Пригоди Цибуліно (розділи 1-14)

Джанні Родарі

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Як Цибулоне наступив принцові Лимону на мозоль

Цибуліно був сином Цибулоне і мав семеро братів. Звали їх Цибулетто, Цибулотто, Цибулучча та іншими подібними іменами, найкращими в шановній цибулиній родині. Люди вони були, що й казати, хороші, але безталанні.

Та й не дивно. Де цибуля, там і сльози.

Жив Цибулоне з усією своєю родиною в дощаній халупі, не більшій від ящика для розсади.

Коли хто з панів потрапляв, бувало, на вулицю, то роздратовано морщив носа і велів візникові їхати швидше: «Пхе, як тхне цибулею».

Якось через те село мав проїздити правитель країни, сам принц Лимон. І його придворні побоювалися, щоб не постраждав від запаху цибулі принців ніс.

— Ну що скаже принц, коли почує, як тхне від оцих злиднів?!

— Треба їх напахтити, — вирішив обер-камергер.

І одразу ж послали з десяток солдатів Лимончиків, щоб напахтити бідноту. Цього разу солдати облишили свої шаблі та гармати, а взяли на плечі лише обприскувачі з одеколоном, амброю, фіалковими пахощами та найкращою трояндовою водою з Болгарії.

Солдати вигнали надвір Цибулоне з його синами і всією ріднею, поставили попід муром і оббризкали від голови до ніг пахощами, аж бідолашний Цибуліно застудився.

Та ось долинув звук сурми, і в супроводі усіх Лимонів і Лимончиків з’явився сам правитель, принц Лимон. Він був одягнений у все жовте, а над його жовтою шапкою дзеленчав золотий дзвіночок. У придворних Лимонів дзвіночки були срібні, а у простих Лимончиків — бронзові. І так усі ті дзвіночки гарно дзеленчали, що люди збігалися, як на дивовижу, — думали, що то оркестр.

Цибулоне і Цибуліно опинилися спереду, тому їх штовхали і в боки, і в спину ті, що стояли позаду. Старому бідоласі Цибулоне це набридло, і він почав гукати:

— Назад! Назад!

Принц Лимон почув те і розсердився. А потім спинився, підійшов окаряч до Цибулоне і гримнув на старого:

— А чого це ти кричиш «назад, назад»? Може, тобі не до вподоби, що мої вірні піддані тиснуться вперед, щоб на мене подивитися? Га?

— Ваша світлосте, — зашепотів йому на вухо обер-камергер, — мені здається, що цей чоловік — небезпечний бунтівник! Його треба тримати під пильним наглядом.

І один із охоронців принца навів на Цибулоне спеціальну підзорну трубу, у яку наглядали за бунтівниками. Кожен з Лимончиків мав таку трубу. Бідолашний Цибулоне аж позеленів зі страху.

— Ваша величносте, — насилу пробелькотів він, — то мене ж задавлять!

— І добре зроблять! — гримнув принц Лимон.

Тут обер-камергер звернувся до натовпу з такою промовою:

— Любі наші підданці! Його світлість дякує вам за вірнопіддані почування і за стусани, якими ви частуєте один одного. Тож штовхайтеся, громадяни! Штовхайтеся, громадяни! Штовхайтеся дужче!

— Та коли б і вас із ніг не збили, — вихопилося у Цибуліно.

І тут-таки один із стражників навів на хлопчину свою підзорну трубу. Цибуліно зважив за краще втекти і попід ногами старших швидко пробрався назад.

Громадяни спочатку не дуже тіснилися. Та обер-камергер так загрозливо бликав на них, що юрба захвилювалася, мов вода у діжці. Штовханина стала такою, що зрештою старий Цибулоне не утримався на місці і наступив простісінько на ногу самому принцові Лимону. У його світлості на ногах були мозолі, тож йому аж свічки в очах засвітилися. Десяток солдатів Лимончиків з усіх боків як один кинулися на нещасного Цибулоне і закували його в кайдани.

— Цибуліно! Цибуліно! — гукав старий, а його вже тягли геть.

Цибуліно був у цю мить уже далеко, та всі навколо нього все знали і, як то буває, знали навіть те, чого насправді й не було.

— Ото добре, що його схопили. Адже він хотів ударити його світлість кинджалом!

— Та зовсім не те! У нього в кишені був кулемет!

— Кулемет у кишені? Бути цього не може!

— А ви не чули пострілів?

Насправді то були не постріли, а тріскотіння ракет на честь принца Лимона. Але люди так переполошилися, що кинулися врозтіч від солдатів Лимончиків.

Цибуліно хотів був крикнути усім цим людям, що в кишені його батька був лише недокурок тосканської сигари. Та подумав, що краще буде промовчати.

Бідолашний Цибуліно! Йому здалося, що він раптом перестав бачити на праве око, — а то була просто сльоза.

— Назад, дурна! — наказав їй Цибуліно і зціпив зуби, щоб не заплакати. Налякана сльоза сховалася і більше не з’являлася.

* * *

Одне слово, Цибулоне засудили до тюремного ув’язнення не тільки на все життя, а й після смерті, бо при тюрмах принца Лимона були і кладовища, де ховали померлих в’язнів. Другого дня Цибуліно прийшов до тюрми провідати батька. Вони обнялися.

— Бідний мій тату! Вас запроторили до тюрми як злочинця разом з найлихішими бандитами.

— Не думай так, синку, — ласкаво відказав батько. — У тюрмі повнісінько найчесніших людей.

— А що ж поганого вони зробили?

— Та нічого. От за це-то вони й попали до тюрми. Принц Лимон не любить чесних людей…

Цибуліно замислився, і йому здалося, що він зрозумів.

— То сидіти у тюрмі — це честь? — спитав він.

— Буває й так… Тюрми збудовані для грабіжників та убивць. Але з того часу, коли країною почав правити принц Лимон, грабіжники та убивці служать при ньому, а в тюрмах сидять чесні громадяни.

— Я теж хочу стати чесним громадянином, — сказав Цибуліно. — Але в тюрмі сидіти не хочу. Отож я скоро повернуся і всіх вас визволю.

— Не нахваляйся, — посміхнувся старий. — Це не так легко зробити.

— От побачиш, я свого доб’юся!

Тут прийшов один із тюремників Лимонів і наказав закінчувати побачення.

— Цибуліно, — сказав тоді бідолашний в’язень, — ти тепер уже величенький і можеш сам про себе подумати. Про твою маму і братиків подбає дядечко Цибуля. Я хочу, щоб ти пішов учитися.

— Але ж у мене нема книжок і купити їх ні за що.

— То не біда. Навчися добре викривати шахраїв і негідників. А найбільше вивчай тих, що при владі.

— А що я робитиму далі?

— Настане час — сам побачиш.

— Ну годі вже! — кричав Лимон-тюремник. — Годі базікати! А ти, шмаркачу, забирайся геть, якщо не хочеш теж попасти за грати.

Цибуліно так і хотів сказати Лимонові щось дошкульне, та прикусив язичка, щоб не кинули його за грати, раніш ніж він візьметься до справи. Хлопчик поцілував тата й побіг.

Того ж дня він доручив свою маму і братиків дядечкові Цибулі, якому в житті пощастило трохи більше, ніж іншим родичам, бо він служив двірником. Розпрощавшися з ними, Цибуліно почепив на палицю пакуночок з речами, взяв її на плече і рушив у дорогу.

Цибуліно пішов навмання першою-ліпшою дорогою і не помилився. Години за дві дійшов до якогось невеличкого сільця — такого малого, що навіть дощечки з назвою не було біля крайньої хатини.

Та й хатина схожа була більш на буду для цуценяти, ніж на житло. Біля віконечка сидів якийсь дідок з рудуватою борідкою. Він сумно поглядав на вулицю і, здавалося, дуже журився над чимось.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Як Цибуліно довів до сліз самого синьйора Помідора

— Дядечку, — звернувся до дідка Цибуліно, — і чого це вам заманулося туди залізти? Хотів би я знати, як ви звідти виберетеся?

– О, це легко зробити! — відказав дідок. — А от увійти набагато важче. Я охоче запросив би тебе до себе, хлопчику, і навіть почастував би кухликом пива. Та двом тут не поміститися, і, правду кажучи, пива у мене теж нема.

– Не турбуйтеся, — сказав Цибуліно, — мені не хочеться пити… То оце така у вас хата?

– Еге ж, — відповів дідок, якого всі звали кум Гарбуз. — Хатина, правда, малувата, та коли нема вітру, тут буває досить затишно.

Слід сказати, що кум Гарбуз тільки вчора закінчив будувати свій дім. Іще з дитинства мріяв він про свою хатину і купував щороку по одній цеглині.

Та, на свою біду, кум Гарбуз не знав арифметики і мусив щоразу прохати шевця, майстра Виноградинку, порахувати його цеглини.

– Ану, подивимося, — сказав майстер Виноградинка, чухаючи шилом потилицю. — Сім разів по шість — сорок два… відняти дев’ять… Одне слово, маєш усього сімнадцять цеглин.

– Вистачить їх на дім?

– Я б сказав, що ні.

– То що ж робити?

– Це вже не мій клопіт. Не вистачить на дім, то зроби собі ослінчика.

– А навіщо мені ослінчик? Ослінчиків досить і в парку, а коли на них немає вільного місця, то я можу й постояти.

Майстер Виноградинка знов почухав шилом спершу за правим вухом, потім за лівим та й пішов собі до своєї майстерні.

Тоді кум Гарбуз вирішив працювати іще більше, а їсти ще менше, і з того часу купував щороку по три цеглини, а то й по цілих п’ять!

З року в рік він худнув, звівся на тріску, зате купа цеглин усе збільшувалась.

А люди дивилися на це і казали: «Ви тільки погляньте на кума Гарбуза! Здається, він добуває цеглу зі свого живота. Щоразу, як купа збільшується на одну цеглину, сам він худне на цілий кілограм».

Коли ж кум Гарбуз став старий і вже не міг більше працювати, він знов покликав майстра Виноградинку і сказав йому:

– Ану, тепер порахуйте цеглини.

Майстер Виноградинка взяв з собой шило, щоб чухатися, поглянув на купу цегли і промовив:

– Сім разів по шість буде сорок два… відняти дев’ять… Одне слово, у тебе, куме, тепер всього сто вісімнадцять цеглин.

– То цього вистачить на будиночок?

— Я б сказав, що ні.

– Що ж мені робити?

– Це вже не мій клопіт!.. Збудуй курника.

– Але ж у мене курей немає!

– То поселиш туди кота. Кіт корисна тварина, він мишей ловить.

– Так-то воно так, але ж у мене кота немає, та й мишам ніде завестися.

– Не знаю, що тобі порадити, — засопів майстер Виноградинка і сердито почухав потилицю шилом. — Як не крути, а сто вісімнадцять — це тільки сто вісімнадцять…

– Та вам видніше, ви ж учили арифметику…

Зітхнув кум Гарбуз один раз, потім ще раз, та, бачачи, що від його зітхань цегли не стане більше, вирішив не гаючись взятися за будову.

«Збудую собі малесеньку-премалесеньку хатку, — думав він за роботою. — Адже мені не треба палацу, бо й сам я невеличкий. А не вистачить цегли — доточу кількома аркушами паперу».

Працював кум Гарбуз поволі, боячись надто швидко витратити всі цеглини. Він клав їх одну на одну так обережно, ніби вони були скляні. Адже йому одному було відомо, як дорого коштувала кожна цеглина.

– Ось та сама цеглина, яку я купив десять років тому на мій день народження, — примовляв він до цеглини і пестив її рукою, немов кошеня. — Я придбав її на гроші, які зібрав, щоб купити курку. Ну, не біда, ось збудую дім, то й поласую смаженою куркою.

І так зітхав він над кожною цеглиною, та коли вся цегла кінчилася, йому лишилося ще багато зітхати, бо хатина вийшла така мала, як голубник.

– Якби я був голубом, мені було б тут дуже зручно, — міркував собі бідолаха Гарбуз.

І справді, коли він спробував увійти в хатину, то дістав коліном стелі і мало не розвалив усю будівлю.

– Ех, старий я став і незграбний. Треба обережніше повертатися…

Він став перед дверима навколішки і, крекчучи та зітхаючи, рачки вліз до хатинки. Та тут нова біда: станеш на ноги — страшно пробити головою дах, простягтися б долі — підлога коротка, на бік не повернешся, бо тісно. А куди ноги подіти? Треба ж убгати їх до хати, щоб дощ не намочив!

«Бачу я, що жити в цьому домі я зможу тільки сидячи», — вирішив кум Гарбуз. Він тільки зітхнув, та на цьому й заспокоївся. Сів обережно серед хати, боячись поворухнутися, і на його лиці, що виглядало з віконця, була така журба…

– Ну, як вам живеться? — гукнув до нього майстер Виноградинка з дверей своєї майстерні.

– Дякую, непогано, — чемно відказав кум Гарбуз.

– А вам не тіснувато в плечах?

– Ні, нічого собі, адже я будував дім якраз за своєю міркою.

Майстер Виноградинка за звичкою почухав потилицю і щось пробурмотів собі під ніс. А тим часом з усіх сторін сунули люди подивитися на хатину кума Гарбуза. Прибігла й ціла ватага хлопчаків. Найменший вискочив на дах хатини і, пританцьовуючи, заспівав:

Ну і хата в Гарбуза, — Гарбуз в хату не вліза! Права рука в кухні, Ліва у коморі, Голова в світлиці, А ноги надворі!

– Та обережніш, хлоп’ята! — благав кум Гарбуз. — Так ви мені завалите хату. А вона ж у мене — як лялечка.

І щоб до них піддобритися, витяг з кишені кілька червоних і зелених цукерок, які хтозна-відколи там валялися, і роздав їх хлопчакам. Вони радісно загаласували, схопили цукерки і тут же побилися між собою, ділячи цю здобич.

З того дня, як тільки в кишені заводилося кілька мідяків, кум Гарбуз купував цукерки і клав на підвіконня для хлоп’ят, як сиплють крихти для горобців. Тут вони і заприятелювали.

Іноді він дозволяв їм по одному влазити до хатини, а сам поглядав знадвору, щоб не наробили шкоди.

* * *

Кум Гарбуз саме розповідав про все це малому Цибуліно, коли це із села виповзла густа хмара куряви. В усіх хатах швидко зачиняли двері й вікна. Дружина майстра Виноградинки визирнула надвір і похапцем причинила двері. Немов перед бурею, усі люди миттю порозбігалися по домівках, і навіть кури, кішки та собаки кинулися врозтіч, хто куди.

Цибуліно не встиг спитати, що тут скоїлося, як хмара пилу з оглушливим грюком прокотилася селом і спинилася біля хатини кума Гарбуза.

Із хмари пилу виринула карета, запряжена четвериком коней. Між нами кажучи, то були не просто коні, а запряжені огірки, бо в тій країні, як ви, мабуть, і самі вже помітили, усі люди були схожі на якісь овочі або фрукти.

З карети виліз одягнений у все зелене товстун. Його червона надута пика, здавалось, от-от трісне, мов перестиглий помідор. Це ж і був сам синьйор Помідор, головний управитель і дворецький у замку поміщиць графинь Черешень.

Цибуліно збагнув, що ця персона не приносить добра, якщо всі так від неї тікають, тому він бочком-бочком відійшов якомога далі.

Тим часом синьйор Помідор поки що нікому не робив нічого злого. То що ж він робив? Тільки дивився на кума Гарбуза. Але як? Дивився довго, мовчки, пильно і тільки хитав загрозливо своєю здоровецькою круглою головою.

Бідолашний кум Гарбуз ладен був крізь землю провалитися разом зі своєю хатиною. Піт заливав йому очі, змішувався із слізьми і стікав просто в рот, але кум Гарбуз не насмілився навіть звести руку, щоб витерти обличчя. Він покірно ковтав свої солоні, гіркі сльози. А потім заплющив очі і став думати: «Ось уже ніякого Помідора тут нема. Я в своїй хатині, немов моряк у човні, пливу собі десь по Тихому океані. А навкруги вода синя-синя та лагідна, стиха гойдаються хвилі… О як гарно гойдають мене хвилі… туди й сюди… туди й сюди…»

Який там Тихий чи Атлантичний океан?! То синьйор Помідор вхопився обіруч за дах — і з усієї сили розхитував його туди і сюди, аж черепиця сипалася додолу.

Кум Гарбуз мимоволі розплющив очі, бо синьйор Помідор так грізно рикнув, що вікна й двері у сусідів зачинилися іще щільніше, а хто обернув був ключа в замку тільки раз, то тепер обернув іще раз.

– Злодюга! — репетував Помідор. — Розбишака! Бунтівник! То ти збудував собі палац на землі, що належить графиням Черешням?! І ти маєш намір про байдикувати в достатку, сміючись над правом власності двох безталанних старих паній, двох невтішних вдів і сиріт?! То ось я тобі зараз покажу!

– Ваша милосте! — благав кум Гарбуз. — Запевняю вас, що дозвіл на побудову цієї хатинки мені дав сам синьйор граф Черешня.

– Граф Черешня помер тридцять років тому, царство йому небесне! А тепер земля належить графиням! Тому забирайся геть, щоб і ноги твоєї тут не було. Те ж саме тобі скаже адвокат. Гей, адвокате, сюди!

Синьйор Горох, сільський адвокат, мабуть, був уже напоготові, бо на цей поклик вискочив, як горошина з стручка. Приїжджаючи в село, Помідор щоразу кликав адвоката для різних пояснень.

– Я тут, ваша милосте, до ваших послуг, — залопотав Горох, низько вклоняючись.

Та він був такий низькорослий і миршавий, що його поклону ніхто й не помітив. Тож, боячись здатися не досить ввічливим, синьйор Горох підскочив догори і кумедно задриґав ногами в повітрі.

– Скажіть цьому чоловікові, що іменем закону він повинен негайно забиратися звідси. І ще оголосіть усім мешканцям, що графині Черешні мають намір посадити до цієї буди найзлішого пса стерегти графські володіння від сільських хлопчаків, які останнім часом страшенно розбешкетувались.

– Так-так, правда… я… — почав мимрити синьйор Горох і аж позеленів зі страху.

– Що ви верзете? До чого тут правда чи неправда?.. Та адвокат ви чи ні, я вас питаю?

—     Так-так, синьйоре, ваша милосте… я… знавець кримінального, цивільного і церковного законодавства. Я вчився в Саламанкському університеті.

– Ну досить. То як адвокат скажіть, що я дію по закону, і можете йти.

– Так-так, найласкавіший синьйоре!.. — І адвокат, не чекаючи інших вказівок, щез, наче його й не було.

– Ти чув, що сказав учений адвокат? — запитав Помідор у кума Гарбуза.

– Та він же нічогісінько не сказав!..

– Як, ти смієш перечити мені, нещасний?

— Я і рота не розкрив, ваша милість… — пробубонів кум Гарбуз.

– Хто ж це сказав? — І синьйор Помідор грізно глянув навкруги.

– Шахрай! Негідник! — знов вигукнув той самий голос.

– Хто це сказав? А, це, мабуть, старий бунтівник майстер Виноградинка! — спробував відгадати синьйор Помідор, підбіг до шевської майстерні і грюкнув ціпком у двері, промовляючи: — Ага, знаю я, знаю, майстре Виноградинка, це у твоїй майстерні ведуться бунтарські розмови про мене і благородних графинь Черешень. Ти анітрохи не поважаєш цих бідолашних вдів, цих круглих сиріт. Та начувайся, скоро я і до тебе доберуся! Засмієшся ти в мене на кутні!

– Скоро й до тебе доберуться, Помідоре! І ти луснеш, як гнилий баклажан! — знов вигукнув той самий голос.

Нарешті показався і той, хто так дратував Помідора. А був це не хто інший, як наш Цибуліно. Засунувши руки в кишені, він спокійнісінько став перед грізним синьйором Помідором, і Помідор очам своїм не вірив, що цей хлопчина і є той самий сміливець.

– Звідки ти взявся? Чому не на роботі?

– А я зараз і не працюю, — сказав Цибуліно. — Я поки що вчуся…

– Та що ти там вивчаєш? І де твої книжки?!

– А я вивчаю негідників, ваша милість. Ось і тепер бачу справжнісінького негідника і намагаюся як слід його вивчити.

– Вивчаєш негідників? Та в цьому селі повно негідників! А якщо ти знайшов іще одного, то покажи-но, покажи його мені.

– Зараз, ваша милосте, — сказав Цибуліно і лукаво підморгнув кумові Гарбузу

Він глибше засунув руку до лівої кишені і вихопив звідти невеличке дзеркальце, яким звичайно пускав сонячних зайчиків. Потім швидко ступив до Помідора та й підніс йому дзеркальце під самісінький ніс.

– Ось він, той негідник! Дивіться добре, ваша милість.

Помідор зацікавлено подивився у дзеркальце. Хтозна, що сподівався він там побачити. Та побачив тільки свою власну червону, як вогонь, пику, маленькі злі очиці і широченного ротяку.

Тільки тепер він зрозумів нарешті, що Цибуліно просто-напросто глузує з нього. Ох і розлютився ж він! Схопив Цибуліно за чуприну та й почав смикати на всі боки.

– Ой-ой-ой! — запищав Цибуліно, не перестаючи реготати. — Ох і дужий же той негідник, що ви побачили в моєму дзеркальці! Та він сильніший від цілої банди розбишак!

– Оце тобі, оце тобі! — репетував Помідор і так сильно смикнув чуба, що вирвав ціле пасмо.

І тут сталося те, що мусило статися, коли смикати Цибуліно за чуба. В очі і в ніс Помідорові раптом ударив такий міцний запах цибулі, що сльози бризнули у нього з очей. Сльози текли по його щоках двома струмками все дужче та дужче, як водограй, як два водограї. Всю вулицю раптом залило, немов її полили із шланга.

«Такого зі мною ще ніколи не траплялося», — перелякано подумав Помідор.

І справді, був він такий безсердечний і жорстокий, що йому ніколи не доводилося плакати, до того ж і ніколи не траплялося чистити цибулю. Отож він так перелякався, що вскочив у свою карету, вдарив по конях і чимдуж помчав із села. Та і втікаючи, ще раз обернувся і прокричав:

—     Гей, Гарбузе, начувайся!.. А ти, голодранцю, дорого заплатиш за мої гіркі сльози!

Цибуліно реготав, аж за боки брався, а кум Гарбуз тільки піт витирав із чола.

Одні за одними стали відчинятися двері у сусідніх хатах, крім Горохової. Майстер Виноградинка вибіг на вулицю, весело чухаючи потилицю шилом.

— А хай йому абищо! — гукнув він. — От молодець, що довів до сліз самого синьйора Помідора. Та звідки, хлопче, ти такий узявся?

І Цибуліно мусив розповісти про себе усе те, що вам уже відомо.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Про скрипаля Грушу, кума Часника і про родину Сороконіжок

З того дня Цибуліно став допомагати в шевській майстерні Виноградинки і скоро досяг неабияких успіхів у цьому ремеслі. Він навчився сукати дратву підбивати закаблуки й підошви, знімати мірку.

Справи йшли у них добре. Майстрові Виноградинці було з ним веселіше, бо до майстерні люди заходили не тільки за ділом, а й подивитися на невідомого хлопчика, який довів до сліз самого синьйора Помідора.

Перший завітав сюди місцевий скрипаль Груша зі своєю скрипкою.

За ним цілою хмарою до майстерні влетіли мухи та оси, тому що за скрипку у скрипаля Груші була половинка солодкої пахучої груші. А як відомо, комахи дуже ласі до груш. І не один раз, коли скрипаль Груша давав концерт, слухачі схоплювалися і гукали:

– Погляньте на вашу скрипку, на ній сидить величезна муха!

Тоді Груша припиняв гру і ганявся із смичком за набридливою мухою.

Бувало й так, що у його скрипку залазив черв’як і проточував у ній цілі печери. Скрипка від цього псувалася, починала фальшивити, і тоді музикантові доводилося шукати нової груші.

За ним прийшов відомий городник кум Часник. У нього була густа чуприна і по вітру маяли довжелезні вуса.

– Скільки мук доводиться мені терпіти через оці вуса, — скаржився він Цибуліно. — Коли моя дружина хоче сушити білизну, вона садовить мене на балконі, прив’язує кінці моїх вусів до гвіздків, один — праворуч, другий — ліворуч, і розвішує на них своє ганчір’я. От я і потерпаю під пекучим сонцем, поки висохне білизна. Поглянь, які знаки залишилися на вусах. Це від прищіпок.

І справді, на вусах видніли сліди від прищіпок.

А одного разу до майстерні прийшла ціла родина Сороконіжок: батько Сороконіг і двоє синів — Сороконіжка і Сороколапка.

Жодної хвилини не могли ті сороконогі хлоп’ята всидіти спокійно.

– Чи вони завжди у вас такі непосидющі? — зацікавився Цибуліно.

– Еге, — зітхнув старий Сороконіг, — зараз вони як шовкові. А побачили б ви, як мама їх купає. Поки вона миє їм передні ніжки, вони встигають забруднити задні. А коли миє задні — вони забруднюють передні. Отака з ними морока. І щоразу на них іде багато мила.

– Ну то що, будемо знімати мірку з їхніх ніжок? — запитав майстер Виноградинка.

– Що ви, хіба я можу замовити вісімдесят черевиків? Та я за все своє життя на них не зароблю!

– А у мене все одно не вистачить на них шкіри, — додав майстер Виноградинка.

— То ви тільки погляньте, які черевики найбільш зносилися, щоб замінити хоч негодящі.

Поки майстер Виноградинка і Цибуліно оглядали підошви та передки черевиків, хлоп’ята Сороконіжка і Сороколапка сяк-так сиділи, хоча це не зовсім їм удавалось.

– Бачите, — сказав майстер Виноградинка, — у цього треба замінити перші дві пари і тридцяту пару.

– Ні-ні,- заперечив швиденько старий Сороконіг, — ці черевички ще не зовсім зносилися, досить лише підбити їм закаблуки.

– А у цього треба замінити аж десять черевиків з одного боку.

– Ох! І скільки їм казати, щоб не човгали ногами! Хіба ж ці діти уміють ходити по-людськи? Де там, — бігають, стрибають, притупують. Ну от і маєте: усі праві черевики стопталися раніше від лівих.

Майстер Виноградинка тільки махнув рукою:

– Ат! Усі діти однакові! Чи дві у них ноги, чи сорок, — одна шана взуттю. Вони можуть збити сорок пар черевиків і на одній нозі.

Нарешті вся родина дружно задріботіла геть. Хлоп’ята Сороко ніжка і Сороколапка помчали, мов на коліщатах. Старий Сороконіг пересувався значно повільніше, бо він трохи шкутильгав. А шкутильгав він трішки, всього-на-всього на двадцять дві ніжки.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Як Цибуліно обдурив пса Гавкуна

А що ж сталося з хатиною кума Гарбуза? Одного нещасливого дня синьйор Помідор знову приїхав своєю каретою, запряженою четвериком коней-огірків. Але тепер його охороняв цілий десяток солдатів Лимончиків.

Цього разу кума Гарбуза вигнали з хатини без зайвих розмов і поселили там здоровецького пса, на ім’я Гавкун.

– Ось вам! — вигукнув Помідор і грізно подивився навкруги. — Тепер усі ваші хлопчики навчаться, як мене шанувати! Тепер хай начувається отой малий зайда, якому дав притулок майстер Виноградинка.

– Гаразд! Гаразд! —прогарчав Гавкун.

– А оцей старий дурень Гарбуз хай знає тепер, як не слухатися моїх наказів! — додав синьйор Помідор. — Якщо хоче мати дах над головою, то для нього завжди є готове місце у тюрмі. Там для всіх вистачить місця.

– Гаразд!.. Гаразд!.. — знову загарчав пес.

Майстер Виноградинка і Цибуліно стояли на порозі майстерні, бачили й чули все, що сталося. Але що вони могли вдіяти?

Кум Гарбуз сумно сидів при дорозі і з жалю смикав себе за бороду. І щоразу в його руці лишався жмут волосся. Нарешті він кинув це маловтішне діло, щоб не позбутися ще й бороди. Так і сидів він собі, як горох при дорозі, і тихо-тихо зітхав. Ви ж уже знаєте, що він завжди мав досить зітхань про запас.

Нарешті синьйор Помідор вліз у свою карету. Гавкун став у стійку «служи!» і хвостом віддав хазяїнові честь.

– Дивись мені, вартуй пильно! — наказав йому синьйор Помідор, вдарив по конях-огірках, і карета покотилася.

Того дня стояла страшенна спека. Гавкун трохи прогулявся вперед і назад перед хатиною, обмахуючись хвостом, наче віялом. Але він страшенно спітнів і подумав, що не завадило б тепер випити кухоль холодного пива. Подивився навколо, чи не видно якогось хлопчака, щоб послати по пиво. Та, як на біду, хлопчаків не було. Тільки один Цибуліно сидів на порозі шевської майстерні і старанно смолив дратву. Але собачий ніс Гавкуна відчув, що від хлопця йшов цибулячий дух, і пес промовчав.

А Цибуліно добре запримітив, що Гавкун знемагає від спеки.

«Або я помиляюся, — міркував Цибуліно, — або я не я!»

Сонце піднімалося все вище та вище, і спека ставала дедалі нестерпніша. Сіромаху Гавкуна діймала спрага.

«Чим я сьогодні снідав? — пригадував Гавкун. — Може, пересолили юшку? Ну просто горить у мене в горлянці, а язик такий важкий, мов каменюка».

Тут Цибуліно визирнув з дверей.

– А-гов, а-гов! — гукнув до нього Гавкун охриплим голосом.

– Ви до мене?

– До вас, юначе! Чи не принесли б ви для мене лимонаду?

– Я б охоче збігав, синьйоре Гавкун, та бачте, ніколи — хазяїн звелів мені полагодити ось цього черевика.

І без зайвих слів Цибуліно повернувся до майстерні.

– Який грубіян! — буркнув про себе пес. Він проклинав ланцюг, через який не міг сам збігати напитися.

Трохи згодом Цибуліно знов виткнув носа з дверей.

– Синьйоре! — благально про скавчав пес. — Може, ви принесете мені хоч кухлик простої водиці?

– Та я б охоче приніс, — відповів Цибуліно, — але саме зараз хазяїн загадав мені підбити черевики синьйора священика.

Цибуліно шкода було дивитися, як страждає від спраги бідолашний пес. Але він ненавидів собаче ремесло Гавкуна, та ще й хотів дужче допекти Помідорові.

О третій годині сонце вже так припекло, що й камінню стало жарко.

Тепер псові стало непереливки. А Цибуліно налив у пляшку води, всипав туди білого порошку, який дружина майстра Виноградинки приймала на ніч. Бідна жінка була така нервова, що не могла заснути без цього порошку.

Цибуліно підніс пляшку до рота, — от ніби п’є.

– Ах, яка свіжа води-и-ця, — примовляв він, погладжуючи себе по животі. У Гавкуна аж слина потекла, і на мить йому ніби полегшало.

– Синьйоре Цибуліно, — тихенько спитав він, — а ця вода — чиста?

– Аякже! Чиста, як сльоза!

– А в ній нема мікробів?

– Та що ви! Цю воду очистив один славетний професор.

І з цими словами він знову притулив пляшку до губів, ніби пити.

– Синьйоре Цибуліно, — знову спитав Гавкун, — як це ви робите, що пляшка весь час лишається повна?

– Справа в тому, — відповів Цибуліно, — що цю пляшку подарував мені мій старенький дідусь. Вона зачарована і тому ніколи не порожніє.

– А ви не дозволили б мені один разочок з неї ковтнути? Мені б однієї ложечки вистачило.

– Один ковток? Та хоч і десять! — відповів Цибуліно.

Важко уявити, як зрадів Гавкун! Він дякував хлопчикові, лизав йому ноги і крутив хвостом. Навіть перед своїми господинями — графинями Черешнями — він так ніколи не вислужувався.

Цибуліно віддав йому пляшку. Пес ухопив її в обидві лапи і одним ковтком випорожнив до дна, а тоді й каже:

– Як? Уже все? А ви ж, синьйоре Цибуліно, казали, що ця пляшка чарівна!

Та не встиг він договорити цих слів, як упав додолу і заснув.

Цибуліно зняв з Гавкунової шиї ланцюг, узяв пса на плечі і попростував до графського замку. Озирнувшись, Цибуліно бачив, що кум Гарбуз знов оселився в своїй хатині. І крізь віконечко виглядало осяяне щасливим усміхом лице старого і його руда борідка.

«Бідний пес! — думав собі Цибуліно, крокуючи до замку. — Я не міг зробити інакше. Та ще хтозна, як ти віддячиш мені за свіжу водичку, коли, прокинешся».

Ворота були відчинені; Цибуліно поклав пса на траву в парку, ласкаво погладив його і мовив:

– Привітай від мене синьйора Помідора.

Гавкун крізь сон відповів щасливим гарчанням. Йому снилося, що купається він у синій приємній водиці гірського озера… і п’є досхочу і сам розтікається водою. Ось уже водяний став його хвіст, водяні вуха, водяні лапи. Вони довгі і легкі, мов струмені водограю.

– Спи спокійно, — мовив Цибуліно і пішов назад до села.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Як кум Суниця чіпляв дзвоника для злодіїв

В селі Цибуліно побачив, що біля хатини кума Гарбуза товпиться багато людей. Видно було, що вони чимось схвильовані і сперечаються.

– Що тепер зробить Помідор? — тривожно запитував скрипаль Груша.

– Кажу вам, що все це не доведе до добра. Як не крути, а вони господарі і чинять, як їм заманеться, — говорила кума Динька.

Дружина кума Часника з нею погодилася і, ухопивши свого чоловіка за вуса, як за віжки, скомандувала:

– Н-но додому, поки не сталося лиха!

І навіть хоробрий майстер Виноградинка тривожно чухав шилом потилицю і вголос міркував:

– Помідор уже двічі пошився в дурні. Тепер він неодмінно помститься!

Менш від усіх журився кум Гарбуз. Він видобув з кишені такі добрі цукерки, що важко собі уявити, і став частувати усіх сусідів.

Взяв одну цукерку й Цибуліно, трохи посмоктав і задумливо промовив:

– Я теж гадаю, що Помідор так просто не здасться.

– То що ж нам робити?.. — зітхнув кум Гарбуз. І його щаслива усмішка враз погасла, ніби сонце сховалося за хмарою.

– Ось послухайте, що я придумав! Давайте сховаємо хатину! — скрикнув Цибуліно.

– Тобто як сховаємо?

– Та дуже просто! Я не давав би такої поради, коли б це був великий палац. А таку малесеньку хатину неважко буде сховати. Б’юсь об заклад, що її можна перевезти куди завгодно на візку ганчірника.

Не довго думаючи, Квасолинка, син ганчірника, збігав додому і прикотив візок.

— То ви хочете поставити дім на візок? — тривожно запитав кум Гарбуз. Він побоювався, що його дім розвалиться на друзки.

– Нічого з вашою хатинкою не станеться! — відповів Цибуліно.

– Куди ж ми його повеземо? — непокоївся кум Гарбуз.

Якщо хочете, можна поки що сховати в моєму льоху, — запропонував майстер Виноградинка. — А потім побачимо, що робити далі.

– А коли Помідор як-небудь про це пронюхає?

І всі разом зиркнули на синьйора Гороха, який ніби просто прогулювався поблизу. Адвокат почервонів і став присягатися та божитися:

– Боронь боже, та від мене Помідор ніколи нічого не довідається!

– Але ж у льоху вогко, — несміливо зауважив кум Гарбуз, — коли б там мій будиночок не розсипався. Сховаймо його в лісі!

– А хто його у лісі стерегтиме? — запитав Цибуліно.

—     Є у лісі така добра людина, — відповів кум Часник, який знову опинився тут. — Там проживає мій добрий приятель кум Суниця. Йому можна довіритися. А там побачимо, що робити далі.

На тому й погодилися.

За кілька хвилин хатинку поставили на візок. Кум Гарбуз, тяжко зітхнувши, попрощався з нею і пішов відпочити після стількох тривог до куми Диньки, що доводилася йому племінницею.

Тим часом Цибуліно, Квасолинка і скрипаль Груша повезли хатинку до лісу.

Везти було не важко, бо вся хатина важила не більше, ніж горобине гніздо.

Кум Суниця мешкав у торішній каштановій шкаралупі. Шкаралупа була міцна, зовні вся у шпичаках, і кум Суниця цілком зручно розташувався в ній з усім своїм майном. А майно те було невелике: одна половинка ножиць, іржава бритва, голка з ниткою, шкоринка від сиру — та й усе.

Коли йому сказали, в чому справа, — він просто вжахнувся:

– Та нізащо в світі! Це не для мене! Ну що я робитиму в такому величезному палаці? Мені добре і в моїй шкаралупі! Знаєте, як говорить прислів’я: моя хата скраю, я нічого не знаю!

Коли ж йому розтлумачили, що треба зробити послугу кумові Гарбузові, він одразу ж погодився.

— Мені завжди подобався цей чолов’яга. Пригадую, одного разу я помітив, що йому за комір повзе гусінь. Адже тоді я, можна сказати, врятував йому життя.

Хатину притулили до стовбура старого дуба. Цибуліно, Квасолинка і скрипаль Груша допомогли кумові Суниці перенести усе його багатство до нової квартири і попрощалися, але пообіцяли незабаром вернутися з доброю звісткою.

Вони пішли, а кума Суницю охопив страх: ну що, коли нападуть грабіжники?

«Тепер, коли я живу у такому пишному домі, — думав він, — мене, напевне, спробують пограбувати. Може, мене вб’ють сонного, бо подумають, що в мене тут неабияке багатство…»

Думав-думав кум Суниця та й надумав почепити над дверима дзвоник, а під ним записку з таким написом друкованими літерами:

«Синьйорів злодіїв просимо дзвонити у цей дзвіночок, їх одразу впустять, і вони самі побачать, що тут грабувати нічого».

Написавши цю записку, кум Суниця трохи заспокоївся і після заходу сонця ліг спати.

Опівночі його розбудило дзеленчання дзвоника.

– Хто там? — спитав він через вікно.

– Злодії! — відповів хрипкий голос.

– Зараз, зараз! Зачекайте хвилиночку, я тільки одягну халат! — сказав кум Суниця, встаючи з ліжка.

Одяг халат, відімкнув двері й запросив злодіїв оглянути дім. Злодії були здоровенні дядьки зі страшними-престрашними, чорними-пречорними бородами. Вони обережно, щоб не набити лоба, по черзі всунули голову у вікно і побачили, що тут справді нічим поживитися.

— Ну що, бачите, синьйори? Бачите? — радів кум Суниця, потираючи руки. Злодії тільки незадоволено гмукнули.

– Повірте, мені шкода, що нічим вас почастувати, — вибачався кум Суниця. — Що можу зробити для вас приємного?  Ага, ось у мене є бритва. Чи не хочете поголитися? Правда, бритва старенька, я одержав її у спадщину від свого прадіда. Та, може, вона ще голить…

Злодії згодилися, сяк-так поголилися іржавою бритвою і пішли своєю дорогою, подякувавши гостинному господареві. Правду сказати, вони здалися йому непоганими хлопцями. Як знати, що примусило їх взятися за таке ганебне ремесло.

Кум Суниця знову ліг і міцно заснув. О другій годині ночі його знову розбудив дзвінок. Це були двоє нових злодіїв. Кум Суниця запросив і їх увійти, і ці теж побачили, що тут нічим поживитися. У них не було борід, а в одного з них не було і ґудзиків на куртці. Кум Суниця подарував йому голку з ниткою і порадив дорогою пильно дивитися під ноги. — А ґудзика завжди можна знайти на дорозі,- пояснив він злодієві. Так впіймали об лизня і ці два злодії.

І так щоночі будили злодії кума Суницю. Вони дзвонили, заходили до хатини і йшли собі, хоча й з порожніми руками, та задоволені знайомством із таким чемним, таким гостинним господарем.

Як бачимо, хатина кума Гарбуза потрапила в хороші руки. Тож залишмо поки що його і гляньмо, що діється в іншому місці.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
В замку гості: ненажера Апельсин і жаднюга Мандарин

Тепер завітаймо до замку графинь Черешень, що, як ви уже зрозуміли, володіли всім селом, всіма хатами, землями і навіть церквою та дзвіницею.

Того дня, коли за порадою Цибуліно хатину кума Гарбуза перевезли до лісу, в замку зчинилася страшенна метушня: приїхали гості.

Їх приїхало двоє: барон Апельсин і герцог Мандарин. Барон Апельсин був двоюрідним братом покійного чоловіка графині Черешні Старшої. Герцог Мандарин був двоюрідним братом покійного чоловіка графині Черешні Меншої. Барон Апельсин мав величезне черево, та нічого дивуватися, бо він тільки те й робив, що жер з ранку до вечора і з вечора до ранку, і тільки якусь часинку відпочивав од їжі.

В молоді роки барон Апельсин спав з вечора до ранку, щоб шлунок встигав перетравити те, що він з’їв за день. Але згодом він надумав ось що: «Спати — то тільки час марнувати, адже поки спиш — не можеш їсти».

Отож він і вирішив їсти і вночі, залишивши тільки часинку для перетравлення їжі. Щоб наситити цього ненажеру, із його численних маєтків, й усієї провінції безперестанку цілими валками везли найрізноманітніші наїдки. Бідні селяни вже не знали, що йому посилати. Він жер усе підряд: яйця, курей, свиней, биків, корів, кролів, фрукти, овочі, хліб, сухарі, пироги…

Біля нього завжди вартувало двоє слуг, які запихали в його ненажерливу пельку все те, що привозилось. А ще двоє стояли напоготові, щоб змінити перших двох, коли ті знесиляться.

Нарешті селяни сказали баронові, що більш нічого їстівного у них не залишилося.

– Ну, то везіть мені дерева! — наказав барон. Селяни стали везти, і він пожер дерева з листям і корінням, вмочуючи в олію та ще й присолюючи.

Коли поїв усі дерева, то став продавати один за одним свої маєтки і купувати їжу на вторговані гроші. А коли і маєтки всі проїв, то написав листа графині Черешні Старшій і напросився до неї в гості.

Правду сказати, графиня Черешня Менша зовсім не була цьому рада:

– Барон проїсть усе наше багатство. Він проковтне наш замок, як миску макаронів, тільки оближеться.

Синьйора графиня Старша заплакала:

– Ти не хочеш приймати моїх родичів. Ти ніколи не любила мого бідолашного товстуна барона.

– Я згодна, — сказала тоді графиня Менша. — Клич свого барона. Але тоді я запрошу герцога Мандарина, двоюрідного брата мого покійного чоловіка.

– Запрошуй собі на здоров’я! — зневажливо відповіла графиня Старша. — Він їсть менше від курчати. Адже в твого покійного чоловіка — царство йому небесне! — усі родичі такі миршаві, що й від землі не відросли. А в мого покійного чоловіка — царство йому небесне! — усі родичі один в одного — високі, товсті, показні.

Ніде правди діти, барон Апельсин був таки показний — за цілий кілометр він височів, немов та гора. Довелося одразу найняти йому попихача, щоб возив його незмірне пузо, бо сам барон не міг йому дати ради.

Тож Помідор послав до сільського ганчірника Квасолі, щоб той негайно прикотив свій візок. Та Квасоля не знайшов візка, бо, як ви вже чули, візок забрав його син Квасолинка. Тоді він прикотив до замку тачку, якою муляри возять вапно.

Помідор допоміг баронові покласти пузо на тачку і гукнув на ганчірника:

– Ану поїхали!

Квасоля щосили наліг на тачку, але не міг зрушити її ні на один сантиметр.

Покликали двох слуг, і з їхньою допомогою барон таки вирушив на прогулянку алеями парку. Спочатку попихачі не зважали на каміння. Тачка, як на зло, раз у раз підскакувала на найбільших каменюках, а від цього баронське черево так трясло, що він увесь холодним потом обливався.

– Обережно, тут каміння! — кричав барон, благально простягаючи руки.

Квасоля і двоє попихачів почали старанно обминати каменюки, тоді тачка звалилася у рів.

– Ради Бога, обминайте ями! — благав барон.

Але і під час цієї невдалої прогулянки не забував барон свого найулюбленішого діла. Він на ходу ласував смаженим індиком, що йому приготувала графиня Старша на закуску. Не менш клопоту завдавав усім і герцог Мандарин.

Служниця графині Меншої, дівчинка Полуничка, цілісінький день прасувала Мандаринові сорочки. Коли ж приносила йому ті сорочки, герцог вередував, потім починав пхикати, скиглити, а далі вискакував на самий вершечок шафи і звідти репетував на весь дім:

– Ой, рятуйте, помираю!

Синьйора графиня Менша чимдуж мчала до нього:

– Мандаринчику, мій любий, що з тобою?

– Ох, так погано випрасували мої сорочки, що й жити не хочеться!

Щоб умовити його не вмирати, синьйора графиня Менша подарувала йому всі шовкові сорочки свого померлого чоловіка.

Тоді герцог зліз із шафи і почав приміряти сорочки. Трохи згодом у його кімнаті знову залунали крики:

– Ой, рятуйте, рятуйте!

Синьйора графиня Менша бігла до нього так, що у неї мало не вискочило серце.

– Любий мій Мандаринчику, що з тобою? А герцог кричав:

– Ой-ой-ой, я загубив найкращу з моїх запонок! Ох, не хочу більше жити!

Цього разу герцог видерся на самий вершечок височенного дзеркала і погрожував кинутися звідти сторч головою.

Щоб його заспокоїти, синьйора графиня Менша подарувала йому всі золоті, срібні, з самоцвітами запонки свого покійного чоловіка.

І так протягом одного дня графиня Менша втратила всі свої коштовні речі, а герцог Мандарин напакував повні чемодани подарунків і тепер тільки руки потирав з радості.

Така пожадливість родичів дуже турбувала графинь, і вони зганяли злість на своєму племінникові, бідолашному Вишеньці, який жив у них, бо був круглим сиротою.

– Ах ти, дармоїде! — кричала на нього синьйора графиня Старша. — Іди мерщій розв’язувати задачі!

– Але я уже всі розв’язав…

– То розв’язуй нові! — суворо наказувала синьйора графиня Менша.

Вишенька слухняно йшов розв’язувати нові задачі. Щодня він списував задачами кілька зошитів, а за тиждень їх набиралася ціла гора.

Цього дня графині без кінця примушували Вишеньку вчити уроки.

– Чого ти тут крутишся, ледацюго?!

Я хочу трошки погуляти в парку…

– В парку гуляє барон Апельсин, і нічого тобі крутитися там, ледарю. Зараз же йди вчити уроки!

– Та я вже їх вивчив…

– То вчи нові!

Вишенька слухняно йшов учити нові уроки. Щодня він учив стільки уроків, що прочитав уже всі книжки, які були в замку. Але коли графині бачили в його руках книжку, то лаяли його ще дужче:

– Негайно облиш книжку, малий негіднику! Ти порвеш її!

– Але як же мені готувати уроки без книжок?

– Вчи напам’ять!

Бідолашний Вишенька зачинявся у своїй кімнаті і вже без книжок, напам’ять, учив, учив, учив. Від такого життя голова його весь час про щось думала, думала, поки починала боліти. Тоді графині гримали на нього ще дужче:

– Ти надто багато думаєш і від цього тільки хворієш! Ану перестань думати, то менше грошей ітиме на ліки!

Як бачите, що б не зробив бідолашний Вишенька, графині за все його тільки лаяли. І зрештою він уже не знав, як йому ступити, щоб його не лаяли, і почував себе зовсім-зовсім-нещасним.

У всьому величезному замку він мав тільки одного друга. То була служниця графині Меншої — Полуничка. Вона жаліла цього бідолашного хлопчика в окулярах, якого ніхто не любив. Вона була з ним лагідна, а вечорами, коли він лягав спати, приносила йому чогось солоденького.

Але цього дня усе солодке з’їв за вечерею барон Апельсин. Герцогові Мандарину теж кортіло поласувати. І він, щоб випросити солодкого у графинь, вискочив на самий вершечок височенного буфета і звідти заверещав:

– Ой, рятуйте! Держіть мене, бо я кинуся стрімголов!

Та цього разу верещання нічого не допомогло герцогові. Барон Апельсин з’їв усе солодке і оком не моргнув.

Синьйора графиня Менша впала перед ним на коліна і, гірко плачучи, благала свого любого родича не губити себе. Звичайно, щоб його ублагати, треба було пообіцяти йому якийсь подарунок, та у неї вже нічого не залишилося.

Зрештою, герцог Мандарин зрозумів, що тут уже нічого загарбати, потроху втихомирився і зліз додолу. Йому допомагав злазити барон Апельсин, обливаючись з натуги трьома потами.

Саме в цей момент синьйора Помідора сповістили про те, що таємниче зникла хатина кума Гарбуза. Не довго думаючи, синьйор Помідор послав скаргу принцові Лимону з проханням негайно прислати до села загін поліцаїв Лимончиків.

* * *
Лимончики прибули до села наступного дня і одразу ж зробили лад. Вони просто обійшли хати й арештували всіх, хто трапився їм під руку.

Нічого й казати, що вони арештували також майстра Виноградинку.

Той ішов за ними, незадоволено буркочучи собі щось під ніс, бо поліцаї не дозволили йому взяти з собою шило, яким він звик чухати потилицю.

– Брати до тюрми зброю заборонено, — суворо сказали вони майстрові Виноградинці.

– А чим же я чухатиму собі потилицю, коли мені треба буде про щось подумати? — спитав він.

– Коли захочеш — скажи тільки начальникові, і він так почухає тобі потилицю, що більше не захочеш.

Довірливий Виноградинка і справді сказав начальникові поліцаїв, що йому хочеться почухати потилицю, і тут-таки один із поліцаїв оперіщив його шаблюкою.

Лимончики арештували й скрипаля Грушу. Йому дозволили взяти з собою тільки скрипку і свічку.

– А для чого тобі свічка? — спитали його Лимончики.

– Моя дружина поклала мені свічку в кишеню, бо в тюрмі дуже темно.

Коротко кажучи, Лимончики арештували майже всіх на селі. На волі залишили тільки синьйора Гороха, адже він був адвокат. Кума Часника вони просто не запримітили. А він зовсім і не ховався. Сидів собі спокійнісінько на балконі, його вуса були прив’язані до двох цвяхів, і на них сушилася білизна. Лимончики подумали, що то кілок з начепленими мотузками, і пішли собі далі. Арештований кум Гарбуз ішов собі за Лимончиками і, як завжди, сумно зітхав.

– Чого це ти так часто зітхаєш? — суворо запитав його начальник.

– Як же мені не зітхати? — відповів той. — Увесь свій вік я тільки працював і збирав зітхання. Так от тепер у мене й зібралося їх багато-багато тисяч. Треба ж якось пустити їх у діло.

З жінок арештували саму куму Диньку. А що вона не хотіла йти до тюрми, то поліцаї просто покотили її до самої тюрми. Вона ж була така кругленька, справжня динька!

Та хоч як хитрували поліцаї, а Цибуліно вони не знайшли, хоча він і не ховався. Сидів собі на паркані разом із дівчинкою, яку звали Редисочкою, і дивився на них.

Поліцаї навіть спитали у них, чи не бачили де поблизу небезпечного бунтівника, на ім’я Цибуліно. А вони відповіли, що Цибуліно сховався під кашкетом у їхнього начальника. І регочучи втекли.

Того ж таки дня вони пішли до замку в розвідку. Цибуліно вирішив будь-що звільнити в’язнів, і Редисочка взялася йому допомагати.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Вишенька порушує накази синьйора Петрушки

Графський замок стояв на горі посеред величезного парку. На хвіртці висіла дощечка з написом на однім боці: «Входити заборонено», а на другім: «Виходити заборонено».

Перший напис був для сільських дітей, щоб їм не заманулося перелізти через ґратчасту огорожу і бігати по парку. Другий напис забороняв Вишеньці бігати гратися до сільських дітей.

І от через ці написи бідолашний Вишенька гуляв по парку сам-самісінький. Він обережно ходив по алеях і весь час думав, коли б не наступити на клумбу і не потоптати квітів.

Його вихователь, синьйор Петрушка, усюди почіпляв дощечки з написом про те, що Вишеньці дозволено і що заборонено.

Біля басейну з золотими рибками висів напис:

«Заборонено Вишеньці занурювати руки в воду».

Був тут іще і такий напис:

«Рибкам заборонено розмовляти з Вишенькою».

А посеред квітів на клумбах стирчали таблички з таким написом: «Заборонено Вишеньці торкати квіти, бо йому не дадуть цукерок».

Або таке: «Вишенько, не бігай по траві, бо за це муситимеш написати дві тисячі разів слова: «Я неслухняний хлопчик».

Всі ці написи придумав синьйор Петрушка, домашній вихователь Вишеньки.

Одного разу Вишенька попрохав у своїх вельмишановних тіточок дозволу ходити до сільської школи. Йому так хотілося бути разом з тими дітьми, які щодня бігли зі школи, весело пустуючи по дорозі.

Синьйора графиня Старша вжахнулася:

— Хіба ж можна, щоб хлопчик графського роду сидів за однією партою з селянськими дітьми?! Ніколи!

А синьйора графиня Менша ще додала:

— Парта сільської школи не гідна, щоб до неї торкалися навіть штанці графського сина!

Тоді для Вишеньки найняли домашнього вчителя — синьйора Петрушку. Його звали так, бо він завжди несподівано вискакував, мов Петрушка у ляльковому театрі. Бувало, Вишенька задивиться на муху, яка залізла до чорнильниці, щоб теж навчитися писати. І вже синьйор Петрушка тут як тут. Висякає свого носяру у величезну картату хустку та й починає нудним голосом:

— Хай начуваються ті хлопчаки, які забувають учити і дивляться на мух! З цього починаються усі злочини! За першою з’явиться друга муха, потім третя… четверта… Потім ці погані хлопчаки витріщають очі на павука, потім на кішку, на всіх інших тварин і зовсім забувають вчити уроки. А хто не вчить уроків, той не може стати добропорядним хлопчиком. А хто не стане добропорядним хлопчиком, той не стане добропорядною людиною, той попаде до тюрми. Отже, Вишенько, якщо не хочеш до тюрми, — не дивися на муху.

Іншого разу, тільки-но Вишенька візьме альбом щось намалювати, аж гульк — синьйор Петрушка. Висякає свого довгого носяру і почне:

— Хай начуваються ті хлопчаки, котрі марнують час на малювання якихось нісенітниць. Що з таких хлопчаків вийде, коли вони повиростають? У кращому випадку з них вийдуть малярі. Тобто ті брудні, кепсько зодягнені бідняки, які день у день мазюкають по стінах і через це кінчають тюрмою, як того і заслуговують! А хіба ти, Вишенько, хочеш кінчити тюрмою?

Боячись тюрми, Вишенька уже й не знав, за що йому треба братись.

На щастя, інколи синьйор Петрушка не вискакував нізвідки, бо любив поспати, а то й посидіти годинку за пляшкою виноградної горілки. Тільки в цей час Вишенька бував вільний. Але й тоді синьйор Петрушка умудрявся нагадувати про себе за допомогою всюди розвішаних написів. Це давало йому змогу зайву годинку поспати. І він був певен, що в цей час його учень смирненько гуляє в парку і засвоює його повчання.

Та коли Вишенька проходив повз ці таблички, він навмисне знімав окуляри, щоб не бачити нудних написів, і міг спокійнісінько думати про що завгодно.

Саме цього дня Вишенька безтурботно і вільно гуляв по парку і раптом почув, що його кличе якийсь тоненький голосочок:

— Синьйоре Вишенько! Синьйоре Вишенько!

Вишенька озирнувся і побачив за огорожею хлопчика одних з ним років. Хоча хлопчик був бідно одягнений, та його личко було дуже веселе і симпатичне. З ним була дівчинка років десяти, з кіскою, що стирчала догори і скидалася на хвостик редиски.

Вишенька чемно вклонився їм і промовив:

— Добридень, синьйори! Не маю честі вас знати, та залюбки з вами познайомлюсь.

— То чого ж не підходите до нас ближче?

— Не можу. Ось цей напис забороняє мені розмовляти з сільськими дітьми.

— То ми ж сільські діти, і ви вже з нами розмовляєте!

— Ну, то я підійду ближче!

Вишенька був боязкий і занадто вихований хлопчик, та у вирішальний момент міг діяти сміливо. Так і тепер: він рішуче пройшов просто по траві до огорожі.

— Мене звуть Редисочка, — сказала дівчинка. — А це — Цибуліно.

— Дуже приємно, синьйорино. Дуже приємно, синьйоре Цибуліно. Про вас я вже чув.

— Від кого?

— Від синьйора Помідора.

— Ну то, напевне, про мене він не сказав нічого хорошого.

— Звичайно. Саме тому я й подумав, що ви дуже милий хлопчик. Бачу, що я не помилився.

Цибуліно усміхнувся:

— От і добре! Тоді навіщо нам так церемонитися і говорити «ви», наче старі дворяни? Давай будемо на «ти».

Вишенька згадав про напис на дверях кухні: «Нікому «ти» не говори!» Цей напис почепив його вчитель, коли застав Вишеньку за дружньою розмовою з служницею Полуничкою. Тепер Вишенька насмілився порушити цей наказ.

— Згода! Будемо на «ти»! — сказав він. Редисочка страшенно зраділа:

— Ну що я тобі казала, Цибуліно? Бачиш, який милий хлопчик Вишенька!

— Дякую вам, синьйорино, — чемно вклонився Вишенька, потім почервонів і просто сказав: — Дякую, Редис очко!

І всі троє весело засміялись. Спершу Вишенька тільки ледве усміхався куточками рота, бо пам’ятав наказ синьйора Петрушки, який забороняв сміятися чемним хлопчикам, а потім побачив, як щиро регочуть Цибуліно й Редисочка, і сам зареготав на все горло.

У замку ніколи не чули такого веселого і щирого сміху. Обидві благородні графині в цей час пили чай на веранді.

Синьйора графиня Старша почула цей сміх і сказала:

— Я чую якісь незрозумілі звуки.

— І я чую! — ствердила синьйора графиня Менша. — То, мабуть, дощ шумить.

— Зауважую вам, що ніякого дощу нема, — повчально промовила графиня Старша.

— Нема, то буде! — рішуче заперечила графиня Менша і подивилася на небо, ніби шукаючи дощу. А небо було таке чисте, ніби його щойно вимили, жодної хмаринки не видно.

— Я думаю, що то водограй шумить, — сказала графиня Старша.

— Наш водограй не може шуміти: він поламаний і в ньому немає води.

— То, може, садівник його полагодив?

А садівник і не знав, що водограй зіпсувався.

Почув цей шум і синьйор Помідор і страшенно стривожився.

«У підземеллі замку сидить стільки арештантів, — подумав він. — Треба пильнувати, щоб чого не сталося».

Він вирішив обійти увесь парк. І от за замком, де проходила стежка до села, наткнувся на трьох дітей, що весело базікали і сміялися.

Коли б розкрилося небо і звідти посипалися ангели, Помідор здивувався б менше. Як? Вишенька ходить по траві? Вишенька по-приятельськи розмовляє з сільськими дітьми?

Мало того! Один із цих негідників був не хто інший, як сам Цибуліно, що примусив його так гірко плакати. Червона пика Помідора так спалахнула від гніву, що коли б її побачили пожежники, то негайно почали б гасити.

— Синьйоре графе! — не своїм голосом зарепетував Помідор. Вишенька озирнувся, зблід і злякано притулився до огорожі.

— Друзі мої,- прошепотів він, — тікайте мерщій, поки Помідор до вас не добрався. Мені він нічого не зробить. До побачення!

Цибуліно й Редисочка щодуху помчали геть і ще довго чули прокльони Помідора.

— Цього разу наш похід не вдався! — сказала Редисочка. А Цибуліно тільки усміхнувся.

Чому ти так думаєш? Сьогодні ми знайшли нового друга, і це дуже добре.

А їхній новий друг чекав великої прочуханки від синьйора Помідора і синьйора Петрушки, від графині Старшої і графині Меншої, від барона Апельсина і герцога Мандарина. Обидва вельмишановні родичі одразу зрозуміли, як догодити графиням: треба мучити Вишеньку. І вони не минали жодної нагоди, щоб скривдити Вишеньку.

Та цього разу Вишеньку так мучила образа, що він ледве стримував сльози. Його вже не лякали всі ці крики, докори, погрози. Йому було байдуже до верещання графинь, нудних повчань Петрушки, ущипливих слів герцога Мандарина. І все ж він почував себе страшенно нещасним. Уперше в житті знайшов він друзів, уперше в житті від усього серця насміявся — і ось тепер він знову самотній.

Цибуліно і Редисочка побігли до села — отже, вони пропали для нього назавжди, і він уже ніколи їх не побачить. Чого б не дав він, щоб жити, як живуть вони, на волі, де немає повчальних написів синьйора Петрушки, де можна бігати по траві і збирати квіти!

Уперше в житті Вишенька відчув у серці той дивний страшенний біль, що зветься стражданням. Для нього це було надто тяжко, і він відчув, що більше не може терпіти. Вишенька упав на землю і гірко заридав.

Помідор підняв його, узяв під пахву, мов якийсь пакунок, і пішов алеєю до замку.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Як прогнали із замку лікаря Каштана

Вишенька проплакав увесь вечір. А герцог Мандарин все дужче дражнив його.

— Наш Вишенька весь виллється сльозами, і залишиться від нього одна кісточка! — уїдливо казав Мандарин.

У барона Апельсина, як це буває у деяких дуже товстих людей, ще зберігалося трохи доброзичливості. Щоб утішити Вишеньку, він приніс йому шматочок солодкого пирога. Правда, шматок був малесенький. Та, знаючи ненажерливість Апельсина, слід оцінити це як велику щедрість.

А обидві графині злісно кепкували.

— Наш племінник може замінити нам водограй, — казала графиня Старша.

— Так-так, це буде справжній водограй сліз! — сміялася графиня Менша.

— Завтра, — погрожував Вишеньці синьйор Петрушка, — я примушу тебе написати три тисячі разів слова: «Я, Вишенька, не повинен плакати за столом, щоб не псувати старшим апетит».

Коли ж побачили, що Вишенька не перестає плакати, його поклали в ліжко. Полуничка, як тільки могла, втішала бідолашного хлопчика, та дарма. І їй стало так гірко, що й вона заплакала.

— Зараз же перестань рюмсати! — закричала синьйора графиня Старша. — А то я тебе вижену геть!

З горя Вишенька тяжко захворів. Його трясла така лихоманка, що й ліжко під ним тряслося, а від його кашлю шибки бряжчали у вікнах. У забутті він весь час кликав:

— Цибуліно! Де ти, Цибуліно?!

Синьйор Помідор заявив, що хлопчика смертельно перелякав небезпечний злочинець, який ходить біля замку.

— Завтра ж накажу його арештувати, — сказав він, щоб підбадьорити Вишеньку.

— Ні, ні, прошу вас, не треба! Арештуйте краще мене, киньте мене до найглибшої темниці, але не займайте Цибуліно! Він хороший хлопчик, він мій єдиний друг!..

Синьйор Петрушка висякав носа і заявив:

— Хлопчина марить. Він таки серйозно захворів. Послали по найславетніших лікарів. Перший з’явився лікар Мухомор і прописав настій із сушених мух. Але настій не допоміг.

Тоді прийшов лікар Черемха і сказав, що настій із мух при цій хворобі може тільки зашкодити. Лікар Черемха порадив лікувати хворого соком черемхи. Послухали лікаря Черемху, та, хоч і замазали соком черемхи усю постіль, хворому не полегшало.

— На мою думку, — сказав лікар Столітник, — треба обкладати його пагінцями столітника.

— Як, із колючками? — перелякано спитав Вишенька.

— Неодмінно з колючками, а то лікування не допоможе.

Почали виривати столітники з горщечків і обкладати ними Вишеньку. Від колючок бідолашний крутився, як в’юн.

— Бачите, бачите! — радів лікар Столітник. — Синьйор Вишенька уже повеселішав. Лікуйте його і далі.

— Усі ви помиляєтесь! — авторитетно заявив відомий професор синьйор Салато Шпинато. — Який осел приписав лікування столітником? Його слід лікувати салатом і шпинатом.

Поки точилися ці суперечки, Полуничка тайкома побігла до лікаря Каштана, який жив поблизу у каштановому гаю. Його звали народним лікарем, бо він прописував дуже мало ліків, та й ті ліки купував для бідних людей на власні гроші.

Коли лікар Каштан підійшов до воріт замку, слуги не хотіли його впускати, бо він прийшов пішки, а не приїхав у кареті.

— Не може бути лікарем той, хто ходить пішки, — сказали вони.

— Але ж знання знаходяться не в кареті, а в голові самого лікаря, — заперечив лікар Каштан.

«Лікар без карети — це просто дурисвіт», — вирішили вони і хотіли вже зачинити ворота перед носом лікаря Каштана. Та в цю мить несподівано з’явився синьйор Петрушка. А ви вже знаєте, що синьйор Петрушка завжди несподівано звідкись вискакував. Він і звелів слугам пропустити лікаря Каштана до замку.

Лікар Каштан не став лікувати Вишеньку каштанами. Він уважно оглянув його всього з голови до п’ят, звелів показати язик, помацав пульс, тихенько про щось розпитав, а потім вимив руки і раптом проказав:

— Ох, яка тяжка недуга — Жодного не мати друга!

— На що це ви натякаєте? — різко перебив його синьйор Помідор.

— Я не натякаю, а кажу те, що є, і, якщо хочете, скажу ясніше. Хлопчик нічим не хворий. Просто на нього найшла страшенна нудьга.

— А що то за хвороба — нудьга? — спитала синьйора графиня Старша, що дуже любила лікуватися. Коли хто говорив про якусь нову хворобу, вона одразу ж знаходила в собі її ознаки. Адже була вона дуже багата, і її не лякали витрати на лікування.

— Це не хвороба, це смуток, журба. Дитині потрібне дитяче товариство. Чому ви не пускаєте його іноді погратися з іншими дітьми?

Краще було б йому цього не казати! Усі присутні закричали хором, докоряли, ображали бідолаху лікаря.

— Ану зараз же забирайтеся геть, — гукнув Помідор, — бо я накажу слугам вигнати вас у шию!

— Як вам не соромно так зловживати нашим довір’ям? — докоряла синьйора графиня Менша. — Ви негідними хитрощами пробралися до нашого дому! Та я можу притягти вас до суду за насильне вторгнення у наш маєток! Чи не так, синьйоре адвокат?

І вона обернулася до синьйора Гороха, який при потребі завжди був тут як тут.

— Так-так, синьйоро графине.

І він тут-таки записав у своєму блокноті: «Притягти до суду лікаря Каштана у справі його вторгнення до приватного маєтку — десять тисяч лір». Зробивши свою справу, адвокат пішов собі додому.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Мишачий генерал утікає зі своїм військом

Ви, звичайно, хочете вже дізнатися, що поробляють арештанти, — тобто кум Гарбуз, скрипаль Груша, майстер Виноградинка, кума Динька та інші мешканці села, яких Помідор наказав арештувати і кинути до в’язниці.

На щастя, скрипаль Груша захопив з собою недогарок свічки, бо в підземеллях завжди буває темно і повнісінько мишей. Щоб відганяти мишей, скрипаль Груша грав на своїй скрипці. А, як відомо, миші не люблять музики. Тільки-но він починав грати, миші кидалися навтіч, проклинаючи проклятущу скрипку.

Та зрештою ця музика набридла не тільки мишам, а й майстрові Виноградинці. Річ у тім, що скрипаль був завжди сумний і грав такі журливі мелодії, що від них хотілося плакати. І всі в’язні попрохали скрипаля замовкнути.

Тільки-но настала тиша, миші знову кинулися в наступ. Наступали вони трьома колонами. Мишачий генерал Довгохвіст скомандував:

— Перша колона атакує ліворуч і мусить захопити свічку! Та щоб ніхто не посмів її гризти! Перший буду їсти її я, бо я ваш генерал! Друга колона атакує скрипаля! Його скрипка — це половинка соковитої груші і, мабуть, дуже смачна. Третя колона атакує посередині і мусить остаточно розгромити супротивників.

Командири колон пояснили бойове завдання мишам-солдатам. Генерал Довгохвіст рушив у танку. Між нами кажучи, це був не зовсім танк. Це був старий черепок, поставлений на живіт здоровецької миші, яку інші десять мишей тягли за хвіст. Горністи засурмили сигнал атаки, і за кілька хвилин бій закінчився з такими наслідками: скрипаль Груша врятував свою скрипку, піднявши її високо над головою; але свічка щезла, неначе її вітром здуло, і наші друзі залишилися в темряві.

Пропала іще одна річ, а яка — про це ви дізнаєтеся потім.

Кум Гарбуз не міг заспокоїтися.

— Ох, усе це лихо через мене! — повторював він.

— Чому це через тебе? — буркнув майстер Виноградинка.

— Якби мені не заманулося мати власну хату, то нічого б цього з нами не скоїлося…

— Та помовчіть трохи! — озвалася кума Динька. — Адже ж не ви запроторили нас до цієї тюрми.

— І нащо мені, старому, та хата? — бідкався далі кум Гарбуз. — Я б прожив під лавою у парку і нікому б не надокучав. Друзі мої, гукніть сторожу і скажіть, що я задарма віддам хатину Помідорові і скажу, де вона захована.

— Нікому і нічого ти не скажеш! — гримнув на нього майстер Виноградинка. Скрипаль Груша сумно бринькнув по струнах своєї скрипки і прошепотів:

— То ти викажеш і кума Суницю…

— Ш-ш-ш! — зашипіла на нього кума Динька. — Не називайте імен, бо ці стіни мають вуха!

Вони всі здригнулися і глянули навколо. Та без свічки було так темно, що вони не побачили, чи справді є у стін вуха.

А ті стіни і справді мали вуха. Вірніш, тільки одне вухо. То була дірка, ніби таємний телефон, через який усі слова линули простісінько до кімнати синьйора Помідора. На щастя, у цей момент синьйор Помідор не підслухував, бо метушився біля хворого Вишеньки.

У тиші підземелля знов пролунала сурма мишачого війська, яке ішло в наступ. Миші вирішили будь-що захопити скрипку.

Щоб їх налякати, скрипаль Груша хотів знов заграти. Він притиснув скрипку підборіддям, натхненно змахнув смичком, і всі затамували подих. Не дихали досить довго, потім перевели дух, а скрипка мовчала.

— Що, не виходить? — спитав майстер Виноградинка.

— Та коли ж проклятущі миші з’їли півсмичка! — скрикнув і мало не заплакав Груша. Справді, миші згризли майже весь смичок, лише кілька сантиметрів лишилося. Як

відомо, без смичка грати неможливо, а мишаче військо вже наближалось, чулися їхні жахливі войовничі поклики.

— Ох, і все це з моєї вини!.. — знову зітхнув кум Гарбуз.

— Та годі тобі зітхати, — спинив його майстер Виноградинка. — Допоможи краще нам. Коли ти умієш так добре зітхати, то й нявчати, мабуть, теж зможеш.

— Нявчати? — образився кум Гарбуз. — І як у тебе язик повернувся жартувати в таку тяжку хвилину? А ще серйозна людина!

Майстер Виноградинка нічого не відповів і раптом так чудово занявчав, що мишаче військо враз спинилося.

— Няв, няв! — вів своє він.

— Ня-ав, ня-а-в! — жалібно підтягував скрипаль, ніби оплакуючи загибель свого смичка.

— Присягаюся пам’яттю мого діда, Пацюка Третього, короля усіх льохів і смітників, це нявкає кіт! — скрикнув генерал Довгохвіст і загальмував свій танк.

— Синьйоре генерале, нас зрадили! — зарепетував, підбігаючи, командир однієї колони. — Моя колона наткнулась на цілий загін котів, озброєних до зубів!

Насправді миші і в вічі кота не бачили, тільки страшенно перелякалися. А, як відомо, хто боїться, у того в очах двоїться.

Генерал Довгохвіст розгублено почухав хвоста. Він завжди так робив зі страху. Від цього його хвіст став такий куций, що миші-солдати тайкома звали його «генерал Куцохвіст».

— Присягаюся пам’яттю мого прапрадіда, Пацюка-Довгохвоста Першого, імператора усіх комор, що покараю зрадників! А тепер сурмити відступ!

Повторювати цей наказ не було потреби. Сурми засурмили відступ, і мишаче військо кинулося навтіки. На чолі свого війська втікав і сам генерал Довгохвіст, нещадно стьобаючи мишей, які тягли його танк.

Отак наші друзі переможно відбили напад ворога.

Вони вітали один одного з цією перемогою і раптом почули тоненький голосок, який кликав:

— Куме Гарбузе! Куме Гарбузе!

— Це ви гукаєте мене, Грушо?

— Ні, не я, — відказав той.

— А мені почулося, ніби мене хтось кличе.

— Кумо Динько! Кумо Динько! — знов пропищав той самий голосочок. Динька обернулася до майстра Виноградинки:

— Майстре Виноградинко, це ви так тоненько пищите?

— Та ні-бо! І не збирався пищати. Я тільки чухаю собі потилицю, бо в мене аж голова свербить від однієї думки.

— Та це ж я, — знов пропищав голосок, — я, Полуничка!

— Де ж ти?

— Я в кімнаті синьйора Помідора і розмовляю з вами по його таємному телефону! Чуєте ви мене?

— Чуємо, чуємо!

— І я вас добре чую. Помідор зараз сюди повернеться. У мене є для вас звістка.

— Від кого?

— Від Цибуліно. Він каже, щоб ви не тривожилися! Надійтеся на нього, він визволить вас із в’язниці! Та не кажіть Помідорові, де сховано хатину кума Гарбуза! Тримайтеся стійко! Цибуліно все влаштує!

— Ми нічого нікому не викажемо і будемо чекати! — за всіх відповів майстер Виноградинка. — Але перекажи Цибуліно, хай поспішає, бо тут на нас напосідають миші, і хтозна, скільки часу ми втримаємося. Чи не можеш ти якось передати нам свічку і сірники? У нас був недогарок, але його з’їли миші.

— Зачекайте трішки, я миттю повернуся.

— Та вже ж зачекаємо, ніде не дінемось.

Через кілька хвилин знов долинув голос Полунички.

— Кидаю вам свічку! Ловіть!

Почувся шелест, і щось луснуло кума Гарбуза по носі.

— Є, є! — радісно закричав дідок.

То був пакуночок із свічкою і коробочкою сірників.

— Дякуємо тобі, Полуничко! — закричали всі хором.

— До побачення! Я втікаю, бо Помідор іде!

І справді, тої ж миті до кімнати увійшов Помідор. Він побачив Полуничку біля свого таємного телефону і страшенно розсердився.

— Що ти тут нишпориш?

— Я чищу ось цю мишоловку…

— Яку таку мишоловку?

— Ось цю… А хіба це не мишоловка?

Помідор радісно зітхнув. «Ото добре, — подумав він, — ця дурепа подумала, що то мишоловка».

Він так повеселішав, що навіть подарував Полуничці обгортку від цукерки.

— На, візьми собі, — великодушно промовив він, — можеш її облизати. Вона солоденька! Ще торік у ній була загорнута карамелька з ромом.

Полуничка вклонилася і подякувала:

— За сім років служби ваша милість дарує мені уже третю обгорточку від карамельки!

— От бачиш, який я добрий хазяїн, — сказав Помідор. — Служи як слід, і тобі буде добре.

— Еге, дають — бери… — відказала Полуничка, знову вклонилася і побігла собі. Помідор задоволено потирав руки і міркував: «От тепер сяду біля свого телефону, в’язні, мабуть, розмовлятимуть про щось таємне. Може, від них самих я й почую, куди вони сховали оту кляту хатину!»

Але Полуничка вже попередила в’язнів. Коли вони почули, що Помідор повернувся і, мабуть, підслухує, то й почали лаяти його на всі заставки.

Кілька разів Помідор поривався гукнути: «Ось я вас!» Та він не хотів себе викривати, узяв і заткнув отвір телефону, тобто лійку.

А у в’язниці майстер Виноградинка засвітив нову свічку. В’язні уперше глянули уважно на стелю і побачили в ній дірку таємного телефону. Досхочу посміялися вони, коли уявили собі розлютовану пику Помідора.

Але ця радість тривала недовго. Мишачий розвідник побачив у камері світло, усе розвідав і побіг доповісти своєму командирові.

— Синьйоре генерале, котів уже немає, а в людей є нова свічка! — весело доповів він. У генерала Довгохвоста аж слина потекла по вусах, масних від першої свічки.

— Сурмити збір! — наказав він.

Коли військо знов зібралося, генерал виступив перед ним з такою палкою промовою:

— Хоробрі мої воїни! Нашій батьківщині загрожує небезпека! А тому знов атакуйте ворога і принесіть мені нову свічку. З’їм її, звичайно, я з допомогою моїх командирів. А перед тим дозволю кожному з вас її лизнути.

Миші на радощах запищали, схопили зброю і знов пішли у наступ. Але цього разу майстер Виноградинка діяв обачно. Узяв і поставив свічку в заглибнику високо в стіні між двома цеглинами. Даремно щосили скакали миші догори, свічки вони не дістали. Найхитріші з них трохи погризли скрипку Груші. Потім усі вони мусили відступити, бо розлючений поразкою генерал звелів жорстоко покарати своє військо.

Так і зробив. Вишикував усіх своїх солдатів у ряд і наказав розстріляти кожного десятого.

* * *

Цієї ж ночі у парку зібралась військова нарада.

Цибуліно, Полуничка і Редисочка зустрілися біля огорожі, щоб порадитися, і говорили так палко, що нічого круг себе не помічали. Не помітили вони і пса Гавкуна, що робив нічний обхід. Він люто напав на них. На дівчаток він навіть не глянув, а звалив лапами додолу Цибуліно і гавкав над ним, поки прийшов Помідор і заарештував його.

Уявляєте, як зрадів Помідор!

— Щоб довести тобі мою приязнь, — глузував він із Цибуліно, — я засаджу тебе до особливої темниці. Звичайна тюрма не гідна такого розбійника, як ти!

— Робіть як знаєте! — сміливо відказав Цибуліно. Та він і не міг відповісти інакше. Не плакати ж йому тільки через те, що його захопили в полон?

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Підземна мандрівка з однієї темниці до другої

Вночі Цибуліно раптом прокинувся. Йому почулося, ніби хтось стукає у двері. Але ця думка здавалася йому такою безглуздою, що він аж засміявся.

— А все ж я щось почув!

Поки хлопчик міркував, що могло його розбудити, шум почувся знову. Був той шум глухий і рівномірний, неначе поблизу хтось рив землю лопатою. Цибуліно притулив вухо до стіни. «Хтось риє підземний хід», — здогадався він.

Тільки-но він зрозумів це, як зі стін посипалася земля, потім упала цеглина, а за нею хтось скочив до підземелля.

— До яких чортів це я попав? — запитав гугнявий голос.

— До моєї темниці,- відповів Цибуліно, — тобто до найтемнішого місця у тюрмі графського замку. Пробачте, що не можу впізнати вас у темряві і привітатися як годиться.

— А ви хто такий? Пробачте, але я звик жити у цілковитій темряві, а тут для мене занадто світло. Я нічого не бачу при світлі.

— Он як! То ви, мабуть, Кріт?

— Авжеж, — відповів Кріт. — Я вже давно хотів прорити хід до цього місця, та не мав часу. Знаєте, я повинен обдивлятися, лагодити десятки кілометрів підземних ходів. А в них завжди просочується вода, і через це я часто простуджуюся. А тут іще проклятущі черви лізуть звідусіль, вони зовсім не поважають чужої праці. Ну я і відкладав цю справу з тижня на тиждень. А сьогодні вранці я й кажу сам собі: «Синьйоре Кроте, якщо ви справді маєте допитливий розум і хочете побачити світ, то вже настав час рити хід у новому напрямі». Рушив я в путь і…

Тут Цибуліно перебив його оповідання, щоб відрекомендуватися:

— А мене звуть Цибуліно, я в’язень синьйора Помідора, управителя.

— Далі можете не казати, я впізнав вас по запаху, — сказав Кріт. — Я вам щиро співчуваю. Адже перебувати день і ніч у такому світлому місці — це ж справжня мука!

— А мені здається, що тут занадто темно.

— Ви жартуєте! Мені дуже шкода вас. Так, люди — злі. Я думаю, якщо треба посадити когось до темниці, то помістіть його туди, де справді темно, і очі можуть як слід відпочити. Але з того дня, коли карфагеняни відрізали вії Аттілію Регулу і так прив’язали його проти сонця, людство стало іще жорстокішим.

Цибуліно зрозумів, що даремно сперечатися про світло і темряву з Кротом. Адже весь вік він живе у підземних норах і зовсім інакше уявляє собі світло і темряву.

— Скажу правду, мені теж дуже набридає світло, — згодився Цибуліно.

— От бачте! Що я вам казав? — Крота схвилювала згода Цибуліно. — Якби ви були трохи менший на зріст… — почав він.

— О! Та я ж і так малий! Я пролізу по якій завгодно кротячій норі.

— Можливо, можливо, юначе. Але зробіть мені таку приємність: не називайте мої підземні галереї норами. Можливо, я зможу вас вивести звідси.

— Я зможу пролізти по галереї, яку ви щойно прорили, — сказав Цибуліно. — Звісно, якщо ви будете показувати дорогу, щоб я не заблудився. Бо кажуть, що ваші галереї страшенно поплутані.

— Можливо, — погодився Кріт. — Бачте, мені набридає ходити завжди одними й тими ж галереями. Хочете, я вирию новий хід?

— А в який бік? — швидко спитав Цибуліно.

— Та мені однаково, — відповів Кріт. — Аби тільки новий хід привів до якогось зовсім темного місця, а не до такої занадто освітленої кімнати, як оця.

У Цибуліно одразу ж майнула думка про темницю, в якій перебували кум Гарбуз, майстер Виноградинка та інші друзі. Як вони здивуються, коли він пробереться до них підземним ходом!

— Мабуть, вам треба рити праворуч, — запропонував він.

— Праворуч чи ліворуч — мені однаково. Підемо праворуч, якщо вам так хочеться.

Не довго думаючи, Кріт уткнув свою мордочку в стіну і почав так швидко рити нору, що обсипав Цибуліно з ніг до голови землею.

Цибуліно поперхнувся і цілих чверть години відкашлювався. Коли перестав кашляти і чхати, то почув глухий голос Крота, що кликав його:

— То ви йдете за мною чи ні?

Цибуліно пропхався у галерею, прориту Кротом. Вона була досить широка, і він міг просуватися по ній вперед. А Кріт був уже на багато метрів попереду і рухався надзвичайно швидко.

— Йду за вами, синьйоре Кроте! — озвався Цибуліно, випльовуючи грудочки землі, що летіли йому в лице з-під Кротових лап.

А перед тим як рушити за Кротом, він заклав вхід до галереї.

«Коли сторожа довідається про мою втечу, — подумав він, — то хай не знає, куди я подівся».

— Ну, як ви себе почуваєте? — запитав Кріт, працюючи далі.

— Спасибі, цілком добре! — відгукнувся Цибуліно. — Тут така чудова темрява! Просто любої

— Я ж казав, що у цілковитій темряві вам одразу ж стане краще. Може, хочете хвилинку перепочити? Мені — аби швидше, але ж ви не звикли так швидко ходити попід землею.

— Ні, ні, підемо краще без зупинки, — сказав Цибуліно. Він розраховував, що при такій швидкості вони швидше дістануться до сусідньої темниці.

— Як так, то й так! — відповів Кріт і ще швидше рушив уперед.

Риючи ґрунт, Кріт зчиняв такий шум, ніби під землею працювало пневматичне свердло.

Цибуліно, хоч як старався, ледве за ним встигав.

* * *

Через чверть години після втечі Цибуліно двері до тюрми відчинилися і до його темниці сходами почав спускатися сам синьйор Помідор.

Як радісно посміхався Помідор! На душі в нього було так легко, ніби він і справді полегшав на цілих двадцять кілограмів.

«Тепер Цибуліно в моїх руках, — само вдоволено думав Помідор. — Я примушу його у всьому зізнатися, а потім накажу повісити. Тоді я випущу майстра Виноградинку та інших в’язнів. Цих дурнів мені боятися нічого… А ось і двері темниці. Як приємно тепер думати  про цього розбишаку, який, мабуть, уже всі сльози виплакав. Зараз він кинеться мені в ноги і благатиме змилуватися над ним. Б’юсь об заклад, що він мені цілуватиме ноги! Що ж, я йому це дозволю, навіть дам надію на порятунок!.. А потім несподівано оголошу свій вирок: повісити!»

Та коли Помідор відімкнув двері темниці і присвітив кишеньковим ліхтариком, то не знайшов нікого. Темниця була порожня.

Помідор не повірив своїм очам. Тюремники, які стояли поруч, побачили, що він аж пожовтів, потім позеленів, посинів, почорнів від злості.

— Та куди ж він міг подітися?! Цибуліно, де ти сховався? — марно кричав Помідор. Подивився під стіл, зазирнув у глечик з водою, під ліжко, старанно оглянув підлогу і стіни. Нема й сліду! В’язень щез.

— Хто його випустив? — грізно запитав він у сторожів.

— Не знаємо. Адже ж ключі у вас, — насмілився сказати начальник сторожів. Помідор роздратовано почухав потилицю: справді, ключ був тільки в нього. «Треба сісти, — подумав Помідор. — Сидячи краще думається».

Та й сидячи, він ні до чого не міг додуматись.

У цю мить порив вітру раптом причинив двері — і замок замкнувся.

— Відчиніть, роззяви! — зарепетував Помідор.

— Ваша милосте, ключ у вас, відімкнути нічим! Помідор спробував відімкнути своїм ключем. Але замок відмикався тільки ззовні.

Отак синьйор Помідор сам себе посадив до темниці. Він мало не луснув зі злості і знов почорнів, посинів, пожовк, почервонів. Він кричав, гукав, погрожував перевішати усіх сторожів, якщо не випустять його, поки він порахує до ста.

Одне слово, щоб відчинити темницю, довелося висадити двері динамітом. Від вибуху Помідор тричі перевернувся шкереберть, від голови до п’ят його обсипало землею. Сторожі насилу відкопали Помідора, наче картоплину із землі, і обчистили від грязюки. Потім винесли надвір і почали оглядати, чи ціла у нього голова, руки, ноги, ніс.

Саме ніс у нього постраждав найдужче. Заліпили ніс пластиром і вклали Помідора в ліжко. Він соромився показуватися на люди, бо замість носа на його обличчі стирчала величезна ґуля.

А в цей час Цибуліно з Кротом були вже далеко. Проте і вони почули вибух динаміту.

— Що це? — спитав хлопчик.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його Кріт, — це, мабуть, стріляють на військовому навчанні. Адже правитель, принц Лимон, вважає себе за видатного полководця і не може заспокоїтися, поки хоч не пограється у війну.

І Кріт рив нору далі. Працюючи, він без угаву хвалив темряву і лаяв світло.

— Одного разу, — сказав він, — мені довелося глянути на свічку. Присягаюся вам, що я втікав не оглядаючись, бо мої очі не могли цього витримати.

— Ще б пак! — погодився Цибуліно. Буває, що свічка дуже яскраво світить.

— Та ні, ця свічка не горіла! А коли б горіла, я б зовсім пропав. Цибуліно дивувався, як то можна злякатися свічки, що не горить. Раптом Кріт спинився і сказав:

— Я чую якісь голоси.

Цибуліно прислухався і почув приглушений гомін, хоча й не міг розрізнити голосів.

— Чуєте? — повторив Кріт. — А де голоси — там і люди. Де люди, там — світло. Краще нам повернути в інший бік.

Цибуліно знов прислухався і тепер ясно почув голос майстра Виноградинки. Не міг розібрати слів, але помилки бути не могло — говорив швець.

Хлопчикові захотілося на весь голос закричати, щоб його почули, впізнали, але він подумав про себе: «Ні, нехай Кріт поки що не знає, що це мої друзі. Спершу треба примусити його прорити хід до цієї темниці. А то все пропаде».

— Синьйоре Кроте, — заговорив він обережно, — я чув про одну страшенно темну печеру. За моїми розрахунками, вона повинна бути десь поблизу.

— Невже вона темніша від цієї галереї?.. — недовірливо спитав Кріт.

— Звісно, темніша! — фантазував Цибуліно. — Я певен, що люди, голоси яких ми зараз чуємо, прийшли туди, щоб їхні очі спочили у темряві.

— Гм… — недовірливо пробуркотів Кріт. — Щось мені не віриться… Та коли вже ви так хочете побувати в тій печері — хай буде по-вашому. Але це все — на вашу відповідальність.

— Прошу вас! Я вам буду безмірно вдячний! — прохав Цибуліно. — Та і вам це теж буде цікаво.

— Згода! — сказав Кріт. — Але вам же буде гірше, якщо від світла у мене заболять очі. Через кілька хвилин голоси були вже зовсім близько. Цибуліно ясно почув, як кум Гарбуз казав:

— Ох, у всьому винен я… тільки я… Хоч би вже прийшов Цибуліно.

— Якщо не помиляюся, там назвали ваше ім’я, — зауважив Кріт.

— Моє ім’я? — ніби здивувався Цибуліно. — А я не чув. У цю мить долинув голос майстра Виноградинки:

— Цибуліно запевнив, що прийде нас звільнити, і він таки прийде. Я певен, що він прийде.

— Ну що, чуєте? Про вас говорять. Ні-ні, не кажіть, що не чули! Признайтеся краще, нащо ви примусили мене йти саме сюди?

— Синьйоре Кроте, — признався Цибуліно, — може, мені одразу треба було б сказати вам усю правду. То я скажу хоч тепер. Ці голоси чути з підземелля замку. Там ув’язнені мої друзі, яких я пообіцяв звільнити.

— То ви хотіли, щоб я вам допоміг це зробити?

— Саме так. Синьйоре Кроте, ви такий добрий, ви вже проклали сюди таку довгу галерею… То, будьте ласкаві, прорийте ще трохи, щоб дати волю моїм друзям!

Кріт хвилинку подумав і сказав:

— Добре, я згоден. Мені все одно, куди рити. Вирию галерею ще й для ваших друзів.

Цибуліно розцілував би його, коли б сам не був такий замурзаний землею.

— Від усього серця вам вдячний! — защебетав він. — І все життя буду вдячний!

— А тепер не будемо гаяти часу на теревені,- схвильовано перебив його Кріт, — доберемося мерщій до ваших друзів.

Він узявся до роботи і через кілька секунд прорив стіну, за якою була темниця. На біду, саме в ту мить, коли Кріт вліз до тюрми, майстер Виноградинка засвітив сірника, щоб глянути на годинник.

Спалах світла так вразив бідолашного Крота, що він метнувся назад, наче його шпигнули голкою в ніс, і щез у своїй галереї.

— До побачення, синьйоре Цибуліно! — гукнув він на прощання. — Ви хороший хлопчик, і я щиро хотів допомогти вам. Але ви мусили попередити мене, що я попаду під таке сліпуче світло. Не слід було мене обдурювати!

І він так швидко дременув назад, що вся галерея за ним завалилася, стіни обсипалися, і все знов заповнилося землею. Ось і голос Крота завмер удалині. Цибуліно сумно промовив йому вслід:

— Прощай, добрий старий Кроте! Світ не такий великий, і ми ще зустрінемось. Тоді я віддячу тобі за доброту.

Так Цибуліно розлучився з товаришем по підземній подорожі, витер якомога краще лице хустиною і вбіг до темниці, веселий та жвавий, як метелик.

— Вітаю вас, друзі! — дзвінко, мав срібна сурма, пролунав його голос у підземеллі.

Уявіть собі радість в’язнів! Вони схопили Цибуліно в обійми і мало не зацілували до смерті. В одну мить обтрусили всю землю, що на нього налипла. Один обіймав, другий цілував, третій лоскотав Цибуліно.

— Та легше, легше! — утихомирював він друзів. — Ви мене задавите!

Потроху вони заспокоїлися, але їхня радість змінилася відчаєм, коли Цибуліно розповів їм про свої злигодні.

— Виходить, що ти такий самий в’язень, як і ми? — запитав майстер Виноградинка.

— Виходить, що так! — відповів Цибуліно. — І коли прийде сторожа, то тебе знайдуть?

— А це ще ми побачимо, — сказав Цибуліно. — Я сховаюся у скрипці мого друга Груші.

— Ой, то хто ж нас звідси виведе на волю? — прошепотіла кума Динька. — І все це з моєї вини… У всьому винен я! — зітхнув кум Гарбуз.

Цибуліно намагався підбадьорити друзів, але марно. І у нього самого було тяжко на серці.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Синьйор Помідор має звичку спати в панчохах

Нічого й казати, що синьйор Помідор приховав від усіх втечу Цибуліно. Він заявив, що перевів хлопчика до загальної камери. А сам з пластиром на носі уклався в ліжко. Полуничка пильно стежила за ним, проте ніяк не могла довідатися, куди він ховає ключі від тюрми. І от вона вирішила порадитися з Вишенькою, хоча той був ще хворий і щодня плакав. Та коли вона йому про все розповіла, Вишенька скочив на ноги:

— Цибуліно у в’язниці! Він не повинен там лишатися ні хвилини більше! Дай мені мерщій мої окуляри!

— Що ти хочеш зробити?

— Піти і звільнити його, — рішуче заявив Вишенька. — Звільнити його і всіх, хто з ним!

— Але як узяти ключі в Помідора?

— Украду! Приготуй смачний торт і всип туди трохи снотворного порошку. Віднесеш торт Помідорові. А той ласий до солодкого. Коли Помідор засне, сповістиш мене. А тим часом я піду в розвідку.

Полуничка очам своїм не вірила, звідки взялося стільки завзяття у маленького тендітного Вишеньки!

— Як він змінився! Як змінився!

Не менш дивувалися всі, хто зустрічав Вишеньку під час його розвідки. Обидві графині, синьйор Петрушка, герцог Мандарин — всі здивовано озиралися на хлопчика.

— О, він уже видужав! — задоволено відзначила синьйора графиня Старша.

— Я ж вам казав, що він і не хворів! — заявив герцог. — Він просто придурювався.

Синьйора графиня Менша поспішила згодитися зі своїм вередливим родичем. Вона побоювалася, що той знову скочить на шафу і погрожуватиме самогубством, аби тільки виманити в неї якийсь подарунок.

Тим часом Вишенька вивідав у одного із сторожів, що Цибуліно втік із темниці. Він дуже зрадів, але вирішив будь-що звільнити решту в’язнів.

— Друзі Цибуліно — це й мої друзі! — сказав він сам собі.

Потім хитрощами дізнався від сторожів, що Помідор ховає ключі від в’язниці у кишеньці, пришитій зсередини панчохи.

«Кепські справи, — подумав Вишенька, — адже добре відомо, що Помідор спить у панчохах. Треба дуже міцно його приспати, щоб забрати ключі і не розбудити».

І він сказав Полуничці підсипати у торт подвійну дозу порошку.

Коли настала ніч, Полуничка понесла Помідорові смачний шоколадний торт. Помідор так зрадів, що відразу зжер увесь торт.

— Ти не будеш на мене скаржитися, — розщедрився Помідор. — Коли я одужаю, то подарую тобі обгорточку від шоколадки, яку я з’їв торік. А ти понюхаєш, як вона чудесно пахне.

Полуничка вклонилася йому до самої землі. А коли випросталася, Помідор уже спав і хропів, наче десяток контрабасів грало.

Тоді вона пішла по Вишеньку. Взявшись за руки, діти навшпиньки рушили коридорами замку до спальні Помідора.

Пройшли повз кімнату герцога Мандарина, який до пізньої ночі вчився стрибати. Адже треба було вміти робити карколомні стрибки, щоб одержувати подарунки від графині Меншої.

І от щоночі Мандарин тренувався. Полуничка і Вишенька побачили крізь замкову шпарку, що герцог, мов скажена кішка, стрибає з шафи на люстру, на спинку ліжка, на вершечок дзеркала, надзвичайно швидко здирається по завісах. Він став справжнім акробатом.

У кімнаті Помідора було досить видно, бо Полуничка навмисне не зачиняла віконниць і до кімнати лилося ясне місячне проміння.

Помідор міцно спав. Йому саме снилося, що Полуничка принесла ще один шоколадний торт завбільшки з велосипедне колесо. Тут зненацька у сновидіння вдерся барон Апельсин і почав вимагати половину торта. Помідор вихопив шпагу. Барон утік, нещадно хльоскаючи ганчірника Квасолю, який ледве віз на тачці його пузо. Раптом з’явився герцог Мандарин, виліз на самий вершечок тополі і заверещав: «Давайте мені половину торта, бо кинуся сторч головою!»

Як бачите, Помідорів сон був неспокійний, всі хотіли відняти у нього половину того злощасного торта. Та й сам торт не дав йому насолоди — з шоколадного раптом став картонний; Помідор відкусив шматочок, і його рот наповнився твердим, як дерево, картоном.

Поки Помідора мучили ці сновидіння, Полуничка відгорнула ковдру з його ніг, Вишенька потихеньку стяг панчохи і знайшов ключі.

— Ось вони! — прошепотів він.

Дівчинка глянула на Помідора:

— Він сказиться, коли помітить!

— Біжімо, поки не прокинувся!

— Не прокинеться! Я насипала стільки порошку, що вистачило б на ціле вороже військо. Навшпиньки, затамувавши подих, вийшли вони з кімнати, причинили тихенько двері і сходами зійшли вниз.

Раптом Вишенька спинився і прошепотів:

— А як бути зі сторожею?

От про це вони й не подумали.

Полуничка засунула пальця в рот: це допомагало їй думати. Посмокчеш пальця — і щось придумаєш.

— Я вже придумала, — сказала нарешті вона. — Я піду поза замком і почну щосили кликати на допомогу. Ти викличеш сторожу з тюрми і пошлеш до мене. Залишишся сам і тоді відімкнеш.

Так вони й зробили. Все вийшло якнайкраще. Полуничка так пронизливо верещала «рятуйте», що не то люди, — дерева мало не побігли їй на допомогу. Сторожі послухалися Вишеньку і щосили помчали на крик.

— Швидше, ну швидше! Там розбійники! — кричав їм услід Вишенька.

І тільки-но залишився сам — відімкнув темницю. Важко уявити, як він зрадів і здивувався, коли серед інших в’язнів побачив Цибуліно.

— Цибуліно! Ти тут? То ти не втік?

— Розповім потім, Вишенько, а тепер не гаймо часу! — Нам треба хутчій тікати!

— Сюди, сюди! — І Вишенька показав їм стежку, що вела простісінько до лісу. — Сторожі побігли в інший бік!

Кума Динька, як ви вже знаєте, була товстенька і не могла бігти швидко, тож вони покотили її, наче справжню диньку.

Цибуліно на хвилину затримався і так щиро подякував Вишеньці, що у того аж сльози на очах заблищали.

— Ти молодець! — сказав Цибуліно. — Я не вірив, що ти справді захворів.

— Тікай швидше, бо вони тебе схоплять!

— Добре! Біжу! Скоро зустрінемося і ще завдамо Помідорові клопоту! Цибуліно в два скоки догнав друзів і допоміг їм котити Диньку далі. Вишенька побіг назад, щоб покласти ключі на місце, тобто у панчоху Помідора.

А в цей час тюремники знайшли Полуничку всю в сльозах. Вона навмисне роздерла свій фартушок і подряпала личко, щоб ті повірили у напад розбійників.

— Куди вони втекли? — запитали її тюремники. Від бігу вони страшенно захекалися.

— Он туди! — показала на дорогу до села винахідлива Полуничка.

Тюремники чимдуж помчали туди. Вони двічі чи тричі оббігли все село і заарештували одного Кота. Той пручався, та його силоміць привели до тюрми.

— Ви не маєте права мене арештовувати. Я живу у вільній країні! — роздратовано пирскав Кіт. — І до того ж ви з’явилися якраз тоді, коли от-от мала вискочити з нори миша. А я цілісінькі дві години її підстерігав.

— Не журися, у в’язниці буде тобі доволі мишей, — відповів начальник сторожі.

Через півгодини вони дійшли до замку. Спробуйте уявити, що з ними сталось, коли вони дізналися про втечу всіх Помідорових в’язнів!

Вони вкинули Кота до в’язниці, а самі зі страху перед грізним синьйором Помідором покидали зброю і порозбігалися хто куди.

Другого дня вранці синьйор Помідор прокинувся і подивився на себе в дзеркало.

«Ніс у мене загоївся, пластир можна зняти і йти допитувати в’язнів».

Помідор взяв з собою синьйора Гороха як адвоката і синьйора Петрушку, щоб записувати відповіді в’язнів. Усі троє поважно, як то личить начальству, рушили до тюрми. Синьйор Помідор дістав ключа з правої панчохи, відімкнув двері і так прудко відскочив назад, аж звалив синьйора Петрушку, що стояв позад нього.

А із темниці почувся такий жалібний няв кіт, який міг би і каміння розжалобити:

— Ня-а-в!.. Ня-а-в!

— Що ви тут робите? — спитав синьйор Помідор у Кота, коли трохи отямився від здивування.

— Ой-ой-ой! У мене жив-і-т болить! — лементував Кіт. — Одвезіть мене до лікарні або покличте лі-і-каря!

Кіт усю ніч полював на мишей і проковтнув їх стільки, що із рота у нього стирчало не менше двохсот мишачих хвостів.

Синьйор Помідор випустив Кота і дав йому дозвіл приходити до тюрми, щоб винищувати там мишей.

— Будьте ласкаві, зберігайте хвости спійманих вами мишей як доказ вашої корисної діяльності,- запропонував йому синьйор Помідор. — Тоді адміністрація замку призначить вам невелику винагороду за кожен хвіст.

Після цього синьйор Помідор послав правителеві, принцу Лимону, таку телеграму: «У замку графинь Черешень небезпечні заворушення. Необхідна ваша присутність із батальйоном Лимончиків».

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Як кума Часника нагородили і покарали

Наступного ранку принц Лимон прибув до села в супроводі сорока придворних Лимонів і батальйону солдатів Лимончиків. Як ви вже знаєте, при дворі принца кожен мав на шапочці дзвіночок, і коли вони всі разом ішли, то ніби грав якийсь чудний оркестр.

Саме в цю хвилину кум Часник, сидів перед дзеркалом і розчісував свої вуса. Почувши шум, він облишив цю роботу і висунувся з вікна. Тут його і заарештували та й повели до тюрми. Один його вус стирчав догори, а другий звисав донизу.

— Дозвольте мені хоча б причесати лівого вуса! — прохав кум Часник по дорозі до тюрми.

— Мовчати! Бо відріжемо тобі спершу лівого, а потім і правого вуса, то й не треба, буде їх розчісувати.

Бідолашний кум Часник замовк, щоб не втратити вуса — свою єдину окрасу. Лимончики заарештували і адвоката Гороха. Він спочатку галасував, сперечався:

— Це помилка! Я — адвокат, я служу в самого синьйора Помідора! Це непорозуміння, негайно відпустіть мене!

Та кричи не кричи, а Лимончикам це все як горохом об стіну.

Солдати Лимончики стали табором у парку. Спочатку їх смішили таблички синьйора Петрушки, потім їм це набридло. Тоді вони почали ходити по квітниках, ловити золотих рибок у басейні, стріляти по шибках скляної оранжереї і розважати себе іншими витівками.

Графині Черешні, заламуючи руки, бігали від одного офіцера до другого:

— Благаємо вас, синьйори, попросіть ваших солдатів поводитися пристойно! Вони спустошують наш парк!

Офіцерів це тільки дратувало.

— Нашим героям потрібні розваги після воєнних подвигів, — відповідали вони. — І ви повинні бути їм вдячними.

Графині спробували заїкнутися, що заарештувати Часника й Гороха, — це не такі вже й подвиги. На це офіцер відповів:

— Гаразд! Тоді ми заарештуємо і вас, щоб у солдатів було більше права на їхні нагороди й розваги.

Графиням залишалося тільки одне — йти скаржитися самому принцові Лимону. Принц Лимон, як то і личить принцам, оселився разом зі своїми сорока Лимонами в найкращих кімнатах замку. І він безцеремонно виставив звідти синьйора Помідора, барона, герцога, Петрушку і самих графинь.

Все це найбільш налякало ненажеру-барона.

— Ось побачите, — шепотів він, — вони поїдять усі наші запаси, а ми помремо з голоду. Вони побудуть тут, поки все поїдять, а тоді підуть собі, а нас кинуть напризволяще. Ох, яке лихо! Яка катастрофа!

Принц Лимон звелів привести заарештованого кума Часника на допит. Синьйор Петрушка висякав свого носяку у величезну картату хустку і сів записувати відповіді, а синьйор Помідор сів поруч принца, щоб підказувати йому, як вести допит.

Справа в тому, що хоча принц і носив на шапці золотий дзвоник, та розумом не відзначався, до того ж був страшенний забудько. Ось і тепер, побачивши приведеного в’язня, він скрикнув:

— Ах, які чудові вуса! Присягаюся, що у всіх підлеглих мені землях не бачив я другої пари таких розкішних, таких довгих і викоханих вусів!

Слід сказати, що у тюрмі кум Часник тільки й знав, що знічев’я розчісував свої вуса.

— Дякую за похвалу, ваша світлосте! — скромно і ввічливо відповів Часник.

— Так от я велю нагородити вас орденом Срібного Вуса! Гей, Лимончики!

Придворні Лимончики були тут як тут.

— Принесіть-но мені вінець ордена Срібного Вуса!

Придворні принесли вінець, який мав вигляд вуса, що обвивався круг голови. Вус той справді був срібний.

Кума Часника це зовсім спантеличило. Він був певен, що його привели на допит, а тут замість допиту його нагородили таким почесним орденом.

Він смиренно схилив голову, і принц власноручно одяг йому срібний вінець, потім обняв і розцілував у обидва вуса — у правий, потім — у лівий. На цьому принц вважав справу закінченою і вже підвівся, щоб кудись іти. Він же був забудько.

Тоді синьйор Помідор нахилився до нього і прошепотів:

— Ваша світлосте, дозвольте найпокірніше нагадати вам, що ви нагородили ганебного злочинця.

— З того часу, як я його нагородив, — гордовито заявив принц, — він уже не злочинець. І все-таки давайте почнемо допитувати його.

Звернувшись до Часника, принц Лимон спитав, чи знає він, куди втекли в’язні. Часник відповів, що не знає. Тоді його запитали, чи відомо йому, де сховано хатину кума Гарбуза. Часник знов відповів, що йому нічого невідомо.

Це розлютило синьйора Помідора:

— Ваша світлосте, він бреше! Я пропоную піддати його катуванню і катувати, поки він признається у всьому.

— Чудово, чудово! — охоче згодився принц Лимон, потираючи руки.

У нього зовсім вилетіло з голови, що кілька хвилин тому він сам нагородив Часника орденом. Тепер він страшенно зрадів, що може подивитися, як катуватимуть людину, бо в душі він був злостивий і жорстокий.

— З яких тортур будемо починати? — спитав кат, що приніс усі знаряддя свого ремесла: гострі шпигачки, сокири, списи і коробку сірників, щоб палити вогнище.

— Ану вирвіть у нього вуса! — наказав принц.

Кат почав щосили смикати Часникові вуса. Але дружина кума Часника так часто розвішувала на них білизну, що вони стали дуже міцні. Кат смикав-смикав, знесилився, облився потом, а вуса не відривалися. Кум Часник — не відчував ніякого болю і тільки посміювався.

Нарешті кат настільки знесилився, що знепритомнів і звалився додолу.

Кума Часника відвели до темниці, замкнули його там та й забули про нього. Мусив бідолаха Часник живитися лише мишами, а його вуса так відросли у темряві, що закручувалися подвійними кільцями.

Після Часника настала черга допитувати синьйора Гороха. Адвокат кинувся принцові в ноги, почав їх цілувати, благати його:

— Простіть мені, ваша світлосте, я не винен!

— Погано, дуже погано, синьйоре адвокате! Коли б ви були винні, я б одразу ж вас звільнив. Але якщо ви не винні, справа обертається для вас дуже погано. Можете ви хоч сказати, куди втекли в’язні?

— Ні, ваша світлосте! — тремтячим від страху голосом відповів Горох. І справді він цього не знав.

— От бачите?! — розсердився принц Лимон. — Ну як можу я вас звільнити, якщо ви нічого не знаєте?

Горох кинув благальний погляд на синьйора Помідора, але той удав, що заклопотаний дуже важливою справою: дивлячись у стелю, колупався пальцем у носі.

Коли Горох побачив, як ганебно кинув його напризволяще хазяїн і покровитель, то зрозумів, що пропав. І його охопила страшенна лють.

— Чи можете ви сказати хоча б, де заховано хатину Гарбуза? — запитав знову принц Лимон.

От про це Горох знав, бо підслухав розмову Цибуліно з односельцями.

«Якщо я відкрию їм цю таємницю, то мене звільнять, — подумав він про себе. — Ну і що з того? Тепер я бачу, чого варті такі друзі, як Помідор. Коли вони користувалися з моїх знань і авторитету, щоб грабувати людей, тоді вони частували мене і всіляко зі мною загравали. А тепер вони покинули мене в біді. Не хочу більш їм допомагати! Хай вони пощезнуть! Будь що буде, а від мене вони нічого не дізнаються!»

І він голосно промовив:

— Ні, я нічого не знаю!

— Ви брешете! — гримнув на нього синьйор Помідор, — Ви добре знаєте, але не хочете сказати!

Тут синьйор Горох уже не витримав. Він став навшпиньки, щоб здаватися вищим, втупив у Помідора гнівний погляд і закричав:

— Так, знаю! Добре знаю, де заховано хату Гарбуза! Але нізащо, ніколи вам не скажу!

Принц Лимон здивовано зиркнув на Гороха.

— Подумайте краще, — сказав він. — Якщо ви не відкриєте цієї таємниці, я буду змушений вас повісити!

У синьйора Гороха аж жижки затряслися від страху, він провів по своїй шиї рукою, ніби вже відчув, як давить зашморг, але залишився непохитний.

— То й вішайте! — гордо відказав він. — Вішайте негайно!

Проговоривши ці слова, він раптом увесь побілів, — такого з зеленим Горохом ще не траплялося, — і впав непритомний.

Синьйор Петрушка записав у протокол: «Обвинувачений знепритомнів від сорому».

Потім іще раз висякався у картату хустку і згорнув книгу. Допит був закінчений.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Про те, як мимоволі синьйор Горох урятував життя Помідорові

Коли синьйор Горох отямився, навколо була цілковита темрява, і він подумав, що його вже, певно, повісили.

«Я помер, — думав він, — і тепер, напевне, у пеклі. Дивно тільки, що тут так мало вогню. Власне, його зовсім немає. Оце дивно: пекло — і без пекельного вогню!»

В цю мить у замку камери заскрипів ключ. Горох причаївся в кутку, бо тікати все одно було нікуди. Він перелякано дивився, як відчиняються двері, і чекав, що зараз увійде кат із солдатами Лимончиками.

Лимончики справді увійшли, але з ними замість ката був… Хто б ви думали? Синьйор Помідор власною персоною, зв’язаний по руках і ногах.

Синьйор Горох скочив на рівні ноги і мало не кинувся на Помідора з кулаками, та схаменувся.

«Що ж це я роблю?! Тепер він такий самий в’язень, як і я», — подумав Горох. І хоча не відчував ніякої симпатії до свого недавнього хазяїна, чемно запитав:

— То вас також заарештували?

— Заарештували? Скажіть краще, що мене засудили на смерть. Мене повісять завтра на світанку, відразу ж після вас. Та ви, мабуть, і не знаєте, що ми знаходимося у камері смертників!

Горох не міг отямитися від здивування.

— Принц Лимон страшенно розгнівався, що йому не вдалося розплутати ці таємниці, — вів далі Помідор. — Так що він придумав! Звинуватив мене перед графинями як призвідника всієї цієї змови. І виніс вирок: повісити.

Синьйор Горох не знав — радіти йому чи співчувати Помідорові. Нарешті сказав:

— Ну що ж, не журіться, синьйоре Помідоре! Разом помирати будемо.

— Мала втіха, — озвався Помідор. — Та хоч ми й помремо, все-таки дозвольте мені вибачитися перед вами за те, що я мало дбав про вас під час допиту. Ви самі розумієте, що тоді вирішувалася і моя доля.

— Ах, що було — минуло. Не треба згадувати, — чемно сказав синьйор Горох. — Тепер ми — товариші по нещастю. То будемо краще допомагати один одному.

— Я цілком з вами згоден, — полегшено зітхнув Помідор. — І я дуже радий з того, що ви зовсім не злопам’ятна людина.

Він одразу повеселішав, дістав з кишені шматок солодкого пирога і по-братньому поділився з синьйором Горохом. Горох очам своїм не вірив, що Помідор так розщедрився.

— На жаль, оце і все, що мені залишили, — сказав Помідор, сумно похитуючи головою.

— Отака в світі правда! Вчора ви були справжнім володарем замку, а сьогодні ви в’язень!

Помідор мовчки жував пирога.

— А знаєте, — раптом сказав він, — мені навіть подобається, як пожартував зі мною отой шибеник Цибуліно. Добре подумавши, я зрозумів, що він просто непосидющий хлопчина і зробив це від щирого серця, з бажання допомогти бідним людям.

— Можливо, — згодився Горох.

— Шкода, що невідомо, де тепер ці люди, які втекли з тюрми, — просторікував Помідор. — Тепер я залюбки зробив би для них щось хороше.

— Що ж ви зробили б тепер, коли самі перебуваєте у в’язниці?

— Ваша правда. Та я й не знаю, де вони.

— І я не знаю, — признався Горох.

Від привітності Помідора язик у адвоката почав потроху розв’язуватися, і він додав:

— Знаю тільки одне: місце, де вони сховали хатину кума Гарбуза.

Коли Помідор почув ці слова, у нього з радощів аж серце тьохнуло.

«Ану, Помідоре, прислухайся уважно до того, що говоритиме цей дурень, — сказав він сам собі. — Можливо, в тебе ще є надія на порятунок…»

— Справді, знаєте? — запитав він у адвоката.

— Авжеж, знаю. Тільки нікому не скажу. Бачите, я не хочу більш кривдити цих бідних людей.

— О, ці почуття роблять вам честь, синьйоре адвокат! Я б теж нікому не сказав. Я не хотів би, щоб через мене з цими бідолашними знедоленими людьми сталось якесь нове лихо!

— Коли так, — сказав синьйор Горох, — то я радий потиснути вашу руку.

Синьйор Помідор про стяг руку, і синьйор Горох довго її тиснув.

Адвокат зовсім розчулився, йому закортіло поговорити з Помідором від усього серця.

— Повірите, — легковажно признався він, — вони сховали хатину біля самісінького замку. Так близько, що нам і на думку не спало б там шукати.

— Де ж саме вони її сховали? — ніби ненароком запитав Помідор.

— Тепер я вже можу вам про це сказати, — гірко усміхнувся синьйор Горох. — Все одно завтра ми з вами загинемо, і цю таємницю разом з нами сховає могила.

— І правда. Ви ж знаєте, що завтра на світанку обох нас стратять.

Тут синьйор Горох ще ближче присунувся до товариша по тюрмі і тихенько прошепотів йому на вухо, що хатину кума Гарбуза сховано недалеко звідси, в лісі, і доглядає її кум Суниця.

Помідор вислухав до кінця, палко потиснув Горохові руку і скрикнув:

— Дорогий мій друже! Я вам безмежно вдячний за те, що ви довірили мені цю важливу звістку. Цим ви рятуєте мені життя!

— Я рятую вам життя? Та ви жартуєте!

— Анітрохи! — гукнув Помідор і схопився на ноги. Він кинувся до дверей і почав щосили гатити в них кулаками, доки прибігли Лимончики.

— Негайно ведіть мене до принца Лимона! — наказав синьйор Помідор, як завжди, владним тоном. — Я повинен доповісти йому про надзвичайно важливу справу!

І справді, Помідор розповів принцу про все. Принц страшенно зрадів. І вони вирішили, що завтра вранці, зразу ж після страти Гороха, підуть до лісу, щоб захопити хатину кума Гарбуза.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Як синьйор Горох сходив на ешафот

На сільському майдані вже стояла шибениця, під нею дощаний поміст, а в помості була ляда. Коли кат натискував кнопку, ляда відчинялася вниз. Туди і мав провалитися синьйор Горох, коли його повісять.

Його хотіли вже вести на страту, а він всіляко намагався виграти час. Спочатку заявив, що хоче поголити бороду, потім захотів помити голову, а потім йому заманулося зрізати нігті на ногах, бо вони, мовляв, дуже відросли.

Кат не хотів чекати і лаявся, але, за звичаєм, останню волю смертника необхідно було виконувати. Довелося посилати по ножиці.

Не менше двох годин зрізував нігті синьйор Горох. Та нарешті змушений був скоритися і піти на майдан.

Коли він уже сходив на поміст, його раптом охопив жах, — то оце зараз він має померти? Такий маленький, товстенький, зелененький, з такою чисто вимитою головою і обстриженими нігтями — він усе-таки має померти!

І от гучно заторохтіли барабани. Кат накинув адвокатові на шию зашморг, порахував до тринадцяти і натиснув кнопку. Ляда відчинилася, і синьйор Горох провалився у темряву. Тільки встиг подумати: «Ну от і кінець!»

І раптом почув над собою чийсь гугнявий голос:

— Ріжте зашморг, синьйоре Цибуліно! Тут таке світло, що я нічого не бачу!

Хтось перерізав зашморг, що стискав шию Гороха, і той самий голос знову промовив:

— Дайте йому ковтнути нашого картопляного соку. Ми, кроти, ніколи не рушаємо в путь без пляшечки цього чудового цілющого напою!

Що ж воно тут сталося?

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пригоди Цибуліно”
Джанні Родарі
Видавництво: “Septima”
2013 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: