TOU

Пригоди Цибуліно ( продовження)

Джанні Родарі

Я почав був розповідати вам про цей чудернацький поїзд, і цю оповідь урвала поява Апельсина.

Так-от, у цьому поїзді був якийсь дивакуватий машиніст. Він добре знав свою справу, а до того ж був мрійник. Оце їде, бувало, повз квітучі луки, раптом спинить поїзд і йде собі збирати квіти. Особливо подобалися йому волошки та фіалки. Назбирає, бувало, цілий букет…

А пасажири як зчинять лемент.

— Чого стоїмо? Будемо ми їхати чи ні?

— І що це за поїзд? Поверніть нам гроші за квитки!

— Чи не квітами замість вугілля живиться ваш паровоз? — питав машиніста якийсь жартун.

І контролер у цьому поїзді був зовсім не такий, як усі контролери. Люб’язний такий чолов’яга… Коли погода бувала туманна, пасажири нарікали на те, що не видно їм довколишніх краєвидів.

— Ну що це за залізниця! — ремствували вони. — Дивишся-дивишся у вікно — і нічого не бачиш! Сидиш, ніби в закритому чемодані!

Тоді контролер ставав позад пасажирів і починав терпляче та люб’язно описувати їм те, що закривав туман. Знав напам’ять усю дорогу, і йому не треба було бачити те, про що він розповідав.

— Он там, праворуч, — казав він, — переїзд. Зараз там стоїть дочка залізничного сторожа з червоним прапорцем у руці. Вона вродлива, така білява, у синій сукні.

Пасажири дивилися праворуч, і хоч не бачили нічого, крім густого туману, але задоволено всміхалися.

— Зараз ми наближаємося до озера. Воно — просто перед нами, — провадив далі контролер. — Воно велике, на ньому видно острівець і човен. Човен пливе під червоним вітрилом. Вітрило прямокутне, на самісінькому вершечку щогли майорить синій прапорець. Озеро сьогодні спокійне, на поверхні плавають рибки, і їх ловлять пташки. Хвилі блакитного кольору.

Пасажири дивилися і не бачили нічого, крім хвиль сірого туману, та все одно були задоволені і всміхалися.

Барон Апельсин їхав цим поїздом саме для того, щоб слухати розповідь про довколишню місцевість. Адже він був такий ледачий і так захопився їдою, що йому не хотілося дивитися у вікно. Йому більш подобалося жерти смажене ягня, ласувати, заплющивши очі, під монотонну лагідну розповідь контролера.

— Ліворуч від нас пасеться отара овечок. Всі вони білі, серед них тільки одне ягнятко чорненьке. Воно весело вистрибує на моріжку. Воно вишукує собі якісь смачні квіточки, бо ще не знає, яка ж то смачна зелена травиця. А у собаки-вівчарки на шиї висить маленький дзвіночок. О!.. Чуєте? — І справді, чути було дзвіночок: дзень… дзень… дзень…

Пасажири почули дзвіночок і переконалися, що контролер каже тільки правду. Цибуліно і Вишенька прислухалися до розповіді контролера і потроху забували про свої тривожні думки.

Та й хто може не забути про свої турботи, коли так ласкаво заколисує поїзд, а повз вікна пробігають дерева, косогори, хатини… А тим більш, коли не видно нічого, крім сивого туману, та знаєш, що все це є і ніхто-ніхто не зможе його відібрати…

Уявіть собі, як добрий контролер розповідає про все, що минає поїзд… І ніби від якихось чар розпливається сірий туман, і ти бачиш усе-усе, про що розповідає лагідний сумовитий голос.

Та залишмо на часинку двох наших друзів, які зручно влаштувалися під самісіньким носом у барона Апельсина, сп’янілого від аромату смаженого ягняти. Подивімося тепер, що діється в іншому місці.

У той самий час, коли поїзд проїжджав повз ліс, якийсь дроворуб звільнив нарешті містера Морквоу і Шукая, що вже цілих три дні висіли припнуті до вершечка дерева.

Тільки-но розправили вони задубілі руки й ноги, зразу взялися за свої розшуки.

Дроворуб зачудовано провів їх очима і заходився рубати дуба, як раптом сюди надійшов цілий взвод поліцаїв Лимончиків під командою офіцера Лимона.

— Стій! — наказав Лимон дроворубові.

Дроворуб випустив з рук сокиру і виструнчився перед офіцером.

— Вільно! — скомандував офіцер. Дроворуб став вільно. — Чи ти не бачив тут часом двох осіб, тобто людину з собакою?

Справа в тому, що всі у замку дуже стривожилися, коли пропали Морквоу і Шукай, ото й вирядили цілий взвод поліцаїв на розшуки.

Дроворуб, як і всі бідні люди, не дуже вірив поліції. Оті двоє, що були прив’язані на дубі, поводилися дуже дивно…

Тільки-но він їх відв’язав, як вони припали вухом до землі, прислухалися, а потім кудись побігли. Дроворубові вони здалися якимись придуркуватими. Але нізащо в світі не видав би він їх поліцаям. «Якщо Лимончики шукають їх, щоб заарештувати, то це, мабуть, неабиякі молодці», — подумав дроворуб.

— Та вони пішли о-он туди, — відповів він, показуючи рукою напрям, протилежний тому, куди побігли Морквоу і Шукай.

— Чудово! — зрадів офіцер. — Зараз ми їх наздоженем. Струнко!

Дроворуб знов перед ним виструнчився і відкозиряв. Поліцаї побігли туди, куди вказав дроворуб, а той знов заходився рубати дрова.

Не пройшло і чверті години, як дроворуб знов почув кроки, і перед ним з’явився цілий гурт.

То прийшли майстер Виноградинка, кум Гарбуз, кум Суниця, Горох і кума Динька. Всі вони в один голос спитали дроворуба, чи не бачив він Цибуліно.

— Не знаю я вашого Цибуліно, — відповів дроворуб, — і ніякий хлопчик тут не проходив.

— Коли він вам зустрінеться, то скажіть йому, будь ласка, що ми вже третій день його розшукуємо, — попрохав майстер Виноградинка. Дроворуб зрозумів, що це був старший у гурті.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригоди Цибуліно”
Джанні Родарі
Видавництво: “Septima”
2013 р.



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: