Пригоди тричі славного розбійника Пинті ( продовження)

Гаврош Олександр Дюлович

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ ЯК ПИНТЯ ПАНА НАГАЄВСЬКОГО КОЛИСАВ

Штири ножі і револьвер за чересом ношу,

Дають мені пани гроші, коли в них попрошу.

Довгих три роки минуло, відтоді як Пинтя провчив Бебекала. Після того як на опришка влаштували справжнє полювання, він з побратимами перебрався на румунську сторону і здійснив там чимало подвигів. А як уже й там почали його вистежувати, перейшов у польські гори. Залив сала за шкуру не одному панчукові в Косові, Коломиї та Надвірній. Вже й польська шляхта розлючена рискає його слідом, як хорти.

— Ой-мой, хлопці, час нам додому вертатися — на сторону Угорську. Заскучив я вже за Чорною полониною, — каже якось Пинтя побратимам біля нічної ватри. — Тут вже нам спокою не буде. Ледве від погоні відриваємося.

— Я би теж своїх провідав, — зітхнув Іван Качулка.

— А я би на свій млинок поглядів, — закутався димом з люльки Шпінька. — Та й на свою бабу заодно. Чи вірна мені стара? Бо як ні — натовчу як бубен!

Розбійники засміялися.

А про мене — що назад, що вперед, аби лиш не на місці! — і собі витягнув куриво старий Доманич. У нього забрали єдиного сина до війська шість років тому. Жінка з горя захворіла та й невдовзі померла, а старий з розпачу подався у розбійники. Вже два роки ходить він з Пинтею. Дивну прозивну дістав від побратимів, бо часто зітхав, кажучи: «А дома — нич». «Ну то будеш Доманичем!» — вирішили опришки.

Майже кожен з них ходив не під своїм іменем, боячись нашкодити родичам, які залишались у долинах.

— А я чув, що угорки на личко гарненькі, а на кохання — ласі, — заусміхався вродливий і статечний хлопець з благородними рисами. — То чом би се на ділі не перевірити?

Він мав прозивну «Графинчик», бо й справді був графським сином. Коли розбійники захопили їхній палац на Поділлі, граф з дружиною при обороні загинули. Дитину опришки забрали до лісу і просили за неї від родичів викупу. Але ті поскупилися. Розбійникам жаль стало хлопця страчувати, і він зажив з ними у ватазі. А за десять років так звикся, що й сам опришком став. Лише шляхетні манери та тонкі риси видавали в ньому благородне походження. Погуляв він з багатьма отаманами, а вже півтора року — у ватазі славного Пинті.

— А мені все одно, — мовив своє слово молодий Гатала. — Як товариство вирішить, так най і буде.

Він прибився до розбійників недавно. Пас волів на полонині. Раз якось не догледів, і ведмідь одного вола задер. Як прочув про це батько, то хотів хлопця застрелити. Ледве той утік. Краще вже хаща, ніж такі родичі!

Люципер і собі гавкнув на знак згоди.

— Ну то й славно! Завтра зраненька, братчики, й вирушимо! — проказав Пинтя, залишивши на варті Качулку.

Решта полягали біля ватри, закуталися в овечі гуні та й поснули.

А вже за два дні вони обживали Чорну полонину та ведмежу нору. Надвечір вирішили спуститися на розвідини у третє село — Песю Лабу. З собою Пинтя взяв лише тутешніх — Шпіньку та Качулку.

У корчмі «Маруся» було людно й накурено, коли до неї зайшло троє чужосільських. Із усього було видно, що се — лісоруби. Посідали в найтемніший куток біля невеликого вікна. Крисані, які були низько натягнені на очі, не знімали, а топірці повтикали до дубового столу обіч себе. їхній кудлатий пес слухняно приліг на порозі.

Сих трьох відразу оцінив своїм досвідченим оком господар корчми Мотя Лейбус і до них поспішив.

— Я сам обслужу! — кинув він доньці.

— Дай Боже здоров’я, чесні ґазди! — низько вклонився Мотя.

— Дай Боже й тобі, коли не жартуєш! — відповів найплечистіший з них, з твердим, ж бук, поглядом.

— Що будете замовляти? — все ще тримав нахиленою голову корчмар.

— Принеси нам мамалиґи зі шкварками, — додав маленький меткий чорнявець з вусиками. — Але так, як тільки у нас уміють робити.

Мотя Лейбус із розумінням хитнув головою, і через кілька хвилин перед гостями парувала гаряча кукурудзяна каша.

— А се вам від мене! — єврей поставив перед невідомими на стіл кварту горілки.

— А сей Божий дар за які добрі діла? — заусміхався кремезний, який був, видно, за старшого.

— Мотя Лейбус прожив довге життя. Не вчора на світ народився, — почав здалеку корчмар. — Мотя Лейбус бачить, що перед ним незвичайні гості.

— А по чому се видно? — запитав білявий, який увесь час мовчав.

— По тому, як ґазди себе тримають, — усміхнувся у чорну бороду корчмар. — По вас видко, що нікому не будете терпіти ані хвилини. Видко, що ви — твердої породи.

Розбійники (а се були вони) заусміхалися.

— Мусиш перший випити, якщо нас пригощаєш, — налив Пинтя у склянку пален— ки. — Такий у нас звичай.

— А раптом ти нас хочеш потруїти? — примружив око ІТТпінька.

— А-а, розумію, розумію! — Мотя взяв чарку, довго її пив, видно було, що з незвички, а потім скривився як середа на п’ятницю.

— Така гидота — не одірвеш від рота! — засміялися опришки.

— Солоденькі мої, у мене є діло до вас, — не відходив від столу корчмар. Від хвилювання він почав погладжувати свої довгі пейси.

— Чого тобі ще?

— Таким файним хлопцям, як ви, завжди потрібна поміч на селі.

— Ти про що, жидику? — торкнувся рукою бартки Пинтя, роззираючись довкола.

За сусіднім столом товариство грало в карти.

Подалі два п’яні кумове обмивали продану корівчину і вже пробували співати, але нічого не виходило.

Жодного панського слуги у корчмі не було.

— Я лиш кажу про те, що ви завжди можете на мене покластися, — низько нахилився до них корчмар. — Мотя Лейбус розуміє, з ким має справу, і хоче теж брати участь уділі.

— Ти, мабуть, хотів сказати «у долі»? — підказав Шпінька, і опришки зареготали.

— Гаразд, Мотю Лейбусе, — вдарив корчмаря по згорбленій спині Пинтя. — Ми подумаємо над твоєю пропозицією. Але спершу мусимо тебе перевірити. І то не раз.

Утішений корчмар подався за шинквас. Раптом один із картярів, тасуючи колоду, голосно зітхнув:

— Ех, запропастився кудись славний розбійник Пинтя! Нема кому панові Нагаєвському роги обламати!

— Хоч не кажи! — зітхнув другий. — Завтра знову по моїй спині потанцюють гайдуцькі нагайки, бодай би вже їм руки покрутило!

Опришки замовкли і стали дослухатися.

— То завтра твоя черга колисати сього кровопивцю? — запитав третій.

— Ой, коби вже його смерть поколисала! — кинув четвертий і озирнувся на незнайомців.

— А що то у вас, хлопці, за колисанки такі у селі? — запитав Пинтя.

— А то, вуйку, наш пан Нагаєвський придумав собі забавку: аби його по обіді колисати у саду, щоби ліпше спав на свіжому повітрі. То село тепер по черзі відбуває-сю панщину. Ще не було так, аби хтось йому догодив, — почав розповідати Петро, білявий хлопчина з ніжними, майже дівочими рисами обличчя. — Завжди така колисанка закінчується побоями.

— От, песій син! — крізь зуби вилаявся Шпінька.

— А якщо, хлопче, я завтра замість тебе піду пана колисати? — запропонував хитро Пинтя.

— А чого ж? — засміявся білявий. — Ви дядько кремезний, гайдуцькі нагайки витримаєте. Пан каже, що вони для здоров’я дуже корисні.

Тут зареготали вже й опришки. На тому і вдарили по руках.

По обіді колишній кавалерист цісарської гвардії пан Юзеф Нагаєвський любив добре поспати.

Але влітку в хаті душно. Надворі прохолодно, зате мухи докучають. Тож придумав він собі забавку: аби його колисали надворі — і спати приємніше, і мухи не сідають. Дав зробити спеціальне ліжко-коли— санку, яке вішалося між двома яблунями у саду. Якщо пан прокинеться серед сну — значить, погано колишуть. А пан Нагаєвський ще з армії звик до дисципліни, тому все виховання вимірював різками. Тож додому колисальники йшли з розмальованими спинами.

— Хто сьогодні мене колише? — голосно крикнув Нагаєвський посеред двора.

— Я, ваша милосте! — виступив наперед Пинтя у бідняцьких штанях та подертій сорочці.

— Хто такий? Чому я тебе раніше не бачив, лайдаку? — сердито крикнув пан.

— Та я з третього села. Заступаю свого родака Петра, бо він щось похворівся.

Нагаєвський зміряв очима незнайомця в подертому вбранні, прошипів: «Ну й жеброта! І до пана не вміють одягнутися!» — розвернувся і попрямував до саду. Пинтя мовчки подався за ним.

Пан зняв мундир, який любив носити ще й дотепер, і з задоволенням простягнув ноги на полотняному лежаку.

— Колиши повільно! — проказав він із заплющеними очима. — Якщо не засну, то начувайся! Якщо прокинуся швидко — теж тобі горе! А як сяде на мене муха, то краще би ти і на світ не родився, лайдаку!

Се останнє він промовив, уже голосно позіхаючи. Пинтя почав його розгойдувати, пильно вивчаючи все довкола. Через кілька хвилин Нагаєвський хропів. Григір ще трохи почекав, а далі двічі свиснув. Відразу через паркан до саду перескочили Іван Качулка, старий Доманич та Графинчик. Через мить вони вже стояли біля отамана.

Пинтя схопився за колисанку та як гойдне нею аж до неба, так що Нагаєвський кулею вилетів з лежака і гепнувся на траву, як мішок з кістками.

— Ой! — тільки й вимовив, нічого не розуміючи. Далі прийшов до тями, роззирнувся, що лежить на землі, і тільки хотів подумати про кару за таке небачене зухвальство, як його раптом схопило вісім дужих рук. До рота забили кляп, руки скрутили за спиною, та й ну лупцювати як глуху зозулю.

Пан тільки очі витріщав та звивався мов гадина.

— Оце, Нагаєвський, аби тобі колисанки більше і в жахливому сні не привиділися! — стусав Пинтя своїм кулачищем того поміж ребра.

— Аби більше не карав слуг на стайні батогами, — та й — гуп! — пана по шиї.

— Аби шанував людей, створених на образ Божий, а не ставився до них як до худоби, — і тут пролунав гучний копняк у випещений зад.

Добре намолотивши руками і ногами, збивши пана Нагаєвського в порох, опришки почали видивлятися, що на подвір’ї робиться. Два гайдуки чергували біля будинку, ще два — сиділи на воротах.

Через відчинене вікно розбійники влізли до панських покоїв. Побачивши срібний дзвіночок, покалатали до нього, а самі поховалися.

Забігла служниця.

— Як тебе звати, квіточко? — лагідно звернувся до неї Графинчик, галантно сівши на дивані. Він був у панському вбранні, яке завжди любив більше за селянське.

— Оленка, — зашарілася та, побачивши незнайомого вродливого шляхтича.

— Оленко, пан Нагаєвський просив, доки він спочиває, аби я провів бесіду з гайдуками. Тож хай по одному заходять. Але не всі зразу.

— Добре, пане, — поклонилася Оленка і вийшла надвір.

Через п’ять хвилин усі гайдуки були пов’язані і лежали у спальні на підлозі біля свого пана. Нагаєвський тільки зло крутив очима в сторону Івана Качулки, який їх пильнував і час від часу штрикав своєю старовинною шаблею.

— Ану лицем додолу, катюги! — гримав він на них, коли ті занадто оживали.

Пинтя з Графинчиком вийшов у двір, а старий Доманич побіг за ворота. Невдовзі під’їхала карета, якою керував Шпінька. Малий Гатала про всяк випадок наглядав за дорогою на коні за кілька кілометрів від садиби.

— Чесна громадо! — крикнув Пинтя з ґанку до дворових. На його голос почали збиратися люди.

— Усе, що є в сьому маєтку, зроблено і зароблено вашими руками. А тому пан Нагаєвський з нагоди Зелених свят дарує кожному те, що йому до вподоби. Але тільки раз і тільки сьогодні.

Селяни зачудовано слухали таку мову.

— А чому його милість самі се не виголосять? — запитав сивий як голуб босий дідусь.

— Йому щось нездужається. Тому він попросив мене вам се переповісти, — Пинтя вже встиг перебратися в одяг пана Нагаєвського, якого до блуду висіло у шафах.

— А де ділися гайдуки? — знову запитав недовірливий дідусь, озираючись.

— Тимчасово розважають пана. Ви ж знаєте, як його милість любить гратися у військо!

Усі засміялися.

— Се його небіж, — представив Пинтя Графинчика. — Він вам підтвердить мої слова.

— Кохані мої! — усміхнувся той своєю звабливою усмішкою, від якої в багатьох молодиць тенькнуло серце. — Мій дядько, провівши бурхливе життя і наробивши чимало гріхів, наважився нарешті наставитися на шлях істинний.

Селяни слухали таку новину з відкритими ротами.

Порадившись з владикою, дядько Юзеф після довгих роздумів вирішив податися в монастир. А тому за вашу щедру багаторічну працю хай кожен візьме, що йому подобається, на згадку про пана Нагаєвського. Бо решту й так забере церква. Амінь! — закінчив Графинчик і перехрестив натовп.

Що тут почалося! Всі відразу забігали, заметушилися, заґелґотіли. Одні подалися до стайні, другі — до хліва, треті — до майстерень, четверті — до комор та пивниць. Кожен тягне що може. Той несе порося, яке верещить на півсела, той — гуску, той — колесо від воза, той — діжку з борошном, той подушки, а той — просто викотив бочку з пивниці та припав до неї, як спраглий в пустелях Аравії.

На селі як прочули про невимовну щедрість Нагаєвського, то побігли у маєток, як на пожежу. Ще й діточок тягнуть, аби було кому нести.

А Пинтя на се позирає з ґанку та й веселиться від душі з Графинчиком.

Зате Нагаєвський, чуючи знадвору неймовірний ґвалт, дується, як воша на морозі. Аж зубами скрипить, розуміючи, що його грабують серед білої днини.

— Ой, заплатиш ти мені за це, Пинтю! Гірко заплатиш! — стікають сльози по його настовбурчених вусах.

Через годину подвір’я повністю спорожніло, і лише залишки ганчір’я, пір’я, розсипане зерно та велика калюжа вина говорили, що тут коївся неймовірний рух і хаос. Пинтя задоволено потер руки і подався до спальні.

— Якщо ти, Нагаєвський, — звернувся він до зв’язаного господаря, — хоч одного селянина покараєш за те, що він узяв собі за роки важкої, кривавої праці на тебе, то я змушений буду тебе навідати вдруге. Але на сей раз уже ні маєтка, ані тебе — народного кровопивцю — не пожалію! Ти мене зрозумів?

Нагаєвський кивнув головою.

— От і славно. Я вже змушений їхати. Ще треба твоїх знайомих провідати, — плеснув він по спині колишнього кавалериста і залишив його, зв’язаного, разом з гайдуками.

Тоді замкнув спальню на ключ і запхав його до кишені.

— Оленко, дядько Юзеф просив його не турбувати, — усміхнувся Графинчик служниці. — Він перевтомився, а тому сам вийде, коли відпочине.

— Добре, пане, — опустила очі дівчина. — А ви ще до нас навідаєтеся? — наважилася вона на запитання. Видно було, що така сміливість далася їй нелегко.

— Аякже! Якщо не до пана, то до тебе! — відповів красунчик.

Служниця радісно засміялася.

— Вуйку, а хто ви такий? — запитав Пинтю білявий Петро, який єдиний нічого не тягнув з панської садиби, мовчки спостерігаючи за дивними подіями.

— Я — той, за ким ви вчора у корчмі журилися.

— Пинтя… — ошелешено проказав парубок і побіг до села продавати новину. Лиш дим та й нитка за ним.

Тим часом розбійники посідали в карету. Качулка скочив біля Шпіньки на козла, а Пинтя з Графинчиком — до салону. Забрали із собою також цінні речі з маєтку, як-то: срібний посуд, прикраси та трохи харчів і одягу.

— Треба ж Мотю Лейбуса перевірити на ділі, — засміявся Пинтя, і карета нарешті рушила. Доманич, який вартував на воротах, підскочив на неї ззаду.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ ЯК ПИНТЯ ТОВАРИСТВО ЗНАХОДИВ

Пили хлопці та гуляли при дубовім столі,

Топірчики бренькотіли, блищали пістолі.

Звістка про те, що Пинтя повернувся, мала у краї ефект бомби. Всюди тільки й говорили про пригоду в маєтку пана Нагаєвського.

Посильні з Хуста поскакали аж до Відня, а панство почало озброюватися та обростати гайдуками та вояками.

Тим часом розбійники третій день відпочивали після успішної вилазки у Песій Лабі. Шпінька спав, старий Доманич куховарив, а Качулка, Графинчик та Гатала вправлялися у киданні ножа: хто краще поцілить у дуба. Пинтя ж вирішив пройтися давніми місцями.

Біля ялиці-яснолиці він зупинився.

Шкіряного кисета Андрія Мухи на ній не було.

Він обійшов дерево довкола, роздивився уважно під ним, але тютюнова торбинка наче крізь землю провалилася.

«Дивно! — почухав Пинтя потилицю. — Мабуть, вітер відніс або звірина вхопила»!

— Кар-кар! — раптом пролунало над його головою, і велика чорна ворона злетіла із сусіднього бука. «Ади, Андрій Муха не збрехав, і його душа вже глядить на мене з небес», — Пинтя зняв свою козячу шаПку і глянув угору.

— Як вам там, вуєчку? — крикнув Пинтя у височінь. У відповідь замжичив легкий дощ, який стих так само раптово, як і почався.

— Невже се ваші сльози із пекла? — побрів задуманий отаман до грушки-мудрушки.

Тут він став як укопаний, і його замріяний настрій ураз розвіявся. На дереві цвіла гілочка.

— До нас гості! — гукнув він, забігаючи на поляну біля ведмежої печери. Опришки посхоплювалися і почали ладити зброю та збирати речі. Найперше загасили ватру, аби не було видно диму. А далі стали обережно спускатися хащею в долину, стараючись першими виявити непрошених гостей.

Але що се? По лісу хтось ішов і на всю силу горланив:

— Розбійники! Де ви?

Через хвильку крик повторився:

— Пинтю, виходь! Я вже прийшов!

«Переслідувачі крадуться тихо, як рись, аби захопити зненацька, — міркував отаман. — А се щось нове у військовій тактиці».

— Туди! — махнув він рукою в напрямку криків. Опришки вмить розсіялися і почали брати гостей у півколо.

Незабаром побратими дихнули легше: по хащі брів усього один чоловік, бідно і дивно вбраний, час від часу гойкаючи на всі груди:

— Розбійники! Виходьте! Я вас дуже прошу!

Нарешті він заморився і сів на пеньок. І вже зовсім охриплим голосом вимовив:

— Ну де ж ви, кляті розбійники?

— Та тут ми, тут! — пролунало позад нього.

Незнайомець швидко озирнувся і побачив шість рушниць, націлених йому просто в груди.

— Що за один і чого верещиш на всі гори? — запитав Пинтя.

— Слава тобі, Господи! — перехрестився той і впав навколішки. — То ви є славний розбійник Пинтя? — поповз він на колінах до отамана.

— Я тебе, чоловічку, здається, про щось запитав, — промовив тихо Григір.

— Я — циган Мішко, — збиваючись, почав розповідь бородань.

— Воно й видно: верещиш як недорізаний! — кинув гостре слівце Шпінька. — Се ж тобі не табір, а гори!

Усі засміялися. В тому числі й циган.

— І чого тобі треба?

— Пане отамане, прошу вас, як Бога: прийміть мене до свого гурту. Маю семеро дрібних дітей, а годувати нічим. Жінка вже мене з хижі жене. А ви, я чув, добре заробляєте. То, може би, я з вами якийсь рочок побув, га?

— Ти гадаєш, що в розбійники як на заробітки ходять? — усміхнувся Пинтя.

— А чом би й ні? Зароблю трохи грошенят та й піду від вас! — циган усе ще стояв на колінах.

— А на шибеницю через рік не хочеш?

— А за що? — щиро здивувався Мішко.

Опришки зареготали.

— За те, що розбивати чужі маєтки будеш, дурна твоя голова! — не втримався Графинчик.

— Панцю срібний-золотий! — почав циган хапати Пинтю за штани. — Та будьте такі добрі, візьміть мене до себе! Свого поля не маю. Не дайте пропасти сімом крихітним діточкам!

— От вчепився, як чорт за стару вербу! — плюнув Гатала.

— А що ти вмієш? — запитав старий Доманич.

— Знаю ковальське ремесло. Працював у кузні чотири роки, — з надією промовив циган.

— Знаємо ми ваше ремесло: потягнути, що погано лежить, — слова Графинчика потонули у загальному реготі.

Пинтя відкликав Шпіньку вбік на пораду.

— То що будемо чинити, брате Василю?

— Колись і я до тебе так прийшов. І всі хлопці, що тепер з нами, — пригладив той чорні вуса, вже де-не-де посріблені сивиною. — Якщо вміє кувати, се нашим коням пригодиться. Та й циганська хитрість може нас не раз виручити. Адже ніхто не подумає на цигана, що він — опришок.

— Встань, чоловіче! — наказав Пинтя. Той піднявся з колін, чекаючи на присуд.

— Гаразд, станеш розбійником, якщо пройдеш випробування за нашим звичаєм, — проголосив отаман.

— Ура! Хай живе славний Пинтя! — аж заскакав на радощах циган і підкинув догори свою діряву шапку.

— Не кажи «гоп», доки не перескочиш! — посміхнувся Графинчик.

— А що треба робити? — перестав підстрибувати Мішко.

— Ми тобі все розкажемо, — поплескав його по плечу Шпінька.

Перше випробування було традиційне — показати кмітливість.

— Ади, зараз стежиною буде йти з волом Мотя Лейбус! — кивнув на дорогу під лісом Пинтя. — Він нам їсти носить. Укради в нього вола так, аби він ґвалту не зняв.

— Та се не складно! — почухав свою кудлату бороду циган. — Але дайте мені… — його погляд обнишпорив опришків з ніг до голови, — дайте мені оце, — показав він на срібний дзвіночок, який носив на поясі Графинчик.

— А може, краще дати тобі оте? — показав опришок свій кулак. — Теж мені, злодій знайшовся!

Але срібний дзвіночок циганові побратими таки дали, а самі залягли у ярок, чекаючи, що буде далі. Мішко заліз на дерево, яке росло над дорогою, повісив дзвіночок на гілку і прив’язав до нього нитку, а сам сховався в кущах.

І справді, через якусь хвилю йде по дорозі Мотя Лейбус з бесагами, повними їжі. Як і було домовлено, раз на три дні він виносив опришкам харчі. А щоби в селі не запідозрили неладне, брав із собою вола начебто на випас.

Іде Мотя, озирається, чи не видно вже «чорних хлопців». Аж тут чує над головою: дзень! дзень!

«Що за мара?» — сполошився Лейбус. Задер голову — аж на гілочці срібний дзвіночок зачепився.

— Вай! Та се, мабуть, дорога річ! — заусміхався корчмар. — Недаремно я так далеко худобину гнав! Ще й ґешефт буду мати! Але як його, шпундики-мундики, зняти?

Придивився до ясена: можна залізти й такому немічному, як він. Лишив вола, а сам потиху, крякчучи, подерся деревом. Як уже посяг рукою по дзвіночок, глипнув униз, а за волом і слід запав.

— От дурна моя голова! Шкода, що вже сива! — та й спускається донизу тремтячими ногами. — Де ти, мій чорний волику, подівся?

Заглядає Мотя за одне дерево, за друге — нема скотини.

А розбійники регочуть, аж за животи тримаються. Пожалів Пинтя старого та й вийшов на дорогу.

— Вай-вай, славний отамане! — простягнув Лейбус до Григора худі руки. — У мене нечистий волика вкрав.

— Сей нечистий тепер у моїй ватазі, — посміхнувся Пинтя. — Мішком звати.

— Слава тобі, Аврааме! — здійняв до неба долоні корчмар та упав на коліна в молитву, доки розбійники вигнали з хащі вола.

— Але се ще не все, Мішку, — проказав до цигана отаман, коли щасливий Лейбус погнав худобу додому. — Головне попереду.

Під вечір, коли ватра добре розгорілася і опришки посідали довкола, Пинтя наказав стати циганові під смереку. Графинчик зібрав його довге, роками не чесане волосся докупи та й прибив кілочком до дерева.

— Що се ви чините? — перелякано вигукнув бородань, коли розбійник узяв до рук бартку.

— А зараз ми дізнаємося, чи ти не панський вивідувач? — посміхнувся Шпінька, затягнувшись люлькою.

— Який вивідувач?! Присягаюся всіма сімома діточками! — репетував Мішко, коли Графинчик водив сокирою довкола його бороди.

— Ми знаємо про тебе все, — вогонь кидав химерні тіні на обличчя Шпіньки. — Тому краще зізнайся!

— О Боже мій! — звивався біля дерева циган. — Я думав, що розбійники — славні люди, чесні, порядні, добрі, шляхетні! А ви мене хочете у хащі зарізати!

— Кінчай, Графинчику! — неголосно промовив Пинтя, сидячи по-татарськи.

— Отій, гаде, як вкопаний! — крикнув той циганові і щосили метнув до нього бартку.

Нещасний зойкнув і заплющив очі, але з місця не зрушив. Сокира вп’ялася в дерево, усього на палець від голови відітнувши волосся, зібране у хвіст і прибите кілочком. Циган трусився і мало не плакав.

— Йди сюди, Мішку! — покликав його Пинтя. — На, випий! — простягнув він йому пляшку горілки, яку приніс Лейбус. Той зробив кілька ковтків, а що паленка була міцна, то аж вирячив очі.

— Се ти, братку, пройшов друге випробування, — усміхнувся до нього отаман. — Залишається третє — найважче.

— А може, тобі ліпше додому піти? Нащо тобі те розбійництво? — докинув своє слово Іван Качулка. — Якби я мав стількох діток, то би з ними бавився, а не по хащі нипав.

— О, ти ще не знаєш, як плачуть голодні діти, — схопився за голову Мішко. — Йой, панцю, моя біда без дощу росте. Каменя не вгризеш. Ні! Хочу бути з вами! Мушу додому діжку золота притягнути.

— Ну раз мусиш, то бери, — проказав Пинтя.

— Що брати? — не зрозумів циган.

— Грань з вогню.

— Що?! — Мішкові очі полізли на лоба.

— Маєш протримати в руках жарину з бука, доки вона не захолоне.

— Нащо? — мало не плакав Мішко.

— Аби ми знали, що ти нас під муками не продаси.

Шпінька відкинув палицею кілька більших жарин з багаття, і бідолашний циган, блідий як сирове полотно, вхопив одну з них у долоню. Пританцьовуючи, він йойкав, вив, молився, але руку не розтис. Через кілька хвилин показав товариству загаслу сіру вуглину на пропеченій долоні.

— Випий ще, Мішку, аби краще спав! — простягнув йому горілку отаман. — Тепер ти один із нас.

Того ж вечора циган прийняв опришківську клятву на пістолі та бартці.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ ЯК ПИНТЯ У ХУСТІ ТОРГУВАВ

Ой, вівчарю молоденький, вернися додому,

Бо повісять тебе пани на буці сухому.

Столиця стривожилася вістками з гір, в яких знову стало чутно про розбійництво. Ясновельможний цісар Леопольд видав наказ, за яким порушника громадського спокою та миру розбійника Пинтю належало схопити і судити цісарським судом. За голову цього злочинця призначено неймовірну плату в тисячу дукатів. З Відня до Хуста приїхав найкращий слідчий, барон Юрґен фон Ґутентаґ, який відразу приступив до роботи.

— Мені потріпен полонений панді та. Путь— який! Фітразу! — тихо промовив віденський слідчий, розглядаючи холодними сірими очима свої пещені руки. Говорив він з відчутним столичним акцентом.

— Звідки ж я його вам візьму?! — сполошився комендант Хустського замку Дюла Кокош.

— Хіпа фаші темниці фже цілком порожні? — далі розглядав нігті фон Ґутентаґ.

— Капітана Смоляка до мене! — гаркнув комендант у коридор. — Негайно!

Через хвилину до комендантської забіг переляканий Штефан Смоляк.

— Капітане, у фашому замку є який— непудь полонений пандіта? — запитав віденський слідчий, оцінюючи постать новоприбулого.

— Півроку тому ми схопили Дмитра Сливовицю. Якраз слідство і допити закінчили. Можемо вішати! — витягнувся як струна Смоляк.

— Ґут! Зер ґут! — задоволено промовив фон Ґутентаґ і знову переключив свою увагу на манікюр. — Зафтра ми почнемо операцію. Мені потрібно дфадцять фаших найліпших людей.

— Усе, що завгодно, — комендант витер спітнілу лисину білою мережаною хустинкою. — Нам цей Пинтя уже три роки кісткою в горлі сидить!

Барон скорчив гримасу і неквапливо вийшов з кімнати, навіть не попрощавшись.

Комендант із капітаном багатозначно перезирнулися.

Тим часом Мотя Лейбус повідомив Пинті, що в п’ятницю в Хусті страчуватимуть опришка Дмитра Сливовицю.

— Ти чув про такого? — запитав отаман Шпіньку.

— Не чув. Але ж нас тут довгенько не було…

— То що будемо робити?

— Підемо прогуляємося, — хитро посміхнувся той. — Може, щось собі на базарі купимо. Я страх як люблю обновки!

У п’ятницю зранку маса людей сходилася до Хуста на торговицю. Розбійники розділилися на кілька груп. Пинтя пробирався до міста разом зі Шпінькою. Вони їхали на конях, ладно вдягнені у парадні шати статечних ґаздів.

— Ади, яка шкала! — показав Пинтя на сухоребру кобилу, яка, спотикаючись, ледве тягнула віз, навантажений дровами. Підвода якраз заїхала в калюжу, і заднє колесо мертво осіло в болоті.

— Вйо, Красавко! Вйо! — даремно періщив батогом коняку такий же худий, як і вона, селянин з обвислими вусами.

— Чого, чоловічку, скотину мучиш? — зупинилися біля нього опришки. — Ачей, вона за себе слово не скаже?

Той мало не плакав:

— Чесні ґазди, мушу продати сі дрова у Хусті на торговиці, бо вдома нема що до рота кинути. А як тут застрягну, то що дітям жона зварить?

Пинтя скочив з коня, вхопився за вісь двома руками, припідняв воза, аж колесо завертілося в повітрі.

— Ой-мой! Ти що, хіба так не годен? — усміхнувся отаман.

Селянин аж рота відкрив.

— Дякую, паночку! — пробурмотів він.

— А скільки хочеш за дрова? — примружив око Пинтя.

— Та якби заробити який дукат…

— А за воза?

— Е, кому таку старовину треба — усміхнувся у вуса селянин.

Пинтя витягнув з череса п’ятку та й йому простягає:

— Тут маєш за дрова і воза. А конями й одягом поміняємося.

— Що, що, паночку? — нічого не розумів той.

— Але живо! — прикрикнув Пинтя і став стягати із себе дорогий, вишитий по краях одяг.

Наступної миті селянин сидів на чорному вгодованому коні в ґаздівських шатах, які на ньому, ясна річ, висіли, як на тичці.

— А що я вдома скажу? — спантеличено примовляв він.

— Скажеш, що дрова продав цісареві Лео— польду! — засміявся Пинтя, одягаючи сорочину, яка відразу тріснула на його широкій спині. — Вйо, Красавко! — крикнув він кобилі, і та, насилу перебираючи ногами, потягнула завантажений віз.

— Так ми, отамане, і до полудня не доїдемо! — невдоволено почухався батогом Шпінька, їдучи кроком поруч.

Пинтя дотягнув до найближчої хижі — такої старої, що и кілками підпирали, аби не розпалася. Зупинив воза і пішов до господи. Але двері були низькі-низькі, так що треба було сильно нагинатися. Пинтя уперся руками в одвірок, підняв геренду та й так зайшов. На постелі лежала жінка, біля якої бавилася купка діточок.

— Дай Боже здоров’я! — зняв Пинтя потертого селянського капелюха.

— Дай Боже і вам, — тихо промовила жінка.

— Чи потребуєш дрова, ґаздине? — роззирався Григір на довколишню бідноту, яка прозирала з усіх щілин.

— Та як не потребую? Чоловіка забило в лісі деревом, а я сама лишилася з п’ятьма діточками. Та й не можу з тої біди вийти, — сплакнула вона. — А тут ще й похворілася…

Пинтя вивантажив дрова у дворі, ще й грошей дав удові на хліб. Та, вражена й розчулена, вийшла проводжати несподіваних благодійників аж за обійстя.

— Душки мої файні та чесні, аби вам Бог дав панування! — гукала вона вслід опришкам, а дітки махали руками.

Порожній віз затарахкотів значно швидше, і невдовзі розбійники були вже у Хусті.

— Ади, яке красне місто! — дивувалися побратими, їдучи вузенькими мощеними вуличками, оглядаючи церкви та кам’яниці.

На базарі вже все вирувало, кричало, сперечалося, обіймалося, било по руках і випивало.

Народу зібралося — тьма. Всі тільки й говорять, що про Пинтю та його побратима, якого нині будуть вішати.

Опришки стали зі своїм возом у ряд, де продавали худобу.

— Я тут посиджу, послухаю, — проказав Пинтя Шпіньці, натягаючи дідів капелюх на самі очі. — А ти метнись по торговиці, може, щось цікаве видивишся.

Сидить Григір на возі, начебто куняє, а сам уважно дослухається, що сусіди теревенять.

— Так от сей, кумоньку, Митро Сливовиця, — каже верховинець, який сірих волів продавав, — се в Пинті права рука, головний радчий.

— Так, так! — згідливо махає головою кум Микола у високій баранячій шапці.

— А самого Пинтю сі бісові діти ніяким падом не можуть зловити. Бо в нього є така чарівна галузка, якою він від куль, як від мух, відмахується.

— Так, так, — киває головою кум Микола.

— Та що ти, чоловіче, таке верзеш? — не втрималася і таки встряла до розмови кума Поланя. — Нема в нього ніякої галузки! Се бабині казки! Видно, тобі кума Олена збрехала. Недарма до неї бігаєш раз у раз!

Кум Петро сконфузився.

— А се, бач, було так, — діловито поправила хустку на голові Поланя. — Йде Пинтя по лісі, бачить — бук височезний. А на самій маківці висить сорочка, шабля і рушниця. От думає Пинтя: як би його дістати? Залізти — дуже високо. Уперся руками об дерево та й зломив його. А на сорочці написано: хто мене одягне — того жодна куля не візьме. А на шаблі витиснеш: сею шаблею пів— світа зарубаєш. А на рушниці пише, що нею півсвіта застрелиш. От ніхто і не може Пинтю зловити, дав би йому Бог здоров’я.

А Григір слухає та й у вус підсміюється.

— Так, так, — киває головою кум Микола. — Але, все ж таки, мої любі кумоньки, то було зовсім не так.

— А як? — аж за боки взялися ті.

— А ось як! У Пинті, — озирнувся він і нахилився до кумів, — у долоні трава дев’яти— сил зашита. І через се зело у руці його не мож убити.

«Де сей чортів Шпінька запропастився?» — набридло вже Григору слухати побрехеньки про себе.

— Чесні ґазди, — звернувся він до кумів, зайнятих балачками про його безсмертя, — чи не попильнуєте за моїм товаром? — кивнув він на воза зі шкапою. — Доки я товариша відшукаю.

— А чого ж! — згодився кум Петро і тут же повернувся до кума Миколи. — Так-от, у Пинті не одне серце, а два. Коли одне працює, друге спить…

Отаман знайшов Шпіньку в корчмі, де той розповідав трьом заїжджим євреям, як визначити, котрі гроші праведні, а котрі грішні.

— Грішні гроші притягують біду, — щебетав Шпінька. — їх відразу треба позбуватися. А праведні притягують щастя і багатство.

— І як се можна визначити? — поправив свій чорний капелюх Мойше Вайс.

— Се можу зробити тільки я. Маю такий Божий дар з малих літ. Відколи з коня гепнувся.

Євреї схвально закивали головами, щось ґелґотячи по-своєму.

— Ану визнач! — висипав Вайс із гаманця паперові банкноти.

— І мої! — виклав другу купку Абрагам Ровт.

— А мої чим гірші? — і собі складує купку Лейба Цінкус.

Шпінька заплющив очі і почав щось бурмотіти. А сам тим часом під столом помастив долоню медом, що його завбачливо купив. Тоді став водити нею по грошах. І — о диво! Чимало купюр поприлипало до його руки. Причому здебільшого найкрупніші.

— Вай-вай-вай! — хитали головами єврейські купці.

— Магістре Шпінько! — перебив побратима Пинтя. — Його милість князь Кобилян— ський дуже хоче, аби ви перевірили на грішність його статки з маєтку Великі Дрова. Бо вже місяць, як не годен спати!

— Іду сю ж хвилину! Прошу мене вибачити! Князь не сміє чекати! — відкланювався той спантеличеним євреям, запихаючи їхні «грішні» гроші до кишені і пропихаючись до виходу.

Аж тут почав бити бубен, і всі з корчми повалили надвір. До шибениці, яка височіла посеред площі, під’їхали підводи з вояками та катом. На поміст звели чоловіка з дерев’яною таблицею на грудях. На ній щось писало, але здалеку не можна було прочитати. Руки арештанта були зв’язані ззаду. Шию нещасного оповила мотузка, кінець якої тримав у руках кат.

Міський оповісник ще раз забив у бубен, і коли на торговиці стихнув галас, оголосив:

— Указом його імператорської величності, сьогодні тут, у Хусті, буде страчено небезпечного злочинця Дмитра Сливовицю, якого суд визнав винним у розбоях та злодійстві.

Юрба захвилювалася.

Але знову забив бубен, і всі замовкли.

— Та з нагоди Зелених свят його імператорська величність оголошує таку милість: якщо знайдеться той, хто заплатить за сього злодія 50 дукатів, засуджений буде випущений на волю.

Натовп зашумів, як море, голосно перемовляючись.

— А чому так багато? — вигукнув булоч— ник з червоною, як помідор, мармизою (певно, мав проблеми з тиском).

— Саме у стільки оцінено заподіяну ним шкоду, — незворушно відповів глашатай.

— Що чинимо? — запитав Пинтя тихенько Шпіньку.

— Не подобаться мені се все, — крутив той свого короткого вусика. — Аби не було тут якоїсь пастки.

— Пропаде ж чоловік даремно, — не згоджувався Пинтя. — Може, хтось’ і нас колись так викупить від шибениці.

— Нас ні за які гроші не продадуть! — сумно посміхнувся Шпінька.

— То чи є охочі заплатити за сього злодійчука викуп? — голосно крикнув в юрбу бубняр. — Ну?!

— Нам самим сього ні в якому разі робити не можна! — категорично заперечив Шпінька.

Пинтя згідно кивнув і почав гарячково роззиратися довкола. Неподалік він побачив цигана Мішка з Качулкою та Доманичем і став швидко до них пробиратися крізь натовп.

Міський оповісник ще трохи вичекав, а тоді оголосив:

— Починаємо страту!

Усі захвилювалися. Вояки, що оточили шибеницю, припідняли рушниці до грудей, аби в разі штовханини стримувати народ. Якась жіночка заголосила на всю площу. Кат підійшов до Сливовиці, щоб зав’язати йому очі. Але той невдоволено тріпнув головою і голосно мовив:

— Хочу гори бачити! Най до кінця бачу рідні верхи!

Кат одягнув йому на шию зашморг, і тепер зайойкали жінки у різних кінцях площі.

— Стійте! Стійте! — раптом почулося біля шибениці. — Я плачу за нього!

Уся площа голосно зітхнула, і задні почали давити передніх, аби й самим побачити такого добряка.

Люди стали тлумитися й штовхатися.

— Пропустіть його! — наказав барон фон Ґутентаґ, який пильно за всім спостерігав, сидячи на стільці біля шибениці.

На ешафот піднявся обдертий циган, і юрба голосно засміялася.

— Ось! — дістав Мішко із пазухи гроші. Від хвилювання у нього сіпалася права нога.

Бубняр почав їх повільно перераховувати. Закінчивши, ствердно кивнув головою і оголосив:

— Рівно п’ятдесят дукатів.

Натовп радісно загомонів.

Якийсь сміхованець голосно крикнув:

— Слава хустським циганам!

Усі зареготали.

— А звідки в тебе, цигане, такі гроші? У кого ти їх украв? — напосівся на Мішка міський оповісник.

Той, бачачи, що опинився в кільці вояків, та ще й на шибениці, і так мало від страху не зомлівав, а тепер аж зігнувся.

— Ваша милість, гроші не мої. Се дав мені один добродій, який не хоче слави, а лише бажає врятувати ще одну християнську душу. Так мені і сказав. Ще й заплатив за те, аби я се зробив, — аж трясся Мішко.

Юрба здивовано загуділа, чуючи таку мову. Схоже, циган тут справді був ні до чого.

— Ану, чесна громадо, гляньте, чи ні в кого гаманець не пропав? — про всяк випадок запитав бубняр.

— Ага! Зараз кожен другий скаже, що в нього гроші зникли. Ой, а де мої п’ятдесят дукатів? — знову розвеселив усіх сміхованець, вочевидь, тесля, бо в його кучерях було повно стружки.

— Та хто з собою такі гроші носить — ми їх і в очі ніколи не бачили! — крикнула тітка з кошиком зеленини в руках. Оповісник застиг, не знаючи, що має робити.

— Гроші внесено! Відпускайте Сливовицю! — почав обурюватися натовп. — Так нечесно! Гей, верніть табору гроші!

Хтось кинув надкушеним яблуком у глашатая, і тепер уже захвилювалися не тільки люди, але й вояки. Фон Ґутентаґ кивнув бубняреві, і той сам заходився розв’язувати руки Сливовиці, бажаючи чим швидше зникнути з обурених людських очей. Натовп радісно загукав.

Мішко тим часом спробував у цьому хаосі непомітно злізти з шибениці. Він пам’ятав, про що домовився з Пинтею, і тепер намагався точно все виконати. Звідки ж йому, бідолашному, було знати, що за ним слідом уже пущені найкращі нишпорки віденського слідчого?

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ ЯК ПИНТЯ ЦИГАНА ВРЯТУВАВ

Ой цімборо, цімборику, берім собі бучки,

Не дамося, цімборику, жандармам у ручки.

Мішко швидко йшов вузенькими вуличками Хуста. За ним, уже навіть не криючись, простувало двоє шпиків. Аж ось і домовлена з Пинтею цирульня, майже на виході з міста. Циган розгублено став біля дверей, бачачи, як його переслідувачі наближаються, теж ніяковіючи від такого несподіваного перебігу подій.

Вони зупинилися неподалік, переминаючись з ноги на ногу, коли із сусідньої вулиці вихопився віз, яким керував Пинтя. Він навіть не зупинив його біля Мішка, а просто вхопив того на ходу за комір і кинув на підводу.

Вйо, Красавка! — уперіщив він бідолашну кобилу, і та побігла як могла. Шпики у селянських штанях пустилися бігти за ними. Але відстань до заповітного воза неухильно збільшувалася. Розбійники вже відчували радість перемоги, адже до заміського цвинтаря, де серед густої зелені їх чекали побратими, вже було рукою подати.

Та тут, на біду, із сусідньої вулиці на дорогу виїхав гусарський патруль, що його віднедавна запровадив у місті комендант замку.

— За ними! — голосно крикнув до гусарів один зі пшиків. — Се розбійники! — показав він на підводу, яка тарахкотіла мало чи не на пів-Хуста.

Ясна річ, що змагатися у швидкості із вгодованими гусарськими конями сухоребра Красавка не могла.

— Стріляй, Мішку! — Пинтя вихопив з череса пістоля.

— Як? — мало не плакав той. — Коли ви позавчора самі мені руку засмажили!

Циган, мабуть, уперше в житті бачив зброю, бо вцілив не в гусарів, а у вікно крамниці, ледь не вбивши її власника. Втім, це мало ефект: побачивши, що втікачі відстрілюються, гусари притримали коней, аби впритул до них не наближатися.

Цієї одної хвилини вистачило, аби віз в’їхав просто на цвинтар, поміж зелених горбків і хрестів. На шаленій швидкості він напоровся на кущі самшиту і перевернувся. Побачивши таку халепу, гусари відразу рвонули в атаку, вихопивши з піхов шаблі і пустивши коней учвал.

Але тільки вони винеслися на кладовище на своїх могутніх рисаках, як звідти гримнули чотири постріли. Один з кавалеристів перелетів через голову, другий схопився за плече. Попри те на цвинтарі, серед високої трави, нікого не було видно, тоді як гусари на конях правили за прекрасну мішень.

Пролунали ще два постріли, один з яких збив кашкета у третього вершника. Бачачи, що вони потрапили в засідку, кавалеристи розвернули коней і, підтримуючи пораненого, погнали назад. Очевидно, по підмогу.

Розбійники не стали гаяти часу. Шпінька недарма ходив по торговиці, тож побратими скочили на готових до тривалої їзди коней.

— Брате Доманичу, ану глянь, що з тим гусаром! — крикнув Пинтя, вдивляючись у бік міста. Старий обережно під’їхав до хреста, за яким лежав поранений, але раптом зойкнув і повалився з коня. Було чутно, що там зав’язалася боротьба.

— До дідька! Ще цього бракувало! — кинулися побратими на допомогу товаришеві.

Картина, яку вони побачили, була вкрай дивною. У старого Доманича була розпорота щока — зверху донизу. Видно, гусар розсік и шаблею.

Але замість боротися, вони… обіймалися.

— Лайдаку, ти на кого руку здіймаєш? — мідно пригортав Доманич кавалериста.

— Тату, та я ж не знав… — виправдовувався той, притискаючи батька.

— Що?! — не могли повірити розбійники у такий неймовірний поворот. Але часу на здивування не було.

— По конях! — скомандував Пинтя. — Обійматися будете або вдома, або на шибениці!

— Ти з нами чи як? ~ благально подивився Доманич на сина.

— Та куди я вас тепер, тату, самих відпущу? — засміявся гусар, витягаючи хустинку і витираючи з батькового обличчя кров. — Послужив цісареві шість років. Доста! Хай тепер інші послужать.

Не встигли опришки від’їхати й кілька кілометрів, як з боку Хуста вже було видно куряву. Великий загін драгунів на чолі з капітаном Смоляком почав переслідування.

Опришки пустилися навпростець до найближчого лісу. Там вони розділилися на дві частини.

Циган погнав коней окремо, вводячи в оману переслідувачів. Решта ж пішки стали підійматися в гори.

І така тактика себе виправдала. В лісі драгуни не вельми орієнтувалися, тож відразу пустилися за кінським слідом.

А що розбійницькі коні скакали порожняком, то завжди на долю секунди випереджали кавалерійські і щоразу ховалися за кущами та деревами.

Майже у сутінках драгуни оточили циганський табір, куди нарешті привели їх сліди. Однак жодного розбійника там не виявили. Навпаки, цигани запевняли, що всі дев’ятеро вкрай зморених коней, в тому числі й гусарський, — їхня власність і нікуди з табору сьогодні навіть не виїжджали.

— Чесне слово, паночку! — запевняли капітана Смоляка галасливі смагляві жіночки у барвистих хустках та сукнях, обвішані жовтими бляшаними прикрасами. — . То наші коні! Можемо й перехреститися! — хрестилися по десять разів вони.

— А бодай би вам погано було, брехачки чортові! — лаявся знервований капітан. — От зараз накажу відшмагати вас батогами, то ви відразу інакшої заспіваєте.

— Добре, паночку, не сердься! Та кобила, — показала найстарша і найогрядніша з циганок на гусарського коня, — справді не наша. Сьогодні сама прийшла. А решта — наші коні, циганські! Ми на них уже десять років їздимо.

Бачачи, що тут нічого не доб’ється, капітан Смоляк дав драгунам наказ повертатися до Хуста. Погоня закінчилася повним провалом. Дорогою додому капітан міркував, як презирливо дивитиметься на нього барон фон Ґутентаґ своїм холодним і слизьким, як у жаби, поглядом.

А Мішко тим часом був майже поруч — лежав у крайньому циганському шатрі під спідницею вагітної Моріки, закиданий на додачу ще й шматтям та мотлохом. Після стількох переживань йому нарешті було тепло і затишно. Тож він спав цієї ночі, як заколисане немовля. А щойно зазоріло, подався у Чорну полонину шукати побратимів.

Тим часом стрілянина в Хусті та невдале переслідування опришків стали темою номер один у цілому краї.

— Тут уже скоро й життя не буде! Розбійники ходять по місту, як по своїй хащі! — обурювалося шляхетне панство. — Викуповують злодіїв просто з шибениці!

— Невже не знайдеться серед них такого, хто би продав сього Пинтю за тисячу дукатів? Се ж цілий маєток!

— Кажуть, цісар направляє до Хуста гусарський полк!

— Давно пора!

— Але ж утримування вояків упаде на наші цлечі!

— Мені моє життя дорожче за всі скарби світу!

— То, може, краще просто відкупитися від Пинті?

Такі розмови чулися в багатьох хустських кам’яницях.

А Митро Сливовиця, який в думках уже попрощався був із цим світом, несподівано знову в ньому опинився. А точніше — на вулиці. Бо, неборак, не знав, куди й подітися. Земельки йому Бог не дав, жони і дітей також.

Той хто його викупив від шибениці, до нього навіть не зголосився. Митро простояв годину на площі, потім побродив вперед— назад по Хусту. Бачить, нікому до нього діла нема, окрім двох, які за ним назирці ходять. Це або з поліції, або від того милосердного пана, якого тут усі Пинтею кличуть. Або від одних і від других. А може, вони заодно?

Насправді Митро ніяким розбійником не був. Дрібним злодієм — так. На це він згоден. Може при бажанні будь-який замок відімкнути. Та й спіймали його тоді, коли обкрадав бабку, в якої ночував. Але щоб опришком стати, у лісі жити між дикими звірями — таке йому навіть у жахливому сні би не привиділося!

Аж тут раптом беруть Митра з темниці, розковують та й везуть… вішати! Коли йому всього півроку сидіти залишилося! Звідки було знати бідоласі, що капітанові Смоляку вкрай потрібен був розбійник! От і впав вибір на Митра Сливовицю. Бо інші на опришків навіть не виглядали — всі якісь хирляві та сопливі після довгого сидіння у холодній замковій в’язниці. А тут і прізвисько опришківське, і пика — в сам раз.

А як везли Митра вішати, то він від страху пообіцяв, що коли його Бог врятує, то покається і стане на путь істинний. Згадав Сливовиця тепер свою обіцянку, важко зітхнув та й подався до монахів, які жили за Хустом.

Двоє шпигів і собі попленталися за ним у монастир.

— Чого тобі, сину? — запитав його старенький монах з довгою, мало не до колін, білою бородою, сидячи в темній як ніч келії.

— Так і так, святий отче, — каже йому Митро, — хочу стати на шлях праведний.

— А як тебе, сину, звати? — питається чернець, тримаючись руками за посох.

— Сливовиця, отче.

— Ой, я вже давно не п’ю, сину, — не зрозумів монах. — Хіба що крапельку на великі свята. Налий на денці!

Видно, від довгого сидіння у темряві він погано бачив.

— Та я не про се, отче! Сливовицею звати мене.

— А-а! — поморщився чернець, ніби справді хильнув чарку паленчини. — Нефайне ім’я. Назвемо тебе Грішним.

— Най буде! — байдуже погодився Сливовиця.

— То що ти, Грішний, лихого наробив?

Розповів йому Митро про своє дотеперішнє життя — про крадіжки та в’язницю.

— Бачиш, недарма я тебе так назвав! — задоволено проказав чернець. — Погано, що ти се робив. Але добре, що Бог тебе напоумив сюди прийти. Скількох бабок, сину мій, ти обікрав?

— Чотирьох, — подумав Митро. — Та ще й одного дідика.

— Даю тобі таку покуту, Грішний. Найдеш п’ять каменюк, просвердлиш у них дірки і будеш носити на мотузку на шиї.

— І доки? — перелякався Митро.

— Доки самі не впадуть. Як впадуть, то значить, Бог тобі гріхи відпустив.

«Е, се легке! Треба буде мотузок підрізати», — подумав Сливовиця, чи то пак уже Грішний, цілуючи старцеві руку.

— Хтось там ще є за дверима? — запитав монах.

— Ще двоє, — згадав Митро про свій «хвіст». — Сі такі грішники, що я проти них — янгол.

— Най заходять, — незворушно мовив чернець.

— Вас просили зайти! — крикнув Митро двом шпигам, які відразу почали від нього ховатися, тільки-но він вийшов з келії. — Інакше будете смажитися на вогненній сковорідці!

Ті здивовано повиходили з-за колон.

— Не гнівайте старця, бо нашле на вас якусь холеру! — підштовхнув він їх у спину. — Се дуже лютий дідок!

Тільки за ними зачинилися двері, як Митро чкурнув з монастиря, лиш йому п’яти блиснули.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ ЯК ПИНТЯ З БАРОНОМ ОБІДАВ

Візьми з собов, побратиме, рушницю, набої

Та підемо на вечерю у панські покої.

Ба, що це за чудо? Що за дивовижа? Де таке видано? Де таке чувано? Ідуть розбійники посеред білого дня битим шляхом. Попереду Пинтя на конику вороненькому. Позаду нього на гнідих рисаках Графинчик зі ПІпінькою. Замикають сю дивну процесію Качулка з Гаталою. Всі вбрані у найкращий одяг. Пинтя у святковому уйоші. На крисані — золоті огольони та павине пір’ячко колишеться. За широким чересом — два пістолі, а в руках — топірець, сріблом поцяцькований, яким коня підганяє.

Шпінька незмінну люльку в зубах потягає. Качулка замість бартки свою старовинну шаблю на поясі притримує. Графинчик на ходу у люстерко глядить і вуса хвацько закручує. Ідуть собі «чорні хлопці», як на параді. Бо всюди мають «очі і вуха», тож нічого не бояться. Знають навіть те, що в Хусті діється.

Ба, куди так гордо їде це товариство, що за ним повсюди стільки війська женеться? Чи часом не до маєтку барона Чмирика? — А й справді, до нього.

Ба, що це у світі коїться? Сам барон на воротах стоїть і низько опришкам кланяється, а гайдуки мало честь їм не віддають. Проводить гостей його милість до своїх покоїв. Качулка з Гаталою про всяк випадок залишаються пильнувати на ґанку.

— Чи отримав пан барон моє послання? — питає Пинтя, сідаючи за стіл, застелений білим обрусом[52].

— Так, славний отамане. Учора кинули мені до світлиці каменюку, загорнену у твого листа, — показав на розбиту шибку господар.

— І що на се скажеш? — підняв брову Пинтя.

— Я підготував обід, як ти і просив.

Розбійники заусміхалися.

— Ну, якщо підготував, то хай подають, — погладжує свого невеликого вуса отаман.

Барон плескає у долоні, і служниці починають носити всілякі наїдки та напої. Що тільки душа забажає: і печені перепелиці, і підлива з півнячих гребінців, і смажені в соусі форелі, і фарширований заєць, і мариновані грибочки. Ачей, і самому цісарю кращої гостини не зробити!

Слуги наливають гостям у келихи білого вина із самого Токаю. Та опришки нічого не їдять. Чекають, поки господар сам усе покуштує.

— За здоров’я шановного панства! — піднімає тост барон, а в самого від хвилювання аж рука трясеться.

Як господар випив, розбійники і собі горло промочили. За такими наїдками й бесіда потекла.

— Скажи, ґаздо: чому один панує, а сто довкола нього бідує? — питає Пинтя в барона.

— Багатство, кажуть, від праці та від Бога, — мало кісточкою не вдавився господар. — За нього поважати треба.

— Але чому тих, що розкошують, — одиниці, а тих, що працюють, — тисячі? Се хіба по-божому?

— Славний отамане, ти ж знаєш, що я своїх людей надмірно не обтяжую. Лише те беру, що по закону.

— І Бог не бере там, де нема що брати. Ех, народне життя, скільки в тобі горя! — гримнув Пинтя кулаком по столу, що аж чарки затанцювали.

Маленький господар і досі їв як не своїм ротом. А при сих словах, здається, ще зменшився. Із Чмирика, либонь, став уже Чмиричком або й Чмиричатком.

— Знаю, бароне, що серед усіх кровопивць ти ставишся до слуг у наших горах чи не найліпше. Тому й прийшов на обід до тебе, — вже спокійніше додав розбійник.

Господар з полегшенням зітхнув.

— Славний отамане, нащо тобі на камені спати, з торби хліб їсти, зі скелі воду пити? — насмілився він на запитання. — Прийди з повинного. Ади, цісар тебе помилує.

— Тоді прийду з повинного, як мені ліс на долоні виросте, — засміявся розбійник. — На те й щука в річці, аби карась не дрімав. Поки Пинтя на Чорній полонині, доти й ви тямите, що за кожну кривду доведеться заплатити ще й на сьому світі.

Коли опришки славно поїли й попили, каже Пинтя барону:

— Тобі гроші потрібні на розкоші, а нам — на життя. Чи готовий ти поділитися на народні потреби?

— Скільки? — затряслися губи в Чмирика.

— А скільки не шкода, стільки й неси!

Приніс барон дерев’яну шкатулку з грошима. Дає, а в самого аж сльози в очах стоять.

— Видно, ти дуже добрий чоловік, — сміється Пинтя. — Лише не трусись від щедрості! Се таке, якби ти на церкву дав! — узяв собі жменю, а решту залишив.

Спакував барон ще й бесаги з харчами для побратимів, які пильнували на ґанку та на дорозі у лісі.

— Живи по правді, бароне, то й спати будеш міцно! — плеснув його по плечу Пинтя.

— Заходьте ще! Заходьте ще! — промимрив Чмирик, довго махаючи розбійникам услід шовковою хусткою.

А все село з такого дива аж очі витріщає. Чи це барон уже розбійником став? Чи навпаки — може, Пинтю в барони записали?

Ще в ліс опришки не заїхали, як побачили хлопчину, що плакав, як дощ.

— Гей, хлопику, ти, ачей, хочеш нас у морі втопити? — сміються.

— Та як мені не ревіти, як мене вже нині двічі бито! — розтирає сльози малий Микольця.

— Ну то хвалися! — зупинив коня Пинтя.

— Я служу у пана превелебного, — затинаючись, почав той, — а дуже люблю малювати. А се зранку отець Онуфрій звелів його портрета малювати.

— Ну? — заусміхалися опришки.

— А я йому відказую: «Ви, отче, бачте, не святий, аби з вас ікону робити!» За се мене їгомосць уперше побили.

— А вдруге за що? — регочуть побратими.

— Бо я таки зробив портрета, але панові превелебному не полюбилося. Каже, що за— товстий вийшов. А я відказую: «Яким вас, отче, Бог створив, таким і я».

Довго сміялися розбійники з такої пригоди. Далі Пинтя підкликав Микольцю та й дав йому срібну монету на втіху. А побратими подалися до ведмежої нори, де вже їх зачекалися Доманич із сином.

А тим часом барон фон Ґутентаґ вирішив вдатися до нової тактики. Наказав схопити всіх причетних до Пинті. Тож у в’язниці знову опинилися три сестриці — Зубаня, Глуханя та Сліпаня, а також Янко Причмелений. Віденський слідчий допитував їх особисто, бризкаючи довкола слиною від люті.

Але з вівчарем кати перестаралися, бо його добре серце виявилося надмір чутливим і не витримало третього припечення металевими шинами. І підвішений на дибі Янко раптово віддав Богові душу, так нічого, окрім молитви, і не проказавши.

Стрепенувся на Чорній полонині кудлатий опришківський пес та й завив від жалю.

— Що тобі, Люципере? — тривожно глянув на нього Пинтя. — Кого оплакуєш, друже?

Пес був у такому горі, що ліг на лапи і не відзивався. За весь вечір навіть не торкнувся смачнющих гостинців від барона Чмирика.

— Щось лихе трапилося, — й собі зажурився отаман і вирішив завтра послати на розвідини Качулку з Графинчиком. Може, їм Мотя Лейбус щось цікаве розповість?

Після смерті на тортурах Янка Причмеленого трьох бабць рішили не катувати, бо вони були потрібні баронові зовсім для іншого. Тож у понеділок знову ходив Хустом бубняр, оголошуючи, що як Пинтя не здасться в руки правосуддя, в п’ятницю на торговиці спалять трьох його знайомих босоркань.

А по селу Гнила Дичка пішов поголос, що отець Онуфрій знайшов розбійничий скарб. Мовляв, уже другу ніч священик десь пропадає з лопатою та киркою. А зранку приходить увесь у глині. Навіть утреню занедбав. Казали, що отець превелебний натрапив у лісі на великий камінь, на якому писало: «Хто мене переверне, той не буде шкодувати».

На третю ніч узяв із собою отець Онуфрій свого служку Микольцю, аби посвітив йому, як буде камінь підважувати. Нікого більше не хотів кликати, бо був дуже скупий і не бажав ні з ким розбійничим скарбом ділитися.

— Ану світи, Микольцю, ліпше! — тремтливим голосом проказав піп, коли камінь нарешті звернули з того місця, де він був міцно осів.

Гребе руками глину Онуфрій, як пес, але щось йому нічого до рук не потрапляє.

— Отче, тут якісь знаки! — скрикує хлопчина зі смолоскипом, зауваживши напис на другому боці каменю.

А страшно їм у темному лісі, аж дрижаки беруть.

— Га? Де?! — виліз із ями замащений піп, вихопив вогонь з рук Микольці, посвітив та й читає вголос:

— «Дякую, що мене перевернули. Бо тяжко все життя на одному боці лежати».

Се не дикий звір у пущах кричить, се отець Онуфрій лається на все горло:

— Аби вам чорна година настала, сміхованці чортові! Аби вас пропасниця била! Аби вам рот покривило, а руки-ноги відмовили!

Аж тут щось на горісі пугукнуло, а на дубі — гейби засміялося. Та так моторошно, аж волосся на голові заворушилося.

— Свят, свят, свят! — перехрестився Онуфрій і так дременув, що забув і про лопату, і про кирку, і про служку Микольцю. Дорогою разів зо п’ять об корчі перечепився і гепнувся зі страшною силою. Так що додому добіг увесь подертий і в синцях. Тиждень відлежувався під периною і на очі людям не з’являвся. А при слові «гроші» його аж тіпало.

— Ліс його ліпите від нас відлупцював, — сміялися опришки, почувши про оцю пригоду.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ ЯК ПИНТЯ ПИНТЕЮ НЕ БУВ

Гей, стріляй, моя рушнице,

Щоб почула моя киця!

Біля корчми «Маруся» зранку стояла бричка Шикароша.

— А чи не продає нас тишком-нишком Мотя Лейбус? — кивнув Графинчик Іванові Качулці.

— Не знаю, — знизав той своїми широчезними плечима. — Зрадників — на палю!

Пинтя заборонив йому брати у село шаблю, і він від такої прикрості був набурмосений, як ведмідь. Із превеликим задоволенням задушив би когось зараз голими руками.

Розбійники підкралися до відчиненого вікна. Графинчик спритно вискочив на плечі Качулці й обережно заглянув усередину. Корчмар, трясучись, рахував гроші, а Шикарош задоволено стояв над його душею.

— Кожен раз будеш мені давати по десять дукатів, а ні — то я на тебе Бебекала натравлю! — задоволено крутив очима в різні боки економ. — І не приведи Господи, комусь про це розпатякаєш!

— Ну, що там? — прошепотів Качулка.

— Біблейська сцена «Побиття немовлят царем Іродом». В образі немовляти — бородатий Мотя Лейбус, — Графинчик скочив на землю. — Слухай, а може би ми Шикароша провчили? Аби знав, що негоже ображати наших компанйонів!

— Хай буде! — байдуже погодився Качулка.

Вони почекали, поки задоволений економ вийшов із корчми. В руках він тримав чорну лікарську валізку.

Шикарош щось собі насвистував, коли то здоровенний кулак Качулки зненацька тріснув його у вухо.

— Ой! — зойкнув він, і на мить навіть його косе око стало на своє місце. Розбійники спритно зв’язали економа і заткнули йому рота кляпом. Потім понесли до найближчого звору, де протікав маленький струмочок.

— О! — зрадів Графинчик, побачивши поруч великий мурашник. — Тут наша економна милість заодно й підлікується. Сі милі тваринки очищують кров, — стряхнув він із себе велику руду мураху. — Я вже не кажу про неабияку втіху, яку вони завдають, лоскочучи крихітними ніжками.

Отож аби економ якомога глибше насолодився своїм становищем, вони ще й зняли з нього штани і, зв’язаного, поклали голим задом на мурашник. Той затріпався і благально подивився на опришків.

— Ні, ні, дорогенький! — категорично заперечив Графинчик. — Се тобі не хлопів батожити! Се набагато гостріші відчуття!

Мотя Лейбус мало не плакав, коли до нього зайшли опришки.

— Вай-вай-вай! Мене пограбували! — кинувся він до них. — Забрали майже все, що я так тяжко збирав, — вирішив прибрехати він, хоча йшлося всього про десять дукатів. — О моя бідна Сара! Тепер Мотя Лейбус — жебрак! Як він допомагатиме своєму найкращому другові Пинті?!

— Ти про се? — показав Графинчик чорну валізку.

Вираз корчмаревого обличчя відразу змінився.

— Так тут, брехлива пико, усього десять дукатів! — глузливо глянув опришок на Лей— буса.

Моті відразу стало зле і він налив собі молока.

— Усього десять дукатів? — щиро здивувався він. — А де Шикарош? — вирішив єврей змінити тему, після того як залпом вихилив кухлик.

— Лежить, відпочиває. Ги-ги! — показав Качулка здорові зуби, які він ніколи не чистив.

Аби згладити конфуз, корчмар розповів опришкам про дідича із сусіднього села Кривий Клинець.

— Сей Бринда страшно мучить людей, — чорні очі Лейбуса збільшилися до велетенських розмірів. — Зробив серед поля браму і кожному, хто їде не через неї, дає 25 нагаїв.

— А чи водяться грошенята у сього Бринди? — загорілися очі у Графинчика.

— Се дуже великий панисько. Має красні фільварки і добра повні комори. А грошей стільки, що коли їх провітрює, то граблями перевертає.

— Цікаве поводження з реманентом, — піднявся задуманий Графинчик. — Дай нам, Лейбусе, у щось перебратися, і ми на короткий час покинемо твоє миле товариство. Стій! — перехопив він руку корчмаря. — Валізка нам знадобиться!

Невдовзі Шикарошова бричка вже летіла в напрямку Кривого Клинця.

— А Пинтя нам нічого не скаже? — запитав Качулка, голосно хляскаючи двійко коней.

— Де відвага, там і щастя. За таке діло отаман нас тільки похвалить! — продумував деталі Графинчик.

І справді, невдовзі посеред голого поля вони побачили дерев’яну браму. Біля неї сторожувало кілька гайдуків на конях. Побачивши, що бричка не звертає до воріт, а їде по дорозі, вершники кинулися навперейми.

Графинчик заліпив собі ляпаса, розкуйовдив волосся і надірвав комір жакета. Коли вершники вже були поблизу і могли чути, він закричав: «Рятуйте! Розбійники! За нами женеться сам Пинтя! З ним двадцять зарізяк!»

Гайдуки на мить спантеличилися, пороз— зиралися довкола, а далі рвонули за бричкою.

— Де ваш пан? — крикнув їм Графинчик, коли вони зрівнялися.

— У маєтку! — відповів старший.

— Супроводжуйте мене до нього!

— Слухаю, ваша милосте!

Пан Бринда у смугастому халаті сидів у кріслі-гойдалці і все гарненько розглядав у підзорну трубу.

Він давно запримітив бричку, яка проїхала повз його браму, котру він називав аркою слави на честь героїв тринадцятої австро-турецької війни.

Про сю війну всі вже давно забули, бо тоді баталії з бусурманами відбувалися частіше, ніж ярмарки у Хусті.

Та Бринда заповзявся виховувати пошану до історії, бо саме у сій війні його предок втратив півмізинця на лівій нозі.

А тому вдячний нащадок спорудив «арку слави» і всіх примусово гнав через неї.

— До дідька! — лаявся тепер він. — Чому сі недотепи не змусили бричку проїхати під аркою?! Се якраз був би тисячний шанувальник тринадцятої австро-турецької війни! — порпався він у своїх паперах.

Тим часом бричка в’їхала на подвір’я, здійнявши хмару куряви. За нею влетіло і четверо гайдуків.

— Ваша милосте, за нами женуться! — збіг на ґанок Графинчик. — Сам бузувір Пинтя! Ми ледве вирвалися!

— Пинтя? — здивовано промовив Бринда. Се міняло справу. Зрештою, сей молодий панок зможе проїхати через «арку слави», вертаючись додому. — Замикайте ворота, бовдури! — крикнув він гайдукам. — Хіба не чуєте — Пинтя їде!!!

Бог наділив Бринду великим здоров’ям і настільки ж малим розумом. Про розбійника Пинтю він знав, але надіявся на своїх двадцятьох міцних гайдуків, яких відбирав по своїй подобі — здорових, рудих і недалеких. Тому всі вони були наче його позашлюбні діти. А може, ними й були.

Пан відразу повів Графинчика до своєї спальні, де над ліжком висіла стара рушниця — свідок тринадцятої війни. Бринда зняв рушницю зі стіни.

Коли вони присіли у вітальні, він поклав її собі на коліна.

— Се рушниця мого діда, — тицьнув він дулом у Графинчика. Той обережно відвів кріса вбік. — Тепер мені жоден Пинтя не страшний!

— Пане… е-е… Як вас величати? — галантно вклонився опришок.

— Бринда, — скочив господар і по-військо— вому кивнув головою. — Кальман Бринда.

— Так-от, пане Кальмаре. Себто Кальма— не, — рушниця трохи плутала карти Графинчикові, і він гарячково шукав вихід із ситуації. — Сей страшидло Пинтя звідкись дізнався, що я везу весь свій спадок, — гість для наочності підняв чорну валізку. — І — уявляєте? — вчинив на мене напад!

— Та ви що?! — переводив погляд пан Бринда з чорної валізки на Графинчика. — І скільки там?

— Усе, що ми мали, — запнувся опришок і схлипнув. — П’ятсот дукатів.

— П’ятсот дукатів у такій маленькій валізці? — не повірив Бринда.

— Золотом! — прошепотів йому на вухо Графинчик.

— О-о! — із розумінням кивнув господар. — І на Бога ви такі гроші при собі возите?

— Я був не сам, а з економом пана Бебекала. Бідного Шикароша схопили ці нелюди! — Графинчик голосно висякався. — Може, поїдьмо його визволяти? У вас он яка рушниця!

— Ні, ні, ні! — уперто замахав головою Бринда, перелякано глипаючи у вікно.

— А якщо Пинтя зараз приїде сюди? Ви не знаєте, милий Кальмане, які це дикуни! Своїх бранців живими їдять! Навіть без солі!

— Без солі? О Ісусе!

— Шикароша почали жувати відразу при нас! — Графинчик навіть показав, як розбійники це робили.

Бринда зняв зі стіни ще й пістоля і всунув у руку Графинчикові:

— Так буде надійніше, — задоволено промовив він.

— А що робити із сим? — підняв опришок чорну валізку.

— Такі гроші не можна залишати напризволяще, — погладив Бринда свого рудого бакенбарда. — Знаєте що? Ми вашу валізку поладемо до мого схрону.

— А він там не загубиться?

— Та ви що?! У мене надійна система! Про неї ніхто не знає! Але й ви, шановна жертво підлого нападу, тримайте язика за зубами! Гаразд? — Бринда відхилив килима, що на турецький манер висів на стіні.

«Мабуть, трофей із тринадцятої війни», — відзначив подумки Графинчик. За килимом були приховані двері. Господар дістав великого ключа, який був прив’язаний до пояса, і відімкнув таємну кімнату. Там було стільки грошей, що вони, рівно складені в купочки, встеляли всю підлогу.

— О-о! — тільки й спромігся захоплено вимовити Графинчик. — Тут просто ідеальний порядок! Зразу видно господарську руку.

— Я тут люблю відпочивати, — вишкірив свої конячі зуби задоволений господар. — Вашу валізку ми покладемо у самий куточок. Там, де стоять граблі.

«Невже він справді гроші сушить?» — дивувався Графинчик. — От одоробло!»

Бринда роззувся і навшпиньки, аби не ставати на пачки, почав пробиратися з валізкою до середини. Розбійник вирішив скористатися тим, що той відклав рушницю.

— Пане Кальмане, — тихенько покликав опришок і наставив пістоля на господаря.

— А він не стріляє, — байдуже кинув той. — Ще з тринадцятої війни.

— А-а, — кивнув головою Графинчик, витягаючи із жилета два своїх пістолі. — Сі перевірені. Роблять дірки завбільшки з монету.

— Ну, тоді надійні. Але ви їх краще націльте кудись убік, — ніяк не розумів, про що йдеться, Бринда.

— Пане Кальмане, мушу вас розчарувати, хоча ви мені страшенно симпатичні… — почав був Графинчик.

— А-а, то у вас у валізці немає п’ятиста дукатів! — засміявся Бринда. — Я так і думав! Більше ніж на чотириста п’ятдесят вона ніяк не тягне.

— Ні, мій шановний, милий, золотий і безцінний Кальмане! Річ зовсім в іншому. Просто Пинтя — се я, а тому зараз вас швиденько пограбую, — приязно усміхнувся Графинчик.

— Що?! — закліпав Бринда.

— Поверніться до мене спиною. Ось так! — командував розбійник. — А тепер трохи нагніться, мій друже! Ще більше! О, чудово! Боже, який вигляд!

Він дістав з кишені яблуко і поклав на спину Бринді.

— Що ви мені там поклали? — запитав.

— Се, мій дорогий Кальмане, останнє диво техніки. Називається «бомбочка». Повторіть!

— Бом-боч-ка! — пролопотів Бринда, не повертаючи голови.

— Боже, які таланти пропадають у наших горах! З вас, любий приятелю, був би чудовий філолог. Ось так з ходу запам’ятати таке складне слово! — примовляв «Пинтя», пакуючи грошенята до валізки. — Але повернімося до останнього винаходу військових інженерів під лагідною назвою «бомбочка». Так-от, мій голубчику, один необережний ваш рух — і вся ся чудова кімнатка разом з вами злетить у повітря. Оце буде грошовий дощик!

Натрамбувавши грошей так, що валізка стала твердою як камінь, Графинчик вирішив попрощатися.

— Любий Кальмане! Ваш внесок на благо народу неоціненний. Пам’ятайте про се! Ви гідні ваших достойних предків. Я вами пишаюся! І не забувайте про бомбочку! — він замкнув двері і опустив килим. Збігши сходами з ґанку, Графинчик попросив гайдуків провести його до «арки слави», бо, розчулившись розповідями господаря, він хоче неодмінно через неї проїхати.

А пана Бринду знайшли аж під ранок, коли його шукав уже весь двір. Хтось звернув увагу на стогони за стіною спальні. Коли зняли килим, виявили потаємні двері. І коли їх виламали, перед дворовими відкрилася дивна картина. Посеред Кімнати, устеленої грошима, стояв скрючений у три погибелі його милість, а на спині в нього лежало зелене яблуко.

— Зніміть з мене бомбочку! — ледве вимовив він. — Тільки обережно, бо вибухне!

Коли ж йому подали яблуко, він мало не зомлів. Від довгого стояння в одній позі Бринда заробив радикуліт і тепер переважно лежав, втративши усякий інтерес не тільки до «арки слави», але й до тринадцятої та усіх подальших воєн.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ ЯК ПИНТЯ НА БАЛУ ГУЛЯВ

Напиймося, пане-брате, води студеноі

Та й підемо добувати пані золотої.

Розповідь про пригоду Графинчика вельми розвеселила розбійників, хоча Пинтя й насварив побратима за те, що той діяв, не порадившись із товариством. А от звістка про те, що в катівні загинув Янко Причмелений, глибоко всіх вразила. Отаман сів під смерекою і тихо заграв на пшцалці сумної мелодії, згадуючи, як вони разом з Янком вівчарили.

— Треба визволяти нанашку! — сказав він рішуче після роздумів. — Досить із нас уже Янкової смерті.

— Хіба ти не розумієш, що сей гачок для нас приготували? — потягнув люльку Шпінька. — Вони тільки й чекають, що ми на нього клюнемо!

— Розумію, братчику! Але не хочу, аби за мене помирали інші.

— То будемо брати замок чи хустську торговицю? — з надією запитав Качулка. Йому було все одно, аби лиш шаблею помахати.

Усі засміялися.

— От сього вони й справді чекають. Ми діятимемо хитріше. Завтра у Хусті — великий бал, — почав викладати свій план Пинтя. — Доньці князя Дундуковича виповнюється вісімнадцять років. От ми й прийдемо її привітати. А заодно й половимо велику рибку. А потім обміняємо її на трьох нанашок, не снились би!

— Навіть якщо ми когось і зловимо, то дуже складно буде вивезти бранця з Хуста, який нині переповнений вояками! — усе ще сумнівався Шпінька.

— А мені подобається! Я вже давно на балу не гуляв! — заусміхався Графинчик. — Нарешті якійсь мадярці[55] голову закручу!

Вирішили, що до князевих покоїв піднімуться лише Пинтя з Графинчиком. Решта ватаги забезпечуватиме відхід і пильнуватиме дорогу. Розбійники старанно замаскувалися. Навіть приліпили собі маленькі борідки й одягнули перуки, що відразу змінило їхній образ.

На сходах палацу стояв дворецький у білій перуці, який особисто вітав гостей. Побачивши Пинтю з Графинчиком, він здивовано прошепотів помічникові:

— А се що за дивні птахи?

— Ми гості з Далмації, — впевнено проказав Графинчик, бачачи спантеличення дворецького. — Як здоров’я князя? Щось давненько вже до нас не заїжджав.

— А-а, Далмація… — щось пригадував дворецький. Князь і справді там був років десять тому. Ого, навіть звідти запросили гостей! — Як вас представити? — розшаркався він.

— Старих друзів не треба представляти, — усміхнувся Графинчик. — Хай се буде для князя приємним сюрпризом.

Дворецький поклонився, і розбійники пішли сходами нагору.

У розкішному салоні було повно людей. Пані й панночки з пишними зачісками та в чепурних сукнях перешіптувалися, час від часу стріляючи очима в бік шляхетного панства, яке курило по кутках, обмінюючись найсвіжішими новинами.

Але й одні, й другі мимохіть зачіпали тему розбійників.

— А який сей Пинтя на вигляд? — запитала огрядна матрона, яка привела на бал двох своїх товстеньких, як пивні бочечки, відданиць.

— Кажуть, що красний… — улесливо посміхнулася худа і прищава баронеса Драк.

— Ой, хоч би на нього одним очком глянути! — не втрималася гарненька білявка у синьому капелюшку і густо почервоніла.

Тим часом панство обговорювало, як усе— таки сього клятого Пинтю можна знешкодити.

— У нього є три срібні волосини в голові, — розпинався, жваво жестикулюючи ціпком, панок у зеленому жабо. — Ось їх і треба вирвати. Потім набрати воску і зсукати на тому волоссі свічку. Далі з пшениці зробити кулю і при свічці відправити над нею дванадцять Божих Служб. І лише тоді тою кулею можна застрілити сього нелюда, який служить самому дияволу!

Шляхетне панство слухало ці небилиці, глибокодумно киваючи головами.

Але тут заграла музика, і бал розпочався. Опришкам треба було когось виманити з палацу, та ще й так, аби він добровільно сів до їхньої карети. Та на початку свята про се годі було й думати. Тож розбійники терпеливо чекали завершення вечірки, коли в темряві змогли б когось перехопити. Пинтя попивав винце, а Графинчик крутив дівок у танці, які мов заворожені дивилися на ґречного красеня з Далмації.

Раптом музика стихла, і на середину зали вийшов господар — князь Дундукович з келихом шампанського.

— Милі пані й поважні панове! З нагоди вісімнадцятиріччя моєї донечки Ізабелли оголошується розіграш! — князь страшенно любив усілякі сюрпризи і частенько ними дивував гостей. — Хто скаже, чого зі мною бути не може, той отримає приз.

— А що за приз? — гукнув хтось.

— Виконання будь-якої примхи! — заусміхався Дундукович.

Усі відразу зашушукалися і почали підходити до середини залу.

— Тож я слухаю ваші варіанти! — підбадьорював князь. — Невже ніхто не хоче виграти такий приз?

— Ваша світлість не може літати! — крикнув панок на ймення Головка.

— А чого ж? — посміхнувся князь. — Якби падав з великої висоти, то, мабуть, би тих кілька секунд політав!

Панство засміялося.

— Ваша світлість не вип’є відро води! — долинув голос графа Попецуна.

— Ет, на похмілля я й відро розсолу вип’ю! — задоволено розпушив вуса князь.

— Ваша світлість не програє в карти маєток! — підняв руку завзятий картяр капітан Смоляк.

— А ви знаєте, капітане, що в молодості я не раз ставив на кін усе, що мав. І, як бачите, не програв, — задоволений собою, посміхався князь. — Невже не знайдеться того, який розкаже мені, чого бути не може? Ну, сміливіше!

Добряче хильнувши вина, Пинтя не втримався і голосно крикнув:

— А чи може ваша світлість на сьому балу пригощати розбійника Пинтю?

— Що?! — сполотнів князь. — Сього, ясна річ, бути не може!

Він страшенно розлютився, але, зрозумівши, що програв гру, скорчив кислу посмішку.

Панство мало би заплескати переможцеві, але жарт про Пинтю був такий гострий, що всі стали підозріло озиратися.

— Прошу вас підійти! — махнув Пинті князь. Той зрозумів, що втрапив у халепу, але що йому тепер залишалося?

— Чого ви бажаєте, невідомий пане, за перемогу?

— Проїхатися з вашою донькою у кареті! — не менше і не більше попросив розбійник. Він уже прикинув, що кращої полонянки для них не знайти. Все складалося доволі вдало.

Від такої несподіваної пропозиції всі охнули, а потім заплескали.

— Браво! — вигукнула баронеса Драк. — Як сміливо і дотепно!

Донька князя, чарівна Ізабелла, вийшла, усміхаючись, і граціозно вклонилася.

Дундукович не знав, що робити. Йому вкрай не сподобався цей незнайомий нахаба, але слово честі, дане при всіх на торжестві, порушити не міг.

— Тільки на півгодинки! — рішуче сказав він, коли Пинтя взяв під руку його доньку.

Князь відразу підкликав дворецького.

— Хто такий? Чому я його не знаю? — кивнув він у спину Пинті, який через натовп вів свою обраницю до сходів.

Усі дивилися на опришка із заздрістю та здивуванням.

— Се ваші знайомі з Далмації… — розгубившись, промимрив той.

— Яка ще, до біса, Далмація! Я там нікого не маю! Негайно виясніть, що се за тип!

На біду, від хвилювання і задухи у розбійника відклеїлася іспанська борідка.

— Се Пинтя! — раптом пролунав громовий голос пана Бебекала, який нарешті відірвався від курячого стегна, аби побачити зухвальця, який виграв на півгодини князеву доньку. — Се точно він! Дивіться, у нього відклеїлася борода!

Що тут зчинилося, важко переказати. Гусари, які стояли по кутках кімнат, відразу рвонули до опришка.

Пинтя вихопив пістоль, але що з ним можна було вдіяти проти стількох вояків? Здійнялася колотнеча, гримнув постріл. Одного з нападників поранило. Пинтя розметав гусарів по залу, але вони кинулися до нього знову. З кожною хвилиною їх ставало дедалі більше. Нарешті їх набилося стільки, що вони просто погребли отамана під собою.

Перелякане панство стовпилося по кутках, спостерігаючи за цією веремією.

Бачачи, що побратима вже не виручити, Графинчик, скориставшись метушнею, покинув палац і разом з товаришами накивав п’ятами.

— Тут мають бути його спільники! — закричав капітан Смоляк, коли Пинтю нарешті пов’язали. — Нікого з палацу не випускати!

— Так, так, — перелякано тряс головою дворецький. — 3 ним був ще один. Такий гарненький. Вони твердили, що з Далмації…

Але було вже пізно, бо за каретою розбійників уже й слід пропав.

Оговтавшись, князь Дундукович надував щоки від задоволення. Ще б пак! Саме на його балу спіймано такого небезпечного злочинця.

Він навіть хотів продовжити танці, але всі були зайняті розмовами про Пинтю, і кожен розводився про те, як саме він, особисто, затримував опришка. Особливо вихвалявся, ясна річ, Бебекало.

Капітан Смоляк був на сьомому небі. Тепер він утер носа сьому нікчемному німцеві з Відня! Ауф відерзейн, бароне Ґутентаґ! Ми зловили Пинтю самі!

— Ведіть його! — наказав він гусарам. Смоляк тепер відчував навіть якусь повагу до розбійника, адже завдяки йому відразу став знаменитим. Тому беріг полоненого як святу реліквію.

Але Пинтя і не думав рухатися.

— Мені й тут добре! — глузливо промовив він. — Вам треба — ви й несіть! Князю, — крикнув він Дундуковичу, — а як ваша обіцянка про прогулянку із донькою? Де ж ваше слово честі?

— Капітане, забирайте його швидше з моїх очей! — невдоволено рявкнув князь.

Варті нічого не залишалося, як узяти Пинтю на плечі й понести.

По дорозі опришок співав, час від часу вигукуючи: «Ізабелло! Серце моє! Коли ми проїдемося на кониках?»

Донька князя була приголомшена тим, що сталося.

Але, чесно кажучи, цей нахаба їй трошки подобався. І від такої думки Ізабеллі ставало тривожно і солодко.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ ЯК ПИНТЮ ВСІ ЗГАДУВАЛИ

Закувала зозулиця далеко в провалі,

Не є дома легіника — сидить в криміналі.

Зашуміли ліси, загули гори, закричали птахи і звірі:

— Пинтю зловили!

Тільки й розмов усюди, що про нього.

— Кумцю золотенька, кажуть, що для Пинті спеціальну залізну клітку роблять, аби везти на шибеницю.

— Та яку шибеницю, кумонько солодка! Я чула, що його на гаку за ребро будуть вішати!

— Ой-мой! То буде мучитися, неборачок!

— Ой так-так…

— А хто, кумцю, ті цісарські дукати за Пинтю дістане?

— Казали вчора на торговиці, що наш Бебекало нібички побився за сі гроші з якимось капітаном. То тепер лежить вдома сильно хворий. Сей вояк чи то щелепу йому вивихнув, чи то зуби вибив…

— Ади, кумонько солодка, який світ пішов! Геть чисто здуріли!

— Святу правду кажете, сусідонько люба!

Такі розмови було чутно на всіх розпуттях, де лише люди збиралися.

Мотя Лейбус ночами не спав, боячись, що Пинтя його зрадить. Навіть сам до Шикароша вибрався, несучи лікувальну мазь покійної бабці для бідної задниці пана економа. Після мурахолікування той дотепер не міг сидіти. А в старенької Рухлі Лейбус, видно, була така сама біда.

— Високошановний пане управителю! — низько схилив голову Мотя, замітаючи чор— ною бородою підлогу. — Сі чудодійні ліки зцілять усі ваші болячки, — простягнув він темну баночку економові. — Принаймні моїй бабці-небіжчиці допомогло.

Шикарош лежав на животі, бо інакше не міг, і від злості аж очі вирячував. Здавалося, зараз ними вистрілить.

— Чого приперся?! — заверещав він. — Се все через тебе, жидику! Ти з ними у змові!

У Моті аж коліна затрусилися.

— О Аврааме! — вигукнув умить зопрілий Лейбус, простягаючи руки до неба. — Не дай коїтися такій несправедливості! Всі Три Пеньки знають, що сі злодії мене пограбували відразу після вас!

— Що — відразу після мене? — не зрозумів Шикарош, крутячи своїм оком, мов риба.

— Після того, як пограбували ви… Себто після того, як пограбували вас.

— А ти про се звідки знаєш? — згадав Шикарош свою чорну валізку.

— Як звідки? — знову за мить змокрів Лейбус. — Вони прийшли і сказали: «Ми щойно пограбували Шикароша, а тепер будемо грабувати тебе, підлий жидику!» І витягли такого ножища, як коса!

— Так і сказали?

— Клянуся здоров’ям своєї небіжки-бабці!

— Гаразд, іди! Бо в мене від твоїх розмов болить уже не тільки дула, а й голова.

Мотя, низько схилившись, задом попрямував до дверей, але не втрапив і боляче вдарився об одвірок.

— Ой! — згадав він, навіщо прийшов. — А Пинтю коли буде страчено?

— Чекають спеціальну комісію зі столиці, яка буде провадити суд та слідство. А тобі що до того?

— А не краще би його відразу повісити? — у Лейбуса затрусилися губи. — А то чого доброго ще втече!

— Ади, який захисник закону! — вишкірив свої зуби Шикарош. — Не переживай, не вкрадуть твого Пинтю! Як підсмажать його на вогні, усе розповість! Усіх до одного спільників перевішаємо!

Мотя не зміг вимовити навіть слова, вийшов надвір, де від горя мало не розревівся.

— Вай-вай, дурна моя голова! — йшов він додому, б’ючи себе по чолі кулаком і мацаючи долонями шию, начебто уже примірявся до зашморгу.

А тим часом товариство біля ведмежої нори зібралося на раду.

— Що будемо робити, хлопці-молодці? — запитав, сідаючи до ватри, Шпінька, який тепер був за старшого.

— Як «що робити»?! — здивувався Качулка. — Отамана рятувати!

— Чи всі на се згодні? — окинув уважним поглядом побратимів Шпінька.

— Усі, — видихнули як один опришки.

— Дякую, братове, за одностайність, бо се діло неймовірно трудне, — Шпінька пустив з люльки хмару диму. — Ще досі ніхто живим не вибирався з катівні Хустського замку. Ніхто, крім одного…

— І хто се? — підняв голову Графинчик.

— Юстин Вітер. Розбійник, який просидів у замковій темниці цілих дванадцять років. А потім невідомо як звідти вийшов. Одні казали, що таки зрадив своїх товаришів і за се його випустили. Інші брехали, що зв’язався з нечистою силою і вона його вивела.

— І де ми знайдемо сього Юстина? — запитав старий Доманич. Він не розлучався тепер зі своїм сином — гусаром Юрою, бо ніяк не міг натішитися ним після довгої розлуки. Зараз вони теж сиділи разом.

— Вийшовши з темниці, Юстин Вітер став пустельником. Кажуть, що спотворив собі обличчя, аби його не впізнавали. Живе в Цаповій печері на горі Кобила. Спить у труні і молиться Богу. А ще кажуть, що він усе відає, яко святий.

— Принаймні про Хустську темницю все знає, — хитро підморгнув циган Мішко.

Усі розсміялися.

— Треба їхати! — піднявся, обтріпуючись, Графинчик. — Ади, щось нам цікаве розповість.

На тому й порішили. А зранку вже пустилися в дорогу.

Печера, в якій мешкав Юстин Вітер, мала одну хитрість. Вхід до неї закривав камінь, який обертався. До печери можна було зайти, лише коли він повертався боком. А як його зрушити з місця, побратими не знали. Простоявши півгодини перед Цапиною печерою, марно погукавши та натерши мозолі на долонях, розчаровані Графинчик зі Штивкою вже хотіли вирушати додому, коли на стежці внизу побачили хлопчика з кошиком. Вони швидко сховалися в кущах.

Малий, не помітивши їх, щось на камені натиснув, і той почав розвертатися. Як тільки легінчук зник у норі, за ним відразу кинулися й побратими.

Недалеко від входу печера розширювалася, утворюючи підземну залу. Коли очі звикли до темряви, розбійники роздивилися, що посередині стоїть труна, в якій лежить чоловік у сутані, з накинутим на голову каптуром. Малий викладав на землю біля нього глечик молока, грудку сиру та вівсяні ощипки.

— Дякую, Юрчику! — раптом пролунав моторошний, наче з могили, голос, від якого по спинах опришків забігали мурахи. — А сих двох ти привів?

Пустельник навіть не повертав голови, лежачи непорушно. Мабуть, він справді все відав. Малий озирнувся і побачив позаду себе дві тіні.

— Ні, вуєчку! Я їх не знаю!

— Добре, Юрчику! Йди додому, до мамки!

Хлопчик сторожко пройшов повз опришків і незабаром вийшов з печери.

— То вас, непрошені гості, цікавить Хустський замок, чи не так? — мовив після короткої паузи пустельник.

Здається, він трошки повернув голову, і побратими розгледіли його майже дощенту спечену щоку.

— Сей Пинтя, видно, славний розбійник, якщо за його голову цісар таку високу ціну призначив, — розмірковував вголос Юстин Вітер.

— Отож-бо, — зітхнув Шпінька. — Чи не порадиш, шановний ґаздо, як можна із замкової темниці вибратися?

— Темниця… — наче згадував пустельник. — Замок має потаємний хід, про який уже всі забули. І він починається якраз із темниці.

— І як його знайти? — Графинчик аж витягнувся від уваги.

— Його ніхто не може знайти. Відомо лише, що се кам’яна плита, на якій вибито чортове копито.

— Матір Божа! — перехрестилися опришки.

Одного разу біля Митра зупинився маленький чорнявий чоловічок з бистрими очима.

— Ну що, лайдаку? — промовив хитро він, переконавшись, що поблизу нікого нема. — Час борги віддавати.

— Які ще борги? — сумно промимрив Митро, мовби цілий тиждень не їв. — Йди собі, чоловічку, своєю дорогою і не заважай спілкуватися з Богом.

— Видно, пам’ять у тебе куца, — вів далі вусань, дістаючи люльку.

Тепер уже роззирнувся довкола Сливовиця і, побачивши, що на них ніхто не дивиться, схопив невідомого за груди:

— Слухай, бовдуре, ану тікай звідси, аби за тобою закурилося! Бо зараз сими каменюками, — затряс він своїм чудернацьким намистом, — я тобі всі ребра порахую!

Та виконати свою погрозу він не встиг, бо з незнайомцевої куртки на нього дивилося… дуло пістоля.

— Помалу, хлопче, — промовив ПІпінька (а це був він). — Якби не ми, то твоя мудра голова вже давно би гойдалася на шибениці.

Сливовиця не один день сидів у в’язниці, тож відразу зрозумів, що має справу із людьми поважними.

— І чого вам від мене треба?

— Одну дрібничку. Кажуть, ти — неперевершений майстер відчиняти замки…

— Я вже змінив фах. Тепер я каміння збираю, а не розкидаю, — згадав Митро біблейську мудрість.

— І все ж доведеться попрацювати в останній раз. Верховина тебе не забуде! і— плеснув його по плечу Шпінька.

— Але й не згадає! — сумно зітхнув Сливовиця. — Господи, як важко стати на шлях істинний! Ти ж бачиш, Боже, — звернувся він до неба, — що я праведник! Хай шостий камінь тепер уже сей добродій носить! — хотів він показати перстом на Шпіньку, але за тим уже й слід прохолов.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ ЯК ПИНТЯ У ТЕМНИЦІ СИДІВ

Ой темнице-кам’янице, товсті твої мури,

Сидять в тобі побратими одної натури.

Підвечір дві коняки Кривого Пелеха тягнули воза з трьома смоляними бочками до Хустського замку. А що фортеця стояла на високій горі, то бідним коникам довелося добряче попотіти, щоб витягти живицю до перших воріт. Поруч із фірою біг чорний кудлатий пес. Разом з візником на сей раз їхали й два гусари, які за наказом коменданта супроводжували тепер усі замкові вантажі. Щоправда, в одного вершника була якась чудернацька шабля, мовби двохсотлітньої давності. Та й мундир був явно затісний у плечах. Але вже смеркалося, тож хто на такі дрібниці зверне увагу?

— Се ти, Пелеху? — вийшов до візника сам начальник нічної сторожі. — Ану, відкрий бочки!

Побачивши живицю, він хотів для певності проткнути її шаблею. Але, глянувши на спокійне обличчя візника, в останній момент пожалів свою дорогу зброю.

Поки він розмовляв з візником, на краю воза сторожові розгледіли пляшку, заткану корком і притрушену сіном. Судячи з усього, це була горілка. Вони мовчки перезирнулися і, вловивши момент, коли Кривий Пелех відвернувся, спритно и поцупили.

— Гаразд, проїжджай! — кивнув начальник вартовим, аби припідняли ґрати на брамі. — А пес тобі нащо здався? — кинув він навздогін.

— А хто мене стерегти буде, коли гусари залишаться в замку?

— Та якому дідькові ти потрібен? — засміялася варта.

Віз у супроводі гусарів затарахкотів подвір’ям замку до господарських споруд. Тут живицю треба було вивантажити. Вояки разом з комірником допомогли Пелехові занести смоляні бочки до льоху.

У цей час у замку панував спокій, оскільки кожен уже думав про нічний відпочинок, доробляючи останні вечірні справи. Панство вечеряло у верхніх покоях, звідки було чути музику і сміх. Слуги годували худобу у стайнях і хлівах. Гарнізон уже готувався до сну. Внутрішня варта ліниво грала в кості, очікуючи кінця зміни. Невдовзі зовсім стемніло, і лише відблиск смолоскипів освітлював подвір’я по кутках та при вході у найважливіші споруди.

Пес побіг по подвір’ю і почав щось винюхувати. Біля порохової вежі він підняв голову і двічі неголосно гавкнув.

— Ану, геть звідси! — погнали його двоє вартових, котрі стояли при брамі, яка вела до темниці під вежею.

Тим часом у льосі коїлося щось незвичайне. Бочки відкривалися, живиця виливалася, а з подвійного дна вилізали люди. Це були невисокі зростом Шпінька, Графинчик та Митро Сливовиця.

— Під пороховою вежею, — тихо мовив до них один із гусарів, почувши гавкіт пса. Це був Іван Качулка, який спостерігав за тим, що коїться у дворі. Другий гусар — Юра Доманич — разом з Кривим Пелехом допомагав вибиратися з діжок побратимам.

Пов’язаний по руках і ногах комірник із затканим ротом тільки крутив головою, бачачи таку змову. Для більшої безпеки його ще й опустили в одну з бочок і закрили згори.

Коли все було готове, двоє гусарів пішли до порохової вежі. Решта товариства подалися за ними, скрадаючись попід стіни.

— А ви чого, хлопаки, не спите? — запитали їх здивовані вартові.

— Та от Кривий Пелех розщедрився на пляшку, то хотіли з вами горло промочити, — показав Качулка вино.

— О, іншим разом! — зітхнув вартовий із рушницею. — Капітан Смоляк тепер дуже нервовий і особисто перед сном перевіряє сторожу.

— І за що він так трясеться? — засміявся Юра.

— Як за що? Боїться, що Пинтя втече, — засміявся другий вартовий.

— Що ж, воля ваша, хлопці, — позіхнув Качулка і несподівано вдарив пляшкою сторожа по голові.

Другий від здивування не встиг і рота розкрити, як його вже здавив за горло Юра. Все відбулося швидко і майже нечутно. Відразу з-за стіни виринули чотири тіш, які взяли непритомні тіла вартових і понесли їх подалі від світла. Там їх зв’язали і заткнули роти кляпами. Ключів від темниці у варти не виявилося. Видно, їх носив при собі капітан або й сам комендант.

— Ну що, Митре, тепер твоя черга, — плеснув Шпінька по плечу Сливовицю. Той схилився над замком, витягаючи різне злодійське причандалля. Аби їх не помітили, побратими загасили два смолоскипи, які висіли над брамою порохової вежі.

А тим часом у панських покоях тривала святкова вечеря з нагоди приїзду до Хуста комісії його цісарської величності. Завтра вона мала вчинити допит Пинті і нарешті винести рішення, якою смертю карати цього небезпечного злочинця.

— Яка пи не пула дофга кофпаса, а фсе одно кінець мусить мати! — задоволено виголосив тост барон фон Ґутентаґ.

Усі засміялися. Та капітанові Смоляку чогось було тривожно на душі. Він підійшов до вікна і про всяк випадок глипнув на порохову вежу, яку звідси було добре видно. Матір Божа! Що за безлад! Чому не горить жоден зі смолоскипів при брамі?

У капітана від підозри здавило у грудях.

—Я про всяк випадок перевірю охорону! — сказав він комендантові. Той згідно кивнув.

Капітан рішуче йшов через усе подвір’я до порохової вежі, на ходу витягаючи пістоль.

— От лайдаки! — лаявся він. — Ну, за це вони тяжко пошкодують!

Він уже бачив, що біля брами нікого нема. Певно, варта вирішила собі трохи відпочити. Для певності він поторгав ковані двері. Вони були зачинені.

Та не встиг капітан розвернутися, як на його голову опустився кулак Качулки. Більше він нічого не тямив.

Смоляка чомусь довгенько не було, і це стривожило коменданта. Він і собі підійшов з келихом вина до вікна. Біля порохової вежі було темно.

— Що за дідько! — Дюла Кокош витер хустинкою враз спітнілу лисину. Він прикинув, що капітан негайно би звернув увагу на таке неподобство, і швидко дійшов висновку, що в замку коїться щось неладне.

— Начальника варти до мене! Негайно! — вигукнув комендант, виходячи з бенкетної зали.

А тим часом побратими ніяк не могли відімкнути браму. Весь план та їхні надлюдські старання йшли коту під хвіст.

— Давай, Митрику! Давай, солоденький! — Шпінька мало не на колінах благав Сливовицю, який схилився над замком.

— Здається, нам амінь! — проказав Графинчик, спостерігаючи, як від палацу до порохової вежі йде комендант у супроводі начальника варти та вісьмох стражників.

— Якщо вони піднімуть тривогу, через хвилину тут буде увесь гарнізон, — спокійно, мовби йшлося про дрібничку, промовив гусар Юра, витягаючи пістолі.

— Є! — раптом вигукнув Сливовиця, замок клацнув, і кована брама відчинилася.

— Слава тобі, Господи! — перехрестився Графинчик.

— Занесіть і капітана Смоляка! — наказав Шпінька. — Се наш останній аргумент у переговорах.

Коли комендант з охороною підійшов до вежі, там уже було все тихо і мирно. Варта засвітила смолоскипи. Брама була зачинена.

— Що за мара? — дивувався комендант. — Ану роздивіться все довкола!

Через кілька хвилин вони натрапили на зв’язаних вартових. У замку негайно забили тривогу. Все довкола забігало і заметушилося, як на пожежі.

«Розбійники! Розбійники!» — чулося звідусіль. Вояки на ходу одягалися і озброювалися.

Тим часом побратими спускалися вузенькими сходами до темниці, освітлюючи собі дорогу двома смолоскипами.

Першим біг Люципер. За крутим поворотом він радісно загавкав і зашкрябав лапами об двері. На щастя, вони були дерев’яними.

Тож товариство, добряче навалившись плечима, вибило їх із завіс. Пес із гавкотом кинувся досередини.

В округлій залі навстоячки був прикутий ланцями за руки Пинтя. Він втомлено підняв голову, але побачивши у відблисках смолоскипів Люципера, заусміхався.

— Що то за мудрачок дзвонить мухам кайданами? — голосно крикнув Шпінька.

— Ой-мой, дідько би вас вхопив! Скільки можна чекати? — Пинтя усміхався на всі тридцять два, а побратими його по черзі обіймали. Тим часом нагорі уже почали вивалювати браму. Ще мить, і охорона буде тут, у підземеллі.

Качулка схопив молот, який побратими передбачливо взяли з собою, і почав розбивати ланцюги отамана. Гусар Юра, позбиравши від усіх пістолі, зайняв оборону на сходах, ховаючись за крутим поворотом.

— Десь тут має бути потаємний хід, — носився Шпінька по підземеллю, шукаючи плиту з чортовим копитом. Але нічого не було видно через товстий шар столітньої пилюки.

— Люципере, ану шукай! — скомандував Пинтя.

Тим часом згори донеслися радісні вигуки. Очевидно, браму вояки вже виламали. Та перші ж постріли Юри Доманича трохи втихомирили їхній запал.

— Набоїв нам надовго не вистачить, — потирав у зап’ястях звільнені руки отаман. — Треба шукати вихід!

— А якщо потаємний хід із замку не у сій темниці? — раптом запитав уголос Графинчик. — Пустельник нам же не сказав, що катівень у замку декілька.

Усі від несподіванки остовпіли.

Тим часом Юра влучними пострілами стримував переслідувачів. Згори чулися крики поранених.

Раптом Люципер гавкнув і почав швидко гребти лапами. Всі кинулися йому допомагати. Невдовзі вони розкопали велику кам’яну плиту.

— У мене два останні пістолі! — крикнув побратимам Юра.

Тим часом у замку зчинився справжній переполох. Постріли у підземеллі порохової вежі уже всіх розбудили. Всюди тільки й кричали про розбійників.

— Ропіть ше щось, Пога рати! — шповав— ся слиною барон фон Ґутентаґ. — Стріляйте по них із гармати!

— Ви при своєму розумі, бароне? — схопився за голову комендант. — У сій вежі зберігається увесь наш кількарічний пороховий запас! Ми ж підірвемо замок! Вони й так у кам’яній пастці, куди самі себе загнали. А коли у них скінчаться набої, ми візьмемо їх голими руками. І замість одного Пинті матимемо усю його банду.

На тому й порішили, час від часу стріляючи у пітьму підземелля з рушниць.

Тим часом побратими досліджували розкопану плиту, яка була частиною підлоги.

— Ну і як виглядає се чортове копито? — вдивлявся у камінь Графинчик.

— Ось, дивіться! — показав у самому кутку невідомий знак Кривий Пелех, якому вже не залишалося ніякого шляху, як у розбійничу ватагу або на шибеницю. Справді, там був відбиток підкови, під якою була відтиснена в камені собача лапа.

— Ось які, виявляється, у чортів копита! — засміявся зраділий Шпінька.

Але як сей таємний хід відчинити?

Побратими спробували усім товариством насісти на плиту, але вона навіть не зрушилася.

Тим часом зв’язаний капітан Смоляк почав приходити до тями, і Качулка був змушений його знову відправити у царство солодких сновидінь.

— А чи не перехитрили ми самі себе? — почухав потилицю Шпінька. — 3 такої пастки хіба дідько вийде!

— Ану шукай, Люці! Шукай! — погладив пса Пинтя.

Той почав принюхуватися, а далі поклав свою лапу на відбиток у плиті. Його лапа точно збіглася із кам’яним слідом невідомого собаки.

— Що за чортівня! — вигукнув Графинчик, аж тут щось голосно заскрипіло, і плита повернулася трохи боком. Якраз настільки, що можна було пролізти всередину. Розбійники посвітили до лазу, але нічого не побачили, окрім темряви.

— А може, се вихід у пекло? — моторошно запитав Митро Сливовиця. Він і тепер мав на шиї мотузку з п’ятьма каменюками.

— На жаль, більше виходів нема, — підморгнув Пинтя і першим поліз досередини. — Тут є хід! — долинув його голос звідти.

Тим часом нагорі, почувши, що розбійники зовсім перестали стріляти, допетрали, що, видно, у них скінчилися набої.

— А із замку нема потаємного хоту? — раптом запитав барон фон Ґутентаґ.

— До дідька! — вилаявся комендант, щось пригадавши. — Колись мій дід переказував, що такий хід був. І починався саме з-під порохової вежі.

— І фи мофчите! — рявкнув барон. — Ану вперет, летацюги! — почав гнати він вояків у підземелля. Ті сторожко ступали сходами донизу, але бачачи, що звідти не стріляють, осміліли.

Останнім у потаємний хід спускався гусар Юра. Якраз коли він мав прошмигнути до лазу, до темниці ввалилися солдати і один із них устиг вистрілити, поранивши Юру в плече. Той упав просто на руки побратимів. Поки вояки кинулися розв’язувати капітана Смоляка, Пинтя притулив лапу Люципера до чортячого копита на звороті плити. І камінь зі скрипом зачинився на очах очманілих переслідувачів. Ті пробували прострілити плиту, але нічого не виходило. Кулі рикошетили і мало не поранили самих стрільців. А відчинити її вони так і не змогли.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ ЯК ПИНТЯ ЛИСТА ПИСАВ

Сидів Пинтя у темниці у великій журі —

Визволили побратими з-за кам’яних мурів.

Розбійникам довелося довгенько мандрувати підземним ходом. Юрові нашвидкуруч перев’язали плече, аби він не стік кров’ю. Через кілька кілометрів побратими у нічній пітьмі вибралися з лазу. Се була яма у корінні старого бука, добре закидана листям. Замок світився нагорі. З криків у лісі було зрозуміло, що за втікачами пущено погоню, яка прочісує усю місцину довкола. Тож не гаючи часу, побратими подалися до домовленого місця, де їх з конями чекали циган Мішко, Гатала та старий Доманич.

— Нарешті! — блиснув залізним зубом циган.

— Синку, що з тобою? — кинувся батько до гусара.

— Нічого, тату. Так, муха вкусила, — усміхнувся блідими устами той.

А вже через мить розбійнича ватага мчала на рисаках у напрямку Чорної полонини. Досить далеченько вони відскакали, коли поранений Юра заспівав старої опришківської пісні:

Ой ви хлопці, ви молодці,

Візьміть мене на топорці,

Та й несіть у Верховину,

Де родився, там загину!

Пинтя, почувши такої сумної ноти, відразу скомандував:

— До найближчої корчми!

Розбійники розбудили переляканого Хаїма Фрідмана і наказали нести найкращої горілки.

Юру поклали на дубовий стіл, а в руки вклали зелену гранену пляшку. За кілька хвилин корчма тряслася від реготу опришківських горлянок. Виявляється, продираючись вузьким лазом, Митро Сливовиця обірвав свою мотузку з каменюками і помітив це лише зараз.

— То тепер, Митрику, ти вже святий! — сміявся Шпінька.

— Богоугодне діло зробив: славного Пинтю визволив! — додавав жару Графинчик.

— То що я тепер маю робити? — ніяковів Сливовиця, шморгаючи носом.

— Йти в монахи! — ударив його по плечу отаман.

І знову дружний регіт розлігся довкола Фрідманової корчми. Той зазирав одним оком у шпарину, розглядаючи се дивовижне товариство, озброєне до зубів і вимащене з голови до ніг глиною. І його великі кудлаті брови злітали аж на маківку від такої чудасії.

Підкріпившись бринзою та хлібом, випивши для підняття бойового духу чарку міцної сливовиці, розбійники скочили на коней, розрахувалися з корчмарем срібною монетою, і тільки їх і бачили.

А в Хусті лише й розмов, що про втечу Пинті. Бо де таке видано, де таке чувано, аби із замкової темниці втекти? Коли там мури кількаметрові, а війська стільки, що можна рік оборону тримати. Ще нікому се не вдавалося!

Видно, Пинтя справді славний, якщо таку штуку утнув!

На капітана Смоляка та коменданта Дюлу Кокоша важко й глянути. Так змарніли небораки. Навіть барон фон Ґутентаґ упав в депресію і щохвилини зітхав: «Майн лібе фройляйн! Якого тітька я заправся у сю глушину? Путь фона проклята!»

Аби хоч якось відомстити Пинті, вирішили спалити трьох босоркань — Зубаню, Глуханю та Сліпаню, про що оголосили на всіх розпуттях та в церквах.

— Що будемо чинити, отамане? — запитав Графинчик, коли товариство сіло до вечері біля ватри.

— А що ви скажете, хлопці-молодці?

— Не можна останнє слово лишати за ними! — пихнув димом Шпінька.

— Наше має бути згори! — ударив по колоді кулачиськом Іван Качулка.

— Усе в руках Божих! — звів погляд догори Митро Сливовиця, котрий тепер був у товаристві мало не за отця превелебного.

— Якщо я сторожитиму коней, то я не проти, — надрізав собі добрий кусень сала циган Мішко.

Товариство засміялося. Навіть поранений Юрко, якому вже стало значно легше. Мабуть, сливовиця благодатно діяла.

— Ну що ж, — підбив підсумки опришківської ради Пинтя. — Порятунок трьох невинних душ — справа похвальна. Наші закляті «друзі», ясна річ, чекатимуть, що ми будемо відбивати бабць, коли їх везтимуть на торговицю. А тому…

— А тому ми діятимемо інакше, — блиснув рівненьким разком білих зубів Графинчик.

— Ади, який розумний! — засміявся Пинтя. — А тому ми писатимемо його світлості Дюлі Кокошу листа!

Відразу отаманові подали папір і чорнило, і він щось нашкрябав, розклавши приладдя на смерековому пеньку.

А що до школи не ходив, то ця справа трохи затягнулася.

— І як ми доправимо сього листа комендантові? — запитав Пинтя.

— Я знаю, — посміхнувся Шпінька і закутався димом з головою.

Наступного дня він уже терся посеред натовпу на хустській торговиці. Опришок крутився там довгенько, поки не побачив капітана Смоляка, який ходив поміж рядами, щось виглядаючи.

Біля торговців, які продавали домашню птицю, той зупинився. Останнім часом капітан себе зле почував, то лікар порадив йому попити наваристого бульйончику з доброго півня. А оскільки Штефан Смоляк був страшенно забобонний і боявся, що його вречуть, то завжди купував усе сам.

Його увагу привернув великий білий півень, якого продавала сільська молодиця. Капітан уже хотів за нього платити гроші, як до нього притовкся дядько в крисані та з обвислими вусами, який тримав у руках червоного півня:

— Беріть, паночку, за півціни, бо вже мушу бігти додому!

А що капітан, як запеклий картяр, знав ціну кожній копійці, то спокусився на дешевизну. Тим паче що півень був не менший за білого.

Смоляк розрахувався і покликав свого служку, аби взяв півня.

— Пане капітане, — раптом озвався той, — тут щось є! — дістав він з-під півнячого крила складеного вчетверо листа. Смоляк відразу кинувся поглядом за вусатим вуйком, але той уже розчинився в базарному натовпі.

Капітан вирвав листа з рук слуги і став гарячково читати. За хвилину він верещав на всю торговицю: «До дідька! До дідька! До дідька!!!»

А вже через півгодини цього листа розглядали комендант Дюла Кокош та барон фон Ґутентаґ.

— Турню! Ти купиф сього півня в того, за ким полюєш! — читав через збільшувальне скло нерівні букви віденський слідчий. Він підняв голову і уважно подивився на червоного як рак капітана.

Далі інший почерк повідомляв: «Його світлості Дюлі Кокошу. Якщо до п’ятниці 12.00 ви не випустите з темниці мою нанашку та її двох сестриць, а також не вивісите на замку білий прапор на знак вашої поразки, я змушений буду стріляти по вас із гармати».

Під листом стояв підпис: «Славний розбійник Пинтя».

І для певності ще був прикладений відбиток пальця, вимащеного в сажі.

— Що ви на се скажете, бароне? — хрипко запитав комендант.

— Що сей лайтак нарешті на нашому гачку! — задоволено рявкнув фон Ґутентаґ.

— І тепер фін уже не фтече з моїх рук! Операцію очолюфатиму осописто я!!!

— А гармата?

— Зфітки у сих голотранціф гармати? Хіпа у нашому гарнізоні зникли гармати?

— Ні, все на місці!

— Потвійте… Ні, потройте їхню фарту!

Але до п’ятниці готувалися не тільки вояки, а й розбійники. Вони знайшли най— міцнішого дуба. Спиляли його. Середину його вздовж продовбали.

Циган Мішко згадав своє колишнє ремесло і обкував дуба залізними обручами. Гармата була готова. Хоча хто чув на світі про дерев’яну гармату?

Між тим п’ятниця невблаганно наближалася. Після того як гармата була зроблена, постало питання про ядра, яких в опришків, ясна річ, не було.

— Будемо стріляти картеччю! — вирішив Пинтя. Хлопці позносили з довколишніх кузень старі ланцюги, криві цвяхи, іржаві підкови.

— На три постріли вистачить! — сміялися розбійники.

Усі чекали п’ятниці. Здається, добре підготувалися і вояки, і розбійники. Питання полягало в тому, хто виявиться мудрішим — Пинтя чи барон фон Ґутентаґ?

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ ЯК ПИНТЯ СТАВ ТРИЧІ СЛАВНИМТа я стрілю з револьвера, із того нового,

Ой із того, що-м ізробив, — із дерев’яного.

У п’ятницю зранку до темниці, де сиділи три сестриці-босоркані, зайшов настоятель замкової каплиці, отець Густі.

— Що принесли, отче? — позіхнула Зубаня.

— Прийшов вам дати розгрішення та останнє причастя, — мовив пузатий, як бочечка, отець превелебний, котрий ледве втиснувся у вузькі двері камери.

— Ліпше би ви нам принесли грінку хліба та чарку, — показала свій єдиний, як копито, зуб нанашка. Від побаченого піп тричі перехрестився.

— Що він нам приніс? — приклала руку до вуха Глуханя.

— Хіба не бачиш? — показала перстом Сліпаня. — Себе!

— Покайтеся, діти мої! — попросив єлейним голоском отець Густі.

— Хіба що в тому, що не задавила сього батяра, лайдака, задрипанця і хама своїми руками, ще коли його годувала! — прошипіла Зубаня, витягнувши сухі, але цупкі, як корчі, руки.

Піп як ошпарений відскочив до стіни.

— Файно вона його назвала! — захихотіла Глуханя. — Так і треба товстому!

— Отче, а йдіть-но сюди! Най вас роздивлюся! — попросила Сліпаня, манячи священика кривим перстом.

— Гаразд! Я прощаю вам усі гріхи! Амінь! — швидко промовив отець Густі і, перехрестивши камеру, голосно загупав у двері, аби його випустили. Увесь мокрий, він упав на руки вартовим зі словами: «Се справжні чортиці! Для них навіть пекло буде замалою карою!»

Опівдні в Хусті на торговиці зібралася сила народу. Посеред площі стояли три шибениці. В останній момент комендант з бароном вирішили виявити милосердя, замінивши спалення на повішання.

Трьох бабць везли у залізній клітці, яка була призначена для Пинті. По обидва боки від них їхали гусари з оголеними шаблями. їх було так багато, що нанашку з сестрицями майже не було видно.

Вчинити викрадення було нереально. Але барон фон Ґутентаґ сподівався, що Пинтя таки покаже характер перед такою масою людей. Комендант, пам’ятаючи портрозу розбійників» про всяк випадок залишився в замку, привівши гарнізон до повної бойової готовності.

Трьох сестриць вивели на ешафот.

— А що стільки народу зібралося? — запитала Зубаня у ката. — Сьогодні що — свято?

Той тільки щось просопів у накинутій на голові накидці, крізь яку прозирали лише очі і рот.

— Зараз вчуємо! — промовила Глуханя.

— Ага, ще й побачимо! — підтакнула й собі Сліпаня.

— Босоркані! — раптом гукнув хтось із натовпу, і площа завирувала.

— Сам ти босорканя! — крикнула Зубаня.

Майдан зареготав.

— Се Пинтьові подружки! — вигукнув якийсь сміхованець, і всі повеселіли, ніби зараз мала початися не страта, а виступ комедіантів.

Наперед вийшов міський оповісник і глянув на барона фон Ґутентаґ. Той і собі глипнув на міський годинник на ратуші. До означеного Пинтею часу залишалося п’ять хвилин. Майже на кожному даху сиділи переодягнені агенти з рушницями. Повно їх було і серед народу. Викрасти бабць було неможливо. Барон задоволено кивнув головою.

— Іменем ясновельможного цісаря Леопольда та Святої Церкви, — почав оголошувати звинувачення бубняр.

— Ба, що він там бубнить? — запитала Глуханя.

— Казав сліпий — увидимо! — згадала народну мудрість Зубаня.

— Де сліпий? — зацікавилася Сліпаня.

— Та цитьте вже! Дайте мудрого чоловіка послухати! — притупнула на сестриць ногою нанашка.

Чим довше читав глашатай звинувачення, тим більше зростало співчуття натовпу до трьох бабусь.

Нарешті міський оповісник замовк, і кат підвів сестриць до шибениці, натягаючи кожній зашморг.

— Ти здурів, чи що ти є? — лаялася Зубаня на нього. — Як я з тим буду дихати?

— Бевзь та й годі! — підтримала її Глуханя.

— Де бевзь? Де? — глипала по сторонах Сліпаня.

— Чи маєте останнє бажання? — запитав засуджених бубняр.

— О! І не одне! — радісно вигукнула нанашка.

— Можна тільки одне.

— Тоді зніміть з шиї цю кляту мотузку! Вона мені мозолі натре.

Майдан засміявся, все більше проймаючись симпатією до кумедних бабць.

— Се не можемо виконати! — розвів руками глашатай.

— Тоді дайте хоч люльку покурити! — зітхнула Зубаня.

— І мені! — додала Глуханя.

— Я старша за тебе, — не погодилася Сліпаня. — Тому я буду курити другою.

— Що, сліпа курко? Ти старша? Не сміши народ! — обурилася Глуханя і штовхнула так сестру, що та мало не повиснула. Сліпаня у відповідь дала їй копняка. Вони почали боротися із зашморгами на шиї, так що повішення могло відбутися кожної секунди навіть без ката.

— Што за тикий нарот! — плювався барон фон Ґутентаґ. — Нафіть пофіситися не фміють організофано! Тьху!

Тим часом з натовпу передали три люльки. Нарешті бабці, стоячи на ослінчиках із зашморгами на шиях на прощання задиміли.

— Боже, яке блаженство! — промовила Зубаня.

— Не життя, а казка! — заплющила очі від задоволення Глуханя.

— Все-таки нам дуже пощастило, сестрички! — пустила цівку диму Сліпаня.

Аж тут годинник на ратуші став вибивати дванадцяту годину. Барон кивнув головою, і сотні вояків відразу звели курки, роздивляючись довкола.

Ба, що се? Із гори Чебрин, яка здіймалася над Хустом, пролунав гучний постріл. Усі звели очі догори. Барон навіть став роздивлятися у підзорну трубу.

— Се Пинтя! — раптом крикнув хтось. — Він стоїть біля гармати!

Усі відразу загули, й собі вдивляючись у близьку вершину. Барон добре розгледів отамана, який стояв на широкому пласкому камені у простому верховинському вбранні.

— От чортів лайтак! — заскрипів він зубами. Поруч із Пинтею сидів чорний кудлатий пес, а двоє розбійників чимось набивали гармату.

— Зараз він удруге вистрілить! — вирувала юрба. — Відпускайте бабць!

— Капітане! — крикнув барон до Смоляка. — Періть гусарів і прифедіть сього злотія то мене!

Пинтя підніс смолоскипа до гармати і раптом щось так бухнуло, що здригнулася земля під ногами.

— Дивіться! Дивіться! — вказували всі на Хустський замок, який стояв якраз навпроти Чебрина. Але нові вибухи трясли землею, поки найдужчий не гепнув так, що люди попадали з ніг. На замку коїлося щось страшне. Він був оповитий вогнем та чорним димом.

— Пинтя вцілив у порохову вежу! — кричали люди, бігаючи по майдану, як мурахи.

— Він готується стріляти втретє! — гукала в паніці юрба.

Барон знову підніс підзорну трубу до ока. Пинтя здіймав угору долоню із трьома перстами, а двоє його побратимів знову набивали гармату. Мабуть, це вже добре помітили і в охопленому вогнем замку, бо над ним знялося простирадло, яке, видно, заміняло комендантові білий прапор.

— Замок здався! Замок здався! — всі здивовано перезиралися.

Пинтя підняв догори запалений смолоскип, попереджаючи про третій постріл.

— Відпускайте бабць! Бо зараз він гримне по майдану! — заверещала юрба і ринула до ешафоту.

Заскочений таким розвитком подій, барон скочив на коня, аби його не затоптали. І, клянучи на чому світ стоїть сей дикий народ, пустився учвал з площі. Кажуть, що зупинився він аж через три дні у Відні. Ледве живий, але все ще сповнений люті і лайок. Вояки, бачачи втечу начальства, порозбрідалися хто куди — подалі від біди і дурних вказівок.

Зубаня, Глуханя та Сліпаня відразу стали народними героїнями.

— На замок! — верещали вони. — Покажемо сим бузувірам, як бабусь переслідувати!

І натовп, озброєний палицями та кілками, посунув нагору, туди, де біле простирадло сповіщало про падіння неприступної твердині. На все це згори дивився Пинтя, сидячи на гарматі та гладячи вірного пса Люципера.

Циган Мітко та поранений гусар Юра від душі сміялися, спостерігаючи за панікою у місті. Незабаром до них мала приєднатися й решта ватаги — старий Доманич, Іван Качулка, Гатала, Шпінька, Графинчик, Митро Сливовиця і нарешті Кривий Пелех.

Хлопці справно виконали роботу, і тепер усіх чекала гостина у Моті Лейбуса.

Адже дві ночі опришки не спали, носячи порох таємним ходом під замок. Аби у домовлену мить — о дванадцятій годині — підірвати порохову вежу, а з нею і всі надії барона фон Ґутентаґа.

І нарік Пинтю за се діло народ тричі славним. Бо він єдиний утік з Хустської темниці. Бо зруйнував замок дерев’яною гарматою. Бо змусив капітулювати твердиню, яка ще ніколи нікому не піддавалася…

І склали люди про Пинтю не одну пісню та думу. Аби у віках зберегти се ім’я для нащадків. Бо жив він по правді та справедливості. А може, й тепер живе, коли не вмер. Принаймні так казка каже. А казка, як відомо, не бреше. Але про се іншим разом

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригоди тричі славного розбійника Пинті ”
Олександр Гаврош
Видавництво: “ Навчальна книга – Богдан”
м. Тернопіль, 2016 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: