Пригоди веселого лицаря

Казка Ялмара Фредерика Бергмана. Читати українською онлайн.

На схилі гори, на узліссі, стояв замок Фалькенборг. І жив в ньому лицар Веселун. Він був до того веселий, що сміявся з ранку до вечора, і вибухи його сміху, схожі на різкі звуки труби або барабанний бій, летіли над долиною. Співати він теж любив, і кожна лісова птаха щосили надривала своє маленьке горло, щоб не поступитися веселому лицареві в цьому мистецтві. Білки клацали горішки, махали пухнастими хвостами, зайці ворушили вухами, а самому ведмедю доводилося двома лапами триматися за живіт, до того заразними і веселими були сміх і спів лицаря.

Однак не треба думати, що відважного лицаря зробили таким безтурботним і задоволеним багатство і влада. Зовсім ні. Садиба Фалькенборг була невелика і ледь могла прогодувати своїх мешканців. Правду кажучи, цей гордий замок почав занепадати.

І веселитися змушували лицаря зовсім не веселі друзі-товариші. Фалькенборг стояв у глушині. Можна сказати, єдиним співрозмовником лицаря була його служниця, яка за день мала звичку вимовити лише кілька слів.

— Невелика біда! — вигукував лицар і, взявши стару за талію, починав крутити її так шалено, що весь Фалькенборг трясся.

— Ти скупа на слова, зате я говорю за двох. Так що балаканини у нас тут вистачає.

І він садив стару прямо на середину столу. Хоча служниця була стара і трохи глуха, вона реготала до того, що перука злітала у неї з голови, а по обличчю котилися сльози.

Але навіть у самих веселих бувають турботи, а єдиною турботою лицаря був замок Фалькенборг. Він сумував, що не може утримувати замок своїх предків в належному стані. І в один прекрасний день сказав служниці:

— Доведеться тобі  тут залишитись самій, старенька моя. Лицар Веселун задумав велику справу. Поїду по білому світу і зароблю стільки грошей, щоб їх вистачило покрити дах Фалькенборга золотом, підлоги — сріблом, а стіни оббити шовком. А ти, матінко, станеш у мене така поважна і пишна, що доведеться посадити тебе в скляну шафу, щоб не рипала пилюкою. А тепер я накажу сідлати всіх своїх коней, накажу всім своїм слугам – моторним молодцям – відправлятися зі мною в дорогу!

Він виїхав за ворота, а стара, стоячи на сходах, зробила йому реверанс. Тут лицар сказав їй:

— Глянь, яка в мене величезна, пишна свита.

І вказав їй на довгий хвіст свого коня.

Стара вдарила себе по колінах і зареготала.

Лицар помахав їй списом.

— Бувай здорова, старенька! — крикнув він і поскакав під гору щодуху. «Подивимося, як довго доведеться мені скакати, поки я не знайду першу золоту брилу», — подумав він.

Так він їхав, сміючись і наспівуючи, і знаходив жартівливе слівце для всіх, хто попадався йому на шляху, від малого до великого. Варто було йому заїхати в село або в місто, як тут же піднімався шум та веселощі. Люди говорили один одному:

— Дивіться, ось їде лицар Веселун. Треба швидше хапатися за животики, адже тепер сміху і веселощам не буде кінця.

Всюди його зустрічали з розкритими обіймами, кликали в гості. Тільки золотої брили він не знаходив.

«Ну й добре, — думав лицар, — невелика біда. Чим менше золота, тим більше друзів. А дружба куди дорожче срібла і золота».

Шість королівств проїхав він і нарешті добрався до сьомого. Тут він опинився в маленькому містечку, темному і похмурому. Здавалося, тутешні жителі цуралися веселого лицаря, площі були порожні, вулиці безлюдні.

Він відшукав заїжджий двір і зіскочив з коня.

Слухняний кінь сам пішов у двір через відкриті ворота. Лицар Веселун посміхнувся і так, посміхаючись, увійшов у велику кімнату.

Тут за столом сиділа дивовижна компанія. Дванадцять похмурих вояків сиділи на лаві і пили пиво. Одяг на них був багатий, але сіро-чорний, без будь яких блискучих прикрас. Придивившись до кожного з них, він помітив, що праве око у кожного чи плакало, чи сльозилося, а ліве дивилося на світ божий боязко і гнівно. Губи щільно стиснуті, ніби на язик потрапило щось гірко-солоно-кисле.

На чолі столу сидів тринадцятий лицар, і з першого погляду здавалося, що обладунки на ньому чорні як вугілля, але, придивившись, можна було помітити, що кольчуга відливала сірим і плащ був сіро-чорний. Такого ж кольору було і величезне страусове перо, що закривало майже все обличчя лицаря, заросле чорною з сивиною бородою.

Лицар був могутній і ставний, проте говорив він на подив писклявим примхливим голосом. Досить-таки ввічливо і чемно він запросив веселого лицаря сісти поруч з ним на чолі столу. Веселун сів. Коли він зняв шолом, промінь сонця впав йому прямо у вічі. Він заплескав у долоні і зареготав так, що сміх задзвенів луною в залі. Сіро-чорні вояки нахилилися над столом, як згинається очерет під вітром.

А чорний лицар жалібно запитав, що це так розвеселило гостя.

— Та я сміюся над самим собою, — відповів лицар Веселун. — Над своєю власною дурістю. Ось я проїхав сім королівств в пошуках золотої брили. А в цей самий час милосердний  Господь котив кожен день найбільшу золоту брилу над моїм небагатим Фалькенборгом.

І він вказав на жовто-червоний сонячний диск.

Тут за столом пішов з вуст в уста шепіт:

— Це лицар Веселун з Фалькенборга. Це лицар Веселун, веселий лицар.

Людина з величезним страусовим пером промовила:

— Якщо ти лицар Веселун, ти двіччі бажаний гість за моїм столом! Я ось дивуюся, як це настільки бідний і непримітний чоловік може веселитися день у день цілий рік? Невже тебе ніколи не гнітять біль та туга?

— А як же! Прикро мені, що я дурний. Та я сміюся над своєю дурістю. Засмучуюся від того, що я бідний. А смішно мені, що такий бідняк, як я, веселиться більше любого багатія. І зовсім не думаю про те, що срібна парча і золоті пряжки, дорога зброя і коні, вірні слуги і красуня принцеса будуть у мене, коли я стану сидіти і плакати. Хіба ж не добре я кажу, милостивий пане?

Похмурий лицар злісно посміхнувся.

— Хочу запропонувати тобі щось, думаю, ми обидва залишимося задоволені. Я — дуже багатий пан знатного роду. Сама могутня королева Скорбота мені рідня. Скарбів моїх не злічити, а радості мені від того мало. Сусіди вічно ворогують зі мною, зазіхають на мої багатства. Є у мене і вельможна прекрасна наречена. Так від неї мені одні лише прикрощі. Вона сидить у мене в палаці і знай собі плаче, про весілля і бенкети і думати не хоче. Нарешті, є у мене дванадцять воїнів. Глянь на них, насупились, злісно посміхаються! Хіба я не сама нещасна людина при всьому моєму багатстві?

На це веселий лицар йому заперечити не міг. Йому навіть стало трохи лячно сидіти поруч з цим бідолашним лицарем. І коли той запропонував йому помінятися з ним долею, Веселун замахав обома руками. Цього ще не вистачало! Невже він проміняє свій Фалькенборг і чесну стару служницю на замок цього сіро-чорного! На його лихих, сумних зброєносців і красиву плаксу принцесу? Ні, він навіть і слухати про це не хоче.

Але похмурий незнайомець сказав:

— Свій Фалькенборг можеш залишити собі, мені він не потрібен. Я хочу подивитися, чи буде лицар Веселун і далі веселитися, коли одягне обладунки лицаря Бідолахи і стане жити в його палаці.

— Тільки  і всього? — на це Веселун готовий був погодитися.

Він тут же зірвав з голови незнайомця шолом з ошатним плюмажем і надів його. Втративши плюмаж, чорний лицар вже не виглядав таким грізним. Він сидів розгублений, втупившись на веселого лицаря, який зі сміхом швидко відбирав у нього обладунки, один за іншим. Дванадцять зброєносців сиділи, занімівши від подиву. Але Веселун не змусив їх довго сидіти роззявивши рот.

— Нічого час втрачати. По конях, хлопці! — наказав він.

Коли ж вони забарилися, він підняв лаву з одного кінця так, що вони повалилися один на одного. І весело ж це було! Він сміявся так, що вікна задзвеніли. Не минуло й хвилини, як Веселун і його нові зброєносці сиділи в сідлі і щодуху мчали до замку, яким володів лицар Бідолаха, а тепер він належав веселому лицареві.

Три дня скакали вони. Перший день вояки нарікали і сварилися! Не хотілося їм так легко міняти пана. На другий день вони здебільшого мовчали. Однак раз у раз мимоволі розтягували роти в усмішці, слухаючи жарти лицаря. Коли ж вони на третій день прискакали на замковий двір, то з криками «ура!» хвацько зістрибнули з коней, клацнувши в повітрі каблуками.

Лицар почав підніматися до палацу і побачив, що сходинки мокрі. Він запитав вояків, що тут робить вода, а вони у відповідь почали зітхати і охати.

— Це все нещасна принцеса! Вона сидить в залі і плаче, на підлозі вже ціле озеро, і сльози течуть по сходах.

— Тоді мені доведеться витерти ці сльози, — сказав лицар. — Дайте мені ганчірку для підлоги!

З ганчіркою в руках він поповз вгору, старанно витираючи кожну сходинку. Під кінець він приповз до зали, де сиділи принцеса і фрейліни, притискаючи до очей мокрі до нитки носові хустинки.

Не підводячись і не промовивши ні словечка, він продовжував повзати по підлозі. Тут одна фрейліна за одною стали забирати від очей хустки. Нарешті і принцеса глянула поверх хустки. До чого ж дивовижне це було видовище: гордий лицар повзає на чотирьох з ганчіркою в руках і витирає підлогу. Принцеса мимоволі посміхнулася. Посміхнулись і фрейліни.

Лицар Веселун підповз до принцеси, піднявся на ноги і сказав:

— Ну ось, я вже майже все витер. А тепер потрібно закрити самі фонтанчики.

Тут він нахилився і поцілував принцесу в обидва ока. Принцеса тяжко зітхнула:

— Ви не станете любити мене, благородний пане. Вам буде дуже нудно з такою жінкою, адже я тільки й умію що плакати.

Тут лицар взяв її за голову обома руками і пильно подивився їй в очі.

— Ні, плакучу вербу я любити не можу. Але там, в глибині твоїх очей, я бачу веселу і добру дівчину. Вона і стане моєю дружиною. А тепер відсвяткуємо весілля. Тут будуть танцювати наречений і наречена.

Фрейліни тут же заплескали в маленькі долоні, схопилися зі стільців і заметушилися. Зчинилася метушня, шум, гам і сміх, такого в цих місцях ще не бувало. Плакати і сумувати було ніколи.

В день весілля сонце світило так яскраво, ніби його тільки що начистили. Коли ж сонце сіло, спалахнули сотні смолоскипів і свічок. Але ближче до півночі веселощі було порушено. До зали вбіг, захекавшись, воїн з криком:

— До зброї! До зброї! Ворог напав на нас!

Тільки він встиг вимовити ці слова, як дика юрба озброєних людей штурмом взяла сходи. Це заздрісні сусіди озброїли своїх слуг, щоб напасти несподівано на бенкетуючих у замку.

Принцеса і фрейліни сховалися у внутрішніх покоях. Лицар Веселун стояв на верхньому щаблі і, розмахуючи довгим мечем, утримував ворогів. Фехтуючи мечем, він думав про те, що на його долю випала дивна і дивовижна весільна забава. І він голосно крикнув:

— Дивіться, так святкує лицар Веселун своє весілля!

Тут вороги відступили вниз по сходах. Шаблі та мечі опустилися.

— Це лицар Веселун з Фалькенборга! Це лицар Веселун, веселий лицар, — шепотіли люди один одному. — Ми не станемо битися з цим веселим лицарем.

Лицар збіг по сходах і став посеред натовпу.

— Послухайте, — сказав він. — Мені відомо, що ви бажаєте отримати більшу частину мого майна, що належало колись лицареві Бідоласі. Нехай же кожен з вас вийде вперед і висловить своє бажання.

Так вони і зробили. Кожен запросив якомога більше, думаючи про себе: «Якщо отримаю хоча б половину, і то добре!»

Але веселий лицар сказав:

— Для мене дружба і веселощі куди дорожче цих володінь. І тому кожен може взяти те, що хоче. Я стану біднішим на гроші, зате багатшим на друзів. Не біда!

Почувши, що всі їхні прохання будуть виконані, сусіди засоромилися і стали шепотітися між собою, що запросили зайвого. А дехто з них сказав вголос:

— Та мені, по правді кажучи, нічого не треба!

Але лицар лише сміявся, дивлячись на їх збентежені особи. Того, хто стояв ближче всіх, він взяв за руку і вигукнув:

— Пішли, пішли танцювати!

І, взявшись за руки, колишні вороги під звуки польки піднялися, пританцьовуючи, довжелезною чергою вгору по сходах до зали. Звуки пісень і веселощі наповнили парадні покої. А крізь гул голосів і музики дзвенів розкотистий сміх лицаря.

Коли ж годинник пробив північ і прокричав півень, почулися глухі удари в ворота замку. Один з охоронців побіг відчиняти їх. Він повернувся блідий, дивлячись у підлогу.

— Лицарю Веселун, — сказав він. — Ще один гість прибув на весілля.

Лицар відповів:

— Нехай заходить.

Музика замовкла, танцюючі завмерли, наречена, затремтівши, припала до нареченого.

До зали прокрався тінню маленький, непоказний чоловічок, якого веселий лицар ледве впізнав. Лише глянувши йому в очі, нескінченно сумні і в той же час злісно блискучі, він зрозумів, що новий гість не хто інший, як чорний лицар.

Веселун вийшов вперед, щоб вітати гостя. Але чорний лицар зупинив його, зробивши знак рукою, і сказав слабким хрипким голосом:

— Перше випробування ти витримав, лицар Веселун. Успіх, перемога і щастя не змогли придушити твоїх веселощі. Куди не ступить твоя нога, ти усюди несеш з собою радість. Тепер же я хочу подивитися, витримаєш ти з такою ж гідністю друге випробування.

— Яке? — запитав веселий лицар.

І чоловічок відповів:

— Втрату.

Він засунув худі, зморщені руки глибоко в кишені і витягнув звідти якусь сіро-чорну пилюку.

Потім він посипав нею стіни і підлогу. Дубові балки потемніли, розсипалися на друзки. За кілька мить на очах у веселого лицаря його чудовий палац завалився, зник, перетворився на купу сміття.

Чорний лицар посипав пилом юних фрейлін і хоробрих вояків. Вони зблякли, всохли, перетворилися в кістяки. А їх скелети стали попелом, і ранковий вітер розвіяв його по рівнині.

Під кінець він підійшов до нареченої і посипав пилом і  її волосся. Лицар міцно притиснув її до свого серця. Він побачив, як вона перетворилася на стару жінку. Волосся побіліло. Прекрасні рожеві щоки зморщилися. Спина зігнулася.

— Лицар Веселун, — прошепотів чоловічок. — Ти  витримаєш це випробування?

Лицар не відповідав. Він взяв наречену за голову обома руками, заглянув їй в очі і повільно сказав:

— Люба, молодість твоя пройшла, краса зникла. Але в твоїх очах, як і раніше сяють радість і доброта. Тепер ми поїдемо звідси, тепер ми поїдемо додому, моя кохана!

Він не помічав чоловічка, який, злісно посміхаючись, тягнув до нього висохлі руки. Він осідлав коня. Тримаючи наречену перед собою, він помчав геть щодуху.

Через сім королівств проїхав він, і чим ближче під’їжджав до замку своїх предків, тим легше ставало у нього на душі.

«Чи не правда, дивно, — думав він, — що я відправився в дорогу шукати золоту брилу, а повертаюся, тримаючи в обіймах кохану? Ось як весело, як гарно може обернутися все на світі.

І, подумавши про це, він не міг не заспівати. І співав він так, що луна вдарялася об стіни його замку. Люди махали руками і кивали йому. І з уст в уста передавалася звістку:

— Лицар Веселун з Фалькенборга! Пан Веселун, веселий лицар! Він повертається додому зі своєю коханою.

На сходах Фалькенборга стояла стара служниця. У куточках її губ ще грала усмішка — слід того самого, останнього сміху. У всіх покоях панували чистота і порядок. Кожна дрібниця, велика і мала, мовби сяяли від радості. А золота брила на небі золотила вежі замку і зубці стін.

Лицар взяв в руки лопату і мотику і пішов в поле, копати і сіяти. Сонцю відомо чаклунське мистецтво, воно прийшло йому на допомогу, і незабаром на землях Фалькенборга зібрали багатий урожай.

І ось минуло багато, багато років. Багато, багато разів збирали врожай. Але одного разу в Фалькенборзі настала тиша. Веселий лицар сидів нерухомо біля труни своєї коханої. І вперше по його щоках котилися сльози.

Раптом він почув за спиною легкі кроки і шелест сукні. Він обернувся і побачив високу красиву жінку. Її волосся були чорне, як чорне дерево, а очі горіли темно-синім вогнем, її сукня була біла як сніг. А на лобі її іскрилася діадема із сліз. Лицар здогадався, хто ця жінка і сказав:

— Залиш мене, пані Скорбота, наймогутніша з королев. Я — лицар Веселун і в слуги тобі не годжуся. Не стану я слугою і твоєму родичу, твоєму другові, лицарю Бідоласі.

Але пані Скорбота відповіла:

— Чарівник, про якого ти говориш, не родич мені і не товариш. Його справжнє ім’я Скиглій, пан сірого царства. Я з ним не знайома. А коли ти — лицар Веселун, то пані Скорбота повинна тебе боятися. З веселими і радісними серцями я поводжуся шанобливо.

Вона притиснула долоні до його чола. Такої цілющої прохолоди, такого глибокого і ясного спокою він ще не знав. Весь день і всю ніч сидів він біля труни коханої. І весь цей час він відчував прохолоду долонь пані Скорботи на своєму чолі.

З тієї миті сміх лицаря ніколи більше не дзвенів над долиною. Згорблений, самотній блукав він полями і луками. Пісень він більше не співав, не сміявся, але посміхався кожному зустрічному, всім від малого до великого. І як і раніше переходив шепіт з вуст в уста:

— Дивіться, ось іде шляхетний лицар Веселун з Фалькенборга. Пан Веселун, пан Веселун, веселий лицар!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

3 / 5. Рейтинг: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки скандинавских писателей”
Видавництво “Лениздат”, 1990р.
Переклад на російську — Л. Ю. Брауде.
Переклад на українську — Tales.org.ua

Залишити коментар