, у нас на горищі кошенятко живе, – не втрималася, щоб не поділитися новиною, Соля.

– Яке кошенятко? – усміхнулася мама.

– Справжнє. Воно по ночах нявкає, свою маму кличе.

– А чому ж я не чую його нявкання? – запитала мама.

– Напевно тому, що ваша кімната в іншому кінці будинку, – припустила Оля.

Зараз я піду пошукаю того кошенята, – сказав тато і рушив на пошуки. Через десять хвилин він повернувся з усмішкою на все обличчя.

– Та там не одне кошеня, там їх ціла родина, – захопливо розповідав тато. – Мама-кішка, троє кошенят і навіть тато-кіт.

– А давайте їх зловимо, – застрибала від захоплення Соля.

– Але ж кошенята ще маленькі. їм потрібна мама, – пояснив тато.

– Добре, я почекаю, поки вони підростуть, – трохи похнюпилася Соля.

Відтоді дівчата носили до кошачого сховку їжу. Проте ані кошенята, ні дорослі коти чомусь не давалися до рук. При появі людей вони зникали в кущах, сторожко озираючись.

Уже минуло достатньо часу, і маленькі кошенята підросли. Тато вирішив зловити хоч одного. Якось він вичекав момент і підкрався тихо-тихо…
Саме тоді, коли малі смугастики ніжилися на сонечку. Помітивши появу людини, вони кинулися врізнобіч. Але тато був спритнішим і таки схопив
одненьке.

Кошеня було настільки перелякане цим великим дядьком і так голосно занявчало, що його почули скрізь. Киця-мама відчайдушно кинулася визволяти своє дитинча. Здавалося, що вона, як справжня тигриця, розірве на маленькі шматочки кривдника. Войовниче шипіння кицьки кидало в холодний піт страху. Тата врятував лише патик, яким він відважно боронився від розлюченої кішки. Але вона не відступала. А тато усе задкував і задкував, поки не перечепився і не впав… Гуп! Тато не втримався, розчепірив пальці, й кошеня стрімголов кинулося до своєї мамусі!

Цілий вечір родина котів трималася разом, осторонь від людей. При їхній появі коти ховалися, ніби боялися чергового нападу.

Вранці Оля визирнула у вікно кухні і побачила котів. Тато-кіт, мама-киця і маленькі кошенята  вервечкою ішли по стежинці углиб саду.

– Напевно, вони вибрались від нас, – сумно промовила Оля, дивлячись у слід котячому сімейству.

– Сумно, – сказала мама. Тато винувато стенув плечима.

Проте вночі знову почулося нявчання.

Це лишився один котик. Чому він лишився – невідомо: чи то десь загулявся і не встиг за мамою – кішкою, чи йому просто сподобався цей будинок?
Хто знає… Кошенятко не злякалося, коли мама винесла мисочку з молоком, навіть дозволило себе погладити.

А яке було щастя, коли кошенятко залюбки переселилося з горища у будинок! Хоча дика природа час від часу давалася взнаки, і тоді котусик кусався й не давався гладити, та це не засмучувало дівчаток. Сестрички були надзвичайно щасливі, нарадітися не могли своїй пухнастій іграшці.

Телевізійні пригоди Олі, або зіпсуті канікули

– Олю, ти чуєш, Олю, – це мама з кухні кличе свою старшу доньку.

Але дівчинка навіть вухом не веде. Це з нею відбувається щоразу, як тільки вмикається телевізор. І не важливо, що по ньому показують. Оля сидить на дивані, втупившись у телевізор, немов загіпнотизована. Навіть коли торкнутися її рукою – вона ніяк не відреагує.

– Солю, доцю, біжи вимкни телевізор, а то ніяк не можу докликатися Олі, – це вже мама звертається до меншенької доці, що крутиться біля неї. Коли телевізор кліпає на прощання своїм оком, тільки тоді можна докликатися Олі. Але спочатку з вуст вилітає якась хвиля нетерпимості, вона починає нервово дихати. Лише через кілька хвилин повертається в реальний світ, немов хворий виходить після наркозу. І ось тепер дівчинка Оля може почути маму.

– Олю, доцю, скоро тато прийде з роботи, а хліба немає. Збігай до магазину, будь ласка, – просить мама, простягаючи кульок і гроші.

– А чому Соля не може піти, – ще не повністю оговтавшись від телевізійного трансу, відмовляється Оля.

– Але ж Солі всього 3 роки, а тобі аж 10. Хто ж, крім тебе, мені допоможе, – переконує мама доньку.

– Ну гаразд-гаразд, – нарешті погоджується Оля і знехотя бере до рук кульок та гроші.

Прожогом вискочивши на вулицю, спішить до магазину, адже скоро повинна початися чергова серія улюбленого мультика про монстрів. До магазину – рукою подати. Один квартал прямо, потім праворуч повз найбільший у місті магазин телевізорів і ще метрів десять до пекарні з найсмачнішим хлібом.

Але того вечора Оля не повернулася додому. Вона не повернулася і наступного дня. Дівчинка зникла. Тато з мамою аж почорніли від переживань, шукаючи свою дорогоцінну Олю. Маленька сестричка вечорами болісно скиглила:

– Хочу Олю, хочу Олю. Ну дайте мою сестричку.

А тим часом містом ширилася чутка про диво – манекен у найбільшому магазині телевізорів.
Манекен був настільки подібний до людини, що й диву даєшся прогресу науки в цій галузі. Він був посаджений на диван перед найбільшим телевізором, який працював день і ніч. Манекен міг міняти позу протягом дня, і навіть волосся у нього відростало, ніби справжнє. Лише по очах можна було відрізнити його від живої людини – вони у нього не закривалися, весь час дивилися на величезний екран. Багато хто з мешканців міста приходив у цей магазин із дітьми, щоб показати їм диво – ляльку- манекен. А потім жахали дітлахів, що якщо будуть багато дивитися телевізор, то перетворяться ось на такий манекен.

Проминуло три місяці. Наближалося перше вересня, і діти готувалися йти до школи. Мама із сумом дивилася, як інші мами приміряють шкільну форму своїм донькам, купують нові книжки, зошити… і нишком витирала пекучу сльозу. А тато майже не виходив з дому: він захворів від суму за своєю старшою донькою.

Якось увечері, коли всі вже готувалися лягати спати і багато хто дивився «Вечірню казку», раптово зникла електрика. На якусь мить усі телевізори вимкнулися, й згасли всі лампочки. Але вже за півгодини світло знову запалало.

Мама ніяк не могла приспати Солю, яка увесь час згадувала свою сестричку. І тут у вхідні двері тихо постукали. І коли тато відкрив двері, то побачив на порозі маленьку людину з розпатланим волоссям у різні боки, з брудним обличчям. Вона винувато промовила до тата:

– Привіт, тату. Вибач, що запізнилася: я шукала хліб, але у всіх магазинах його вже продали.

–  Ти хто? – здивовано запитав тато.

– Я – Оля, – почув у відповідь тато.

– Не жартуй зі мною так. Оля була дуже охайною дівчинкою, а ще вона була на голову нижча за тебе, – і тато важко зітхнув, згадавши свою доньку.

– Хто там? – визирнула через татове плече мама.

– Якась дівчинка-бруднюлька вирішила пожартувати з нами і видає себе за нашу Олю, яка зникла три місяці тому, – пояснив тато.

– Три місяці, – здивовано прошепотіла дівчинка, – я ж лише за хлібом ходила.- Наша Оля мала гарне кучеряве волосся, а ти, дівчинко, маєш волосся як у їжака колючки, – гірко
заплакала мама.

І тільки маленька Соля впізнала свою сестричку.

– Оля, Оля повернулася! – з радісними вигуками кинулася на шию невпізнаній батьками сестрі.

Коли Олюню нагодували і викупали, то посадили у м’яке крісло, щоб вислухати розповідь про її загадкове зникнення. Але дівчинка не могла нічого розповісти. Вона просто нічого не пам’ятала.

А було все так. Коли Оля бігла купувати хліб, то проходила повз магазин телевізорів. І саме в цей момент почався улюблений мультик дівчинки. Вона подумала, що нічого поганого не буде в тому, якщо вона подивиться мультик у магазині телевізорів, а потім уже купить хліб. І як тільки Оля сіла на м’який диван перед найбільшим телевізором, час перестав
для неї існувати. Увімкнений телевізор підступно заволодів усією увагою дівчинки. Оскільки телевізор працював день і ніч, то й дівчинка не могла відірватися від нього. А всі сприйняли її за диво-манекен, який так був схожий на людину. Це тривало три місяці літніх канікул.

Скільки б це тривало – невідомо, якби допитливий хлопчик Богдан, який уже давно робив усілякі експерименти, не спробував у дії свій новий винахід.
Тоді й зникло світло на деякий час у всьому місті, що і врятувало Олю. Телевізор вимкнувся, і дівчинка змогла визволитися від підступних пут. Оля скочила на ноги, поглянула на ніч за вікном і побігла додому. А далі ви вже все знаєте.

Першого вересня Оля побачилася зі своїми шкільними подругами. Усі раділи зустрічі.
Навперебій розповідали, як провели літні канікули. Леся їздила в Карпати, Настя майже місяць відпочивала на Азовському морі, Оленка встигла побувати і в бабусі в селі, і в похід з батьками сходити… А скільки книжок дівчатка прочитали за літо! Про все й не розкажеш. Лише Оля ні про що не розповідала. Їй було соромно зізнатися, що усі літні канікули вона просиділа перед телевізором, як манекен, що не змогла дати опір його підступному гіпнозу…

Після того прикрого випадку Оля , взагалі припинила дивитися телевізор… І почала жити повноцінним життям: мамі по господарству без нагадування допомагає, із сестричкою бавиться. А як гарно почала вчитися, адже стільки часу вивільнилося: і для домашнього завдання, і для читання цікавих журналів

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригоди Солі та Олі ”

Вадим Дорошенко

Видавництво: “Мамине сонечко”

2013 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: