Пригоди Цибуліно ( продовження)

Джанні Родарі

РОЗДІЛ ПЯТНАДЦЯТИЙ,
який пояснює те, що сталося в чотирнадцятому

А сталося просто-напросто от що: Полуничка сповістила Редисочку про небезпеку яка нависла над Горохом. Редисочка збігала до лісу і розповіла усе Цибуліно та його друзям. У цей час утікачі мешкали в печері біля хатини кума Гарбуза.

Як бачите, склалося дуже тяжке становище, і тому Цибуліно попрохав у майстра Виноградинки його шило, щоб почухати як слід потилицю і таким чином щось придумати…

Чухав-чухав собі потилицю Цибуліно, а потім віддав шило Виноградинці і коротко сказав:

— Дякую. Уже придумав.

І кудись побіг. Ніхто навіть не встиг спитати, що ж він придумав. Кум Гарбуз радісно зітхнув і сказав:

— Ну, коли Цибуліно каже, що придумав, то він справді щось придумав.

А Цибуліно довго ходив полем і луками, аж поки знайшов те, що шукав. Нарешті він побачив на луці місце, вкрите багатьма горбочками свіжої землі. І щохвилини, наче гриб, з’являвся новий горбочок. То працював під землею роботяга Кріт.

Цибуліно трохи почекав, і коли просто під його ногами виріс новий горбочок, став навколішки і покликав:

— Синьйоре Кроте! Синьйоре Кроте! Це я — Цибуліно!

— А-а, це ви? — непривітно буркнув з-під горбочка Кріт. — А я ще й досі півсліпий від нашої останньої зустрічі. Чи не хочете ви підмовити мене на розшуки ще однієї світлої печери під землею?

— Ох, не кажіть такого, синьйоре Кроте! Адже завдяки вашій допомозі я зустрівся з моїми друзями. А потім нам пощастило вирватися з тюрми, і тепер ми ховаємося тут поблизу, в печері.

— Дякую за повідомлення! Але все це нітрохи не цікавить мене. До побачення!

— Синьйоре Кроте! Синьйоре Кроте! — закричав Цибуліно. — Вислухайте мене!

— Що ж, вислухати можу, та не сподівайтеся, що я знов буду вам допомагати.

— Та тут не про мене мова, а про нашого адвоката Гороха. Завтра вранці його мають повісити.

—  І добре зроблять, — сердито відказав Кріт. — Я б сам охоче допоміг накинути на нього зашморг. Не люблю адвокатів, та й горох мені не до смаку.

Нелегко було переконати Крота, але Цибуліно добре знав, що під його непривітною зовнішністю криється добре серце і що він не відмовиться допомогти у справедливій справі.

Так і сталося. Щось в оповіді Цибуліно схвилювало старого Крота, і він раптом сказав:

— Ну досить базікати, синьйоре Цибуліно. У вас таки надто довгий язичок. Покажіть краще, куди треба рити.

— Рийте на північний захід, — сказав Цибуліно і аж підскочив на радощах.

Миттю прорив Кріт підземний коридор просто під ешафот. Тут вони причаїлися і стали чекати. Коли синьйор Горох провалився в отвір помосту, Цибуліно швиденько перерізав зашморг і влив Горохові в рот трохи картопляного соку, що Кріт завжди носив з собою. А щоб остаточно привести адвоката до пам’яті, Цибуліно дав йому кілька легеньких ляпасів по щоках. Горох був настільки приголомшений, що зовсім повірив у власну смерть, подумав, що він уже в раю.

— О! Синьйоре Цибуліно! — радісно скрикнув він.- І ви теж померли? Яке щастя зустрітися з вами в раю!

— Отямтеся, адвокате! — перебив його Кріт. — Це не рай і не пекло. Я теж не святий Петро і не диявол, а старий Кріт і поспішаю у своїх справах. А тому втікайте звідси швидше, та старайтеся більш не попадатися на моєму шляху. Бо кожного разу, коли я зустрічаю Цибуліно, у мене буває справжній сонячний удар.

У норі під ешафотом було темно, хоч око виколи, але для Крота це було таке світло, що в нього відразу розболілася голова.

Нарешті Горох зрозумів, як щасливо завдяки Кротові й Цибуліно врятувався од неминучої смерті. І він без кінця дякував своїм рятівникам. Обняв одного, потім другого, далі хотів обняти обох зразу, та це йому не вдалося, бо руки в Гороха були надто короткі. Коли він трохи заспокоївся, всі троє рушили у путь. Дійшли до кінця готового підземного ходу, Кріт прорив новий хід до печери, де перебували майстер Виноградинка, кум Гарбуз, скрипаль Груша та інші друзі.

Адвоката зустріли з радістю. Всі уже забули про те, що недавно він був їхнім ворогом.

Коли Кріт прощався зі своїми новими друзями, на очі йому навернулися сльози.

— Друзі,- сказав він, — якби ви були хоч трохи розсудливі, то оселилися б зі мною під землею. Там немає ні тюрем, ні шибениць, ні синьйорів Помідорів, ні принців Лимонів з його поліцаями Лимончиками. Спокій і темрява — от що найдорожче в світі. У всякому разі, якщо я буду вам потрібен, то вкиньте ось у цю дірочку записку. А я іноді буду сюди навідуватися* щоб знати, як ідуть у вас справи. А тепер бажаю вам усього найкращого!

Друзі тепло попрощалися з Кротом, і ще не встигли всі його обняти, як раптом Горох так ляснув себе по лобі долонею, що аж ноги задер.

— Ох я ж роззява! Ох я ж забудько! Скільки лиха завдає моя забудькуватість!

— Про що ви забули? — ввічливо запитала кума Динька, обтрушуючи пил з його зеленого піджака.

І Горох розповів їм про свою зустріч у тюрмі з Помідором.

— Так от саме зараз сторожа і пішла до лісу, щоб забрати хатину кума Гарбуза! — закінчив він.

Цибуліно мовчки вискочив з печери і підбіг до дуба, де жив кум Суниця. Але хатинки кума Гарбуза там уже не було.

Кум Суниця сидів між коренями дуба і невтішно ридав:

— Ох, мій будиночок! Ох, мій чудовий будиночок!

— Були вже тут Лимончики? — запитав Цибуліно.

— Так, так, були і все забрали: і половинку ножиць, і бритву, і моє оголошення, і навіть дзвіночок!

Цибуліно мовчки почухав потилицю. Тепер чи й два шила допомогли б йому що-небудь придумати, а тут не було й одного. Мовчки ласкаво поклав він руку на плече кума Суниці і привів йогб до печери.

Коли вони увійшли, ніхто з друзів нічого їх не спитав. Усі зрозуміли, що цього разу Помідор переміг, а вони зазнали нової невдачі.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Про пригоди містера Морквоу і пса Шукая

Містер Морквоу…

Чекайте хвилинку! А хто ж це такий — Морквоу? Про цю персону ми ще не чули. Звідки він узявся? Чого йому треба? Великий він чи малий? Товстий чи тоненький? Зараз усе вам пояснимо.

Побачивши, що втікачів знайти нелегко, принц Лимон звелів, як то кажуть, прочесати усю довколишню місцевість. Отож Лимончики взяли граблі і старанно прочесали усі поля й луки, ліси й кущі, щоб знайти наших друзів. Працювали Лимончики день і ніч, нагребли цілі купи хмизу, клаптів паперу і гадючого линовища, та Цибуліно і його друзів не було ніде.

— Ледарі! — гримав на них принц. — Тільки й того, що граблі поламали! Тепер майже всі граблі без зубів залишилися! Самим би вам за це зуби повибивати!

Солдати тремтіли від страху, аж зубами цокотіли. Цілих чверть години у парку тільки й чути було: «цок-цок-цок» — ніби град по даху торохтів.

Один з придворних Лимонів, що кілька разів бував у кіно, порадив:

— Я думаю, що треба покликати слідчого.

— А хто це такий?

— Той, хто робить розшуки. Якщо ви загубили, наприклад, ґудзик, то він умить знайде його вам. Або коли десь загубиться батальйон солдатів чи кілька в’язнів — він тільки подивиться в бінокль і знайде враз.

— Ну, коли так, то пошліть по слідчого!

— Я знаю одного слідчого, цілком придатного для нашої справи, — сказав придворний Лимон. — Його звуть містер Морквоу.

Ну от ви вже знаєте, хто такий містер Морквоу. Поки він приїде до замку, розкажу вам іще, як він одягнений і якого кольору в нього вуса. А втім, цього не можу сказати, бо у містера Морквоу зовсім немає вусів. Але зате в нього є пес, справжній мисливський пес, на ім’я Шукай, який допомагає йому носити інструменти.

Справа в тому, що містер Морквоу ніколи не вирушає в дорогу без кількох підзорних труб та біноклів, без сотні компасів, десятка фотоапаратів. Крім цих приладів, він завжди возить з собою мікроскоп, сачок, яким ловлять метеликів, і торбину з сіллю.

— А для чого вам сіль? — запитав у нього принц.

— З дозволу вашої світлості, я насиплю солі на хвіст тим в’язням, які втекли, а потім ловитиму їх оцим сачком.

Принц тільки тяжко зітхнув:

— Боюся, що цього разу сіль вам не знадобиться, бо у цих втікачів хвостів немає.

— Тоді справа складніша, — серйозним тоном зауважив містер Морквоу. — Якщо вони безхвості, то як же їх ловити? Куди я сипатиму їм сіль? Дозвольте зауважити, ваша світлість, що не треба було дозволяти їм тікати. Або треба було приладнати їм хвости, щоб було за що ловити.

Тоді знову обізвався той самий придворний Лимон, який порадив запросити до замку містера Морквоу:

— Я бачив одного разу в кіно, що інколи втікачів ловлять, насипаючи їм солі на голову, — сказав він.

— О, це надто застаріла система! — зневажливо відказав містер Морквоу.

— Застаріла, абсолютно! — повторив пес.

У цього собаки була така чудна звичка підгавкувати своєму господарю. Він повторював усе, що казав Морквоу, і ще додавав від себе якесь слово, наприклад, «точно» або «абсолютно».

— У мене є інша думка, — сказав містер Морквоу.

— У нас є інші думки, точно! — повторив пес і при цьому поважно вильнув хвостом.

— Замість солі можна взяти перцю!

— Оце добре придумано! — зрадів принц. — Сипніть їм перцю межи очі, і вони самі здадуться в полон.

— Я теж так думаю, — ввернув і своє слово Помідор. — Але щоб засипати втікачам очі перцем, їх треба перше знайти.

— Це нелегка справа, — згодився містер Морквоу. — Та за допомогою моїх інструментів я спробую їх знайти.

Містер Морквоу був не простий, а вчений слідчий. Ніколи і нічого не робив він без своїх інструментів.

Спати йшов — і то брав із собою аж три компаси. Одним точно визначав, де знаходиться спальня, другим відшукував двері до неї, третім знаходив ліжко.

Одного разу Вишенька підгледів, як містер Морквоу і пес Шукай, лежачи долі, дивилися на компас і про щось жваво розмовляли.

— Що це ви робите, синьйори? — запитав їх Вишенька. — Чи не шукаєте ви на підлозі слідів, що могли залишити втікачі?

— Я шукаю моє ліжко, — відповів Морквоу. — Без інструментів кожен дурень може знайти своє ліжко. Але справжній слідчий повинен шукати науково. Отже, честь мого ремесла зобов’язує мене користуватися відповідними інструментами. Як відомо, компас має магнітну стрілку, що завжди вказує на північ. Ідучи в цьому напрямку, я неодмінно натраплю на своє ліжко.

Однак, коли він ступив на північ, то вломився головою у шафу із дзеркалом і розбив те дзеркало в друзки, бо був твердолобий. А його собаці скалкою відрубало хвоста, отож залишився лише куций обрубок.

— Мабуть, ми помилилися в розрахунках, — сказав Морквоу.

— Помилилися, абсолютно, — жалібно скиглив Шукай.

— Що ж, пошукаємо іншого напрямку.

— Пошукаємо, точно! — згодився Шукай. — Може ж, не всі шляхи приводять до дзеркал.

Тепер замість компаса містер Морквоу взяв довжелезну підзорну трубу Втупив у неї око і став повертати на всі боки.

— Що ви там бачите, господарю? — спитав Шукай.

— Бачу вікно. Воно зачинене. На ньому червоні завіски. Воно має по чотирнадцять шибок у кожній рамі.

— Важливе відкриття, абсолютно! — гавкав Шукай. — Чотирнадцять плюс чотирнадцять, разом буде двадцять вісім. Якщо ми підемо в цьому напрямку, то на нас звалиться не менш ніж п’ятдесят скляних половинок. Що ж тоді залишиться від мого хвоста?!

Морквоу повернув трубку в інший бік.

— Що ви тепер бачите, господарю? — тривожно запитав Шукай.

— Бачу якусь металеву споруду. Дуже цікава споруда. Вона стоїть на трьох ногах. Угорі вони з’єднані залізним кільцем. Споруда накрита білим дахом, здається, емальованим.

Пес аж рота роззявив від такого відкриття.

— Господарю, — сказав він. — Коли не помиляюся, ще ніхто в світі не знаходив емальованих дахів!

— Так! Ми перші це відкрили! Справжні слідчі навіть у звичайній спальні вміють знаходити дивовижні речі.

Вони лягли на підлогу, прислухалися, чи не ходить поблизу який-небудь звір, і сміливо поповзли до металевої споруди з емальованим дахом. Проповзли кроків з десять і підлізли під загадкову споруду, та так незграбно, що емальований дах раптом перекинувся.

Славетний слідчий і його пес страшенно здивувалися, бо на їхні голови несподівано ринув холодний дощ. Вони завмерли на місці і боялися поворухнутися, щоб не викликати якогось нового лиха, а холодні краплі стікали їм на голови, за комір, по спині, по боках.

— Я гадаю, що це — звичайнісінький таз для вмивання, — пробурмотів містер Морквоу.

— Я теж гадаю, що це таз, абсолютно! — згодився Шукай. — А в ньому було багато-багато холодної води для вранішнього вмивання.

Містер Морквоу і його вірний помічник встали. Тепер слідчий уже легко знайшов ліжко, до якого було всього півтора метра, і поважно вклався спати. При цьому він промовив такі глибокодумні слова:

— У нашому ділі ніколи не треба боятися небезпеки. Хоча сьогодні нас добре облило водою, зате ми знайшли ліжко.

— Добре облило водою, точно! — згодився Шукай. Сьогодні псові не щастило. Довелося йому сяк-так вмоститися на килимі, поклавши голову на пантофлі господаря. Містер Морквоу хропів цілу ніч і прокинувся, коли зійшло сонце.

— Ану, Шукай! Мерщій до роботи! — жваво скрикнув він.

— Я готовий, господарю! — відгукнувся пес і сів на обрубок хвоста, який залишився після вчорашньої сутички з дзеркалом.

Їм нічим було вмитися, бо таз із водою вони ввечері перекинули на себе. Тож пес тільки облизав собі вуса, потім лизнув обличчя свого господаря. І от вони вийшли до парку і нарешті взялися розшукувати наших втікачів.

Найперше слідчий дістав мішечок, в якому було дев’яносто номерів для гри в лото.

Наказав собаці витягти один номер. Шукай засунув лапу в мішечок і витяг звідти номер сьомий.

Слідчий кілька хвилин подумав і вирішив:

— Це означає, що нам слід ступити сім кроків праворуч. Відійшли сім кроків праворуч і потрапили просто в кропиву. Псові немов вогнем обпекло жалюгідний обрубок його хвоста.

А ніс містера Морквоу так нажалився, що став червоний, мов перчина.

— Мабуть, ми помилилися, — здогадався слідчий.

— Помилилися, точно! — сумно погодився Шукай.

— Спробуємо інший номер.

— Спробуємо, абсолютно!

Цього разу випав номер двадцять восьмий, і містер Морквоу вирішив відійти на двадцять вісім кроків ліворуч.

Відміряли двадцять вісім кроків і звалилися обоє в басейн із золотими рибками.

— Рятуйте! Тону!!! — заверещав Морквоу.

— Я тут, господарю! — відгукнувся Шукай. Ухопив слідчого зубами за комір і витяг з води.

Вони сіли край басейну і почали сушитись.

— А я зробив важливе відкриття, — поважно промовив містер Морквоу

— Важливе, абсолютно! — підбрехнув пес. — Ви, мабуть, відкрили, що вода — мокра?

— Та ні! Знай, що в’язні втекли через оцей басейн з золотими рибками!

— Еге ж. Вони, мабуть, вирили попід дном підземний хід.

Слідчий покликав синьйора Помідора і сказав йому, хай звелить випустити з басейну всю воду і перекопати дно, бо виникла підозра, що в’язні втекли саме через басейн. Але Помідор навідріз відмовився псувати басейн. Він сказав, що в’язні, мабуть, обрали простішу дорогу, а в басейні їх шукати — тільки час марнувати.

Містер Морквоу мовчки зітхнув і сумно похитав головою.

— От вона — людська невдячність! — сказав він. — Яв поті чола працюю, приймаю одну холодну купіль за другою, а місцеві начальники ще й заважають, замість того щоб допомогти.

На щастя, поблизу з’явився Вишенька. Слідчий спитав у нього, чи є з парку інший вихід, крім ходу, виритого попід дном басейну.

— А звісно є! — відповів Вишенька. — Он, прошу через ту хвіртку.

Слідчий подумав, і вихід через хвіртку здався йому цілком придатним. Він палко подякував Вишеньці і в супроводі свого вірного Шукая рушив до хвіртки.

Вишенька пішов за ним, ніби з простої цікавості. Та коли слідчий вийшов за огорожу і пішов дорогою до лісу, Вишенька вставив два пальці в рот і свиснув.

Містер Морквоу враз спинився.

— Ви мене кличете? — спитав він.

— Ні, ні, містере Морквоу. Це я сповістив одного горобця, мого приятеля, що на підвіконні для нього є крихти хліба.

— У вас добра душа, синьйоре Вишенько! — сказав слідчий, вклонився і пішов собі далі.

Як ви, мабуть, самі чекали, на свист Вишеньки з лісу відгукнувся інший свист, правда, не такий сильний, а тихенький. На узліссі, праворуч від Морквоу, заворушилися кущі. Вишенька посміхнувся. Тепер він знав, що його друзі на сторожі. Ще вчора попередив їх про приїзд містера Морквоу, і вони умовилися, як пошити слідчого в дурні.

Але слідчий також помітив, що на узліссі заворушилися кущі. Він і його пес разом упали на землю і причаїлися.

— Нас оточили, — пробелькотав слідчий, випльовуючи пилюку, що набилася йому в рот і ніс.

— Оточили, абсолютно! — прошепотів пес.

— Небезпека щохвилини зростає,- шепотів містер Морквоу. — Але ми мусимо будь-що зловити втікачів.

— Зловимо, точно!

Містер Морквоу почав оглядати узлісся у величезний бінокль.

— Там нікого немає,- нарешті сказав він. — Розбійники втекли.

— Розбійники? — спитав Шукай. — А до чого тут розбійники?

— От тобі й на! — гримнув на нього Морквоу. — А ті, що ховалися за отими кущами і шелестіли гіллям, хіба то не розбійники?! Так, це зграя страхітливих розбійників! Тепер ми повинні йти їхніми слідами і, напевне, знайдемо схованку втікачів.

Шукай знов і знов дивувався з проникливості свого господаря. Розбійники відступали, бо видно було, як ворушилися кущі.

Тобто самих розбійників слідчий із псом не побачили, але ж кущі хиталися, і тому Морквоу був певен, що за ними ховаються саме розбійники. Він твердо повірив у свою вигадку, що то розбійники, які боялися неминучого арешту і втікали від нього.

А насправді ніяких розбійників там не було й близько. А хто там був, я скажу вам пізніше.

Через якусь сотню метрів стежка привела до лісу Морквоу і Шукай хоробро увійшли в ліс, ступили ще кілька кроків, спинилися і сіли під розлогим дубом відпочити і роздивитися навколо.

Слідчий дістав із сумки мікроскоп і почав пильно роздивлятися пилюку на стежці.

— Видно—  якісь сліди, хазяїне? — нетерпляче спитав Шукай.

— Ніяких.

У цю мить знов почувся довгий посвист, а потім приглушений крик:

— Ого-го-го!

Морквоу і Шукай припали до землі і завмерли.

Крик повторився двічі або й тричі. Тепер уже не могло бути ніяких сумнівів. Це перегукувалися розбійники.

— Нам загрожує небезпека, — спокійно, і оком не зморгнувши, сказав Морквоу і дістав сачок для метеликів.

— Загрожує, абсолютно! —повторив пес.

— Розбійники відрізали нам шляхи до відступу і тепер почали обхідний маневр, щоб захопити нас ззаду. Держи перечницю напоготові. При їхній появі сип їм перець просто в очі, а я накрию їх сачком.

— Сміливий план, абсолютно! — палко схвалив пес. — Але я чув, що розбійники бувають озброєні. Ну що, коли вони почнуть стріляти?

— Ахай йому абищо! — вилаявся містер Морквоу. — От про це я і не подумав… Морквоу перелякався. А пес зрадів, що може поводити за носа такого знаменитого слідчого, і сказав:

— Мені здається, що тут нам допоміг би один цікавий спосіб полювання на зайців.

— Що ж то за спосіб? — запитав Морквоу.

— Таким способом полюють на зайців за кордоном. На тому місці, де зайці бігають вдень, між двома деревами натягають міцний мотузок. Біля мотузка кладуть зовсім тупого ножа. Коли заєць втікає від мисливців, він підбігає до мотузка і спересердя лається: «От прокляття!» Потім помічає ніж і каже сам собі: «Ну нічого, я переріжу мотузок цим ножем!» Хапає ножа і починає різати мотузок. Але, як я вам сказав, мисливці кладуть там зовсім тупого ножа. Заєць пиляє-пиляє, пиляє-пиляє, потом з натуги обливається, лютує і лається, а мотузок цілий, як був. А тут мисливці ззаду підкрадаються і… хап сірого за вуха!

— Так, це дуже цікавий спосіб, — згодився Морквоу. — Але, на жаль, немає у мене тупого ножа. Я користуюся лише найгострішими ножами іспанського виробу До того ж немає у мене й мотузка.

— Шкода, що ми змушені відмовитися від цього чудового способу.

Вони ще лежали у високій траві, як раптом за кілька кроків від них почувся чийсь тихий голос:

— Містере Морквоу! Містере Морквоу!

— От дивно! Це — жіночий голос, — зауважив слідчий.

— Містере Морквоу! Містере Морквоу! — знов кликав і ніби благав той самий голос.

— Мені здається, що якась жінка попала в небезпеку, — насмілився висловити свою думку Шукай. — Може, розбійники взяли її як заложника. Я думаю, що ми повинні її звільнити.

— Ні! Цього ми не можемо робити, — заперечив Морквоу. Його розсердило базікання помічника. — Ми повинні заарештувати втікачів, а не визволяти людей, яких вони взяли в полон… У нас є ясне завдання, і ми повинні робити тільки те, за що нам платять гроші.

А голос невідомої жінки час від часу знову прохав, кликав, благав:

— Містере Морквоу! Допоможіть! Врятуйте мене!

«Якась жінка кличе мене на поміч, — міркував про себе слідчий. —  І я відмовляюсь її рятувати… Та невже ж я зовсім безсердечний?»

Стурбований цією підозрою, він засунув руку під піджак, почув, що серце в нього б’ється на місці і заспокоївся.

А таємничий голос тим часом віддалявся у північному напрямку. Там гойдалося гілля кущів, чути було кроки, звідти долітав шум одчайдушної боротьби.

Морквоу скочив на ноги і разом із Шукаєм, не зводячи очей з компаса, побіг на північ.

Раптом за його спиною почувся сміх.

Містер Морквоу спинився і гнівно озирнувся на невідомого злочинця, який посмів над ним сміятися. Палаючи благородним гнівом, він крикнув:

— Смійся! Смійся, підлий злодюго! Але найкраще посміється той, хто сміятиметься останній!

Невідомий злочинець аж пирснув від сміху і раптом закашлявся.

Чому ж закашлявся невідомий розбійник? Та тому, що Редисочка сильно вдарила його в спину, щоб перестав реготати. І був то зовсім не розбійник, а Квасолинка — маленький син ганчірника Квасолі. Відкашлявшись, він затулив собі рота хустинкою, щоб сміятися досхочу і нікого не гнівити.

— Невже ти хочеш зіпсувати все, що нам уже пощастило зробити? — сердито прошепотіла йому Редисочка.

— Та він уже повірив, що ми — справжні розбійники, — виправдувався Квасолинка.

— Ну то ходімо мерщій, щоб не загубити їхнього сліду, — наказала Редисочка.

Тим часом Морквоу і Шукай бігли слідом за голосами розбійників. А то були не розбійники, а двоє дітей: хлопчик Томатик і дівчинка Картоплиночка. Вони втікали через гущавину і удавали, ніби б’ються між собою. Картоплиночка часом зупинялася і пищала тоненьким жалібним голосочком, так, щоб чув Морквоу:

— Ой рятуйте! На поміч, синьйоре слідчий. Мене захопили розбійники! Благаю… звільніть мене!..

Ви вже, мабуть, і самі здогадалися, що ці діти намагалися заманити і відвести слідчого якомога далі від тієї печери, де переховувалися Цибуліно та його друзі.

Але це було ще не все. Діти задумали утнути з ними іще одну штуку. Від тієї вигадки перший постраждав бідолаха Шукай, а за ним і Морквоу, і сталося це ось як. У ту мить, коли пес майже наздогнав і приготувався вхопити зубами когось із розбійників, щоб як слід провчити, з ним сталося щось неймовірне.

— Ой-ой, куди я лечу! — ледве встиг гавкнути пес і… щез. Його підхопив якийсь зашморг і швиргонув аж на вершечок дуба. Морквоу йшов позаду і не помітив, де пропав його вірний пес.

— Шукай! — гукнув він. Ніякої відповіді.

— Знов, мабуть, погнався за якимось зайцем. От поганець! Служить у мене вже десять років, і я ніяк не відучу його від цих витівок!

Навкруги було тихо, і він знов покликав:

— Шукай! Шукай!

— Я тут, господарю, тут! — жалібно про скавчав пес. Скавчання долітало згори. Слідчий подивився вгору і високо-високо на дубі побачив Шукая.

— Що ти там робиш? — сердито спитав він. — Знайшов час лазити по деревах!.. Чи ми гратися сюди прийшли? Ану, мерщій злазь! Розбійники не будуть нас чекати. Ми зіб’ємося з правильного сліду, то хто ж тоді відніме у них прекрасну полонянку!

— Господарю, дозвольте вам пояснити… — вищав Шукай, марно намагаючись звільнитися.

— І слухати не хочу! Я і без твоєї брехні розумію, що тобі краще ганятися за білкою на дереві, аніж вистежувати розбійників, але я — справжній слідчий. Я — найзнаменитіший слідчий на всю Європу й Америку і не можу тримати у себе на службі такого пустобреха. Та ти ж не минеш спокійно дерева, обов’язково вилізеш нагору! Що й казати, хороший у мене помічник! Але з мене досить. Я звільняю тебе від служби!

— Господарю, дозвольте ж хоч слово сказати!

— Бреши собі скільки хочеш, та я не буду слухати. У мене є важливіші справи. Я не відступлю від свого обов’язку! Прощай, собако! Бажаю тобі знайти веселішу роботу і добрішого господаря. А собі я побажаю знайти серйознішого помічника. Вчора в парку я вже накинув оком на пса, Гавкуном зветься. І він мені сподобався. Такий чесний, скромний і поважний пес!.. От його ніколи не потягне ганяти за білками по гілляках дерев. Тож прощай, невірний собацюго!

Від цих образ бідолашний Шукай залився гіркими сльозами:

— Господарю, будьте обережні, бо і з вами станеться те, що зі мною!

— Не сміши мене! Зроду ще не лазив я на дерево. І я не покину своєї справи, не полізу на дуба, як ти…

Тільки сказав містер Морквоу ці пишні слова, і раптом відчув, як його щось душить — аж подих перехопило. А потім бринькнула якась пружина, і він полетів угору, просто крізь гілля… І опинився біля вершечка того самого дуба, де вже був прип’ятий Шукай. І містер Морквоу повис під самісіньким собачим хвостом. Зашморг міцно прикрутив його до стовбура.

— А що, не я казав?.. — жалібно вищав пес.

Навіть у такому незручному становищі силкувався бідолашний містер Морквоу зберегти свою звичайну поважність.

— Нічого… Нічогісінько ти мені не сказав! Ти мусив застерегти мене від цієї пастки, а то тільки верзякав казна-що!..

Шукай прикусив собі язика і промовчав. Він добре розумів настрій свого господаря і не хотів дратувати його ще дужче.

— От ми і в пастці… — промовив Морквоу. — Поміркуємо тепер, як із неї вирватися.

— Еге-е, це не так легко зробити, — гукнув знизу тоненький голосочок.

«Та це ж голос прекрасної полонянки розбійників», — здивовано подумав Морквоу.

Він подивився вниз, сподіваючись побачити там зграю страшних розбійників з ножами в зубах, а між ними — прекрасну принцесу в сльозах. Та побачив веселу компанію дітлахів, що качалися по траві від сміху.

То були Редисочка, Картоплиночка, Квасолинка і Томатик. Вони весело реготали, обнімалися, танцювали під дубом.

А потім стали кружка і разом заспівали:

Танцюй, танцюй, веселись

Та на дуба подивись.

Пес Шукай і пане слідчий,

До чого ви дожились?

— Синьйори! — загрозливо промовив знаменитий слідчий. — Будьте ласкаві, синьйори, пояснити мені, що означають ваші веселощі?

— А ми не синьйори, — відказав Квасолинка. — Ми — розбійники!

— А я — бідолашна полонянка цих розбійників.

— Зараз же спустіть мене додолу, бо інакше я вживу суворих заходів!

— Суворих, абсолютно! — підгавкнув собака і люто крутнув обрубком хвоста.

— Не думаю, щоб ви могли вжити будь-яких заходів, висячи на дубі, —  сказала Редисочка.

— А ми постараємося, щоб ви там ще довго висіли! — додав Томатик. Містер Морквоу, не знаючи, що відповісти, замовк.

— Так. Мені все ясно, — прошепотів він на вухо псові.

— Ясно, абсолютно! — сумовито згодився Шукай.

— Ми в полоні у цієї зграї хлопчаків, — говорив далі слідчий. — Ах, яке це безчестя для мене! До того ж вони, мабуть, змовилися з тими негідниками, які втекли з в’язниці, і хочуть збити нас зі сліду.

— Змовилися, точно! — згодився пес. — Я тільки дивуюся: як вправно підстроїли вони цю пастку.

Шукай здивувався б іще більше, коли б дізнався, що цю пастку вигадав Вишенька. Справа в тому, що він читав багато книжок про подорожі, мандрівки і з них довідався про різноманітні хитрощі. От він і зважився на таку витівку, цього разу без Цибуліно, і все блискуче йому вдалося.

Тепер він із кущів спостерігав за всіма подіями і був дуже радий.

«Ну от, двох супротивників ми на деякий час приборкали», — подумав Вишенька, радісно потер руки і пішов з лісу.

Редисочка побігла з товаришами до печери, щоб розповісти Цибуліно про все, що сталося. Але вони нікого не знайшли.

У печері було порожньо. І вогнища тут не розпалювали, мабуть, уже днів зо два, бо попіл був зовсім холодний.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Як Цибуліно заприятелював з одним симпатичним Ведмедиком

Повернімось тепер (як то пишуть у книжках) назад, саме на два дні назад. Бо інакше нам не дізнатися про те, що ж там сталося в печері. Кум Гарбуз і кум Суниця ніяк не могли примиритися з пропажею хатини. Вони обоє так полюбили оті сто вісімнадцять цеглин, немов то були сто вісімнадцять їхніх дітей. І тепер це нещастя так зріднило їх, що вони стали справжніми друзями. Кум Гарбуз навіть пообіцяв кумові Суниці:

— Якщо нам пощастить знов заволодіти нашою хатиною, то будемо жити в ній разом.

Кум Суниця зрадів, аж сльози йому на очі навернулися. З того дня кум Гарбуз уже не казав «моя» хатина, а казав «наша» хатина. Так само говорив і кум Суниця, хоча через цю хатину він втратив усе своє багатство: половинку ножиць, прадідівську іржаву бритву та інші дорогоцінні речі.

А одного разу вони навіть посварилися за те, хто з них дужче любить їхню хатину. Кум Гарбуз доводив, що кум Суниця не може так любити хатину, як любить він сам:

— Я все своє життя в поті чола працював, щоб її збудувати.

— Ваша правда, але ви прожили в ній так мало, а я прожив цілісінький тиждень! — доводив своє кум Суниця.

Та ці суперечки ніколи не тривали далі вечора. А увечері треба було не сперечатися, а подумати як захищатися від вовків.

У тому лісі водилися вовки, ведмеді та інші хижі звірі. Тому щовечора нашим друзям доводилося розпалювати біля печери велике вогнище, щоб не допускати близько звірів. Правда, була небезпека, що це вогнище можуть помітити із замку. Та що вдієш. Не даватися ж голодним вовкам на поживу.

А вовки підкрадалися аж до самої печери і кидали пожадливі погляди на куму Диньку. Адже була вона така товстенька і, мабуть, дуже смачна.

— Нічого вам так на мене зиркати! — кричала вона на вовків. — Не діждетесь від мене й пальця.

Вовки були такі голодні, що аж плакали та так уже благали її.

— Динько, та дай же нам хоч один твій пальчик! — казали вони, а самі не насмілювалися наблизитися до вогнища. — Невже тобі шкода одного пальчика! У тебе ж їх цілих десять на руках і ще десять на ногах. А всього аж двадцять!

— Хоча ви й дикі звірі, а арифметику добре знаєте, — кепкувала з них кума Динька. — Та все одно це вам не допоможе!

Вовки сердито гарчали у відповідь, а потім ішли собі геть. Щоб хоч трохи втішитися, вони половили уже всіх зайців у лісі.

Після вовків приходив Ведмедик. Він теж ласим оком поглядав на куму Диньку.

— Ох, як же ви мені подобаєтеся, синьйора Динька, — казав він.

— І ви мені теж подобаєтеся, синьйоре Ведмедику. Та ще дужче я б хотіла покуштувати вашого м’ясця на сковороді.

— Та ну-бо, кумонько! От вас я з’їв би такою, як ви є.

І Ведмедик аж слину ковтав. Цибуліно кинув йому сиру картоплину і гукнув:

— На, підживись трохи!

— Терпіти не можу я цибулі! — відповів сердито Ведмедик. — Від неї одні сльози. І як це люди їдять цибулю?

— Ось послухайте краще мене, Ведмедику, — заспокоював його Цибуліно. — Даремно щовечора ви нас підстерігаєте. Самі знаєте, що це ні до чого. У нас є дуже багато сірників та хмизу Цілих два місяці ми можемо палити вечорами вогнище і не підпускати вас до себе. То, може, не варт нам ворогувати? Чому б нам не стати друзями?

— Де ж то видано, щоб Ведмідь дружив з Цибуліно, з цибулинкою? — бурмотів Ведмедик.

— А чом би й ні? — спитав Цибуліно. — Що тут поганого? Усі на світі можуть стати друзями. Місця на землі всім стане, і для Ведмедів, і для Цибулин.

— Ваша правда. Простору на землі досить. То навіщо ж люди ловлять нас, ведмедів, і садовлять у клітки? Якщо хочете знати, то мод батько й мати зараз сидять у клітці в зоологічному саду, при палаці правителя.

— І мій татко теж в’язень правителя.

Почувши, що батько Цибуліно також перебуває в неволі, Ведмедик полагіднішав.

— І давно він там? — спитав він.

— О, вже багато місяців. Його засудили на довічне ув’язнення. Він не вийде звідти і після смерті, бо його поховають на тюремному кладовищі.

— Так і моїм батькам судилося довічно бути в неволі. На волю вони теж не вийдуть і після смерті, бо загребуть їх у яму в парку правителя.

Ведмедик тяжко зітхнув.

— Що ж, коли хочете, давайте і справді станемо друзями, — згодився він. — Та в нас і нема ніяких причин ворогувати. Мій прадід, славетний Ведмідь Бурмило, розповідав мені, що чув від своїх предків, як то мирно жили всі за стародавніх часів. Люди і ведмеді були друзями, і ніхто не робив нікому зла.

— Ті звичаї ще можуть відродитися, — промовив Цибуліно. — Коли-небудь усі знову стануть друзями. Люди і ведмеді стануть чемними, ввічливими і при зустрічі будуть скидати один перед одним капелюха.

Ведмедик замислився.

— Тоді й мені доведеться купити собі якийсь капелюх. Бо у мене немає, Цибуліно весело розсміявся:

— Та ні! Це тільки так говориться. А ви можете вітатися по-своєму, кланятися або гарненько махати лапою.

Ведмедик граціозно вклонився і помахав лапою. Це так здивувало майстра Виноградинку, що він схопив шило і став чухати собі потилицю.

— Уперше в житті бачу такого чемного ведмедя! — розгублено промовив він. Синьйор Горох за адвокатською звичкою не повірив у цю чемність.

— Щось не дуже я цьому вірю, — застеріг він друзів. — Ведмідь може обдурити.

Але Цибуліно з ним не згодився, відгорнув набік вогнище, і Ведмідь пройшов до печери, не обсмаливши свого кожуха. Цибуліно відрекомендував його всім присутнім як свого друга. Скрипаль Груша саме полагодив свою скрипку і тут-таки дав концерт на честь нового знайомого.

Ведмедик люб’язно згодився потанцювати під його музику, і вони дуже приємно провели цей вечір.

Коли Ведмедик побажав усім на добраніч, щоб іти додому спати, Цибуліно вийшов його провести.

Він не мав звички багато говорити про свої нещастя. Така вже була в нього вдача. Але в цей вечір багато про них думав і зажурився. Цього вечора знов і знов згадував він свого бідолашного батька, і йому захотілося поділитися з Ведмедиком своїм горем.

— Як там живуть у неволі наші батьки? — сумно зітхнув він.

— Про своїх я знаю, — відповів Ведмедик. — Я ніколи не був у місті, але мій приятель Зяблик частенько туди літає і приносить звістки від моїх тата й мами. Каже, що вони день і ніч не сплять, а тільки мріють про волю. А я й не знаю, що таке воля. Краще б вони про мене думали. Адже я їхній син.

— Воля — це означає жити без хазяїв, — пояснив Цибуліно.

— Та правитель не дуже злий господар. Зяблик розповідав, що моїх тата й маму годують досхочу і вони навіть розважаються, дивлячись на людей, які день у день вештаються біля клітки. Правитель зі своєї ласки помістив їх там, де можна бачити багато-багато людей. А проте вони хотіли б повернутися до лісу. Та Зяблик каже, що це неможливо, бо їхню клітку зроблено із дуже міцних залізних ґрат.

Цибуліно тільки зітхнув.

— Про це і я знаю. Коли я ходив до тюрми на побачення з татом, я дуже уважно оглядав мури і зрозумів, що звідти втекти неможливо. І все ж я пообіцяв моєму таткові рано чи пізно звільнити його. І коли буду готовий, спробую.

— Бачу, що ти — хоробрий хлопчик, — сказав Ведмедик. — Я і зараз готовий іти визволяти моїх рідних, та не знаю дороги до міста. Боюсь заблукати.

— Слухай-но, — раптом спинив його Цибуліно, — ніч тільки почалася. Якщо ти згоден повезти мене на спині, то ще до півночі ми будемо в місті.

— А що ти там робитимеш? — тремтячим голосом запитав Ведмедик.

— Знайдемо твоїх рідних. Може, і мені пощастить побачити мого тата.

Ведмедика не треба було просити двічі: він присів, Цибуліно скочив йому на спину, і вони помчали до міста.

Цибуліно вказував шлях:

— Праворуч! — командував він. — Ліворуч! Туди, поза тим будинком! Тихіше, ось міська брама. До зоологічного саду — туди! Обережно, потихеньку!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Тюлень — базіка язикатий

У зоологічному саду стояла глибока тиша. Сторож спав у загороді для слонів, поклавши собі під голову кінець слонячого хобота. Спав він так міцно, що не прокинувся, коли Цибуліно з Ведмедиком тихенько постукали у ворота.

Слон обережно переклав голову сторожа на купку соломи, про стяг хобота до воріт, відімкнув і стиха пробурмотів:

— Увійдіть…

Двоє друзів озираючись увійшли.

— Доброго вам вечора, синьйоре Слон, — чемно привітався Цибуліно. — Пробачте, якщо ваша ласка, що ми турбуємо вас у таку пізню годину.

— Дарма, прошу, — відповів Слон. — Я ще не спав. Пробував відгадати, що сниться моєму сторожеві. Завжди, коли він спить тут, я намагаюсь відгадати його сни. Адже по його снах можна взнати — хороша він людина чи нехороша.

Цей Слон був старий індійський філософ. В його голові завжди роїлися чудернацькі думки.

— Просимо вашої поради, бо знаємо, який ви мудрий, — казав далі Цибуліно. — Чи не порадили б ви нам, як можна звільнити з клітки тата і маму оцього Ведмедика, мого друга?

— Що ж, я міг би вам це сказати… Та навіщо? В лісі не краще, ніж у клітці. У клітці не гірше, ніж у лісі. Отже, по-моєму, виходить, що кожен мусить залишитися на своєму місці.

Несподівано настрій Слона змінився і він промовив:

— Та коли ви так цього бажаєте, то скажу. Ключ від ведмежої клітки лежить у кишені ось цього чолов’яги, мого сторожа. Спробуємо не розбудити його і витягти ключ. Мій сторож спить міцно. Не почує.

Цибуліно і Ведмедик сумнівалися, що хоботом можна зробити таку тонку справу. Але Слон так спритно і делікатно діяв своїм довжелезним гнучким хоботом, що сторож і не поворухнувся.

— Нате вам ключа! — сказав Слон. — Та не забудьте ж потім принести його мені.

— Будьте певні і прийміть нашу найщирішу подяку, — прошепотів Цибуліно. — А ви не бажаєте втекти звідси разом з нами?

— Якби я хотів утекти, то не чекав би вашої появи і допомоги. Бажаю успіху!

Він знов обережно поклав голову сторожа собі на хобот і став тихесенько колисати. Хотів міцно приспати його, поки наші друзі роблять свою справу.

Цибуліно і Ведмедик вислизнули із слоновника і попростували до ведмежих кліток. Та не встигли вони ступити кількох кроків, як їх покликав чийсь голос:

— Гей, ви!

— Ш-ш-ш! Хто там? — озвався переляканий Цибуліно.

— Ш-ш-ш! Хто там? — передражнив той самий голос.

— Не піднімай галасу, сторожа розбудиш! А невідомий голос знову перекривив:

— Не піднімай сторожа, галас розбудиш!.. Ох, дурень я, дурень! — додав голос, — Я все переплутав!

— Та це ж Папуга! — прошепотів Цибуліно до Ведмедика. — Він повторює усе, що чує. Але він зовсім не розуміє ні того, що чує, ні того, що сам говорить. Через це він усе плутає.

Проте Ведмедик не хотів ображати Папугу і ввічливо спитав:

— Скажіть, цією доріжкою можна дійти до клітки з ведмедями?.. Папуга все переплутав:

— Скажіть, цією кліткою можна дійти до доріжки з ведмедями?.. Ох, який я дурень, знову все переплутав!

Видно було, що від нього нічого не доб’єшся, і наші друзі тихенько пішли далі. Аж ось із клітки до них озвалася Мавпа:

— Послухайте, синьйори, послухайте…

— Нам ніколи! Ми страшенно поспішаємо! — відповів Ведмедик.

— Хоч одну хвилинку! Ось уже два дні і дві ночі я гризу цей горіх і ніяк не можу розгризти. Допоможіть мені!

— Добре! Коли йтимемо назад! — відказав Цибуліно.

— Ви мене дурите, — похитала головою Мавпа. — Та і я теж вас обдурила. Хі-хі-хі… Навіщо мені цей горіх і всі горіхи на світі? Я б хотіла знову бути у моєму рідному лісі, плигати собі з гілки на гілку і влучати кокосовими горіхами в голову якого-небудь мандрівника. Хі-хі-хі… А навіщо тепер горіхи, коли я в клітці, а там у лісі нема кому кидати горіхи в голови мандрівників? І для чого потрібні мандрівники, коли нікому влучати їм у голови кокосовими горіхами? Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє влучала горіхом у голову мандрівника. А в того мандрівника голова була голомоза і червона… В неї так було добре ціляти.Хі-хі-хі… А то ще було…

Та Цибуліно і Ведмедик були вже далеко і не чули, що там далі плеще Мавпа.

— Ці мавпи якісь пришелепуваті,- говорив Цибуліно Ведмедикові. — Тільки й знають молоти язиком казна-що. Починають про одне, а далі таке верзуть, що не вгадаєш, який буде кінець їхньої балаканини. А проте мені шкода цієї бідолашної Мавпи. Чому вона не спить уночі? Ти думаєш — тому що не може розлущити горішок? Ні, не тому. Вона сумує, бідненька, за своїм рідним лісом…

Лев теж не спав. Він байдуже зиркнув на наших друзів, але і не’ ворухнув головою, щоб подивитися, куди вони прямують. Його зовсім не цікавили людські справи.

Так без жодних перешкод дійшли наші друзі до ведмежої клітки. Бідолашні старенькі ведмеді — тато й мама — одразу впізнали свого синочка, радісно про стягли до нього крізь грати свої лапи.

Поки вони цілувалися, Цибуліно поспішив відімкнути клітку і сказав:

— Та годі уже вам лизатися. Клітку я відчинив, і якщо ви не вискочите з неї, поки не прийшли сторожі, то не бачити вам волі!

Коли старі ведмеді вийшли з клітки, вони знов кинулися обнімати свого клишоногого синочка. Тепер між ними уже не було ґрат. У Цибуліно аж сльози на очі навернулися.

«Бідолашний мій тату! — подумав він. — Я теж без кінця цілуватиму тебе, коли мені пощастить тебе звільнити…»

— А тепер, — мовив він, — нам треба поспішати!

Але старі ведмеді зажадали спершу попрощатися з родиною білих ведмедів, які мешкали біля басейну, потім їм захотілося заглянути до жирафи. Та вона вже міцно спала.

Чутка про втечу бурих ведмедів хутко облетіла весь зоологічний сад, бо вони мали тут багато друзів. Але були в них і недруги. Так, наприклад, страшенно не любив їх Тюлень. Всім відомо, що ворожнеча між тюленями і ведмедями існує з давніх-давен. Отож Тюлень навмисне почав так пронизливо ревти, що сторож тієї ж миті прокинувся.

— Що сталося? — спитав він у Слона.

— А хто його знає? — відповів старий мудрець. — Та і що взагалі може на світі статися? Ніколи і нічого нового не буває, то ж і цієї ночі не може статися нічого нового. То ж тільки в кіно щохвилини на екрані з’являється щось нове!

— Може, й так, — згодився сторож, — але, про всяк випадок, я погляну, що там скоїлося. І тільки-но вийшов він із слоновника, — так і зіткнувся з нашими втікачами.

— Тривога! — зарепетував він. — На поміч!

Сторожі прокинулися і оточили весь сад. Втеча стала неможливою. Цибуліно і троє ведмедів кинулися у ставок і присіли у воді, так що одні тільки голови визирали. Але ж як їм не пощастило! Вони попали саме у той ставок, де жив Тюлень.

— Хе-хе-хе! — почувся за їхніми спинами злорадний смішок.

Це був Тюлень своєю власною персоною.

— Шановні синьйори, дозвольте мені трішки посміятися, — сказав він. — Хе-хе-хе! Хе-хе-хе!

— Тихіше, синьйоре Тюленю, — попрохав його Цибуліно, ловлячи дрижаки в холодній воді. — Ми розуміємо, що вам весело. Але чи хороше так голосно реготати над нами саме тепер, коли нас шукають?

— Оце-то мене і звеселяє! Саме тепер я і покличу сторожу, щоб вас усіх тут переловили!

І справді, Тюлень голосно покликав сторожа з його помічниками.

Не встигли наші друзі і оком змигнути, як їх усіх витягли з басейну. Сторожі дуже здивувалися з того, що ведмедів знайшли не двох, а трьох. Та ще ширше роззявили вони роти, як витягли з води іще одне створіння невідомої породи, яке до того ж заговорило по-людськи:

— Синьйоре стороже, це якесь непорозуміння! Адже ж я — не ведмідь!

— Я й сам бачу! Але що ти робив у басейні?

— Я купався.

— Ах так? То плати штраф, бо у цьому басейні купатися суворо заборонено!

— Але у мене немає з собою грошей. Та коли ваша ласка…

— Ніяких ласк! — гаркнув сторож. — Посидиш у клітці з Мавпою, аж поки заплатиш штраф. А потім побачимо, що з тобою робити.

Мавпа зустріла нового пожильця дуже привітно і відразу ж почала лопотіти без ладу і складу:

— Я розповідала вам про мандрівника з червоною поголеною головою, — торохтіла вона, гойдаючись на власному хвості. — А якщо я кажу вам, що голова у нього була червона, то, повірте мені, що це — чистісінька правда! Адже ж я ніколи не брешу. Тобто бува, що й збрешу, коли треба. Бачте, інколи мені дуже подобається прибріхувати. Мені брехня на смак така солоденька… мов цукерочка. Бувало…

— Стривайте! Чи не можна відкласти до ранку ваші правдиві теревені? — попрохав Цибуліно. — Я б хотів заснути, бо страшенно втомився.

— То, може, заспівати вам колискової? — запропонувала Мавпа.

— Ні, дякую. Я і так засну…

— То вкрити вас ковдрою?

— Та у вас же немає ніякої ковдри.

— Ваша правда, — пробурчала Мавпа. — Це я сказала просто так, із ввічливості… Та коли вам не потрібна ввічливість, то й не треба.

З цими словами Мавпа сердито повернулася до нього спиною і замовкла. Даремно чекала вона, що Цибуліно попросить її обернутися. У клітці було тихо. Ні звуку… Мавпа озирнулася і побачила, що хлопчик міцно спить. Вона ще дужче образилася на нього, лягла собі в куточку і стала пильно стежити за своїм сусідою.

Цілих два дні прожив Цибуліно у клітці з Мавпою. І це страшенно зацікавило дітей, що приходили до зоологічного саду, бо вони ніколи ще не бачили мавпи у людському одязі.

Аж на третій день Цибуліно пощастило послати Вишеньці записку. Вишенька з першим ранковим поїздом приїхав до міста, заплатив за Цибуліно штраф і таким чином визволив його з клітки.

Першим словом Цибуліно було: чи не сталося чого з його друзями в печері? Як страшенно стривожився він, коли почув, що вони щезли невідомо куди.

— Нічого не розумію! — знизав плечима Цибуліно. — Адже в печері їм було так хороше! Що могло примусити їх піти звідти?

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Про чудернацький поїзд та про інше

Щоб дістатися до замку, Цибуліно і Вишенька сіли на поїзд. Чекайте, я ж іще не сказав вам, що то був за поїзд! А то був чудернацький поїзд! Мав лише один вагон, і всі місця в ньому були біля вікна. Сиди біля вікна і дивись скільки хочеш. Для дітей — просто рай! Та це був рай і для надто гладких пасажирів. Для них були зроблені в сидіннях заглибини ззаду і приладжені полички для черева спереду. Товстун сідав у заглибину, клав черево на поличку і їхав собі посвистуючи.

Коли Цибуліно і Вишенька сідали в поїзд, раптом почувся голос ганчірника Квасолі:

— Сміливіше, синьйоре бароне! Ще одне зусилля, і ми пропхаємось у вагон!

І справді, то сам барон Апельсин силкувався влізти до вагона, а його величезне пузо ніяк не влазило. Бідолашний Квасоля підпихав його на східці ззаду, та нічого не міг вдіяти з такою ваготою. Покликали двох вантажників на підмогу, але і втрьох вони зуміли підняти барона лише на одну приступку. Нарешті прибіг сам начальник станції. А свистка з рота витягти він забув і від натуги ненароком як свиснув. Машиніст на паровозі подумав, що то сигнал, і ввімкнув тягу. Поїзд рушив.

— Стій! Стій! — загукав начальник станції.

— Ой рятуйте! Рятуйте! — зарепетував Апельсин.

Але Апельсинові повезло. Паровоз так сильно рвонув уперед, що Апельсина проштовхнуло всередину вагона. Він полегшено зітхнув, улаштував зручно своє пузо на поличці і, не гаючись, розгорнув пакунок із їжею. Там було ціле смажене ягня.

У цій метушні Цибуліно і Вишенька непомітно прошмигнули у вагон.

Протягом усієї мандрівки барон ласував своїм смаженим ягням і більш нічого не помічав. А Квасоля одразу ж запримітив хлоп’ят. Вишенька тільки приклав пальця до вуст, мовляв, «мовчи!». Квасоля підморгнув йому, мовляв, «мовчу!».

Я почав був розповідати вам про цей чудернацький поїзд, і цю оповідь урвала поява Апельсина.

Так-от, у цьому поїзді був якийсь дивакуватий машиніст. Він добре знав свою справу, а до того ж був мрійник. Оце їде, бувало, повз квітучі луки, раптом спинить поїзд і йде собі збирати квіти. Особливо подобалися йому волошки та фіалки. Назбирає, бувало, цілий букет…

А пасажири як зчинять лемент.

— Чого стоїмо? Будемо ми їхати чи ні?

— І що це за поїзд? Поверніть нам гроші за квитки!

— Чи не квітами замість вугілля живиться ваш паровоз? — питав машиніста якийсь жартун.

І контролер у цьому поїзді був зовсім не такий, як усі контролери. Люб’язний такий чолов’яга… Коли погода бувала туманна, пасажири нарікали на те, що не видно їм довколишніх краєвидів.

— Ну що це за залізниця! — ремствували вони. — Дивишся-дивишся у вікно — і нічого не бачиш! Сидиш, ніби в закритому чемодані!

Тоді контролер ставав позад пасажирів і починав терпляче та люб’язно описувати їм те, що закривав туман. Знав напам’ять усю дорогу, і йому не треба було бачити те, про що він розповідав.

— Он там, праворуч, — казав він, — переїзд. Зараз там стоїть дочка залізничного сторожа з червоним прапорцем у руці. Вона вродлива, така білява, у синій сукні.

Пасажири дивилися праворуч, і хоч не бачили нічого, крім густого туману, але задоволено всміхалися.

— Зараз ми наближаємося до озера. Воно — просто перед нами, — провадив далі контролер. — Воно велике, на ньому видно острівець і човен. Човен пливе під червоним вітрилом. Вітрило прямокутне, на самісінькому вершечку щогли майорить синій прапорець. Озеро сьогодні спокійне, на поверхні плавають рибки, і їх ловлять пташки. Хвилі блакитного кольору.

Пасажири дивилися і не бачили нічого, крім хвиль сірого туману, та все одно були задоволені і всміхалися.

Барон Апельсин їхав цим поїздом саме для того, щоб слухати розповідь про довколишню місцевість. Адже він був такий ледачий і так захопився їдою, що йому не хотілося дивитися у вікно. Йому більш подобалося жерти смажене ягня, ласувати, заплющивши очі, під монотонну лагідну розповідь контролера.

— Ліворуч від нас пасеться отара овечок. Всі вони білі, серед них тільки одне ягнятко чорненьке. Воно весело вистрибує на моріжку. Воно вишукує собі якісь смачні квіточки, бо ще не знає, яка ж то смачна зелена травиця. А у собаки-вівчарки на шиї висить маленький дзвіночок. О!.. Чуєте? — І справді, чути було дзвіночок: дзень… дзень… дзень…

Пасажири почули дзвіночок і переконалися, що контролер каже тільки правду. Цибуліно і Вишенька прислухалися до розповіді контролера і потроху забували про свої тривожні думки.

Та й хто може не забути про свої турботи, коли так ласкаво заколисує поїзд, а повз вікна пробігають дерева, косогори, хатини… А тим більш, коли не видно нічого, крім сивого туману, та знаєш, що все це є і ніхто-ніхто не зможе його відібрати…

Уявіть собі, як добрий контролер розповідає про все, що минає поїзд… І ніби від якихось чар розпливається сірий туман, і ти бачиш усе-усе, про що розповідає лагідний сумовитий голос.

Та залишмо на часинку двох наших друзів, які зручно влаштувалися під самісіньким носом у барона Апельсина, сп’янілого від аромату смаженого ягняти. Подивімося тепер, що діється в іншому місці.

У той самий час, коли поїзд проїжджав повз ліс, якийсь дроворуб звільнив нарешті містера Морквоу і Шукая, що вже цілих три дні висіли припнуті до вершечка дерева.

Тільки-но розправили вони задубілі руки й ноги, зразу взялися за свої розшуки.

Дроворуб зачудовано провів їх очима і заходився рубати дуба, як раптом сюди надійшов цілий взвод поліцаїв Лимончиків під командою офіцера Лимона.

— Стій! — наказав Лимон дроворубові.

Дроворуб випустив з рук сокиру і виструнчився перед офіцером.

— Вільно! — скомандував офіцер. Дроворуб став вільно. — Чи ти не бачив тут часом двох осіб, тобто людину з собакою?

Справа в тому, що всі у замку дуже стривожилися, коли пропали Морквоу і Шукай, ото й вирядили цілий взвод поліцаїв на розшуки.

Дроворуб, як і всі бідні люди, не дуже вірив поліції. Оті двоє, що були прив’язані на дубі, поводилися дуже дивно…

Тільки-но він їх відв’язав, як вони припали вухом до землі, прислухалися, а потім кудись побігли. Дроворубові вони здалися якимись придуркуватими. Але нізащо в світі не видав би він їх поліцаям. «Якщо Лимончики шукають їх, щоб заарештувати, то це, мабуть, неабиякі молодці», — подумав дроворуб.

— Та вони пішли о-он туди, — відповів він, показуючи рукою напрям, протилежний тому, куди побігли Морквоу і Шукай.

— Чудово! — зрадів офіцер. — Зараз ми їх наздоженем. Струнко!

Дроворуб знов перед ним виструнчився і відкозиряв. Поліцаї побігли туди, куди вказав дроворуб, а той знов заходився рубати дрова.

Не пройшло і чверті години, як дроворуб знов почув кроки, і перед ним з’явився цілий гурт.

То прийшли майстер Виноградинка, кум Гарбуз, кум Суниця, Горох і кума Динька. Всі вони в один голос спитали дроворуба, чи не бачив він Цибуліно.

— Не знаю я вашого Цибуліно, — відповів дроворуб, — і ніякий хлопчик тут не проходив.

— Коли він вам зустрінеться, то скажіть йому, будь ласка, що ми вже третій день його розшукуємо, — попрохав майстер Виноградинка. Дроворуб зрозумів, що це був старший у гурті.

Ще через годину, коли підрубаний дуб от-от мав упасти, із гущавини вийшли Цибуліно і Вишенька. Річ у тім, що Вишенька вирішив поки що не вертатися до замку, а допомогти Цибуліно знайти друзів. Дроворуб розповів їм про появу експедиції на чолі з майстром Виноградинкою. Тепер Цибуліно зрозумів, що друзі теж шукають його.

Нарешті з’ясувалося, куди так таємниче зникли вони з печери три дні тому.

До вечора в дроворуба було ще багато зустрічей.

Перша з’явилася Редисочка та інші діти. Вони також шукали Цибуліно.

Потім приплентав сам синьйор Помідор у супроводі синьйора Петрушки. Вони були певні, що Вишеньку вкрали втікачі, і самі подалися на розшуки.

Та цього незвичайного дня бідолашному дроворубові було ще чим дивуватися. Уже надвечір почувся цілий оркестр дзвіночків.

Дроворуб перш подумав, що то повертаються назад ті поліцаї, яких він бачив уранці. Але цього разу до лісу завітав сам принц Лимон.

Принц дуже непокоївся тим, що не повертаються назад його Лимончики, і сам поїхав їх розшукувати. З собою в карету він запросив обох графинь Черешень, і ті зраділи, бо подумали, що їдуть на полювання.

Дроворуб хотів був сховатися. Він добре знав, що біднякові краще не попадатися принцові на очі, бо нічого хорошого з цього не може бути.

Але один з найстарших лимонних офіцерів, що сидів у кареті поруч з принцом, запримітив дроворуба і гукнув до нього:

— Гей ти, голодранцю!

— Слухаю, ваша світлосте… — пробелькотав дроворуб.

— Чи не бачив ти у лісі взводу поліцаїв?

Як ви знаєте, дроворуб бачив не тільки поліцаїв, а й багато інших людей. Та йому було добре відомо: коли розмовляєш з Лимоном, то краще нічого не знати й не відати. І сказав, що нікого-нікогісінько не бачив і нічого не знає. А скажи він що-небудь, то його почнуть допитувати та чого доброго ще винним зроблять і до в’язниці запроторять. Коли ж нічого не знає, то питати нема чого.

Карета рушила далі і зникла у тому напрямі, куди ранком пішли поліцаї.

Швидко надходив вечір. Щоб не розтягувати нашої оповіді, скажемо, що раптом стало темно. Темрява просто-таки необхідна для оповідей про пригоди, особливо тоді, коли в них когось ловлять або шукають.

І справді, в цей час, коли на ліс спадає темрява, у нашій оповіді все стає ніби грою в лови. У такій грі меткого ніхто не дожене, а роззява нікого не впіймає. Тепер усі від когось утікали або когось ловили. Морквоу і Шукай шукають втікачів. Лимончики шукають Морквоу і Шукая. Принц Лимон шукає своїх Лимончиків. Майстер Виноградинка і його друзі рушили на розшуки Цибуліно, а Цибуліно і Вишенька розшукують майстра Виноградинку. Редисочка шукає Цибуліно. Синьйор Помідор і синьйор Петрушка шукають Вишеньку.

Розшуки йдуть навіть під землю, а ви про це й не подумали.

Там бідолашний Кріт шукає всіх зразу. Напередодні він прорив хід до печери, у якій ховалися наші втікачі, і знайшов там таку записку: «Цибуліно зник. Ідемо на розшуки. Коли що-небудь дізнаєтесь, сповістіть нас».

Прочитав Кріт цю записку та як почав рити у всі боки ходи!.. Він не раз чув, як над його головою ходили, бігали, тупотіли люди — поодинці, і цілими юрбами.

Але ходили вони хутко. І тільки-но висовував Кріт свій ніс поверх ґрунту, як нікого вже й близько не було.

«Це справді схоже на острів Пітера Пена», — подумав Кріт.

Він чув розповіді про цю славетну особу і про острів, де нібито кожен ганявся за самим собою, мов хотів спіймати самого себе за хвіст.

Цієї ночі тільки вовків зовсім не було чути в лісі. Вся оця метушня здавалася їм якоюсь великою облавою мисливців. Тож вони позабивались у свої схованки і навіть носа не показували надвір.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Герцог Мандарин і жовта пляшка

Коли графині Черешні, сподіваючись на цікаве полювання, поїхали до лісу, барон Апельсин і герцог Мандарин залишилися єдиними господарями у замку Якщо не рахувати челяді, на весь замок вони залишилися тільки удвох.

Відсутність господинь перший помітив герцог Мандарин. За своєю звичкою, він миттю скочив на підвіконня і почав погрожувати, що кинеться сторч головою і на смерть розіб’ється об підлогу, якщо… Але слухати його було нікому.

«Дивно, — подумав герцог, колупаючи пальцем у носі. — Чому так довго ніхто не біжить мені на допомогу? Може, я не досить голосно кричав?»

Він іще трохи поверещав, і знов ніхто не прийшов. Тоді він пішов до барона.

— Дорогий кузене, — сказав він, входячи до кімнати.

— М-м-м… — промимрив барон і виплюнув курячу кістку, яка стала йому поперек горла.

— Чули новину?

— А що? Може, до курника привезли нових курей? — жваво запитав барон. Учора він з жахом дізнався про те, що поїв усю птицю, яка була при замку…

— Та які там кури! — розсердився герцог. — Ми залишилися тут самі-самісінькі. Нас кинули напризволяще! Замок спорожнів!

Ця новина стривожила барона.

— А хто ж приготує нам вечерю?

— Ах, вас тільки вечеря цікавить!.. А чому б нам не скористатися з відсутності наших любих кузин Черешень, щоб оглянути льохи під замком? Я чув, що там є вина найкращих сортів.

— Та що ви кажете? — обурився барон. — Нам подають на стіл найгірше вино, від якого мене щодня мучить гикавка!

— Ото ж бо й є! — сказав герцог. — Вас частують поганеньким вином, а найкраще тримають у льоху і п’ють собі потай.

Правду казати, герцога не дуже цікавило вино. Йому хотілося оглянути без перешкод підземелля. Він не раз чув, що десь там у стіні графині замурували скарби покійного графа Черешні.

— Коли це справді так, як ви кажете, то не завадило б поглянути, що там у льоху, — згодився ображений барон. — Наші кузини недобре чинять, приховуючи від нас свої найкращі вина. Ми повинні допомогти їм стати щедрішими. Я вважаю це найпершим обов’язком!

— То, може, краще відпустили б ви сьогодні вашого попихача Квасолю? — прошепотів герцог баронові на вухо. — Тоді ми лише удвох пішли б до льоху… Я сам везтиму вашу тачку.

Барон одразу погодився, і Квасоля одержав на цілий день відпустку.

Але ви запитаєте, чому, ж герцог не пішов до підземелля сам-один, якщо він хотів знайти заховані скарби? А тому, що коли б їх там застукали, він міг би звернути все на барона Апельсина. Він заздалегідь придумав таке виправдання:

«Мені мимоволі довелося супроводити барона. Його страшенно мучила спрага, і він шукав вина».

Все це герцог добре продумав і повіз тачку, на яку барон поклав своє черево. Тачка була страшенно важка, та, на щастя, їм треба було спуститися лише на кілька східців униз.

Про те, як вони будуть вилазити назад, герцог поки що не клопотався. «Якось-то буде», — подумав він.

Під вагою баронового черева тачка так швидко покотилася вниз східцями, що, коли б нижні двері були зачинені, барон і герцог розбилися б ущент. На їхнє щастя, двері були розчинені навстіж, і герцог помчав поперед тачки між двома рядами величезних барил, загромаджених тисячами найрізноманітніших пляшок, які поприпадали пилом.

— Стійте! Стійте! — кричав барон. — Бачите, яка тут благодать!

— Далі, вперед! — відповів герцог. — Там далі є ще кращі вина.

Барон тільки ледве встигав очима кліпати, як праворуч і ліворуч миготять цілі полиці барил, батальйони пляшок, барилець, бутлів, баклаг… Він мало не плакав.

— Прощайте, прощайте, мої любі! — зітхав барон. — Прощайте, не можу всіх вас випити!

Нарешті герцог відчув, що тачка котиться повільніше і вже можна спинитися. До того ж він помітив збоку вузький прохід між барилами і в кінці його — невеличкі дверцята.

Барон зручно вмостився долі, простягав руки праворуч, ліворуч, хапав по дві пляшки зараз, затички витягав зубами. А зуби у нього від безупинного жування були мов залізні. І барон пив, пив і пив, вихиляв пляшку за пляшкою. Спинявся тільки для того, щоб відсапнути.

Герцог трохи подивився на нього, а потім тихцем ступив до маленьких дверей.

— Куди ж ви йдете, дорогий кузене? Чому не хочете пригоститися винцем? — запитав барон.

— Я шукаю для вас вина найкращої марки. Он, здається, уже знайшов.

— Спасибі вам за ваші турботи, — пробулькотів барон, захлинаючись вином. — Ви напоїли спраглого, то й самі ніколи не вмрете від спраги.

Дверцята, які знайшов герцог, були без замка.

— Дивно, — крізь зуби пробурмотів герцог. — Може, тут є якийсь потайний замок? Сантиметр за сантиметром оглядав він дверцята, шукаючи потайного замка, але так нічого і не знайшов. Дверцята не відчинялися.

Тим часом барон уже спорожнив пляшки, які були в нього під руками, і теж посунув у той самий прохід, до дверцят. А герцог аж упрів коло тих дверцят.

— Що ви тут робите, любий кузене?

— Хочу відчинити оці двері. Гадаю, що саме за ними сховано найсмачніші вина. Я так хочу відчинити ці двері…

— Не варто так хвилюватися! Подайте мені краще он ту пляшку з жовтою етикеткою. Вам же це неважко, ви такий моторний. Мабуть, це якесь китайське вино, а я ніколи такого не куштував.

Герцог пошукав очима пляшку, яка сподобалася баронові. Побачив. То була така сама за розміром і формою пляшка, як і інші. Тільки кольором відрізнялася. На всіх пляшках були червоні етикетки, а на цій — жовта. Лаючи в думці пожадливість барона, герцог простяг руку щоб взяти пляшку…

Дивно!.. Пляшка неначе приросла до полиці.

— Та вона немов свинцем налита! — здивувався герцог.

А коли смикнув дужче… таємничі дверцята поволі повернулися на завісах і відчинилися. Барон розгублено дивився на це все і раптом скрикнув:

— Мандарине! Мандарине! Це не пляшка. Це — ключ! Бачите, ви відчинили таємничі двері!

«Так от у чому тут річ», — подумав герцог. Але він не встиг додумати. Двері широко відчинилися, на порозі з’явилася якась невеличка постать.

Чемний поклін і дзвінкий, мов срібло, голосок скрикнув:

— Добридень, синьйори! Дуже вдячний вам за вашу ласку! Цілих три години намагався я відчинити ці двері і не міг. А як ви дізналися про те, що я з’явлюся саме тут?

— Вишенько! — в один голос крикнули барон і герцог.

— Любий мій Вишенько! Підійди до мене, я тебе поцілую! — додав барон. Від вина він став дуже добрий.

Герцог, навпаки, не дуже зрадів.

«Чого тиняється тут цей шибеник?» — роздратовано подумав герцог. Його вже душила злість. Та він не хотів цього показати і привітно промовив:

— Любий мій Вишенько, ми дуже раді, що стали тобі в пригоді.

Раптом Вишенька насупився і різко сказав:

— Але ж я не сповіщав вас про те, що прийду до замку цим таємним ходом. І, крім вас, нікого в замку зараз немає. То, виходить, ви пробралися до підземелля з якимось недобрим наміром! Ну, про це ми ще поговоримо, а тепер дозвольте познайомити вас із моїми друзями.

Вишенька відступив, і повз нього у двері увійшли один за одним усі його друзі: Цибуліно, Редисочка, майстер Виноградинка, кум Гарбуз, адвокат і всі інші.

— Та це ж ціла навала! — скрикнув спантеличений Мандарин.

Це справді було схоже на навалу, і затіяв її сам Вишенька. Після довгих блукань лісом всі наші друзі нарешті зібралися разом і зрозуміли, що всі їхні вороги теж у лісі. Тільки барон і герцог залишалися в замку. Вишенька знав таємний хід до підземелля і запропонував захопити замок, цю ворожу фортецю.

Як ви самі бачили, ця справа вдалася цілком. Герцога вони замкнули в його власній кімнаті і доручили стерегти ганчірникові Квасолі.

А барона покинули самого в льоху, бо ніхто не мав бажання тягти його вгору по сходах.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Як містер Морквоу став іноземним військовим радником

Коли настав вечір і графський замок оповила темрява, дехто з наших друзів почав тривожитися.

— Що ж ми будемо робити далі? — допитувалася кума Динька. — Не годиться нам довго тут баритися. Є в нас свої домівки, свої турботи…

— А ми і не збираємося лишатися тут назавжди, — відповідав Цибуліно. — Вступимо з ворогом у переговори і зажадаємо для всіх нас тільки одного: волі. І коли побачимо, що нікому з нас не загрожує ніяка небезпека, тоді ми самі підемо з замку.

— Так-то воно так, — згодився Горох, — але як ми будемо захищатися? Оборона такого великого замку — це складна воєнна операція. Для цього необхідно знати воєнні науки — стратегію, тактику, балістику…

— А що воно таке — балістика? — занепокоїлася кума Динька. — Ох, синьйоре адвокате, не лякайте мене такими незрозумілими словами!

Горох трохи позеленів від сорому і сказав:

— Я тільки хочу звернути вашу увагу на те, що в нас немає жодного генерала. А хіба ж можна воювати без генералів?

— Он у лісі зараз не менш сорока генералів, і вони не здатні були нас переловити, — відповів Цибуліно.

— А! Якось-то буде! — буркнув Горох. Від однієї думки про довготривалу облогу, про оборону без генерала — знавця стратегії, тактики, балістики — його кидало то в жар, то в холод.

— І гармат ми не маємо, — обережно вставив своє слово кум Гарбуз.

— І кулеметів не маємо, — додав кум Часник.

— І рушниць не маємо, — додав майстер Виноградинка.

— Матимемо, матимемо все, що потрібно, — заспокоював їх Цибуліно. — Тільки не треба марно хвилюватися. А тепер, по вечері, чому б нам не лягти спати?

Всі полягали спати. На широченному ліжку Апельсина вклалося аж семеро, ще й для восьмого стало б місця. А кум Гарбуз і кум Суниця пішли спати до своєї хатини. Тепер вона стояла у парку біля хвіртки.

Пес Гавкун, якого недавно знов поселили в хатині, зустрів їх непривітно. Але цей собака завжди поважав закони. Тому він визнав, що ця хатина йому не належить, і згодився перейти на ночівлю до своєї старої собачої буди.

Кум Гарбуз умостився біля віконечка, кум Суниця ліг у нього в ногах, і обом було дуже зручно.

— Яка чудова тиха ніч, — мовив кум Суниця. — А он, дивіться, мабуть, ракети пускають…

І справді, принц Лимон звелів пускати над лісом ракети, щоб розважити графинь. Де ж він узяв ракети? А просто звелів прив’язувати по двоє Лимончиків до жерла гармати і палити в небо. Йому дуже подобалося, як Лимончики літали в піднебессі.

Нарешті синьйор Помідор не стерпів, наблизився до принца і прошепотів йому на вухо:

— Ваша світлосте! Так ми скоро все військо у небо вистріляємо!

Тоді принц звелів припинити цю розвагу і тільки зітхнув:

— Шкода! А мені це так подобалося!

— Бачите, — сказав кум Гарбуз, виглядаючи у віконечко, — у лісі вже перестали пускати ракети.

Принц Лимон велів перерахувати поліцаїв, що залишилися живими. Треба було з’ясувати, чи вистачить їх для дальшої погоні за втікачами. Залишилося їх ще чимало. Проте довелося відкласти розшуки до ранку.

Принц звелів нап’ясти для графинь розкішний намет, але від збудження Черешні ще довго не могли заснути.

Опівночі синьйор Помідор вийшов прогулятися, щоб хоч трохи заспокоїтися. (Я й забув вам сказати, що від цього безглуздого пускання ракет він вкрай розхвилювався.)

«Ах, яка то дурість — змарнувати на ракети таких молодцюватих Лимончиків!» — думав він.

Ось піднявся Помідор на високий косогір, бо хотів поглянути, чи не запалять втікачі на ніч вогнище. А замість вогнища побачив ясне світло у вікнах замку.

«Мабуть, барон і герцог розважаються, — сердито подумав синьйор Помідор. — Ну, начувайтеся! От тільки переловимо втікачів, розправимося з Цибуліно, треба буде якось викишкати цих дармоїдів».

Помідор дивився на освітлений замок, і з кожною хвилиною його лють все зростала і зростала.

«Ах ви ж ледацюги! — роздратовано думав він. — Грабіжники з великого шляху! От розорять цих пришелепуватих старих графинь, і мені від їхнього багатства не залишиться нічогісінько».

Поступово у всіх вікнах замку світло погасло, і тільки одне вікно все ще світилося.

— Чи бачите — герцог Мандарин не може заснути в темряві! — цідив крізь зуби Помідор. — Він, бачте, боїться темряви… А це що він робить? Зовсім уже здурів! Розважається тим, що гасить і світить електрику! Ще спалить вимикача, станеться коротке замикання, і може згоріти увесь замок. Ану, досить! Досить, кажу тобі!

Помідор і сам не помітив, як почав щосили гукати.

Здаля і справді могло здатися, що герцог розважається, — ніби пускає з вікна світляні зайчики. Помідор лютував усе дужче. І раптом замислився.

«А що, коли це якісь сигнали? — подумав він, бо світло миготіло без упину. — Так! Але які сигнали? Для чого? Кому подаються ці сигнали? Дорого заплатив би я, тільки б дізнатися, що це все означає!.. О… Три короткі сигнали… три довгі… знов три короткі… знов три довгі… Може, герцог слухає радіо і так підіграє музиці — вмикає і вимикає електрику? От який негідник!»

Помідор пішов назад до табору в лісі. Там він здибав одного придворного з оточення принца, який здавався освіченою людиною. Помідор і запитав його — чи розуміється він на сигналізації.

— Авжеж, розуміюся, — відповів той. — Я — професор сигналізації, я — доктор фігельмігельних наук.

— То скажіть, будь ласка, що означає ось такий сигнал?

І Помідор пояснив, які сигнали подавалися з кімнати герцога Мандарина.

— S… O… S… Та це ж сигнали про нещастя! Це означає: рятуйте!

«Рятуйте? — подумав Помідор. — Еге-е, то це — не жарти! То герцог хотів про щось дати знак. Треба дійсно попасти в небезпечне становище, щоб подавати такий сигнал…» Тепер синьйор Помідор уже не барився, а хутко подався до замку. Увійшов через хвіртку в парк і свиснув Гавкуна. Він сподівався, що пес вискочить із гарненької хатини, яку вони відняли в кума Гарбуза. І синьйор Помідор дуже здивувався, коли Гавкун, прищуливши вуха, виповз із своєї старої буди.

— Що тут скоїлося? — спитав синьйор Помідор.

— Бачите, синьйоре, я поважаю закони, — сердито пробуркотів пес. — А сюди прийшли законні власники хатини, показали мені свої документи на власність. Ну от я і був змушений відступитися.

— Які такі — законні власники?

— Та якийсь Гарбуз і Суниця.

— Де ж вони тепер?

— Сплять он там, у своїй хатині. Я тільки не можу зрозуміти, як отой пикатий Гарбуз може спати в хатині, де йому і сісти ніде?

— А в замку хто є?

— О, там багато всякого люду. Та все якась наволоч: шевці, скрипалі, редиска, цибуля…

— То й Цибуліно з ними?

— Здається, що одного з них звуть саме так. І, наскільки я міг зрозуміти, вони тяжко образили герцога Мандарина. Він замкнувся в своїй кімнаті і цілий вечір не виходив.

«Це означає, що вони тримають його в полоні!», — подумав Помідор і здивувався ще дужче.

— Барон Апельсин також замкнувся, але не в своїх покоях, а в льоху, — додав Гавкун. — І ось уже кілька годин звідти чути, як відкриваються пляшки.

«От п’янюга!» — в думці вилаявся Помідор.

— Не можу тільки одного зрозуміти, — вів далі пес, — як може графський син Вишенька водитися з людьми такого низького походження? Чи він забув про свій титул графа?

Помідор чимдуж побіг до лісу, розбудив принца Лимона та графинь і розповів їм усі ці жахливі новини. Графині хотіли негайно їхати назад до замку, але принц не дозволив:

— Від наших вечірніх розваг моє військо набагато зменшилося, — заявив він. — Тепер нам бракує солдатів для нічного нападу на замок. Треба чекати світанку.

Він викликав до себе синьйора Петрушку і звелів йому знов перерахувати солдатів, які залишилися після вечірнього феєрверку. Відомо, що синьйор Петрушка добре знав арифметику. Він узяв шматок крейди, грифельну дощечку і обійшов усі намети. Кожного солдата він позначав одним хрестиком, кожного офіцера або генерала — двома хрестами. Підрахунки показали, що залишилося всього сімнадцять солдатів Лимончиків і сорок офіцерів та генералів, крім них іще синьйор Помідор, Петрушка, сам принц Лимон, обидві графині, містер Морквоу, Шукай і кілька коней.

Помідор вважав, що з коней ніякої користі тут не буде. А синьйор Петрушка твердив, що при штурмі замку атака кінноти просто-таки необхідна. Почалася довга суперечка з питань стратегії. Зрештою синьйор Петрушка переконав принца Лимона, і той призначив його командиром кінного ескадрону.

План атаки складали за участю містера Морквоу, якого принц призначив іноземним військовим радником.

Насамперед Морквоу порадив вимазати усім обличчя у чорний колір, щоб налякати супротивника. Для цього принц звелів повитягати з пляшок корки, запалити їх, і потім цією сажею він власноручно виквацював обличчя своїм офіцерам та генералам. Це дуже його потішило, а генерали як один вклонилися і в один голос гукнули:

— О, яка це для нас велика честь!

Як вони вклонялися, принц Лимон мазав їм сажею іще й потилиці.

Коли зійшло сонце, усі у війську принца були чорнолиці, як ті негри. Принц був страшенно з цього задоволений. Він звелів вимастити сажею лиця також Помідорові та графиням.

— Мажтеся, мажтеся, бо наші справи кепські, — заохочував їх принц. — Крім того, треба ж якось використати всю сажу.

Зі сльозами на очах виконали графині його наказ — теж вимазалися сажею. Атака почалася рівно о сьомій годині ранку.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Як барон Апельсин мимоволі двадцять генералів розчавив

Перша частина плану атаки була така: пес Шукай повинен був домовитися із своїм другом Гавкуном, щоб той відчинив ворота. За ним до парку мав прорватися ескадрон кінноти під командуванням синьйора Петрушки.

Однак ця перша частина плану зовсім не вдалася, бо ворота парку були не замкнені, а навпаки — широко розчинені. Сам Гавкун виструнчився біля воріт по стійці «струнко» і віддавав честь хвостом.

Як угледів Шукай, що ворота розчинені, то з переляку дременув щосили назад, щоб доповісти командуванню про це дивне явище.

— Ось де собака зарита, — сказав містер Морквоу. Як і всі іноземні радники, він дуже любив це прислів’я.

— Зарита собака, абсолютно! — підбрехнув Шукай.

— Та хто це вам набрехав? — не зрозумів принц.

— Що набрехав?

— Про якусь зариту собаку…

— Дозвольте пояснити, ваша світлість. Ніякої собаки тут не зарито, але бунтівники чомусь не замкнули воріт. Чи не приготували вони для нас якоїсь пастки?

— То давайте увійдемо до парку через задню хвіртку, — запропонував принц Лимон. Але виявилося, що та хвіртка теж була відчинена, і лимонні полководці зовсім розгубилися. Самому принцові ця війна уже почала набридати.

— Щось надто довго тягнеться оця війна! — скаржився він Помідорові. — От яка довга та тяжка війна! Якби знаття — я б зовсім її не розпочинав.

Нарешті він зважився проявити особисту хоробрість. Вишикував у ряд своїх генералів і скомандував:

— Стр-р-рунко!!!

Сорок вишикуваних генералів завмерли.

— Кроком р-руш!!! Р-раз, два, три, чотири! Р-раз, два, три, чотири!

Героїчний загін пройшов у ворота і попростував до замку. А замок, як вам уже відомо, стояв на пагорку, і генерали скоро зовсім захекалися.

Принц увесь спітнів і пішов назад. Командування він передав одному з придворних Лимонів.

— Командуйте за мене, — наказав принц, — а я піду обміркую план остаточного штурму Як бачите, завдяки моїй особистій хоробрості першу лінію оборони ворога ми уже прорвали.

Придворний Лимон козирнув принцові і скомандував наступати далі. Через десять кроків загін спинився перепочити. Тепер треба було йти у вирішальну атаку, бо до замку залишалося не більш сотні метрів.

У цю ж саму мить пролунав страшенний гуркіт: якась величезна бомба летіла згори просто на загін генералів. Не чекаючи наказу командувача, генерали прожогом кинулися навтіки. Але таємнича бомба котилася набагато швидше, за кілька секунд наздогнала, розчавила на мотлох десятків два генералів, гуркочучи прокотилася крізь ворота, розметала ескадрон синьйора Петрушки, перекинула графську карету і, нарешті, спинилася.

Коли таємнича бомба спинилася, всі побачили, що то не якась магнітна бомба і не бочка з динамітом, а злощасний барон Апельсин. Он хто!

— Любий кузене, що це з вами сталося? — перелякано скрикнула синьйора графиня Старша, насилу вилізла з перекинутої карети і підбігла до барона. А була вона вся в пилюці, розпатлана та ще й виквацяна сажею.

— Пробачте, синьйоро, не маю честі вас знати! — промимрив Апельсин. — У мене знайомих з Африки немає.

— Та я ж — графиня Черешня Старша!

— Лишенько! Чого це вам заманулося так себе розмалювати?!

— Це ми зробили із важливих стратегічних міркувань… Але скажіть краще, чому це ви звалилися на нас згори?

— Я прибув вам на підмогу. Правда, це вийшло трохи незвичайно, але я не мав іншого виходу Цілісіньку ніч силкувався я вибратися з льоху, де зачинили мене оті бандити. Повірте, я власними зубами мусив прогризти дубові двері…

— Але перед тим ви прогризли днища десятка бочок з вином, — пробурмотів Помідор. Він іще ловив дрижаки з переляку.

— І от коли я вибрався з льоху, то просто покотився вниз, по дорозі розчавив ціле плем’я якихось негрів… Вони йшли до замку, мабуть, на допомогу бунтівникам.

Барон страшенно зніяковів, коли синьйора графиня Старша пояснила йому, що то були не негри, а загін із сорока генералів. Проте в душі він був дуже задоволений із своєї сили. В цей час принц Лимон мився у ванні в своєму наметі. Коли йому доповіли про нові великі втрати його війська, він подумав спершу, що супротивник контратакував передовий загін. Як же розгнівався принц, почувши, що це лихо заподіяв не ворог, а доброзичливий спільник.

— Я ні з ким не підписував угод! Я сам починаю і веду свої війни! — обурювався принц. Потім він зібрав разом усі рештки свого війська — генералів, солдатів, слуг — всього близько тридцяти чоловік — і виголосив перед ними таку промову:

— Не треба мені друзів, я і сам упораюся з ворогом!

Відомо, що принци не цінують дружби. Воно й зрозуміло, бо друзі у них завжди бувають ненадійні. Тож такі принци, як Лимон, втішають себе всякими безглуздими приказками.

Через чверть години принц наказав починати новий наступ. Десятеро солдатів підтюпцем побігли нагору. Вони зняли страшенний галас, щоб налякати хоча б жінок та дітей, які були серед захисників замку. Наші друзі зустріли їх дуже привітно. Навіть надто привітно. Цибуліно приладнав пожежні насоси до найбільших бочок з вином, що були в льоху.

Коли Лимончики надбігли досить близько, Цибуліно скомандував:

— По ворогу — вином!!!

(Він повинен був би скомандувати «вогонь!», але ж це були насоси, щоб гасити, а не палити вогонь.)

На войовничих Лимончиків полилися сильні струмені червоного ароматного вина. Вино заливало їм очі, попадало в роти, в носи. Тоді Лимончики кинулися навтікача, а на них ззаду все лилися й лилися цілі потоки вина.

Поки Лимончики збігли вниз, то стали всі зовсім п’яні, і це страшенно обурило обох графинь. Але найдужче лютував принц.

— Яка ганьба!! — галасував він. — Та вас усіх треба палицями відлупцювати! Яке свинство — пити червоне вино без закуски! Ну от і маєш: іще десять моїх солдатів стали небоєздатні!

І справді, усі десять Лимончиків один за одним звалилися додолу, просто принцу під ноги. І як один захропли…

Становище ставало дедалі тривожніше.

Синьйор Помідор рвав на собі волосся і благав містера Морквоу:

— Порадьте що-небудь! Адже ж ви іноземний військовий радник! А наші друзі у замку танцювали від радості. Не менш половини ворожого війська було розгромлено.

Здавалося, от-от над табором ворога біля воріт замайорить білий прапор на знак того, що військо принца визнає себе переможеним.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Цибуліно знайомиться з павуком-листоношею

Ні, не буду казати вам неправди: не замайорів білий прапор біля воріт. Навпаки, — до замку прибула з столиці ціла дивізія Лимончиків, і нашим друзям треба було або здаватися в полон, або втікати.

Цибуліно спробував утекти через льох, але в таємному підземному ході, що виводив до лісу, вже засіли солдати принца.

Хто ж видав їм таємницю підземного ходу?

Цього я теж від вас не приховаю. Зрадником став Горох.

Коли для наших друзів справи пішли на гірше, адвокат перебіг на бік ворога. Страшенно боявся він, щоб його не повісили вдруге.

Синьйор Помідор дуже зрадів, що нарешті зловив Цибуліно, і на радощах відпустив усіх його друзів, тільки Вишеньку замкнув на горищі.

А Цибуліно в супроводі цілої роти Лимончиків відвели до в’язниці і замкнули у підземній камері.

Двічі на день Лимончик із тюремної сторожі приносив до камери Цибуліно миску юшки і кухоль води. Цибуліно сьорбав юшку, не роздивляючись; одне, що завжди був голодний, а друге, що в камері було темно, хоч в око стрель. Цибуліно цілими днями лежав на тапчані і думав, думав, думав: «От якби побачити тата! Або хоч якось сповістити його, що я тепер у цій самій тюрмі».

День і ніч безперестанку крокував коридором повз камеру патруль Лимончиків. Гучний тупіт їхніх чобіт не давав хлопчикові заснути.

— Та хоч підбийте закаблуки гумою! — гукав до них Цибуліно. Але вони не звертали на нього уваги.

Через тиждень сторожі вивели його з камери.

— Куди ви мене ведете? — запитав він, бо подумав, що його вже тягнуть на шибеницю. Насправді ж його вивели у двір на прогулянку. Цибуліно сердився на свої ноги, бо вони розучилися ходити, дорікав своїм очам, бо вони відвикли від світла і мимоволі заплющувалися.

Подвір’я в’язниці було округле.

В’язні, усі в однаковому одязі у чорно-білу смужку, ходили вкруг один за одним. Розмовляти між собою було суворо заборонено. Посеред двору Лимон-тюремник відбивав такт кроків на великому барабані.

— Раз-два… раз-два… раз-два…

Цибуліно став позад якогось старого в’язня. На зігнуті плечі старого спадало сиве волосся. Час від часу він глухо кашляв, і тоді його плечі здригалися.

«Бідолашний дідусь, — подумав Цибуліно. — Якби він не був такий Старий, то я подумав би, що то мій тато…»

Раптом старий в’язень закашлявся так сильно, що аж захитався і мусив прихилитися до стіни, щоб не впасти. Цибуліно підбіг до нього, щоб допомогти, і тільки тепер побачив його обличчя, вкрите глибокими зморшками. Старий в’язень теж глянув на хлопчика своїми півзгаслими очима, раптом схопив його за плечі і прошепотів:

— Цибуліно, мій синочку!

— Тату!.. Які ж ви старі стали!..

Батько і син плачучи обнялися.

— Не плач, Цибуліно, — шепотів старий, — тримайся!

— Я не плачу, тату Але мені боляче бачити вас таким немічним, таким хворим. А я ще обіцяв звільнити вас’ з тюрми!

— Не журись! Буде ще й на нашій вулиці свято!

В цю мить тюремник Лимон, який відбивав рахунок кроків на барабані, закричав на них:

— Гей ви, двоє! Хіба не бачите, що порушили увесь стрій? Ану марш уперед!

Старий Цибулоне відірвався від стіни, хутко повернувся в стрій і знову став крокувати в ногу з іншими в’язнями. Вони ще двічі обійшли вкруг двору, потім строєм повернулися в коридор, який вів до камер.

— Я надішлю тобі звістку про себе, — прошепотів Цибулоне.

— Але ж як?

— Побачиш. Не занепадай духом, Цибуліно!

— До побачення, тату.

Старий зник у своїй камері. Камера Цибуліно була на два поверхи нижче, у самому підземеллі.

Тепер, коли Цибуліно побачився зі своїм батьком, камера вже не здавалася йому такою темною. Справді, якщо добре придивитися, то було видно, як із коридору через віконце у дверях сюди падало трошечки світла. Але це світло було таке слабке, що при ньому видно було лише тьмяний полиск багнетів тюремників, які крокували вперед і взад коридором.

Другого дня, щоб згаяти час, Цибуліно сидів і рахував багнети за віконечком. Раптом він почув, що його кличе по імені якийсь дивний, ледь чутний голосок. Звідки долинав цей голосок?

— Та хто це мене кличе? — здивовано запитав хлопчик.

— Глянь сюди, на стіну!

— Дивлюся і навіть стіни не бачу.

— Глянь сюди, ближче до вікна!

— О, тепер бачу. То ти — павук! Що ж ти тут робиш? Адже у цій холодній в’язниці мух, здається, немає.

— Я — Павук Кривоніг. Моє павутиння там, у верхній камері. Коли мені хочеться їсти, я перевіряю свої сіті і завжди знаходжу в них якусь поживу.

В цю мить тюремник Лимон загрюкав у двері й гукнув:

— Гей, ти, замовкни! З ким ти там базікаєш?

— Я читаю молитви, яких навчила мене матуся, — відповів Цибуліно.

— То молися тихше, — наказав тюремник, — бо ти збиваєш нас із кроку.

Ті Лимончики були такі недоумкуваті, що при найменшому шумі не могли ходити в ногу. Павук Кривоніг спустився трохи нижче і прошепотів своїм голоском, тоненьким, як його павутинка:

— Тобі лист, від тата…

І справді, він скинув додолу невеличку записку. Цибуліно схопив її і зразу ж прочитав. Там було написано таке:

«Любий мій Цибуліно, я вже знаю про всі твої пригоди. Не журися, що твої справи повернулися на гірше. На твоєму місці я поводився б так, як ти. Трохи посидіти в тюрмі — не таке вже велике нещастя. Зате тут ти зможеш вчитися далі й матимеш досить часу, щоб дати лад усім твоїм думкам і спостереженням. Особа, яка передасть тобі цього листа, — наш тюремний листоноша. Можеш йому довіритися і прислати звістку про себе. Палко тебе цілую. Твій батько Цибулоне».

— Прочитав? — запитав Павук.

— Прочитав.

— Гаразд. Тепер поклади записку в рот, розжуй і проковтни. Сторожі не слід про це знати.

— Гаразд! — відповів Цибуліно, розжовуючи записку.

— А тепер до побачення, — сказав Кривоніг.

— А ти куди йдеш?

— Піду розносити листи.

Тільки тепер Цибуліно помітив, що на шиї у Павука висіла сплетена з павутиння малесенька сумка, як у справжнього листоноші. В ній повно було записок.

— Кому ж ти понесеш ці листи?

— Ось уже п’ять років поштарюю. Щоранку обходжу всі камери і збираю листи, а потім розношу їх по всій тюрмі. І жодного разу сторожа не зловила мене і не відібрала жодної записки. От таким способом в’язні й можуть постійно листуватися.

— А де беруть вони папір?

— Та вони пишуть не на папері, а на клаптиках від сорочок.

— А-а… Тепер я розумію, чому ця записка від мого тата так пахла цибулею, — сказав Цибуліно.

— А чорнило вони роблять із юшки, якою їх годують, — пояснив Павук. — До юшки треба додати трохи тертої цегли.

— Зрозуміло, — промовив Цибуліно. — То завітай завтра вранці до моєї камери. Я теж дам тобі записку.

— Згода, — пообіцяв Павук і подався далі в своїх справах. Тільки тепер побачив Цибуліно, що листоноша шкутильгає.

— Ти, мабуть, вивихнув собі ноги? — спитав Цибуліно.

Та ні. Це від ревматизму. Бачиш, мені шкодить вологе повітря в’язниці. Я вже старий, і мені треба було б поїхати на село відпочити. Там у мене є брат. Він мешкає на кукурудзяному полі. Щоранку напинає своє павутиння між кукурудзяними стеблами і цілісінький день гріється собі на сонечку та дихає свіжим повітрям. Уже не один раз писав він, щоб я приїхав до нього в гості. Та хіба ж можу я покинути свою роботу? Адже коли берешся до якогось діла, то треба виконувати його до кінця. Крім того, я ворогую з принцом Лимоном, бо колись його слуга вбив мого батька. Розчавив бідолашного старого на кухні. Там і досі залишилася пляма на стіні. Я інколи ходжу подивитися на ту пляму і щоразу кажу собі: «Ну начувайся, Лимоне! Колись і від тебе тільки мокре місце залишиться!» Правда ж?

— Правда! — погодився Цибуліно. — Ще ніколи в житті не зустрічав я такого благородного Павука.

— Кожен робить те, що може, — скромно відповів Павук.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Цибуліно втрачає всі надії

На другий день Цибуліно відірвав шмат від своєї сорочки і поділив його на маленькі однакові клаптики.

«От і поштовий папір, — задоволено сказав він сам собі. — Почекаємо тепер, поки принесуть чорнило».

Коли Лимончик приніс йому юшки, Цибуліно не став їсти. Ложкою нашкріб трохи цегляного пороху зі стіни і всипав його в юшку. Добре розтер ложкою, розмішав і написав кілька листів.

«Дорогий мій татку! — говорилося в першому листі, — Пам’ятаєте, я обіцяв звільнити вас із тюрми? Цей час уже близько., Я придумав план нашої втечі. Цілую вас. Ваш син Цибуліно».

Другий лист, адресований Кротові, був такий:

«Любий старий Кроте! Не думай, що я про тебе забув. Тут, у в’язниці, робити нічого, і я весь час згадую моїх давніх друзів. Думав я, думав і придумав, що тільки ти можеш визволити звідси мене і мого тата. Розумію, що це — справа нелегка. Але якщо тобі вдасться зібрати з сотню кротів собі на підмогу, то це можна буде зробити. Чекаю твоєї відповіді негайно, тобто чекаю твоєї появи у моїй камері. Твій давній друг Цибуліно».

Приписка: «Тепер уже твої очі не болітимуть від світла. У моїй камері темніш, ніж у льоху».

У третьому листі, адресованому Вишеньці, говорилося:

«Любий Вишенько! Я нічого про тебе не знаю, але не думаю, щоб ти занепав духом через нашу поразку. Даю тобі слово честі, що скоро ми розправимося з Помідором. У в’язниці я багато думав про те, що ніколи було обдумувати на волі. Ти ж допоможеш мені вирватися звідси, правда? Передаю через тебе листа Кротові, поклади його в умовлене місце. Згодом напишу тобі, що робити далі. Привіт усім нашим. Цибуліно».

Потім він сховав усі три листи під подушку. Вилив рештки чорнила в ямку під ліжком, віддав миску тюремникові і вклався спати.

Вранці Павук Кривоніг приніс йому нового листа від батька. Старий Цибулоне був стривожений звісткою від Цибуліно і радив йому ощадливіше витрачати свою сорочку на листи.

Тоді Цибуліно відірвав мало не півсорочки і розіслав той шмат долі. Вмочуючи палець у чорнильницю, тобто в ямку під ліжком, він почав малювати.

— Що ти робиш? — стривожився листоноша. — Якщо ти витрачатимеш на листи такі клапті, то через тиждень сидітимеш зовсім без сорочки.

— Не хвилюйся, — заспокоїв його Цибуліно. — Через тиждень мене й близько тут не буде.

— Ой, чи не помиляєшся ти, синку!

— Можливо. Але, замість того щоб допомагати порадою, краще допоміг би ти мені рукою.

— Усі мої вісім лап до твоїх послуг. Що ти задумав?

— Та ось хочу на цій половині сорочки накреслити план усієї в’язниці. Хочу точно накреслити розташування всіх поверхів, мурів, подвір’я і всього іншого.

— Ну, це неважко зробити. Я знаю кожен закапелок. За допомогою Павука Кривонога Цибуліно вправно накреслив план тюрми, на якому позначив двір хрестиком.

— А для чого ти поставив тут хрестика? — запитав Павук.

— Це я поясню тобі іншим разом, — неохоче відповів Цибуліно. — А тепер ось тобі листи: оцей — батькові, а ці два і план в’язниці треба віднести до мого друга.

— Він не в тюрмі?

— Ні, це молодий граф Вишенька.

— А далеко він живе?

— У графському замку.

— Знаю, знаю. Мій двоюрідний брат служить на горищі в замку. Вже не раз він запрошував мене до себе в гості. Та мені ж усе ніколи. Кажуть, що там дуже гарно. Але якщо я туди піду, то хто розноситиме листи в’язням?

— Хоча ти шкандибаєш, я гадаю, що двох днів вистачить на дорогу туди й назад. Ці два дні ми можемо обійтися і без пошти.

— Я не хочу кидати мою службу, — сказав Павук. — Але коли можна прогулятися…

— Це зовсім не прогулянка, — заперечив Цибуліно. — Це дуже важливе доручення, надзвичайно важливе відрядження. Знай, що від успіху твоєї подорожі залежить свобода в’язнів!

— Як?.. Усіх в’язнів?

— Так! Усіх!

— О, то я рушу, щойно рознесу листи.

— Ах, я не знаю, як тобі дякувати…

— Нічого мені дякувати, — відповів Павук Кривоніг. — Бо коли тюрма спорожніє, тоді я зможу виїхати до свого брата на село.

Він поклав листи в сумку і зашкутильгав до віконечка. Цього разу Павук, опинившись у коридорі, пішов аж попід стелею, щоб ніякий тюремник йому не заважав.

— До побачення, — прошепотів Цибуліно, проводжаючи Павука поглядом. — Щасливої дороги…

З того моменту, коли Кривоніг зник у темряві, Цибуліно став рахувати години і хвилини його відсутності.

Минула ціла доба, і він подумав:

«Зараз Павук уже наближається до замку. Там він, мабуть, зустріне когось і розпитає дорогу. А коли скаже, що він — двоюрідний брат усім відомого Павука з графського горища, то його охоче проведуть далі».

І Цибуліно уявляв собі, як маленький старий Павучок шкутильгає до горища, питає, де кімната Вишеньки, спускається вниз по стіні до ліжка хлопчика, стиха кличе його і, нарешті, передає йому листи.

Від нетерплячки Цибуліно місця собі не знаходив. З години на годину чекав він повернення листоноші. Так минув один день, минув другий, а Павук усе не повертався. Минуло три безконечні дні. Всі в’язні були стривожені тим, що не ходить пошта. Річ у тім, що листоноша нікому не звірився про своє таємне відрядження, а сказав тільки, що бере на кілька днів відпустку. Не один в’язень сидів і думав, що Павук покинув їх назавжди, — поїхав на село, про що давно вже мріяв.

Цибуліно не знав уже, що й думати.

На четвертий день в’язнів вивели на прогулянку. Але серед них Цибуліно не знайшов свого батька, і ніхто не міг сказати, що з ним сталося. Цибуліно повернувся до своєї камери і кинувся на ліжко. Він уже втратив усі надії.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ
Про пригоди Павука Кривонога і Павука Півосьмака

Що ж сталося з Павуком-листоношею?

Зараз я коротенько розповім вам про його пригоду в дорозі.

Коли вибрався він з тюрми, то пішов собі вулицею міста, тримаючись ближче до тротуару, щоб не попасти під колеса. Тут він мало не загинув під колесами велосипеда. Ледве-ледве встиг відскочити вбік.

«Ой матінко! — подумав переляканий Павук. — Моя подорож мало не закінчилася на самому початку!»

На щастя, побачив він поблизу отвір водостоку і швиденько туди спустився.

Тільки зліз він туди, як його хтось покликав по імені. То був давній знайомий Кривонога, далекий родич його покійного батька.

Раніш він жив на кухні у графському замку. Звали його Півосьмак, бо він мав сім з половиною лапок. Половину восьмої лапки він втратив через нещасливий випадок, вірніш від того, що його надто необережно зачепили мітлою.

Кривоніг чемно до нього привітався. Півосьмак пішов поруч і завів довгу розмову про давні добрі часи.

Він щохвилини спинявся і все розповідав, як недавно зачепили його тією осоружною мітлою. Але Крівоніг тяг його далі. Він аж ніяк не бажав піддаватися спокусі побазікати з давнім знайомим.

— Та куди це ви так поспішаєте? — поцікавився нарешті Півосьмак.

— Іду в гості до двоюрідного брата, — неохоче відказав Павук Кривоніг. Він не хотів розповідати всю цю історію про Цибуліно, Вишеньку і Крота.

— То ти йдеш до того Павука, який мешкає у графському замку? А він нещодавно запрошував мене пожити в нього якийсь тиждень на горищі. То знаєш що? Піду і я з тобою… Зараз у мене немає ніяких нагальних справ.

Павук Кривоніг не знав — радіти цьому супутникові чи ні. А потім подумав, що вдвох іти веселіше, і буде поміч при якій лихій пригоді.

— Що ж, ходімо, — сказав він, — тільки треба йти трохи швидше. Бачте, я виконую одне термінове доручення і не хотів би спізнитися.

— Ти й досі служиш у тюрмі листоношею? — спитав Півосьмак.

— Ні. Я вже кинув службу, — відповів Павук Кривоніг. Хоч Півосьмак був йому приятелем, але про таємниці не слід говорити навіть приятелям.

Так, безтурботно балакаючи, незчулися вони, як скінчився водостік. Вони були за містом! Павук Кривоніг полегшено зітхнув, бо у водостоці була така задуха, що він мало не зомлів.

Вони вийшли на зелені поля. Був погожий літній день, у запашних травах ласкаво шелестів легенький вітерець. Півосьмак жадібно дихав, ніби прагнув забрати в себе все повітря.

— Як тут хороше! — скрикнув він. — Уже років зо три я й носа не витикав з мого задушливого водостоку! Але тепер я розумію, що не варто туди повертатися. Куди краще жити на селі!

— Та й на селі, як бачите, досить людно, — зауважив Павук Кривоніг і показав на довгу валку мурашок, що тягли до мурашника гусінь.

— А що, синьйорам городянам не до вподоби сільський люд? — задерикувато протріщав Коник-стрибунець з порога своєї нірки.

Півосьмак захотів неодмінно спинитися і пояснити Коникові свою думку про сільське населення. Коник щось гостро відповів. Півосьмак заперечив, Коник вилаявся. Півосьмак почав уже кричати. Так встряли вони в довгу суперечку. А час минав.

Навколо них зібрався цілий гурт коників, сонечок, а віддалік слухали сварку найхоробріші із боязкої мошкари.

І от це збіговисько помітив поліцай Горобець, який керував тут рухом, і хутко прилетів, щоб розігнати натовп. Він одразу взяв собі Півосьмака на замітку.

— От смачний буде сніданок для моїх горобенят, — сказав він сам собі. Добре, що мошкара зняла тривогу.

— Тікайте! Поліція!

В одну мить усіх як вітром здуло. Павуки Кривоніг і Півосьмак прожогом метнулися в нірку до Коника, а той причинив двері і став на сторожі.

Півосьмак тремтів зі страху, а Павук Кривоніг уже почав каятися, що взяв з собою в дорогу цього балакуна. Адже саме через нього втрачено стільки часу! Саме через нього на них звернула увагу поліція.

«От тобі й на! — сказав собі старий листоноша. — Горобець, напевне, вже записав мене до свого блокнота. А як візьме поліція на замітку, тоді начувайся, добра не жди».

Він обернувся до Півосьмака і промовив;

— От бачте, куме, яка небезпечна ця подорож! Може, нам краще буде тут розпрощатися?

— Отакої! — скрикнув Півосьмак. — Ти ж сам запрошував мене з собою, а тепер хочеш покинути в біді! Нічого сказати — хороший же з тебе друг!

— Але ж ти сам захотів іти зі мною. Та й не в тому справа. Я несу важливе послання до замку і не бажаю цілий день сидіти в цій норі, та ще й дякувати Коникові за гостинність.

— Гаразд, і я піду з тобою, — заявив Півосьмак, — я пообіцяв твоєму двоюрідному братові прийти, і я хочу додержати свого слова.

— Тоді ходімо, — сказав Кривоніг.

— Заждіть хвилинку, — спинив їх Коник, — я подивлюся, де поліція.

Він обережно прочинив двері. Горобець був іще тут. Він низько літав і пильно шукав їх у траві.

Півосьмак глибоко зітхнув і заявив, що поки Горобець тут, він і кроку з нори не ступить. І Кривоногові він теж заборонив виходити.

— Я не дозволю тобі ризикувати життям, — заявив він. — Я знав твого покійного батька і тому відповідаю за твою безпеку.

їм залишалося тільки одне: сидіти й чекати. Клятий Горобець ні на мить не віддалявся; через це цілий день минув у марному чеканні. Тільки надвечір поліція розійшлася по своїх казармах, тобто по кипарисових алеях навколо кладовища. Аж тоді наші мандрівники рушили в дорогу.

Павук Кривоніг був дуже засмучений з того, що прогаяв цілий день. Протягом ночі вони змогли б надолужити втрачений час, але раптом Півосьмак заявив, що дуже стомився і хоче відпочити.

— Це неможливо! — запротестував Павук Кривоніг. — Це абсолютно неможливо! Я йду далі!

— То ти хочеш покинути мене на півдорозі самого, та ще й вночі! Отак поводишся ти зі старими друзями твого покійного батька?!

Нарешті ці докори змусили Павука Кривонога спинитися. Вони знайшли затишний закуток у ринві якоїсь церкви і розташувалися на ночівлю.

Нічого й казати, що Павук Кривоніг усю ніч не міг очей стулити. Тільки люто зиркав на свого старого супутника, а той хропів собі до самісінького світанку.

«Якби не він, був би вже я на місці, а може, ішов би назад», — думав Павук Кривоніг.

Тільки-но почало розвиднятися, він розбудив супутника і наказав:

— В дорогу!

Але довелося іще почекати. Півосьмак ретельно почистив усі свої сім з половиною ніг і тільки після цього сказав, що готовий рушати.

Ранок пройшов без особливих пригод. Опівдні їх знову помітив Горобець, і вони вскочили в якийсь тунель. Вийшли з тунелю тоді, коли переконалися, що небезпека минула, і опинилися на якійсь широкій площині, зовсім без трави. Вся площина була поцяткована якимись незрозумілими для них слідами.

— Дивна місцевість! — зауважив Півосьмак. — Можна подумати, що тут пройшло ціле військо.

Край площини стояла низька будівля. З неї долітали чиїсь пронизливі тривожні голоси.

— Я не дуже допитливий, — сказав Півосьмак, — але віддав би рештку моєї восьмої лапки, тільки б довідатись, що це за місцина і хто живе в тій будівлі.

Але Павук Кривоніг, не озираючись навколо, швидко йшов уперед. Він страшенно втомився, бо вночі не зміг склепити очей, а тепер у нього ще й голова розболілася від спеки. Його серце передчувало, що він ніколи не дістанеться до замку Йому здавалося, що вони не наближаються, а все більш віддаляються від замку. Хтозна, може, вони збилися з дороги. Адже тепер повинна була замаячити вдалині найвища замкова башта… І справді, обоє вони були старі, та ще й без окулярів (бо ще ніхто не бачив павуків в окулярах). Можливо, вона непомітно для самих себе вже минали замок стороною?

Павук Кривоніг віддався цим невеселим думкам, коли раптом повз них проповзла зелена гусінь. Вона кричала на все горло:

— Тікайте хто куди! Кури йдуть!

— Ми пропали! — вжахнувся Півосьмак, бо він уже не раз чув про цих страшних птахів. І кинувся навтіки зо всіх своїх семи з половиною ніг.

Павук Кривоніг не був такий меткий, по-перше, тому, що замислився, по-друге, тому, що ніколи в житті не чув про курей. Та коли одна з цих жахливих потвор занесла над ним свій страхітливий дзьоб, він не розгубився. Скинув з шиї свою поштарську сумку з листами, кинув її супутникові і ще встиг крикнути:

— Віднеси до…

Але він уже не встиг сказати, кому треба віддати листи, бо в цю мить курка його проковтнула.

Бідолашний кривоногий листоноша!.. Уже не доведеться йому носити з камери в камеру листи. Уже не зможе він втішати в’язнів своїми розмовами. Уже більш ніхто ніколи не побачить, як мандрує він, шкутильгаючи, по вогких тюремних мурах.

Загибель Кривонога врятувала життя Півосьмакові. Він устиг проскочити крізь сітчасту огорожу курника. (Он що то була за площина). Вискочив раніш, ніж курка до нього обернулася. Від таких переживань він аж знепритомнів.

Коли опам’ятався, то ніяк не міг пригадати, де він. Сонце вже хилилося до заходу. Отже, він пролежав непритомний кілька годин.

За кілька кроків від нього виднівся загрозливий курячий дзьоб. Увесь цей час пожадлива курка чигала на нього, увесь час намагалася просунути голову крізь дротяну огорожу.

Цей жахливий дзьоб миттю нагадав йому про трагічну загибель Павука Кривонога. Півосьмак пролив сльозу за померлим другом, спробував піднятися і не зміг. Тільки тепер відчув він, що його півнога придавлена якоюсь вагою. То була поштарська сумка, яку перед самісінькою смертю кинув йому Кривоніг. А він і не помітив! Тут в його пам’яті спливли останні слова мужнього листоноші: «Віднеси до…»

«Але до кого ж треба віднести листи? — розмірковував Півосьмак. І що то за листи? Чи не ліпше мені буде викинути цю сумку в перший рів при дорозі, а самому повернутися до мого водостоку? Там немає ні горобців, ні курей. Правда, там такий сморід, але зате немає ніяких небезпек… А втім, зазирну я в цю сумку, просто так — із цікавості…»

Почав читати листи і чим далі читав, тим більш сльози туманили його зір. Змахнув їх ногою і читав далі й далі.

— І він не сказав мені й півслова! А я своєю балаканиною весь час затримував його, коли він мусив поспішати виконувати таке важливе доручення! Ні, ні, тепер я все зрозумів, це з моєї вини загинув нещасний Кривоніг, і тепер я повинен виконати його останню передсмертну волю. Хай і я загину, зате зроблю хоч що-небудь, аби вшанувати пам’ять мого вірного загиблого друга. Адже колись на кухні в палаці правителя я знався з його покійним батьком… Який то був добрий чоловік! Пам’ятаю, як гірко ридав я над плямою, що залишилася від нього на стіні, саме посередині між підлогою і стелею.

Півосьмак, забувши навіть про сон, рушив уперед і на світанку прибув до замку. Там він легко знайшов дорогу на горище, де його радо зустрів двоюрідний брат Кривонога. Півосьмак розповів йому про всі свої пригоди. Разом віддали вони листи Вишеньці, який до цього часу перебував у комірчині на горищі. Родич запросив Півосьмака відпочити протягом літа в замку, і старий балакун охоче прийняв це запрошення. Він страшенно боявся вертатися назад.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Про Лимончика, що не знав арифметики

Одного ранку Лимончик-тюремник, який приносив до камери юшку і воду, поставив долі миску, трохи помовчав, а потім суворо зиркнув на Цибуліно і сказав:

— Твоєму батькові погано. Він був дуже хворий.

Цибуліно хотів узнати більше, почав розпитувати. Але Лимончик додав тільки, що Цибулоне навіть не може вийти з камери.

— Та гляди, нікому нічичирк, — додав Лимончик, — бо за цю звістку мене проженуть зі служби, а в мене ж жінка, діти…

Цибуліно пообіцяв мовчати. Хлопчик зрозумів, що Лимончик служив тюремником, бо не міг знайти іншої служби, щоб прогодувати своїх дітей. Того дня в’язнів мали вести на прогулянку.

Вони повиходили в двір і почали крокувати по колу один за одним, а той самий Лимончик відбивав такт на барабані:

— Раз-два… раз-два… раз-два…

«Раз-два… — повторював про себе Цибуліно. — Павук-листоноша безслідно щез, як у воду впав. Уже десять днів минуло, як він пішов, і тепер немає ніякої надії, що він повернеться назад. Моїх листів він не віддав кому слід, а то Кріт уже був би тут… Раз-два… раз-два… Тато хворий, і тепер нічого й думати про втечу. Хіба ж можна винести з тюрми хворого? Де його потім лікувати? Хтозна, скільки часу після втечі довелося б ховатися в лісі, далеко від лікарів і лікарень?.. Раз-два… Ех, друже Цибуліно, облиш всякі надії, вік тобі вікувати в цій в’язниці… І помреш, то звідси не вийдеш», — додав він, коли кинув погляд на тюремне кладовище у віконце в мурі, який оточував подвір’я.

Цього дня прогулянка здавалася іще сумнішою, ніж звичайно. В’язні в смугастих куртках і штанях, понуро згорбившись, чвалали двором. Ніхто з них навіть не пробував перекинутися словом з товаришем. Усі вони мріяли про волю. Але цього дня воля здавалася такою далекою, як сонце, що ховається за хмари дощового дня. До того ж, немов у відповідь на сумовиті думки в’язнів, почав накрапати дощ. В’язні тремтіли від холоду і мовчки крокували й далі. За тюремними правилами прогулянки відбувалися за будь-якої погоди.

Раптом Цибуліно почулося, ніби його хтось кличе.

— Цибуліно! — повторив виразніше знайомий гугнявий голос. — Затримайся тут!

«Та це ж Кріт, — подумав Цибуліно і весь зашарівся від радості. — Він прийшов! Він тут!»

І зразу ж подумав про свого тата, замкненого в камері.

Він так поспішав обійти круг двору і знов підійти до того місця, де почув голос Крота, що наступив на п’яти в’язневі, який ішов перед ним. Той обернувся і буркнув:

— Дивись під ноги!

— Не сердься! — шепнув йому Цибуліно. — Передай по кругу, що за чверть години всі ми будемо на волі.

— Та ти з глузду з’їхав? — здивувався в’язень.

— Роби, що я сказав! Передай, щоб усі були напоготові. Ми втечемо під час цієї прогулянки!

«Як передати, то й передати, — подумав в’язень, — великої біди не буде з цього». Не встигли вони обійти іще одне коло, як їхня хода стала жвава і тверда. Спини у всіх розігнулися, плечі випросталися. Це помітив навіть Лимончик, який відбивав такт на барабані, і похвалив в’язнів.

— От молодці! — гукнув він. — Отак! Груди вперед! Животи втягнути! Плечі назад! Раз-два… рраз-два!..

Це була ніби вже не прогулянка в’язнів, а солдатська муштра.

Коли Цибуліно знов наблизився до того місця, де почув голос Крота, він стишив ходу.

— Підземний хід готовий! — почувся голос Крота. — Вхід — на один крок ліворуч від тебе. Треба тільки стрибнути на те місце — і земля під тобою провалиться. Ми підкопалися під саму поверхню ґрунту!

— Обійдемо одне коло і почнемо! — відповів Цибуліно. Кріт пробубонів іще щось, та Цибуліно уже пройшов далі.

Він знов навмисне наступив на п’яти передньому в’язневі і шепнув йому:

— Обійдемо одне коло, я штовхну тебе ногою, ступи крок ліворуч, підскоч угору і сильно тупни ногами об землю.

В’язень хотів розпитати, та в цей момент Лимончик, який бив у барабан, подивився в їхній бік.

Треба було якось відвернути його увагу від умовленого місця. По всьому колу в’язнів перебіг швидкий шепіт, а потім один в’язень голосно скрикнув:

— Ой!

— Що там сталося? — гримнув Лимончик.

— Мені наступили на мозоль! — відповів в’язень. Поки Лимончик грізно туди поглядав, з другого боку коло в’язнів наблизилося до входу в підземний підкоп.

Цибуліно штовхнув ногою в’язня, який йшов перед ним, той став на крок ліворуч, підскочив на місці і провалився під землю. На поверхні землі утворилася дірка, досить широка, щоб туди могла пролізти людина.

Цибуліно передав по колу в’язнів сигнал:

— З кожним кругом під землю тікатиме той в’язень, якого я штовхну ногою.

І почалося. За кожним поворотом кола один із в’язнів ступав на крок ліворуч і зникав у дірці під землею. Щоб Лимончик нічого не помітив, кожного разу з другої сторони кола хтось із в’язнів голосно кричав:

— Ой-ой!

— Що сталося? — гримав Лимончик.

— Мені наступили на мозоль! — жалібно відповідав в’язень.

— Сьогодні ви тільки те й робите, що наступаєте один одному на ноги. Ступайте обережніше!

Коли в’язні обійшли двір ще п’ять чи шість разів, Лимончик став стурбовано оглядати їхнє коло, що проходило повз нього. «Дивно! — подумав він. — Присягаюся, що коло покоротшало».

Потім він вирішив, що це йому тільки так здалося. «А все ж таки, їх ніби по меншало… » — думав Лимончик.

Щоб переконати себе в тому, що він помилився, Лимончик почав рахувати в’язнів. Але вони йшли замкнутим колом, і тюремник ніяк не міг запам’ятати, з якого в’язня почав рахунок. Деяких він порахував двічі. Рахунок ніяк не сходився. Виходило, що тепер в’язнів не поменшало, а навіть побільшало.

«От лихо! Чого це їх стало більше, ніж було? — думав Лимончик. — Не могло ж їх стати більше? Яка дурна наука — арифметика!»

Ви вже, мабуть, зрозуміли, що Лимончик не був сильний в арифметиці. Він знов почав рахувати спочатку, і кількість в’язнів знов ніби збільшилася. Тоді він вирішив облишити рахування, щоб зовсім не заплутатися. Подивився на коло, протер очі… Що за чортівня! Уже залишалася тільки половина в’язнів! Лимончик підняв очі до неба, щоб розгледіти, чи не полетів хтось просто поміж хмари. А в цю мить іще один в’язень стрибнув під землю і зник.

Тепер їх залишилося всього двадцять вісім і серед них — Цибуліно. Увесь цей час не переставав він думати про свого батька. Кожного разу, коли якийсь із в’язнів, що йшов перед ним, стрибав ліворуч і зникав під землею, серце хлопчика стискалося. «Ах, коли б це був мій тато!»

Але старий Цибулоне був замкнений у тюремній камері і про його втечу нічого було й думати. І Цибуліно вирішив, що він допоможе втекти всім в’язням, а сам не піде на волю, залишиться в тюрмі біля свого тата. Не хоче він бути на волі, коли його тато буде в темниці!

А в’язнів у дворі залишалося все менше і менше. Десять… дев’ять… вісім… сім…

Приголомшений Лимончик уже нічого не думав і тільки гатив і далі в барабан.

«Що за мана? — перелякано думав він. — З кожним колом один в’язень зникає. Ну що мені робити? До кінця прогулянки залишилося ще сім хвилин. Цього правила я не можу порушувати. А що, коли до кінця прогулянки вони щезнуть усі до одного? О!.. Уже залишилося тільки шестеро! Та що я кажу — тільки п’ятеро!»

А в Цибуліно було так тяжко на серці… Спробував покликати Крота, але той не озвався. Хотів пояснити Кротові, сказати, чому він сам не може йти на волю.

В цей момент очманілий Лимончик нарешті схаменувся і зважився розвіяти цю оману, через яку в нього з-під носа зникли майже всі в’язні.

— Стій! — щосили загорлав він. Вони спинилися і перезирнулися. У дворі залишилося всього четверо в’язнів і Цибуліно.

— Тікайте мерщій, — крикнув Цибуліно, — поки Лимончик не підняв тривоги!

Двічі повторювати не було потреби. Всі четверо прожогом кинулися до дірки і один за одним щезли під землею. А Цибуліно стояв і сумно дивився їм услід. Раптом він відчув, що хтось смикає його за ноги. Друзі здогадалися, що він хоче залишитися в тюрмі, і просто стягли його в підземний хід.

— Не будь дурником, — сказали вони йому. — Сам будеш на волі, то швидше допоможеш батькові втекти. Ходімо з нами, та хутчіш!

— Візьміть і мене з собою! — несподівано закричав Лимончик. Тільки тепер збагнув він, у чім річ. — Я теж піду з вами! Не кидайте мене тут! Все одно принц накаже повісити мене за вашу втечу.

— Зачекаймо, — згодився Цибуліно, — адже ж, дякуючи йому, ми змогли втекти.

— Поспішаймо, почувся з підземного ходу гугнявий голос Крота. — Тут стільки світла, а я не хочу померти від сонячного удару.

— Добрий старий Кротику, — обернувся до нього Цибуліно, — ми ще не можемо втікати. Мій хворий тато замкнений в камері.

Кріт почухав потилицю.

— Я знаю, де його камера, — сказав він. — Я добре вивчив план тюрми, що ти мені прислав. Але чи встигнемо ми? Краще б попередив ти мене про це заздалегідь.

Тут він гукнув по-кротячому — і в одну мить сотня кротів з’явилася з-під землі.

— Браття кроти! Чи зможемо ми прорити ще один невеличкий хід? — запитав їх старий Кріт.

— Зможемо! За чверть години!

Не довго думаючи, вони рушили у вказаному напрямку. За кілька хвилин дісталися до камери Цибулоне. Цибуліно перший вскочив усередину. Його батько лежав на тапчані непритомний. Ледве-ледве встигли вони перенести його до підземного ходу. В ту ж мить до камери вдерлися тюремники Лимончики, які спантеличено металися з камери в камеру по всій тюрмі, адже скрізь було порожньо.

Коли тюремники нарешті дотямили, що всі в’язні втекли, вони вжахнулися від думки про ті страшні кари, які накладе на них принц. Тоді вони змовилися, покидали зброю і один за одним кинулися в підземний хід, виритий кротами.

Тюремники вийшли в поле і розбрелися по селянських хатах. Скинули з себе військову форму і перевдяглися у простий одяг.

Вони покидали навіть дзвіночки, що були в них на капелюхах.

Позбираймо ці дзвіночки, віддамо їх діткам гратися.

Ну а що сталося з нашим Цибуліно?

Старий Кріт і Цибуліно подумали, що тюремники біжать за ними підземним ходом навздогін. То вони вирили для себе новий хід убік і тому не вийшли в поле. Де ж вони тепер? Потерпіть — скоро дізнаєтесь.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Катюзі — по заслузі

Принц Лимон улаштував велике свято.

— Треба розважати моїх підданих, — говорив сам собі принц, — тоді їм не стане часу думати про свої злидні.

І от він звелів влаштувати кінські перегони, в яких мали виступити всі придворні Лимони першого, другого і третього розряду. Зрозуміло, що бігти наввипередки повинні були коні, а не Лимони.

То були незвичайні перегони: коні мусили бігти і тягти коляски з загальмованими колесами. Перед початком перегонів Лимони приладнали до коліс міцні гальма, і принц сам особисто оглянув, чи добре вони гальмують.

Гальма діяли так добре, що колеса зовсім не крутилися. Тому коням було вдесятеро, у сто крат тяжче тягти ці коляски.

Коли принц Лимон дав сигнал починати, бідолашні коні вдарили копитами в землю, щосили напружилися, вигнули спини, на вудилах виступила піна, а коляски — ані руш. Тоді Лимони стали нещадно хльоскати їх батогами.

Деякі з колясок посунулися вперед на кілька сантиметрів, і принц Лимон весело заплескав у долоні. Потім, щоб звеселити глядачів, він сам зійшов на арену, взяв довжелезного батога і почав шмагати коней.

— Цьвохніть і моїх коней, ваша світлість! — гукали Лимони, щоб під’юдити принца. Принц шмагав коней щосили. В змучених переляканих коней аж ноги з натуги підламувалися, мало не лопалися жили. Цю жорстоку забавку вигадав сам принц. Він приказував:

— Коні можуть бігти, якщо їх пустити вільно. Я хочу побачити, як вони біжать, коли їх не пускати.

А насправді йому подобалося мучити коней. Він і влаштував ці перегони, щоб потішити самого себе жорстокою розвагою. Глядачі обурювалися, але змушені були дивитися на це змагання, або краще сказати — катування. В тому краї так уже завелося: якщо принц Лимон звелів людям розважатися, то — хоч-не-хоч, а розважайся!

І раптом принц Лимон ніби прикипів на місці з занесеним батогом і так витріщив очі, що вони мало на лоба йому не вилізли. Ноги в нього задрижали, лимонно-жовте лице іще дужче пожовтішало, волосся наїжачилося — аж дзвіночок на капелюсі жалібно задзеленчав.

Принц побачив, як біля самих його ніг розверзлася земля.

Спершу з’явилася ніби розколина, потім друга. Далі на поверхні з’явився горбочок, як то буває на тротуарі або на луках, де під землею риють кроти. Потім на горбочку розкрилася дірка, і з неї показалась чиясь голова, плечі… Спритно орудуючи ліктями і коліньми, на поверхню вискочив якийсь хлопчик. Це був Цибуліно.

З нірки донісся стривожений гугнявий голос Крота: — Цибуліно! Вернися назад! Ми не туди втрапили! Але Цибуліно не слухав. Він побачив просто перед себе блідого переляканого принца Лимона з батогом у руці, непорушного, мов соляний стовп. Цибуліно весь спалахнув від гніву.

Не тямлячи, що робить, хлопчик метнувся до правителя і вихопив у нього з рук батіг. Двічі ляснув над головою батогом, ніби випробовуючи, а потім щосили оперіщив принца через плечі. Принц був настільки приголомшений, що не зумів ухилитися від першого удару.

— Ай-ай-ай! — заверещав принц.

А Цибуліно знову заніс батіг і ще дужче оперезав принца по спині. Тоді правитель повернувся і дременув навтікача.

Це було сигналом для всіх. Слідом за Цибуліно з-під землі, немов у казці, стали вискакувати в’язні, що втекли з тюрми, і люди зустріли їх радісними вигуками. Батьки обіймали синів, жінки чоловіків.

В одну мить поліцаїв розігнали, натовп ринув на арену, підхопив на плечі і поніс звільнених в’язнів.

Перелякані на смерть придворні Лимони хотіли були втікати на своїх колясках. Але ж, як ви знаєте, колеса були загальмовані і не рушили з місця. Люди схопили придворних і пов’язали їм руки й ноги.

Тим часом принц Лимон встиг ускочити до своєї карети — колеса в неї не були загальмовані, бо вона не брала участі в перегонах. І принц щодуху помчав геть. Але він побоявся втікати до свого палацу і поїхав у поле. Він нещадно лупцював коней палицею і мчав усе хутчіш та хутчіш. Перелякані коні мчали вчвал, не розбираючи дороги. Нарешті карета полетіла шкереберть, і принц сторч головою вгруз у величезну купу гною.

«Туди йому й дорога!» — сказав би Цибуліно, коли б міг це бачити.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Синьйор Помідор встановлює податок за погану погоду

Того Самого дня, коли в місті відбувалися перегони, у замку графинь Черешень сталися зовсім інші події. Синьйор Помідор скликав усіх мешканців села до зали, яка служила також місцем для суду. Помідор хотів оголосити селянам новий наказ.

Нічого й казати, що суддею був сам синьйор Помідор, адвокатом — синьйор Горох. Обов’язки секретаря виконував синьйор Петрушка. Лівою рукою він писав у книзі протокол, а правою тримав хустину і безупинно сякав свого носяру.

Люди в залі суду були стривожені, бо ці виклики в суд тільки лиха їм завдавали. Так, наприклад, раніше суд постановив, що повітря в селі, як і вся земля, є власністю графинь Черешень, і тому кожен у селі, хто дише, мусить за нього платити.

Один раз на місяць синьйор Помідор заходив до кожної сільської хатини, примушував кожного мешканця глибоко дихати. Він вимірював у кожного об’єм грудей і призначав, скільки хто повинен платити за повітря.

Як ви вже знаєте, кум Гарбуз щохвилини глибоко зітхав. Тому він платив за повітря найбільше.

Почався суд. У глибокій тиші перший виступив синьйор Помідор і виголосив таку промову:

— Останнім часом прибутки графинь дуже зменшилися. Як вам відомо, синьйори, графині Черешні, ці бідолашні круглі сироти, ледве зводять кінці з кінцями. А на них ще лежить обов’язок утримувати барона Апельсина і герцога Мандарина, щоб ці родичі не померли з голоду!

Майстер Виноградинка крадькома зиркнув на барона Апельсина, який сумирно сидів у кутку. Блаженно заплющивши очі, барон ласував смаженим зайцем, начиненим горобцями.,

— Тут не дозволяється озиратися! — суворо зауважив Помідор. — А то я накажу вигнати всіх із зали суду!

Майстер Виноградинка поспішив перевести погляд на носки своїх черевиків.

— Благородні графині, наші вельмишановні господині, подали до суду заяву, написану на гербовому папері. Вони вимагають, щоб суд визнав їхнє невід’ємне право власності на… Адвокате, прочитайте вголос цю заяву!

Синьйор Горох встав, відкашлявся, вдихнув якомога більше повітря і став строго та поважно читати:

«Ми, нижчепідписані графині Черешні Старша і Менша, заявляємо, що, як власниці тутешнього повітря, ми повинні бути також і власницями дощу. Отже, ми вимагаємо, щоб усі селяни платили по сто лір за кожен звичайний дощ, по двісті лір за кожну бурю з громом і блискавкою, по триста лір за кожен снігопад і по чотириста лір за кожен градобій. Підписали: графиня Черешня Старша, графиня Черешня Менша».

Синьйор Горох сів.

Синьйор Помідор запитав:

— Заяву написано на гербовому папері, згідно з законом?

— Так, синьйоре суддя, — озвався синьйор Горох, підскакуючи на місці.

— Чудово, — сказав Помідор. — Якщо гербовий папір заповнено по формі, то всі права — на боці графинь. Суд іде радитися.

Синьйор Помідор встав, загорнувся в чорну суддівську мантію, яка весь час сповзала з його плечей, і вийшов до сусідньої кімнати, щоб там скласти вирок суду.

Скрипаль Груша легенько торкнув ліктем свого сусіда — кума Часника — і пошепки спитав:

— По-твоєму, це справедливо — брати податок також і за градобій! Ну я розумію, що можна платити за дощ і снігопад, бо вони приносять полям користь. А градобій сам по собі є велике лихо для селян, і за нього доводиться платити найбільший податок.

Кум Часник промовчав. Він нервово погладжував одного вуса, а його дружина крутила другого вуса, чим трохи себе заспокоювала.

Майстер Виноградинка порпався в своїх кишенях. Він шукав шило, щоб за звичкою почухати собі потилицю. Але він згадав, як сьогодні при вході до суду в усіх відбирали зброю, визнали, що його шило — це зброя, і відібрали.

Синьйор Петрушка стежив очима за присутніми і записував:

«Скрипаль Груша перешіптувався з сусідами. Кум Часник гладив свої вуса. Кума Динька совалася на місці. Кум Гарбуз двічі зітхнув».

Він записував усе так, як це робиться в школах Італії. Поки вчитель розмовляє з кимось у коридорі, за його дорученням один з учнів записує на класній дошці прізвища тих учнів, які пустують у класі.

Як приклад хорошої поведінки, синьйор Петрушка записав:

«Герцог Мандарин сьогодні поводиться відмінно. Барон Апельсин — відмінно з відзнакою. Він їсть уже тридцять четвертого смаженого горобця».

«Ех, коли б наш Цибуліно був тут! —думав майстер Виноградинка. — Все було б інакше! З того часу, як Цибуліно у в’язниці, з нами поводяться, як з рабами. Ми боїмося розкрити рота і промовити слово, щоб нас не записав у свою штрафну книжку оцей осоружний Петрушка».

І справді, всі записані за погану поведінку потім повинні були платити штраф.

Наприклад, майстер Виноградинка майже щодня платив за що-небудь штраф. А бували дні, коли йому доводилося платити по два штрафи.

Нарешті суд — тобто сам-один синьйор Помідор — повернувся до зали засідання.

— Встати! — скомандував синьйор Петрушка, хоча сам не ворухнувся з місця.

— Увага! Зараз я оголошу рішення суду, — сказав Помідор.

«Заслухавши заяву графинь Черешень, суд ухвалив: вищезгадані синьйори графині Черешні мають повне і невід’ємне право стягати податки за дощ і інші непогоди, які посилає небо. Тому суд проголошує такий вирок: кожен мешканець села повинен платити управителеві замку суму в два рази більшу від тієї, яку зажадали графині».

По залі пройшов гомін.

— Мовчати! — загорлав Помідор. — А як ні, то звелю всіх вас вигнати звідси! Я ще не все сказав. Суд ухвалив також, щоб ви платили за росу, іней, туман і всі інші види вологи. Закон набирає чинності з сьогоднішнього дня!

Всі люди перелякано подивилися на вікна. Вони надіялися побачити ясне небо, але угледіли, що надходить буря.

«Ой матінко! — подумав майстер Виноградинка. — От і плати одразу ж чотириста лір. Трикляті хмари!»

Помідор теж глянув у вікно, і його товстелезна червона пика враз розпливлася в радісній усмішці.

— Ваша милосте! — гукнув синьйор Горох. — Нам щастить! Барометр падає. Напевно буде негода!

Всі люди кинули на адвоката погляд, повний зненависті, і всім синьйор Петрушка записав у своїй книжці погану оцінку Нікому з селян він не прощав навіть погляду.

Коли ж і справді налетіла буря з громовицею, то синьйор Горох аж затанцював на радощах. А майстер Виноградинка мусив приховати свій гнів і ще уважніш втупив погляд в носки своїх черевиків, щоб не заробити зайвого штрафу.

Нещасні сільські люди дивилися на дощ, як на страшне лихо. Гуркіт грому здавався їм гарматною стріляниною, блискавиця ніби ножем пронизувала серце кожному з них.

А синьйор Петрушка послинив язиком олівця і почав швиденько підраховувати, скільки грошей одержать графині з цієї милості божої. Ці підрахунки дали величеньку цифру, а разом із записаними сьогодні штрафами — ще більшу.

Кума Динька почала плакати. Дружина Кума Часника теж розплакалася і сльозами геть змочила вуса свого чоловіка, бо витиралася ними, немов хустинкою.

Все це страшенно розгнівило синьйора Помідора, і він вигнав усіх із зали.

Вийшли бідні люди із замку і під зливою поволі почвалали до села. Вони навіть не ховалися від дощу. Ніхто не боявся змокнути і застудитися. Коли звалилося лихо, — тоді ніхто не помічає дрібних прикрощів.

Недалеко від села їм треба було пройти через залізничний переїзд, і вони мусили спинитися, бо саме йшов поїзд. Дивитися, як проходить поїзд, завжди цікаво. Спершу гуркочучи і чмихаючи парою, пробігає паровоз. У вікно будки визирає машиніст з квіткою в зубах, весело смикає за шворку свистка. Гу-гу-гу! — кричить паровоз. З вікон виглядають і немов трохи пишаються пасажири — італійські селяни в плащах, селянки, запнуті хустками. А в останньому вагоні…

— Господи! — скрикнула кума Динька. — Гляньте-но, хто виглядає з останнього вагона!

— Я б сказав, що ведмеді, — нерішуче мовив кум Гарбуз.

І справді, з вікон останнього вагона визирало троє ведмедів, зацікавлено розглядаючи все навкруги.

— Такого я ще ніколи не бачив! — заявив кум Часник, і його вуса обурено настовбурчилися.

А один з тих трьох ведмедів навіть набрався такого нахабства, що помахав людям лапою.

— Ах, негідна ти тварино! — спересердя крикнув услід майстер Виноградинка. — Як ти смієш кепкувати над нами?

А ведмідь не переставав їх вітати. Коли ж поїзд спинився поблизу на станції, він так висунувся з вікна і замахав лапою, що мало не випав додолу. На щастя, двоє інших ведмедів схопили його за хвіст і втягли назад до вагона.

Наші друзі підійшли до залізничної станції саме тоді, коли поїзд уже зовсім спинився. Як же здивувалися вони, побачивши, що ті троє ведмедів поважно виходять з вагона. А найстарший з них навіть віддав кондукторові квитки.

— Це, мабуть, циркові ведмеді-акробати, — зневажливо сказав майстер Виноградинка. — Вони приїхали сюди на гастролі. Зараз прийде їхній хазяїн. Б’юсь об заклад, що це буде якийсь рудобородий німець, і він підіграватиме ведмедям на дерев’яній дудці.

Хазяїн ведмедів дійсно з’явився. Але то був не дядько, а хлопчик у зеленому береті і синіх штанцях з латками на колінах. Його веселе розумне личко привітно усміхалося і було таке симпатичне.

— Цибуліно! — раптом закричав майстер Виноградинка і побіг йому назустріч.

Це дійсно був Цибуліно. Перш ніж виїхати з міста, він завітав до зоологічного саду і звільнив родину знайомих нам ведмедів. Сторож так зрадів його появі, що віддав би навіть Слона, коли б Цибуліно захотів його взяти.

Але Слон не повірив, що сталася революція, і залишився у загородці писати далі свою книгу спогадів.

Неможливо й сказати, скільки тут було поцілунків, обіймів, запитань і відповідей! І все це — під рясним дощем. Коли радієш, то не помічаєш дрібних прикрощів і ніскільки не боїшся застудитися.

Скрипаль Груша знов і знов потискав лапу малому Ведмедикові і схвильовано запитував:

— Чи пам’ятаєте, як чудово ви танцювали під звуки моєї скрипки в печері? Ведмедик добре це пам’ятав і тут же почав кумедно пританцьовувати, а всі діти дружно плескали в долоні.

Зрозуміло, що Вишеньку негайно сповістили про приїзд Цибуліно. Можете уявити собі щиру радість обох друзів.

— Ну, годі веселитися, — сказав трохи згодом Цибуліно. — Хочу сказати вам про те, що я задумав.

Поки Цибуліно розповідатиме друзям про те, що він задумав, ходімо довідаємося, як почуває себе принц Лимон.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Буря без кінця-краю

Ми залишили принца Лимона у гнояці надовго тому що там йому було добре.

«Пересиджу тут у теплі та в добрі, — думав він, випльовуючи гній, який ліз йому в рот, — поки моя поліція відновить порядок у моїй столиці».

Адже він утік із столиці не озираючись, і тому не знав, що його поліція приєдналася до повсталого народу, що його придворні Лимони вже сидять у в’язниці і що в цьому краї проголошено республіку.

Коли почався дощ і став заливати гнойовище, принц змінив свої наміри.

«Тут занадто вогко, — подумав він, — треба пошукати сухішого місця».

Він почав дриґати ногами і нарешті-таки виліз із гною.

Тільки тепер побачив він, що був за кілька метрів від замку графинь Черешень. «І якого чорта я сюди забрався?» — спитав він себе самого, продираючи очі, заліплені гноєм.

Тут йому довелося сховатися за скирту соломи від гурту якихось людей, що йшли з замку. (Ви знаєте, що то були за люди). Потім принц піднявся сходами і подзвонив. У дверях з’явилася Полуничка.

— Графині не приймають жебраків, — сказала вона і замкнула двері в нього перед носом.

— Та який я жебрак?! Я — принц, я — правитель!

Полуничка співчутливо глянула на нього:

— Бідолаха, — зітхнула вона, — ви, мабуть, збожеволіли від злиднів.

— Які злидні?! Я багатий, багатющий!

— Подивитися на вас, то цього не скажеш, — похитала головою Полуничка.

— Ну, досить базікати! Піди і скажи про мене графиням!

— Що тут сталося? — втрутився синьйор Петрушка, який саме вийшов на поріг, щоб висякати носа.

— Та ось цей жебрак запевняє, ніби він — принц.

Синьйор Петрушка з першого погляду впізнав принца.

— Я навмисне перевдягся, щоб ближче узнати життя населення мого краю, — заявив принц Лимон. Йому було соромно за свій незвичайний вигляд.

— Прошу, прошу завітати, ваша світлосте! — лопотів Петрушка, вклоняючись до самої землі.

Принц увійшов до замку. В дверях він тільки грізно бликнув на Полуничку. Графині на всі лади вихваляли принца за його піклування про людей.

— Чого тільки вам не довелося знести!

— Заради народу я готовий на все, — збрехав принц, нітрохи не почервонівши, бо відомо, що лимони ніколи не червоніють.

— Які ж у вашої світлості враження про життя народу?

— Народ щасливий і спокійний, — заявив принц, — ніде не бачив я щасливішого народу!

Він і не знав, що сказав щиру правду: скинувши принца, народ справді став щасливий.

— Чи не потрібні вашій світлості коні, щоб повернутися до столиці? — запитав Помідор принца.

— Ні, ні! — швидко відказав той. — Я почекаю, поки вщухне буря.

— Насмілюся найпокірніше зауважити, — сказав здивований Помідор, — що буря вже минула і знов сяє сонце.

— Ви насмілюєтеся мені перечити! — гримнув на нього принц і тупнув ногою.

— Я теж не розумію вашого зухвальства, — докірливо додав барон Апельсин. — Якщо їх світлість кажуть — буря, то так воно й є.

І всі присутні почали одностайно лаяти погоду.

— Яка жахлива погода! — сказала графиня Старша, виглядаючи через вікно в парк, де на квітках сяяли під сонцем каплі недавнього дощу.

— Яка жахлива злива! Погляньте, який дощ періщить! — додала графиня Менша, дивлячись, як із-за хмари сяє сонце і виблискує в басейні з золотими рибками.

— О, чуєте, як гуркоче грім? — сказав герцог Мандарин і затулив вуха пальцями, ніби дуже злякався.

— Полуничко! — гукнула графиня Старша. В неї майнула щаслива думка. — Біжи мерщій позачиняй усі віконниці!

Полуничка позачиняла всі віконниці, і в салоні відразу стало зовсім темно. Принесли запалені свічки. Синьйора графиня Менша зітхнула:

— Яка жахлива ніч!

— Мені страшно… — щиро признався принц Лимон. Щоб його підбадьорити, усі присутні теж почали тремтіти, мов у лихоманці.

Тоді синьйор Помідор прокрався до вікна, тихо відхилив віконницю і насмілився покірно зауважити:

— Мені здається, що буря вже минула.

— Ні, ні, не минула! — закричав принц і побачив сонячний промінь, який переможно прорвався до салону.

Помідор поквапливо зачинив віконницю і підтвердив, що дощ ллє й далі, мов із відра.

— Ваша світлосте, чи не бажаєте ви закусити, — насмілився подати голос барон Апельсин, Йому не терпілося швидше сісти за стіл.

Але принц не схотів закушувати.

— Така погода відбиває апетит, — відказав він.

Барон не розумів, що спільного може бути між апетитом і погодою. Але всі згодилися з думкою принца, що погана погода позбавляє людей апетиту, і Апельсин теж заявив:

— Я тільки так сказав, ваша світлість. Від цієї грози в мене самого так стиснуло горло, що я не зміг би макової росинки проковтнути.

Насправді, він залюбки ум’яв би два-три стільці, не те що вечерю. Але він не насмілювався перечити принцові.

Нарешті, стомлений хвилюваннями цього дня, принц заснув у кріслі. Його вкрили ковдрою, а самі пішли вечеряти.

За вечерею Помідор чомусь надто мало їв. Він поспішив устати з-за столу і сказав, що йде спати, а сам потихеньку зайшов до парку і попрямував до села.

«Треба самому довідатися, що скоїлося. Оцей страх принца надзвичайно підозрілий. Я не здивуюся, якщо сталася навіть революція».

Від цієї думки в нього немов мурашки по спині забігали. Він намагався відігнати від себе цю думку, але чим сильніше її відганяв, тим настирливіше лізла вона йому в голову. Оце ненависне йому слово — революція — миготіло перед ним усіма своїми літерами: Р-е-в-о-л-ю-ц-і-я…

Раптом йому почулося, ніби за ним хтось іде. Він причаївся за парканом і став чекати.

Через кілька хвилин повз нього тихенько пройшов адвокат Горох. Він ішов навшпиньки і так обережно, ніби ступав по сирих яйцях. Як відомо, цей адвокат завжди мав на всіх підозри. Коли ж побачив, що Помідор вислизнув до парку, він пішов за ним назирці. «Тут щось є, — подумав Горох, — за Помідором треба слідкувати».

Тільки Помідор намірився вийти зі схованки, як стала наближатися ще одна тінь. Він знову присів за парканом, пропустив і цю тінь повз себе.

Це був синьйор Петрушка, який вирішив прослідкувати за адвокатом.

Своїм довжелезним носом Петрушка відчув щось підозріле, і йому закортіло про все довідатися.

Потім у темряві з’явився герцог Мандарин. Той шпигував за Петрушкою.

— Тепер мене нітрохи не здивує, якщо зараз покажеться барон Апельсин, — прошепотів Помідор і знову присів за парканом.

Дійсно, незабаром з’явився барон Апельсин. Коли він помітив, як виходив герцог, то подумав, що той крадькома йде кудись вечеряти. От барон і вирішив скористатися з цього відкриття.

Бідолашний Квасоля, який віз його пузо на тачці, задихався з натуги. У темряві він не бачив ні каменюк, ні ям; тачка підскакувала, і від кожного поштовху баронові хотілося вищати по-собачому.

Після барона більш ніхто не з’являвся в темряві. Тоді Помідор вийшов із своєї схованки і пішов слідом за Апельсином.

Так і проходили вони один за одним цілісіньку ніч. Горох марно намагався наздогнати Помідора, який ішов позад усіх; синьйор Петрушка йшов по п’ятах за Горохом; герцог Мандарин не відставав від Петрушки, барон Апельсин намагався не відставати від герцога, а Помідор скрадався по слідах барона. Кожен стежив за тим, хто йшов перед ним, і ніхто не здогадувався, що за ним також слідкують.

Кілька разів цей порядок змінювався. Синьйор Горох, який ішов поперед усіх, опинявся на другому місці, бо Петрушка переганяв його стороною. Тоді вони хитрували, щоб знову стати на своє місце.

Так прошвендяли вони всю ніч, шпигуючи один за одним, і до самого світанку нічогісінько не змогли дізнатися, тільки вкрай знесилилися.

На світанку причвалали вони один по одному назад до замку.

Зустрічаючись в алеях парку вони віталися, питали один одного про здоров’я і брехали, як хто умів.

— Де це ви були? — питав синьйор Помідор синьйора Гороха.

— Я був на весіллі в мого брата.

— Ото диво! Ніколи не чув, щоб уночі гуляли весілля.

— Так. Але мій брат —дуже чудний чоловік, — відповідав червоніючи адвокат. Помідор тільки посміхався, бо всі знали, що ніякого брата в Гороха не було.

Синьйор Петрушка збрехав, що ходив на пошту. Барон і герцог наплели, ніби ходили вудити рибу, та ще й здивувалися, як це вони не здибалися на річці.

Всі вони були такі стомлені й сонні, що йшли майже з заплющеними очима.

І тільки один з них побачив, що на башті замку майорить республіканський прапор.

Цей прапор підняли вночі Цибуліно і Вишенька. Обидва хлопчики сиділи тепер біля прапора на високій башті і чекали, що буде далі.

ЕПІЛОГ
Помідор заплакав удруге

Той, хто перший помітив республіканський прапор на башті, подумав спочатку, що це — нова витівка Вишеньки. Він страшенно розлютився і вирішив, по-перше, зірвати цей жахливий прапор, по-друге, надавати Вишеньці стусанів, бо цього разу хлопчик «перейшов усі межі пристойної поведінки».

І от цей синьйор уже біжить щодуху по сходах, переплигує по чотири східці одразу, він страшенно хекає і з кожним кроком роздувається від злості. Він так роздувається, що, мабуть, не зможе пролізти у невеликі двері, які ведуть на верхню площадку башти. Я чую жахливий тупіт його ніг, важкий, немов гупання парового молота. От-от добіжить він до верху башти. Пролізе в двері чи не пролізе? Може, поб’ємося об заклад?

Ось він уже вгорі… Ану, хто виграє заклад? Ну, гаразд, уже скажу: виграє той, хто сказав, що цей синьйор не пролізе. Бо то біг нагору не хто інший, як сам Помідор. І він так роздувся від злості, що не проліз у двері.

І от стоїть він там за два кроки від ненависного йому прапора. Прапор майорить у сонячному промінні, а він не може дотягтися до нього руками. А біля прапора, поруч Вишеньки, який похапцем протирає свої окуляри, стоїть Цибуліно. Заклятий ворог Помідора, він уже примусив його один раз плакати.

— Добридень, синьйоре Помідоре, — каже Цибуліно і чемно вклоняється.

Стережися, Цибуліно! Цим глузливим поклоном ти занадто наблизив свою голову до дверей. Помідорові варто тільки простягнути руку, і він вхопить нашого героя за чуприну, як це сталося в день його приїзду.

А Помідор так лютує, що й не згадує про те, що загрожує йому, коли він смикне Цибуліно за чуба. Ось ухопив він таки Цибуліно за вихор і смикнув. Вихор цибулячого чуба залишився у нього в руці, і… раптом Помідорові так закрутило в носі, так защипало в очах, що з них полилися сльози. Великі, як горох, вони закрапали на кам’яні сходи.

Цього разу Помідор плакав не тільки від цибулячого духу. Він плакав від люті, бо відчув, який став безсилий. «Кінець усьому!.. Кінець…» — гірко подумав Помідор, задихаючись від сліз.

Як на нас, то нехай би він і зовсім задихнувся, але добрий Цибуліно за ним не погнався. Помідор сам скотився сходами вниз башти, побіг до своєї кімнати і замкнувся, щоб виплакатися досхочу.

А що було далі, діти! Ох, чого тільки не було! Прокинувся принц, вибіг надвір, теж побачив прапор і кинувся алеями парку тікати. Біг, поки знову не вскочив до своєї схованки в гною. Він гадав, що там його не знайдуть.

Прокинувся барон і покликав Квасолю. Той ще не встиг прокинутися, та так із заплющеними очима і повіз на тачці баронове черево. Коли вони були уже в дворі, сонячне проміння його зовсім розбудило. І він побачив, що згори сяє не тільки сонце. Що це?.. Квасоля звів погляд догори, побачив прапор свободи і весь затремтів з радості.

— Тримай! Тримай тачку! — зарепетував переляканий барон

Та Квасоля покинув тачку, барон кумедно перевернувся догори ногами так, як тоді, коли він задавив двадцять генералів. Покотився вниз і — шубовсть у басейн із золотими рибками! Ну й поморочилися ж слуги, поки його звідти витягли!

Прокинувся і герцог Мандарин, побіг до басейну, скочив на голову мармуровій статуї, яка ротом випускає воду, і заверещав:

— Скиньте мерщій прапор, а то я втоплюся!

— Ану побачимо! — відповів Квасоля і скинув його в басейн.

Коли герцога витягли з басейну, в нього з рота стирчав хвостик золотої рибки. Шкода тієї золотої рибки! Вона думала, що знайшла нову печеру, і наклала там головою. Вічна пам’ять золотій рибці.

З того ранку нові події розгорталися так швидко, що нам нелегко встигнути про все розповісти. Поспішаймо за ними!

Дні відлітають один за одним, немов листочки календаря, пробігають цілі тижні, і ми ледве встигаємо оком глянути на все те, що сталося. Так буває інколи в кіно. Як пустить механік свій апарат занадто хутко — і оком не вловиш. А потім піде картина повільніше, дивишся, а на екрані усе вже змінилося.

Принц і обидві графині виїхали за кордон. Щодо принца — річ ясна, а чому втекли за кордон графині — не зрозуміло. Ніхто б не заподіяв їм лиха. Та коли вже виїхали, то нехай не вертаються!

Барон став худий, мов тріска.

З перших днів республіки ніхто не захотів возити його тачку, і він не міг піти на пошуки їжі, тому спочатку нічого не їв, а живився запасами давнього жиру. За два тижні він став удвоє тонший і полегшав на кілька центнерів.

Тепер він міг ходити самотужки і став жебрати на вулицях. Але ніхто нічого йому не давав.

— Ти не каліка, а дурисвіт. Іди краще працювати!

— Я не можу знайти роботи!

— Іди на станцію вантажником.

Барон так і зробив і від праці став стрункий, як шпичка. Із одного свого баронського костюма він зробив шість.

А один колишній костюм він зберіг на спогад. Якщо ви його відвідаєте, то він по секрету покаже.

— От бачите, який товстий я був колись! — скаже він.

— Та хіба ж це можливо? — здивуєтеся ви.

— Неймовірно, а так, — гірко всміхнеться він. — Хоч у людей спитайте! Який то був хороший час! Я їв тоді щодня більше, аніж тепер їм за три місяці. Отакенний був тоді в мене живіт, отака спина!

Ну, а герцог? Це ледащо і пальцем не поворухне, живе за рахунок барона. І щоразу, як барон йому чогось не дає, герцог вилазить на ліхтарний стовп і загрожує самогубством. Тоді барон, зітхаючи, вдовольняє його прохання. В нього залишилося добре серце ще з тих часів, коли він був товстуном.

А кум Гарбуз тепер уже не зітхає. Навпаки, він став тепер садівником при замку. А Помідор ходить у нього в помічниках. Може, вам не подобається, що Помідор на волі? Нехай! Він уже чимало відсидів у тюрмі, а потім його випустили на волю. Тепер він думає лише про те, як садити капусту і косити траву. Правду сказати, іноді він ремствує, але нишком, і то, коли зустріне Петрушку, який служить тепер сторожем при школі в замку.

То в замку тепер є школа? Аякже! І сам замок тепер не замок, а палац для дітей. Там є тепер кімнати для гри у настільний теніс, кімната для малювання, ляльковий театр, у якому виступає сам Буратіно, є кінотеатр та інші розваги. Є там і найкраща для дітей розвага — школа. Тепер Цибуліно і Вишенька сидять поруч за однією партою і разом вивчають арифметику, італійську мову, історію і всі інші науки, які треба знати, щоб розпізнавати всіляких шахраїв і гнати їх утришия.

— Пам’ятай, синку, — завжди нагадує старий Цибулоне, — на світі є ще дуже багато шахраїв. Коли бідо нас не повернулися ті шахраї, яких ми повиганяли.

Але я вірю в те, що їм більше не повернутися! Не повернутися назад Горохові, бо на його совісті надто багато злочинів.

Кажуть, що він служить адвокатом у якійсь чужій країні. Нехай йому абищо! Я тільки радий з того, що він щез зі сторінок нашої повісті раніше, ніж вона закінчилася. Правду вам сказати — мені й так набридло морочитися із цим нікчемою.

Я забув іще сказати, що тепер старостою у селі став майстер Виноградинка. Тепер заради своєї високої посади він зовсім зрікся поганої звички чухати потилицю. Тільки за дуже складних обставин він чухає потилицю олівцем, та й то вряди-годи.

А одного ранку люди побачили на стінах «домів написи великими літерами: «Хай живе староста!» Кума Динька пустила по селу поговір, що то написав сам майстер Виноградинка.

— От вам і староста! — пащекувала вона. — Ходить вночі селом і сам себе в написах вихваляє!

Але то була неправда. Написи ті зробив кум Часник. І не руками, а… вусами. Он як! Справді, кум Часник малював їх своїми довжелезними вусами, вмочаючи їх у чорнило. Вам я можу відкрити цю таємницю, бо у вас ще немає вусів, ви не зможете взяти приклад з кума Часника і не наробите такої шкоди.

Тут і закінчується наша повість.

Правда, є ще на світі інші замки й інші дармоїди, на принца Лимона схожі. Та прийде час, люди звідусіль їх повиганяють, і в їхніх парках буде бавитися весела дітвора. Хай буде так!

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригоди Цибуліно”
Джанні Родарі
Видавництво: “Septima”
2013 р.



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: