<

ПРИЄМНЕ ПОКАРАННЯ

. Читати українською онлайн.

Жив собі колись великий король, який палко закохався у прекрасну королівну свого двору. Щойно він закохався, як одразу ж освідчився їй у своєму почутті, адже королі мають більше привілеїв, ніж прості закохані. Королівна вельми ласкаво прийняла женихання, яке могло піднести її аж до трону. Вона видалася королю такою ж розсудливою, як і чарівною, і він одружився з нею. Весілля було надзвичайно гучним, але найдивовижніше: і в шлюбі король, як і раніше, залишився закоханим. Щастя таких приємних пут Гіменея порушувала тільки одна прикрість: подружжя не мало дітей — спадкоємців королівства.

Щоб знати, надіятись чи ні, король вирішив порадитись з феєю, котра, як він вважав, була однією з його найкращих друзів. Її звали Страхітливою, проте далеко не завжди вона була такою стосовно короля. Ходять чутки, що в старовинних збірках цієї країни можна знайти пісеньки про її походеньки, адже в усі часи поети відзначалися неабиякою зухвалістю. Фея була дуже шанованою персоною і вражалася такою суворою, що надзвичайно важко було повірити в те, що й вона підвладна чарам кохання, та де ті серця, які здатні уникнути їх?

Король завжди був галантним кавалером і відзначався гострим розумом, тому розумів, що зовнішність — частенько оманлива. Він зустрів Страхітливу в лісі на полюванні, і вона постала перед його зором такою граціозною й чарівною, що король ні хвилини не сумнівався в її бажанні сподобатися йому. Бо фея мала більше задоволення від того, що її кохали, ніж тоді, коли викликала жах.

Ніжні почуття зберігалися кілька років, але одного чудового дня, коли фея була цілком упевнена, що володіє серцем коханого, мов особистою власністю, вона з’явилася перед ним у своєму справжньому вигляді. Фея була вже немолодою, її краса зів’яла, і вона одразу ж пошкодувала про свою самовпевненість, побачивши розгубленість на обличчі короля. Незабаром вона переконалася: почуття серця, хоч би якими ніжними були, не можуть зробити кохання щасливим без допомоги вродливої зовнішності. Король засоромився того, що закохався лише в чарівну примару. Він розлюбив фею і зберіг до неї лише поштивість і дружні почуття. З властивої їй природної гордості Страхітлива майстерно вдала, що цілком задоволена повагою короля, запевнила його в тому, ніби вона його найкращий друг, і навіть прийшла на весілля, як і інші феї, запрошені на свято, аби своєю гучною відмовою не дати підстави запідозрити її в тому, що засмучена цим шлюбом.

Отже, розраховуючи на дружбу колишньої коханки, король рушив до її помешкання. Це був мармуровий палац вогненного кольору, який стояв посеред великого лісу. Дістатися туди можна було надзвичайно довгою алеєю; обабіч неї сиділи леви вогненного забарвлення. Страхітлива любила лише цей колір і зачарувала таким чином усіх тварин у своєму лісі. У кінці алеї був прямокутний майданчик, де постійно чатували грізно озброєні маври у вогненного кольору одязі. Король сам перейшов ліс, він чудово знав лісові стежки, і навіть подолав алею левів, не наражаючись на небезпеку, бо, наблизившись, кинув їм жовтеці, подаровані колись феєю, аби міг без перешкод пройти це місце, не боячись страшних звірів. Ледве король кинув їм чудові квіти, як звірі стали покірними, сумирними створіннями. Нарешті він наблизився до мавританської сторожі, й та одразу ж націлила на нього свої стріли, та коли король кинув їм гранатовий цвіт, котрий, як і жовтеці, одержав від феї, маври пустили свої стріли в повітря й вишикувалися в ряд, щоб пропустити його. Король зайшов до палацу Страхітливої. Вона сиділа в залі на рубіновому троні в оточенні дванадцяти мавританок, одягнених у газ вогненного кольору.

З нього було виготовлене і її вбрання, обсипане такою кількістю коштовного каміння, що виблискувало і переливалося на сонці, проте від того вона не ставала привабливішою.

Перш ніж підійти ближче, король деякий час стояв на відстані, розглядаючи й слухаючи фею. Поруч з нею на столі з червоного мармуру лежало багато книжок. Він бачив, як вона взяла одну з них, посвячуючи мавританок у таємниці, що роблять фей такими небезпечними. Але Страхітлива навчала їх лише злим чарам, які шкодять спокою і благоденству людей, і нічого не розповідала про те, що могло б піти їм на користь. Це викликало у короля ненависть до феї і, заходячи до зали, він перервав страшний урок, вразивши Страхітливу своєю раптовою появою. Однак, одразу ж опанувавши себе, вона відіслала мавританок і, дивлячись на короля пихато й гнівно, вигукнула: «Навіщо ви прийшли сюди, зрадливий королю?! Чому своїм несподіваним візитом ви порушили спокій, яким тут іще намагаються тішитися?»

Король був вражений таким ставленням, він не сподівався подібного прийому, а фея, розгорнувши одну зі своїх книг, провадила далі:

«О, тепер я бачу, чого ви хочете. Справді, у вас буде дочка від королівни, якій ви так несправедливо віддали перевагу переді мною, але не думайте, що завжди будете щасливі — настав час відплати. Вашу дочку всі будуть ненавидіти так само сильно, як колись я кохала вас».

Король робив усе, що міг, аби пом’якшити її гнів, та марно: ненависть посіла місце кохання, а лише воно могло пом’якшити жорстоке серце феї, бо вона зовсім не відала співчуття і доброзичливості. Страхітлива бундючно наказала королю йти геть з її палацу і, відкривши одну вольєру, дістала звідти папугу вогненного кольору.

«Ідіть за цим птахом, — наказала вона королю, — і пам’ятайте мою ласку, бо я не віддаю вас на розправу люті моїх левів і сторожі». Птах полетів, король пішов услід за ним і шляхом, набагато коротшим, ніж той, що він знав, дістався до своїх володінь.

Королева, помітивши, що король повернувся дуже засмученим, почала розпитувати його, і він розповів про жорстоке пророцтво феї, приховавши при цьому все те, що колись відбулося між ними, аби не накликати на прекрасну королеву нових нещасть.

Молода королева знала: жодна фея не може скасувати пророцтво подібної до себе, але здатна пом’якшити неминуче нещастя.

«Я поїду, — сказала королева, — до Осяйної, володарки Щасливої імперії. Особливу радість цій славетній феї дарує турбота про нещасних. Вона моя родичка і завжди ставилася до мене прихильно, напророчивши колись високий сан, до якого приведе мене кохання».

Король з радістю підтримав наміри дружини, покладаючи великі надії на цю мандрівку, і, оскільки екіпаж був уже готовий, королева одразу ж вирушила на пошуки Осяйної. Фею назвали цим ім’ям, бо мала блискучу красу, сяйво якої сліпило очі, а велич її душі в усьому відповідала прекрасній зовнішності.

Діставшись великого поля, королева виразно побачила башту, де мешкала Осяйна, але, щоб наблизитись до неї, треба було зробити не один гак. Башта з білого мармуру з кришталевими вікнами-аркадами не мала дверей; прекрасна річка, вода якої виблискувала сріблом, омивала її підніжжя, дев’ять разів обвиваючи, мов голубою стрічкою. Королева і її почет під’їхали до берега ріки в тому місці, де починався перший її вигин. Королева перейшла річку по мосту з білих маків, який, хоча й споруджений з квітів, завдяки чарам феї став таким міцним і надійним, ніби був зроблений з бронзи. Та все ж слід було остерігатися, бо він мав властивість присипляти на сім років тих, хто хотів його перейти проти волі феї. За мостом королева побачила шістьох пишно вбраних молодиків, що солодко спали на траві під листяним шатром. Це були закохані у фею королевичі, але вона й слухати не хотіла про кохання, тому і не дозволила їм наблизитися до свого палацу.

Перейшовши місток, королева опинилася на першій смузі суходолу, де містився чарівний лабіринт із жасмину й олеандра; там теж панував білий колір, бо він був найулюбленішим кольором феї. Досхочу намилувавшись прекрасними алеями і легко знаходячи повороти, які становили перепону лише для тих, кого чарівна Осяйна не хотіла пропустити до свого чудесного помешкання, королева знову перейшла річку по мосту з білих анемон. У цьому місці річка робила своє друге коло, і простір, який вона залишала вільним перед третім витком, був засаджений лісом вічноквітучих акацій. Його чарівні алеї були такими тінистими, що не пропускали сонячного проміння. Там ніжно туркотіли голуби, пір’ячко яких змагалося з білістю снігу; на гіллі дерев сиділи без ліку білі канарки, вони влаштували чудовий концерт, бо одним помахом палички Осяйна навчила їх найкращих на світі пісень.

На виході з цього прекрасного лісу починався міст із тубероз, він вів на прекрасні луки, де росли дерева, рясно вкриті такими чудовими плодами, що найменше з них присоромило б славетні сади Гесперид. Крім того, щовечора королева знаходила прегарні шатра і чудові страви в них, хоча ніхто не бачив спритних та вмілих служників, які їх подавали. Дізнавшись із книг про прибуття королеви, фея не могла дозволити, щоб та хоч на хвилину відчула втому від своєї подорожі.

Залишивши чудові луки, королева перейшла річку по мосту з білих гвоздик і опинилася в парку феї, що був такий же прекрасний, як і все інше. Фея іноді полювала там: у парку водилося безліч оленів, білих ланей та іншої дичини з білим хутром. Зграя білих хортів лежала на траві поряд із ланями, білими кроликами й іншими тваринами, яких вважають дикими, але в цих місцях все було інакше. Мистецтво феї приручило їх, і коли собаки гналися за яким-небудь звіром, щоб забавити Осяйну, вони, здавалося, розуміли, що це лише гра, бо робили все належне, крім того, що могло зашкодити. У цьому місці ріка робила свій п’ятий вигин біля помешкання феї.

Вийшовши з парку, королева пішла по мосту з жасмину й опинилась у прегарному сільці, усі хатини якого були з білого алебастру. Мешканці цього чарівного куточка, підданці феї, пасли її череду. Вбрання їхнє було із срібного газу, голови пастухів прикрашали вінки, посохи виблискували коштовним камінням. Усі вівці вражали надзвичайно білою вовною, пастушки були молоді й гарні, а Осяйна надто любила біле, щоб не забути наділити їх чудовим кольором обличчя. Усі пастухи відзначалися чемністю, і єдиний недолік цього чарівного краю — тут не можна було знайти жодної чорнявої красуні.

Пастушки привітали королеву і піднесли їй порцелянові вази з найпрекраснішими у світі квітами. Королева та її почет були в захопленні від такої приємної мандрівки, це сприймалося за добрий знак для справи. Коли вони знову рушили, залишаючи сільце, до королеви наблизилась молоденька пастушка і піднесла їй маленьку левретку на білій оксамитовій подушечці, гаптованій сріблом і перлами. Білу левретку заледве можна було розрізнити на білому оксамиті.

«Фея Осяйна, володарка Щасливої імперії, — звернулася молода пастушка до королеви, — наказала мені піднести вам Білу Біляночку (так звали собачку); вона удостоєна честі бути улюбленицею самої Осяйної, і мистецтво феї витворило з неї справжнє диво. Володарка веліла їй провести вас аж до башти, вам залишається, велика королево, лише випустити собачку і йти слідом за нею».

Королева із задоволенням взяла маленьку левретку, втішена турботою феї. Вона приголубила Білу Біляночку, і та легко зістрибнула на землю й побігла поперед королеви, яка разом зі своїм почтом пішла вслід за нею.

Вони підійшли до берега ріки, яка робила в цьому місці свій шостий виток, і були дуже здивовані, не знайшовши мосту для переправи. Фея не бажала, щоб пастухи турбували її у відлюдді, тому міст з’являвся тут лише тоді, коли вона сама хотіла перейти річку чи прийняти друзів. Розмірковуючи над цим, королева враз почула, що Біла Біляночка тричі подала голос; одразу ж Зефір почав розхитувати дерева на березі і струсив на воду таку кількість флердоранжу, що з нього утворився міст, по якому королева легко перейшла річку. Вона подякувала Білій Біляночці, приголубивши її, і опинилася на просіці, обсадженій миртом і апельсиновими деревами. Пройшовши просікою, королева вийшла на берег ріки, яка утворювала в цьому місці свій сьомий виток. Тут також не було мосту, але вранішня пригода заспокоїла королеву.

Біла Біляночка тричі тупнула маленькою лапкою, і тієї ж миті на річці з’явився місток із білих гіацинтів. За ним королева ступила на заквітчані луки, де стояли прекрасні шатра. Відпочивши, рушила далі й знову опинилася біля води. Переправи не було. Біла Біляночка наблизилась до прекрасної річки й напилася з неї: одразу ж з’явився міст із білих троянд, він вивів просто до саду феї. Тут було так багато чудових квітів, незвичайних фонтанів і статуй невимовної краси, що все це неможливо змалювати. Якби королева не була стурбована і не поспішала відвернути нещастя, якими погрожувала їй жорстока Страхітлива, вона ще довго залишалась би в цьому чарівному куточку. Весь почет залишав його з жалем, але всі мусили йти услід за Білою Біляночкою, що вела королеву туди, де річка робила свій останній виток навколо житла Осяйної.

Нарешті вони побачили його зблизька — їх розділяла лише смуга води. Королева з радістю дивилася на башту, бо це була мета її подорожі. За мить вона прочитала напис, викарбуваний на мурах золотими літерами:

Тут помешкання чарівне
Викінченого блаженства
І Осяйної творіння,
Сміх, веселощі тут приймуть,
Лиш кохання геть женуть,
Хоч для нього і призначив
Господиню сам творець.

Напис був зроблений на честь Осяйної найславетнішими феями тих часів; вони хотіли залишити нащадкам свідоцтво їхньої дружби й пошани. Поки королева роздивлялася на березі, Біла Біляночка пірнула у воду й дістала мушлю, яку потім знову впустила у річку. На звук сплеску шість вродливих німф, одягнених у блискучі шати, відкрили велике кришталеве вікно; звідти з’явилася драбина з перлів, яка повільно наблизилася до королеви. Біла Біляночка швидко збігла сходами й проникла до башти; королева пішла тим же шляхом, але по мірі того, як піднімалася, сходинки за нею зникали, і тому вже ніхто більше не міг піднятися нагору. Королева увійшла до прекрасної башти Осяйної, і вікно зачинилося.

Почет королеви був у відчаї, коли вона зникла з-перед очей. Не маючи можливості йти за нею слідом, усі закричали, так палко її любили. Той лемент проник у покої, де Осяйна вела бесіду з королевою, і, щоб заспокоїти нещасних, фея послала одну з німф провести їх у сільце, де вони чекатимуть на повернення своєї повелительки. Знову з’явилася драбина з перлин, по ній зійшла німфа, а королева, ставши біля вікна, наказала всім іти за німфою і в усьому підкорятися їй.

Фея зустріла королеву надзвичайно пишно й ласкаво, перед її привітністю не могло встояти жодне серце.

Королева гостювала у феї три дні, яких було, звичайно, не досить, щоб вдосталь усім намилуватися і, передусім, вродою самої феї. На четвертий день Осяйна, підносячи королеві дарунки, сказала їй: «Прекрасна королево, я вельми засмучена, бо не можу виправити зло, яким погрожує вам Страхітлива, але в цьому винна доля: вона дозволяє нам робити добро тим, до кого ми прихильні, проте забороняє позбавляти їх нещасть, напророчених іншою феєю. Тому, щоб втішити вас у майбутніх незгодах, я обіцяю вам до кінця року дочку, таку прекрасну, що кожний, хто її побачить, буде одразу ж зачарований її красою. Я також подбаю про те, — додала вона, — щоб на світ з’явився гідний неї королевич».

Таке добре віщування дозволило королеві на деякий час забути про ненависть Страхітливої і про майбутні нещастя.

Осяйна не пояснювала королеві, чому Страхітлива стала її ворогом. Феї, якщо навіть не дуже ладять між собою, зберігають свої таємниці, бо їх розголошення могло б викликати у смертних презирство. Стверджують, що це єдині жінки на світі, у яких вистачає глузду не розпускати одна про одну пліток.

Після нескінченних подяк з боку королеви Осяйна наказала дванадцятьом німфам взяти подарунки і супроводжувати королеву до сільця; вона сама провела її до драбини з перлин, що з’явилася перед ними тільки-но відчинилося вікно. Зійшовши сходами вниз, королева і німфи побачили срібну карету, запряжену шестериком білих ланей; їх збруя була вкрита діамантами, а правив ними хлопчик, гожий, мов ясний день. Німфи їхали слідом за каретою на білих конях, краса яких могла посперечатися з блиском сонця. У цьому вишуканому екіпажі королева дісталася до сільця, де з величезною радістю була зустрінута своїм почтом; німфи попрощалися з королевою і подарували їй дванадцять чарівних коней, які ніколи не знали втоми, й сказали, що Осяйна просить передати їх королю від її імені.

Обдарована милостями феї, королева повернулася до своїх володінь. Король зустрічав її на самому кордоні й так зрадів поверненню дружини та приємним новинам, які вона повідомила йому, що наказав влаштувати гучне свято. Чутки про нього, дійшовши до Страхітливої, ще більше розпалили її ненависть і лють. Невдовзі після повернення королева завагітніла і не мала сумніву в тому, що у неї народиться та прекрасна королівна, якій судилося зачаровувати усі серця, бо Осяйна напророчила її народження до кінця року, а Страхітлива не вказала часу здійснення своєї помсти, хоча й не збиралася зволікати з нею.

Королева народила двох доньок, і ні хвилини не сумнівалася, яка з них була обіцяна Осяйною, — за своїм нетерпінням якнайшвидше поцілувати ту, яка з’явилася на світ першою. Щаслива мати впевнилася, що дівчинка гідна обіцянок феї: на всьому світі не було прекраснішої. Король і всі присутні поспішали помилуватися маленькою королівною і зовсім забули про другу, поки королева, зрозумівши із загальної байдужості, що здійснилося також і пророцтво Страхітливої, не повторила кілька разів наказ потурбуватися про молодшу доньку так само, як і про старшу.

Підкоряючись їй, жінки не могли подолати своєї відрази, і король з королевою не наважились засуджувати їх, бо відчували те ж саме.

Осяйна не забарилася з’явитися на хмарині й назвала прекрасну королівну Любою, бажаючи дати їй ім’я, відповідне до її майбутньої долі. Король вшанував Осяйну належним чином, а фея обіцяла завжди опікуватися Любою. Вона нічого не подарувала королівні, бо вже нагородила усім, чим могла. Щодо другої королівни, то марно король назвав її ім’ям однієї із своїх провінцій, якось непомітно всі призвичаїлися називати її Нелюбою, досить жорстоко протиставляючи сестрі.

Коли обом королівнам виповнилося по дванадцять років, Страхітлива захотіла віддалити їх від двору для того, казала вона, щоб пом’якшити ненависть і любов, які їх розділяли. Осяйна дозволила Страхітливій розпоряджатися, бо була певна: ніщо не зможе завадити прекрасній Любій царювати у королівстві батька і в усіх серцях. Ще при народженні фея наділила її такою чарівністю, що досить було одного лише погляду на прекрасну королівну, аби впевнитися в цьому. Король, намагаючись пом’якшити ненависть Страхітливої до його дому, вирішив підкоритися.

Отже, він відіслав обох дочок у супроводі молодого й шанобливого почту в чарівний замок, розташований на кордоні володінь; він називався замком Портретів. То було місце, гідне вченої феї, яка спорудила його чотири тисячі років тому: з прекрасними садами і алеями для прогулянок, дивовижною нескінченною галереєю портретів усіх королевичів і королівен своєї та сусідніх держав. Ледве їм виповнювалося п’ятнадцять років — портрети їхні були вже готові й написані з такою майстерністю, яка під силу тільки чарівниці. Це диво мало тривати до тих пір, поки до цього замку не приїде найпрекрасніша на світі королівна.

Галерею розділяли два просторих і розкішних покої, де оселилися юні королівни. У них були спільні вчителі, вони мали однакове виховання, чарівну Любу не вчили нічому такому, чого б не викладали і сестрі, однак Страхітлива приходила давати тій окремі уроки, які псували все добре, а Осяйна, зі свого боку, також з’являлася в покоях Любої, щоб своїми настановами зробити її гідною загального захоплення.

Королівни провели в цьому замку, далеко від двору, три роки. Одного разу вони почули дивний шум, а потім полилася найприємніша музика. Вони оглянули все навкруги, щоб знайти джерело чарівних звуків, і, нарешті, помітили три портрети, які зайняли на стінах галереї місця, ще мить перед тим порожні.

Два амури увінчували перший портрет квітами, один із них розглядав його з усією увагою, якої той був вартий, і, здавалося, забув через це випустити стрілу, що вже лежала на натягнутій тятиві лука. Другий тримав маленький сувій з такими віршами:

Усіх чеснот вінець у мить появи
У дар природа Любій піднесла,
Від грацій — розум і чарівність у прикрасу,
Ще й пояс свій Венера віддала.

Проте і без них легко було впізнати прекрасну Любу, бо портрет відтворював усі її риси і ту чарівливу грацію, яка привертала до неї усі серця. Її округле лице було на диво біле, його освіжав найпрекрасніший на світі рум’янець. Вона мала прегарне біляве волосся і блакитні очі, котрі палали таким яскравим полум’ям, що всі, хто бачив королівну, вважали: Осяйна могла б і не наділяти Любу тим, чим та володіла від природи. Здавалося, сама Венера нагородила її своєю усмішкою.

Цей божественний портрет містився в одному кінці галереї, поряд, на другому портреті, була зображена Нелюба: теж білява, теж не позбавлена вроди, але портрет її, подібний до неї самої, нічим не приваблював. Знизу золотими літерами були викарбувані слова:

Вродливих рис Нелюбої замало,
Щоби серця людей завоювать.
Нащадки, знайте, що красивий вигляд —
Пустий без розуму й люб’язності принад.

Ці два портрети цілком захопили увагу обох сестер і молодих придворних, та раптом Люба, залишивши іншим насолоду милуватися ними, глянула на третій портрет, що з’явився одночасно з її власним у протилежному кінці. На ньому був зображений юний королевич, здавалося, у тисячу разів прекрасніший за самого Амура. Його чорне волосся хвилясто спадало на плечі; очі світилися розумом, а увесь вигляд — чарівністю. Під портретом стояв напис: королевич Галантного острова.

Врода незнайомого принца, вразивши всіх присутніх, особливо зворушила прекрасну Любу; її молоде серце охопило незнане досі щемке почуття, і навіть Нелюба, глянувши на портрет прекрасного королевича, відчула пристрасть, яку ніхто й ніколи не відчував до неї самої. Ця подія нікого не здивувала, бо тут всі звикли до подібних чудес. Король і королева, приїхавши провідати дочок, замовили чимало копій їхніх портретів і розіслали до всіх сусідніх королівств. Щоразу, коли Люба залишалася сама, вона вирушала до портретної галереї, зваблена підсвідомим бажанням — бачити зображення королевича Галантного острова: воно полонило всю її увагу.

Нелюба, не маючи з сестрою нічого спільного, крім постійного прагнення милуватися портретом королевича, теж проводила в галереї майже весь свій час. Пристрасть, що народилася в її серці, так посилила ненависть Нелюбої до прекрасної королівни, що, не знаходячи способу якось зашкодити їй, вона невпинно просила Страхітливу помститися сестрі за її чарівність. Жорстока фея ніколи не пропускала нагоди вчинити зло. Отже, слідуючи своїй природній схильності і проханням Нелюбої, вона зустрілася з прекрасною королівною, коли та гуляла на березі річки біля підніжжя замку Портретів.

«Іди! — вигукнула Страхітлива, доторкнувшись до неї паличкою з чорного дерева. — Іди, біжи берегом цієї ріки до того дня, поки не зустрінеш людину, котра б ненавиділа тебе так люто, як я; до того часу ніде на землі ти не знайдеш спокою».

Почувши цей жахливий наказ, королівна залилася сльозами, та якими сльозами! У всьому світі лише серце Страхітливої могло лишитися байдужим, споглядаючи їх. Осяйна поспішила на допомогу прекрасній і нещасній Любій.

«Не сумуй, — сказала вона, — подорож, на яку прирекла тебе Страхітлива, закінчиться приємною подією, а до того дня ти зустрінеш на своєму шляху самі лише розваги».

Після цього напуття Люба вирушила в дорогу, шкодуючи лише за тим, що більше не побачить прекрасного портрета королевича Галантного острова, але не наважилась розповісти феї про цю прикрість. Отже, вона вирушила в путь і, здавалося, все навкруги відгукується на її привабливість. Лише Зефір панував у тих місцях, де йшла прекрасна королівна. Всюди зустрічала вона німф, готових слугувати їй з надзвичайною поштивістю; з її наближенням луки вкривалися квітами, а якщо сонце припікало надто сильно, затінок гаїв ставав густішим.

Поки прекрасна королівна не без задоволення мандрувала, Осяйна, не бажаючи обмежувати свою помсту тим, що зруйнувала наміри Страхітливої, знайшла Нелюбу і, діткнувшись до неї паличкою зі слонової кості, сказала:

«Іди, також рушай вздовж берега ріки: ти не знайдеш відпочинку до тих пір, поки не зустрінеш людину, яка буде любити тебе так само палко, як мало ти на це заслуговуєш».

Нелюба пішла, та ніхто не шкодував за нею. Навіть Страхітлива, першим бажанням якої було примусити когось страждати, вже не згадувала про Нелюбу і не збиралася більше допомагати їй. Отже, мандри обох королівен тривали: Нелюба долала шлях з усіма можливими труднощами (найкращі квіти, коли вона з’являлася, перетворювалися на колючки), а прекрасна королівна — з тими радощами, які обіцяла їй Осяйна, і навіть ще приємнішими, ніж ті, які вона напророчила.

Наприкінці одного чудового дня, тієї хвилини, коли Сонце вирушає на спочинок в обійми Фетіди, Люба сіла перепочити на березі річки, і одразу ж безліч розквітлих пуп’янків утворили довкруг неї щось на зразок квіткового ложа для відпочинку, чарівністю його вона милувалася б ще довго, якби не помітила на річці іншу річ, вона одразу ж примусила її забути про все інше.

Це був невеликий аметистовий човен, прикрашений тисячею стрічок такого ж кольору і увінчаний вензелями і галантними девізами. Дванадцять юнаків, прибраних у сріблясто-сірий одяг, у вінках із безсмертника, веслували так вправно, що дуже швидко човен опинився поблизу берега, і Люба могла роздивитися всю його незвичайну красу. З приємним подивом вона бачила усюди своє ім’я і знайомі вензелі, а через мить впізнала свій портрет на маленькому вівтарі з топазу, спорудженому посеред човна; під портретом вона прочитала такі слова:

«Якщо це не саме Кохання, то що ж це?»

Коли вона отямилась від подиву, то злякалася, що чужинці, які видавалися їй такими люб’язними, можуть зійти на берег.

«Усе свідчить, про кохання незнайомця, — думала королівна, — а я відчуваю, що лише королевич Галантного острова гідний викликати мою ніжність. Фатальний портрете, чому доля явила тебе перед мої очі в той час, коли я не тільки не могла захистити себе, але навіть не знала, що можна любити щось і когось ніжніше за квіти!»

За цими роздумами пішли зітхання; вона і далі перебувала б у приємній задумі, якби її увагу не привернули мелодійні звуки музичних інструментів. Люба глянула на човен, звідки долинала ця приємна музика. Юнак, обличчя якого вона не могла розгледіти, вбраний у пишні шати того ж кольору, що сяяв у всьому обладунку човна, здавалося, був зайнятий лише спогляданням її портрета, в той час як шість вродливих німф, утворивши чарівний оркестр, акомпанували пісні, котру співав той, чий погляд був прикутий до прекрасного зображення королівни:

Нехай оспівує усе жагу мою
Й чарівливість тієї, що люблю.

Кохана — прекрасніша Венери.
Кайдани найніжніші вихваляйте,
Чарівні німфи, ці вірші співайте:
Хай всі говорять про любов жадану
І про коханої принадність незрівнянну.

Щоб йти слідом за нею, без вагання
Залишать грації Венеру і небесний дім.
Блаженство споглядать її й виконувать бажання
Обрав би радо я замість утіх богів.

Кохана — прекрасніша Венери.
Кайдани найніжніші вихваляйте,
Чарівні німфи, ці вірші співайте:
Хай всі говорять про любов жадану
І про коханої принадність незрівнянну.

Єдиним поглядом запалює серця,
Все поступається красуні, склавши зброю,
До миті щасної її народження ясного
Любов не знала справжнього буття.

Кохана — прекрасніша Венери.
Кайдани найніжніші вихваляйте,
Чарівні німфи, ці вірші співайте:
Хай всі говорять про любов жадану
І про коханої принадність незрівнянну.

Цей солодкий концерт затримав Любу на березі річки; коли він закінчився, незнайомець повернувся до неї обличчям, і вона зі збентеженням і радістю побачила любі риси королевича Галантного острова. Яка несподіванка! Яке щастя бачити чарівного принца і знати, що він думає лише про неї! Треба мати здатність кохати так піднесено, як у часи фей, щоб зрозуміти, що відчула тієї миті юна королівна.

Королевич Галантного острова був вражений не менше за неї, він заквапився на благословенний берег, де перед його очима постала божественна Люба. У неї не вистачило рішучості рятуватися втечею від такого привабливого королевича, і вона тисячу разів звинуватила свою долю у цій слабкості (в таких випадках в усьому, звісно, звинувачують саме її).

Неможливо передати те, про що розмовляли юні закохані, нерідко розуміючи одне одного без слів.

Осяйна, яка спрямувала у це місце дивовижний човен і привела сюди ж Любу, враз з’явилася перед ними, аби підтримати сором’язливу королівну, що, нарешті, зважилась відвести погляд від королевича; фея повідомила: їм випало кохати одне одного і з’єднати свої долі навіки.

«Але, — додала вона, — до тієї щасливої миті треба ще завершити мандрівку, призначену Страхітливою».

Ніхто не може знехтувати велінням феї, а прекрасна Люба і королевич були щасливі разом, тому все, що не розлучало, здавалося їм невимовно приємним. Отже, вони верстали свій шлях то в дивовижному човні, то перетинаючи пішки прекрасні луки, які річка омивала своїми водами. Під час цієї мирної подорожі королевич Галантного острова остаточно втратив сердечний спокій. Він розповів прекрасній королівні про свої почуття з того благословенного дня, коли до його двору доставили її божественний портрет, а одного разу, коли він гуляв берегом річки, у полоні мрій про кохання, перед ним з’явилася Осяйна і, вказуючи на аметистовий човен, запропонувала вирушити на ньому в плавання, пообіцявши щасливе для його подорожі й кохання завершення.

Тими днями, коли принц і прекрасна Люба й далі корилися велінням Страхітливої і їхнє палке кохання все зростало і вони були такі щасливі, що не бажали закінчення подорожі, Нелюба також завершувала свою тяжку мандрівку.

Течія ріки, вздовж якої простували обидві королівни, непомітно привела їх до Галантного острова; всі прибули туди одночасно. Осяйна також не забарилася і повідомила Любій, що помста Страхітливої здійснилася, бо, зустрівши свою сестру, вона зустріла єдину на світі людину, яка її ненавиділа.

«Але подорож Нелюбої також закінчилася, — мовила прекрасна королівна, — бо ніщо не може змінити мого приязного ставлення до неї».

Потім королівна попросила фею пом’якшити, якщо можна, сумну долю сестри, але просити подібної милості для Нелюбої було марною справою, бо, ледве помітивши королевича Галантного острова, у якому одразу ж упізнала того, чий портрет зворушив її серце, і почувши, як Осяйна говорила про його шлюб з юною Любою, вона кинулася в ту ж річку, берегом якої так довго і важко брела.

Нелюбу скоро забули. Лише Люба деякий час плакала, та яке горе не втішив би королевич Галантного острова? Вона була так зворушена його ніжністю, що майже не брала участі у святах, влаштованих на честь її прибуття до королівства. Королевич також ухилявся від них, бо якщо кохаєш по-справжньому, то відчуваєш єдину справжню насолоду — бути коханим.

Король і королева, попереджені Осяйною, радо зустріли свою чарівну дочку. У їхній присутності шляхетна фея заявила: прекрасній Любій випала честь покласти край чарам замку Портретів, бо на всьому світі до цього часу не було нічого, що могло б зрівнятися з нею своєю красою.

Кохання королевича Галантного острова було надто палким, аби він міг довго чекати; юнак благав короля і королеву дати згоду на його щастя. Сама Осяйна вшанувала своєю присутністю такий прекрасний і довгожданий день. Весілля відсвяткували з усією пишністю, якої можна чекати від фей і королів, та хоч би яким щасливим був той день, я не буду його змальовувати, бо хоч що обіцяє щасливе кохання, весілля майже завжди сумне свято:

Поки Амур дає відчуть свої страждання
Й солодку млість любовної знемоги,
Поетів і закоханих натхнення
Не вичерпати джерела ніколи.

Та Гіменей намарно закликає
До співу й ніжності закоханих поетів,
Бо у коханні і на них чекає
Поразка нагла від пісень весільних.

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар