ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Пригоди тричі славного розбійника Пинті ( продовження)

Олександр Гаврош

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ ЯК ПИНТЯ ПАНА НАГАЄВСЬКОГО КОЛИСАВ

Штири ножі і револьвер за чересом ношу,

Дають мені пани гроші, коли в них попрошу.

Довгих три роки минуло, відтоді як Пинтя провчив Бебекала. Після того як на опришка влаштували справжнє полювання, він з побратимами перебрався на румунську сторону і здійснив там чимало подвигів. А як уже й там почали його вистежувати, перейшов у польські гори. Залив сала за шкуру не одному панчукові в Косові, Коломиї та Надвірній. Вже й польська шляхта розлючена рискає його слідом, як хорти.

— Ой-мой, хлопці, час нам додому вертатися — на сторону Угорську. Заскучив я вже за Чорною полониною, — каже якось Пинтя побратимам біля нічної ватри. — Тут вже нам спокою не буде. Ледве від погоні відриваємося.

— Я би теж своїх провідав, — зітхнув Іван Качулка.

— А я би на свій млинок поглядів, — закутався димом з люльки Шпінька. — Та й на свою бабу заодно. Чи вірна мені стара? Бо як ні — натовчу як бубен!

Розбійники засміялися.

А про мене — що назад, що вперед, аби лиш не на місці! — і собі витягнув куриво старий Доманич. У нього забрали єдиного сина до війська шість років тому. Жінка з горя захворіла та й невдовзі померла, а старий з розпачу подався у розбійники. Вже два роки ходить він з Пинтею. Дивну прозивну дістав від побратимів, бо часто зітхав, кажучи: «А дома — нич». «Ну то будеш Доманичем!» — вирішили опришки.

Майже кожен з них ходив не під своїм іменем, боячись нашкодити родичам, які залишались у долинах.

— А я чув, що угорки на личко гарненькі, а на кохання — ласі, — заусміхався вродливий і статечний хлопець з благородними рисами. — То чом би се на ділі не перевірити?

Він мав прозивну «Графинчик», бо й справді був графським сином. Коли розбійники захопили їхній палац на Поділлі, граф з дружиною при обороні загинули. Дитину опришки забрали до лісу і просили за неї від родичів викупу. Але ті поскупилися. Розбійникам жаль стало хлопця страчувати, і він зажив з ними у ватазі. А за десять років так звикся, що й сам опришком став. Лише шляхетні манери та тонкі риси видавали в ньому благородне походження. Погуляв він з багатьма отаманами, а вже півтора року — у ватазі славного Пинті.

— А мені все одно, — мовив своє слово молодий Гатала. — Як товариство вирішить, так най і буде.

Він прибився до розбійників недавно. Пас волів на полонині. Раз якось не догледів, і ведмідь одного вола задер. Як прочув про це батько, то хотів хлопця застрелити. Ледве той утік. Краще вже хаща, ніж такі родичі!

Люципер і собі гавкнув на знак згоди.

— Ну то й славно! Завтра зраненька, братчики, й вирушимо! — проказав Пинтя, залишивши на варті Качулку.

Решта полягали біля ватри, закуталися в овечі гуні та й поснули.

А вже за два дні вони обживали Чорну полонину та ведмежу нору. Надвечір вирішили спуститися на розвідини у третє село — Песю Лабу. З собою Пинтя взяв лише тутешніх — Шпіньку та Качулку.

У корчмі «Маруся» було людно й накурено, коли до неї зайшло троє чужосільських. Із усього було видно, що се — лісоруби. Посідали в найтемніший куток біля невеликого вікна. Крисані, які були низько натягнені на очі, не знімали, а топірці повтикали до дубового столу обіч себе. їхній кудлатий пес слухняно приліг на порозі.

Сих трьох відразу оцінив своїм досвідченим оком господар корчми Мотя Лейбус і до них поспішив.

— Я сам обслужу! — кинув він доньці.

— Дай Боже здоров’я, чесні ґазди! — низько вклонився Мотя.

— Дай Боже й тобі, коли не жартуєш! — відповів найплечистіший з них, з твердим, ж бук, поглядом.

— Що будете замовляти? — все ще тримав нахиленою голову корчмар.

— Принеси нам мамалиґи зі шкварками, — додав маленький меткий чорнявець з вусиками. — Але так, як тільки у нас уміють робити.

Мотя Лейбус із розумінням хитнув головою, і через кілька хвилин перед гостями парувала гаряча кукурудзяна каша.

— А се вам від мене! — єврей поставив перед невідомими на стіл кварту горілки.

— А сей Божий дар за які добрі діла? — заусміхався кремезний, який був, видно, за старшого.

— Мотя Лейбус прожив довге життя. Не вчора на світ народився, — почав здалеку корчмар. — Мотя Лейбус бачить, що перед ним незвичайні гості.

— А по чому се видно? — запитав білявий, який увесь час мовчав.

— По тому, як ґазди себе тримають, — усміхнувся у чорну бороду корчмар. — По вас видко, що нікому не будете терпіти ані хвилини. Видко, що ви — твердої породи.

Розбійники (а се були вони) заусміхалися.

— Мусиш перший випити, якщо нас пригощаєш, — налив Пинтя у склянку пален— ки. — Такий у нас звичай.

— А раптом ти нас хочеш потруїти? — примружив око ІТТпінька.

— А-а, розумію, розумію! — Мотя взяв чарку, довго її пив, видно було, що з незвички, а потім скривився як середа на п’ятницю.

— Така гидота — не одірвеш від рота! — засміялися опришки.

— Солоденькі мої, у мене є діло до вас, — не відходив від столу корчмар. Від хвилювання він почав погладжувати свої довгі пейси.

— Чого тобі ще?

— Таким файним хлопцям, як ви, завжди потрібна поміч на селі.

— Ти про що, жидику? — торкнувся рукою бартки Пинтя, роззираючись довкола.

За сусіднім столом товариство грало в карти.

Подалі два п’яні кумове обмивали продану корівчину і вже пробували співати, але нічого не виходило.

Жодного панського слуги у корчмі не було.

— Я лиш кажу про те, що ви завжди можете на мене покластися, — низько нахилився до них корчмар. — Мотя Лейбус розуміє, з ким має справу, і хоче теж брати участь уділі.

— Ти, мабуть, хотів сказати «у долі»? — підказав Шпінька, і опришки зареготали.

— Гаразд, Мотю Лейбусе, — вдарив корчмаря по згорбленій спині Пинтя. — Ми подумаємо над твоєю пропозицією. Але спершу мусимо тебе перевірити. І то не раз.

Утішений корчмар подався за шинквас. Раптом один із картярів, тасуючи колоду, голосно зітхнув:

— Ех, запропастився кудись славний розбійник Пинтя! Нема кому панові Нагаєвському роги обламати!

— Хоч не кажи! — зітхнув другий. — Завтра знову по моїй спині потанцюють гайдуцькі нагайки, бодай би вже їм руки покрутило!

Опришки замовкли і стали дослухатися.

— То завтра твоя черга колисати сього кровопивцю? — запитав третій.

— Ой, коби вже його смерть поколисала! — кинув четвертий і озирнувся на незнайомців.

— А що то у вас, хлопці, за колисанки такі у селі? — запитав Пинтя.

— А то, вуйку, наш пан Нагаєвський придумав собі забавку: аби його по обіді колисати у саду, щоби ліпше спав на свіжому повітрі. То село тепер по черзі відбуває-сю панщину. Ще не було так, аби хтось йому догодив, — почав розповідати Петро, білявий хлопчина з ніжними, майже дівочими рисами обличчя. — Завжди така колисанка закінчується побоями.

— От, песій син! — крізь зуби вилаявся Шпінька.

— А якщо, хлопче, я завтра замість тебе піду пана колисати? — запропонував хитро Пинтя.

— А чого ж? — засміявся білявий. — Ви дядько кремезний, гайдуцькі нагайки витримаєте. Пан каже, що вони для здоров’я дуже корисні.

Тут зареготали вже й опришки. На тому і вдарили по руках.

По обіді колишній кавалерист цісарської гвардії пан Юзеф Нагаєвський любив добре поспати.

Але влітку в хаті душно. Надворі прохолодно, зате мухи докучають. Тож придумав він собі забавку: аби його колисали надворі — і спати приємніше, і мухи не сідають. Дав зробити спеціальне ліжко-коли— санку, яке вішалося між двома яблунями у саду. Якщо пан прокинеться серед сну — значить, погано колишуть. А пан Нагаєвський ще з армії звик до дисципліни, тому все виховання вимірював різками. Тож додому колисальники йшли з розмальованими спинами.

— Хто сьогодні мене колише? — голосно крикнув Нагаєвський посеред двора.

— Я, ваша милосте! — виступив наперед Пинтя у бідняцьких штанях та подертій сорочці.

— Хто такий? Чому я тебе раніше не бачив, лайдаку? — сердито крикнув пан.

— Та я з третього села. Заступаю свого родака Петра, бо він щось похворівся.

Нагаєвський зміряв очима незнайомця в подертому вбранні, прошипів: «Ну й жеброта! І до пана не вміють одягнутися!» — розвернувся і попрямував до саду. Пинтя мовчки подався за ним.

Пан зняв мундир, який любив носити ще й дотепер, і з задоволенням простягнув ноги на полотняному лежаку.

— Колиши повільно! — проказав він із заплющеними очима. — Якщо не засну, то начувайся! Якщо прокинуся швидко — теж тобі горе! А як сяде на мене муха, то краще би ти і на світ не родився, лайдаку!

Се останнє він промовив, уже голосно позіхаючи. Пинтя почав його розгойдувати, пильно вивчаючи все довкола. Через кілька хвилин Нагаєвський хропів. Григір ще трохи почекав, а далі двічі свиснув. Відразу через паркан до саду перескочили Іван Качулка, старий Доманич та Графинчик. Через мить вони вже стояли біля отамана.

Пинтя схопився за колисанку та як гойдне нею аж до неба, так що Нагаєвський кулею вилетів з лежака і гепнувся на траву, як мішок з кістками.

— Ой! — тільки й вимовив, нічого не розуміючи. Далі прийшов до тями, роззирнувся, що лежить на землі, і тільки хотів подумати про кару за таке небачене зухвальство, як його раптом схопило вісім дужих рук. До рота забили кляп, руки скрутили за спиною, та й ну лупцювати як глуху зозулю.

Пан тільки очі витріщав та звивався мов гадина.

— Оце, Нагаєвський, аби тобі колисанки більше і в жахливому сні не привиділися! — стусав Пинтя своїм кулачищем того поміж ребра.

— Аби більше не карав слуг на стайні батогами, — та й — гуп! — пана по шиї.

— Аби шанував людей, створених на образ Божий, а не ставився до них як до худоби, — і тут пролунав гучний копняк у випещений зад.

Добре намолотивши руками і ногами, збивши пана Нагаєвського в порох, опришки почали видивлятися, що на подвір’ї робиться. Два гайдуки чергували біля будинку, ще два — сиділи на воротах.

Через відчинене вікно розбійники влізли до панських покоїв. Побачивши срібний дзвіночок, покалатали до нього, а самі поховалися.

Забігла служниця.

— Як тебе звати, квіточко? — лагідно звернувся до неї Графинчик, галантно сівши на дивані. Він був у панському вбранні, яке завжди любив більше за селянське.

— Оленка, — зашарілася та, побачивши незнайомого вродливого шляхтича.

— Оленко, пан Нагаєвський просив, доки він спочиває, аби я провів бесіду з гайдуками. Тож хай по одному заходять. Але не всі зразу.

— Добре, пане, — поклонилася Оленка і вийшла надвір.

Через п’ять хвилин усі гайдуки були пов’язані і лежали у спальні на підлозі біля свого пана. Нагаєвський тільки зло крутив очима в сторону Івана Качулки, який їх пильнував і час від часу штрикав своєю старовинною шаблею.

— Ану лицем додолу, катюги! — гримав він на них, коли ті занадто оживали.

Пинтя з Графинчиком вийшов у двір, а старий Доманич побіг за ворота. Невдовзі під’їхала карета, якою керував Шпінька. Малий Гатала про всяк випадок наглядав за дорогою на коні за кілька кілометрів від садиби.

— Чесна громадо! — крикнув Пинтя з ґанку до дворових. На його голос почали збиратися люди.

— Усе, що є в сьому маєтку, зроблено і зароблено вашими руками. А тому пан Нагаєвський з нагоди Зелених свят дарує кожному те, що йому до вподоби. Але тільки раз і тільки сьогодні.

Селяни зачудовано слухали таку мову.

— А чому його милість самі се не виголосять? — запитав сивий як голуб босий дідусь.

— Йому щось нездужається. Тому він попросив мене вам се переповісти, — Пинтя вже встиг перебратися в одяг пана Нагаєвського, якого до блуду висіло у шафах.

— А де ділися гайдуки? — знову запитав недовірливий дідусь, озираючись.

— Тимчасово розважають пана. Ви ж знаєте, як його милість любить гратися у військо!

Усі засміялися.

— Се його небіж, — представив Пинтя Графинчика. — Він вам підтвердить мої слова.

— Кохані мої! — усміхнувся той своєю звабливою усмішкою, від якої в багатьох молодиць тенькнуло серце. — Мій дядько, провівши бурхливе життя і наробивши чимало гріхів, наважився нарешті наставитися на шлях істинний.

Селяни слухали таку новину з відкритими ротами.

Порадившись з владикою, дядько Юзеф після довгих роздумів вирішив податися в монастир. А тому за вашу щедру багаторічну працю хай кожен візьме, що йому подобається, на згадку про пана Нагаєвського. Бо решту й так забере церква. Амінь! — закінчив Графинчик і перехрестив натовп.

Що тут почалося! Всі відразу забігали, заметушилися, заґелґотіли. Одні подалися до стайні, другі — до хліва, треті — до майстерень, четверті — до комор та пивниць. Кожен тягне що може. Той несе порося, яке верещить на півсела, той — гуску, той — колесо від воза, той — діжку з борошном, той подушки, а той — просто викотив бочку з пивниці та припав до неї, як спраглий в пустелях Аравії.

На селі як прочули про невимовну щедрість Нагаєвського, то побігли у маєток, як на пожежу. Ще й діточок тягнуть, аби було кому нести.

А Пинтя на се позирає з ґанку та й веселиться від душі з Графинчиком.

Зате Нагаєвський, чуючи знадвору неймовірний ґвалт, дується, як воша на морозі. Аж зубами скрипить, розуміючи, що його грабують серед білої днини.

— Ой, заплатиш ти мені за це, Пинтю! Гірко заплатиш! — стікають сльози по його настовбурчених вусах.

Через годину подвір’я повністю спорожніло, і лише залишки ганчір’я, пір’я, розсипане зерно та велика калюжа вина говорили, що тут коївся неймовірний рух і хаос. Пинтя задоволено потер руки і подався до спальні.

— Якщо ти, Нагаєвський, — звернувся він до зв’язаного господаря, — хоч одного селянина покараєш за те, що він узяв собі за роки важкої, кривавої праці на тебе, то я змушений буду тебе навідати вдруге. Але на сей раз уже ні маєтка, ані тебе — народного кровопивцю — не пожалію! Ти мене зрозумів?

Нагаєвський кивнув головою.

— От і славно. Я вже змушений їхати. Ще треба твоїх знайомих провідати, — плеснув він по спині колишнього кавалериста і залишив його, зв’язаного, разом з гайдуками.

Тоді замкнув спальню на ключ і запхав його до кишені.

— Оленко, дядько Юзеф просив його не турбувати, — усміхнувся Графинчик служниці. — Він перевтомився, а тому сам вийде, коли відпочине.

— Добре, пане, — опустила очі дівчина. — А ви ще до нас навідаєтеся? — наважилася вона на запитання. Видно було, що така сміливість далася їй нелегко.

— Аякже! Якщо не до пана, то до тебе! — відповів красунчик.

Служниця радісно засміялася.

— Вуйку, а хто ви такий? — запитав Пинтю білявий Петро, який єдиний нічого не тягнув з панської садиби, мовчки спостерігаючи за дивними подіями.

— Я — той, за ким ви вчора у корчмі журилися.

— Пинтя… — ошелешено проказав парубок і побіг до села продавати новину. Лиш дим та й нитка за ним.

Тим часом розбійники посідали в карету. Качулка скочив біля Шпіньки на козла, а Пинтя з Графинчиком — до салону. Забрали із собою також цінні речі з маєтку, як-то: срібний посуд, прикраси та трохи харчів і одягу.

— Треба ж Мотю Лейбуса перевірити на ділі, — засміявся Пинтя, і карета нарешті рушила. Доманич, який вартував на воротах, підскочив на неї ззаду.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ ЯК ПИНТЯ ТОВАРИСТВО ЗНАХОДИВ

Пили хлопці та гуляли при дубовім столі,

Топірчики бренькотіли, блищали пістолі.

Звістка про те, що Пинтя повернувся, мала у краї ефект бомби. Всюди тільки й говорили про пригоду в маєтку пана Нагаєвського.

Посильні з Хуста поскакали аж до Відня, а панство почало озброюватися та обростати гайдуками та вояками.

Тим часом розбійники третій день відпочивали після успішної вилазки у Песій Лабі. Шпінька спав, старий Доманич куховарив, а Качулка, Графинчик та Гатала вправлялися у киданні ножа: хто краще поцілить у дуба. Пинтя ж вирішив пройтися давніми місцями.

Біля ялиці-яснолиці він зупинився.

Шкіряного кисета Андрія Мухи на ній не було.

Він обійшов дерево довкола, роздивився уважно під ним, але тютюнова торбинка наче крізь землю провалилася.

«Дивно! — почухав Пинтя потилицю. — Мабуть, вітер відніс або звірина вхопила»!

— Кар-кар! — раптом пролунало над його головою, і велика чорна ворона злетіла із сусіднього бука. «Ади, Андрій Муха не збрехав, і його душа вже глядить на мене з небес», — Пинтя зняв свою козячу шаПку і глянув угору.

— Як вам там, вуєчку? — крикнув Пинтя у височінь. У відповідь замжичив легкий дощ, який стих так само раптово, як і почався.

— Невже се ваші сльози із пекла? — побрів задуманий отаман до грушки-мудрушки.

Тут він став як укопаний, і його замріяний настрій ураз розвіявся. На дереві цвіла гілочка.

— До нас гості! — гукнув він, забігаючи на поляну біля ведмежої печери. Опришки посхоплювалися і почали ладити зброю та збирати речі. Найперше загасили ватру, аби не було видно диму. А далі стали обережно спускатися хащею в долину, стараючись першими виявити непрошених гостей.

Але що се? По лісу хтось ішов і на всю силу горланив:

— Розбійники! Де ви?

Через хвильку крик повторився:

— Пинтю, виходь! Я вже прийшов!

«Переслідувачі крадуться тихо, як рись, аби захопити зненацька, — міркував отаман. — А се щось нове у військовій тактиці».

— Туди! — махнув він рукою в напрямку криків. Опришки вмить розсіялися і почали брати гостей у півколо.

Незабаром побратими дихнули легше: по хащі брів усього один чоловік, бідно і дивно вбраний, час від часу гойкаючи на всі груди:

— Розбійники! Виходьте! Я вас дуже прошу!

Нарешті він заморився і сів на пеньок. І вже зовсім охриплим голосом вимовив:

— Ну де ж ви, кляті розбійники?

— Та тут ми, тут! — пролунало позад нього.

Незнайомець швидко озирнувся і побачив шість рушниць, націлених йому просто в груди.

— Що за один і чого верещиш на всі гори? — запитав Пинтя.

— Слава тобі, Господи! — перехрестився той і впав навколішки. — То ви є славний розбійник Пинтя? — поповз він на колінах до отамана.

— Я тебе, чоловічку, здається, про щось запитав, — промовив тихо Григір.

— Я — циган Мішко, — збиваючись, почав розповідь бородань.

— Воно й видно: верещиш як недорізаний! — кинув гостре слівце Шпінька. — Се ж тобі не табір, а гори!

Усі засміялися. В тому числі й циган.

— І чого тобі треба?

— Пане отамане, прошу вас, як Бога: прийміть мене до свого гурту. Маю семеро дрібних дітей, а годувати нічим. Жінка вже мене з хижі жене. А ви, я чув, добре заробляєте. То, може би, я з вами якийсь рочок побув, га?

— Ти гадаєш, що в розбійники як на заробітки ходять? — усміхнувся Пинтя.

— А чом би й ні? Зароблю трохи грошенят та й піду від вас! — циган усе ще стояв на колінах.

— А на шибеницю через рік не хочеш?

— А за що? — щиро здивувався Мішко.

Опришки зареготали.

— За те, що розбивати чужі маєтки будеш, дурна твоя голова! — не втримався Графинчик.

— Панцю срібний-золотий! — почав циган хапати Пинтю за штани. — Та будьте такі добрі, візьміть мене до себе! Свого поля не маю. Не дайте пропасти сімом крихітним діточкам!

— От вчепився, як чорт за стару вербу! — плюнув Гатала.

— А що ти вмієш? — запитав старий Доманич.

— Знаю ковальське ремесло. Працював у кузні чотири роки, — з надією промовив циган.

— Знаємо ми ваше ремесло: потягнути, що погано лежить, — слова Графинчика потонули у загальному реготі.

Пинтя відкликав Шпіньку вбік на пораду.

— То що будемо чинити, брате Василю?

— Колись і я до тебе так прийшов. І всі хлопці, що тепер з нами, — пригладив той чорні вуса, вже де-не-де посріблені сивиною. — Якщо вміє кувати, се нашим коням пригодиться. Та й циганська хитрість може нас не раз виручити. Адже ніхто не подумає на цигана, що він — опришок.

— Встань, чоловіче! — наказав Пинтя. Той піднявся з колін, чекаючи на присуд.

— Гаразд, станеш розбійником, якщо пройдеш випробування за нашим звичаєм, — проголосив отаман.

— Ура! Хай живе славний Пинтя! — аж заскакав на радощах циган і підкинув догори свою діряву шапку.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригоди тричі славного розбійника Пинті ”
Олександр Гаврош
Видавництво: “ Навчальна книга – Богдан”
м. Тернопіль, 2016 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: