Принц і дочка велетня

Давним-давно, коли на землі ще не перевелися велетні, у Тетертауні правив король, і мав він сина на ім’я Айен. Якось королевич пішов на полювання. Раптом бачить на дереві змія. Підкралася  вона до ворона і ось-ось вкусить. Айєн схопив свою пращу, запустив у змію каменем, і вона мертвою впала на землю. А ворон в ту ж мить перетворився на гарного юнака з чорним блискучим волоссям і темними очима. Він з подякою подивився на свого рятівника і сказав:

— Тисячу разів дякую тобі, королевичу, за те, що ти мене розчарував і я з ворона знову став людиною. Ось візьми цей вузлик і йди своєю дорогою. — Тут юнак простяг Айєну якусь річ із гострими кутами, загорнуту у ганчірку. — Але пам’ятай: вузлик розв’яжи тільки там, де тобі найбільше би хотілося жити.

І хлопець зник .

Королевич пішов додому, але йому не терпілося дізнатися, який подарунок він отримав. Вузлик був дуже важкий, і коли Айєн підійшов до густого темного лісу, що ріс за кілька миль від його батьківського будинку, він вирішив сісти і відпочити.

«Ну тепер уже нічого страшного не станеться, якщо я тільки загляну в вузлик і подивлюся, що там таке», — подумав королевич.

Не втерпів і розв’язав вузлик. І раптом перед Айєном виник величезний палац, якого він у житті не бачив. Башти палацу здіймалися вище за найвищі дерева, а навколо нього розкинулися пишні квітники та зелені сади.

Айєн залюбувався цим палацом. Але раптом зрозумів, яку дурість зробив, що не здолав свою цікавість.

«Треба мені було почекати до тієї красивої зеленої долини, що навпроти нашого будинку, — журився він. — Найбільше хотілося би мені жити там. Ех, якщо можна було знову завернути палац назад у ганчірку і віднести туди!»

Раптом почулися чиїсь кроки та такі важкі, що навіть дерева в лісі захиталися. Гілки їх тремтіли, земля тремтіла, і ось уже вдалині з’явився величезний велетень з вогнянно-рудим волоссям і бородою.

— Даремно ти королевичу, тут збудував собі будинок, — заревів він. Це моя земля!

— А мені зовсім і не хочеться, щоб мій дім стояв тут, — мовив Айєн. — Та тільки не можу я знову завернути його в ганчірку і забрати.

Тут велетень посміхнувся і сказав:

— Яку нагороду даси ти мені, королевичу, якщо я сам загорну твії палац у ганчірку?

– А якої нагороди ти просиш? — запитав Айєн.

— Віддай мені свого первістка, коли йому виповниться сім років, — відповів велетень.

Айєн ще не мав ні дружини, ні дітей, і він охоче погодився.

— Тільки і всього? – сказав він. – Будь ласка! Мого першого ти отримаєш.

Велетень одразу схопив палац разом з пишними квітниками та зеленими садами і загорнув усе це в ганчірку, а королевич узяв вузлик і подався додому.

Як тільки Айєн дійшов до красивої зеленої долини, що була перед його вітчим будинком і де йому так хотілося жити, він  розв’язав вузлик. І ось у долині з’явився палац, а навколо нього розкинулися пишні квітники та зелені сади. Айєн дуже зрадів. Відчинив величезні двері палацу і увійшов до великої зали. У залі стояла вродлива дівчина з ясними очима. Вона посміхнулася Айєну і сказала:

– Підійди до мене, королевичу! Все тут до твоїх послуг, якщо ти згоден одружитися зі мною сьогодні ж увечері.

Королевич був радий одружитися з такою красунею. Їх відразу повінчали, і вони мирно і щасливо зажили у своєму новому замку, а коли старий король помер, Айєн став володарем Тетертауна. Незабаром у подружжя народився син, але Айєн і думати забув про свою необачну обіцянку велетню.

Минуло сім років і один день. І раптом дерева в зелених садах захиталися, земля затряслася, і велетень із вогнянно-рудим волоссям та бородою підійшов до замку вимагати своєї нагороди.

Королева виглянула у віконце, побачила велетня і запитала у короля:

— Любий мій чоловіче, що йому тут треба, цьому страшному рудому велетню?

— Горе мені! – відповів Айєн. — Він прийшов за нашим первістком.

І  він розповів дружині про свою зустріч із велетнем сім років тому.

— Дозволь мені владнати цю справу, — сказала королева. — Я придумала, як допомогти цій біді.

Тим часом велетень ревів усе голосніше, вимагаючи обіцяного, і Айєн крикнув йому у відповідь:

— Зараз пришлю тобі свого сина. Мати одягає його в дорогу.

А королева наказала привести синочка кухаря. Він був ровесником маленького принца, і вона вирішила віддати велетню цього хлопчика замість свого сина. Вона думала, що велетня буде не важко обдурити.

Вбрала синочка кухаря у одяг принца і відвела до велетня. Велетень пішов разом із хлопчиком, але ще не встиг далеко відійти, як подумав: «А раптом цей хлопчик зовсім не маленький принц?» І ось він відламав від горіхового куща товстий прут, подав його синові кухаря і запитав:

— Що зробить твої батько з цим прутом, якщо візьме його до рук?

— Мабуть, віджене ним собак і котів, що підбираються до м’яса на королівській кухні, — відповів хлопчик.

Так велетень дізнався, що цей хлопчик не королівський син, і у страшному гніві повернув назад до замку. Король з королевою побачили велетня і здогадалися, що їм не вдалося його обдурити. Але королева не здалася. Вона покликала синочка дворецького, теж семирічного хлопчика. Поки велетень нетерпляче чекав на дворі, королева вбрала сина дворецького у шати принца і відіслала його до велетня замість свого сина.

Велетень повів хлопчика, але ще не встиг відійти далеко, як знову вирішив дізнатися, чи дійсно йому віддали маленького принца, а не когось іншого. Він знову відламав прут від горіхового куща, подав його хлопчику і спитав:

— Що зробить твій батько з цим прутом, якщо візьме його до рук?

— Мабуть, віджене кішок і собак, коли ті близько підійдуть до королівських пляшок та склянок, — відповів син дворецького.

Так велетень дізнався, що цей хлопчик не королівський син, і повернув назад до замку в ще страшнішому гніві.

– Давайте мені свого сина! — заревів він, та так голосно, що затремтіли найвищі вежі. – А якщо й цього разу не віддасте, – каменя на камені не залишиться від вашого палацу!

Нема що робити. Хоч як гірко було королеві, вона знала, що втретє їй велетня не обдурити.

У цей час маленький принц грав зі своїм цуценям на подвір’ї. Королева, заливаючись сльозами, покликала його і відвела до велетня. А той, як побачив хлопчика, одразу зрозумів, що це королівський син, дуже вже він був гарний і тримався гордо.

Разом вони пройшли довгий шлях від королівського замку до будинку велетня. Цей будинок стояв на березі озера з темною водою. Тут принца привітно зустріли, і він залишився жити.

Минали роки, принц виріс, став сильним, гарним юнаком.

Якось рано-вранці він пішов у гори на полювання, а коли повертався, почув, підходячи до будинку, тихий спів. Він підняв голову і побачив у самому верхньому віконці гарну дівчину із золотаво-рудим волоссям.

— Прекрасна дівчино, ти хто? — спитав він, і його душа одразу спалахнула любов’ю до неї.

— Я молодша дочка велетня, — відповіла вона, — і часто на тебе милувалася, коли ти проходив по будинку мого батька.

Принц, не довго думаючи, освідчився їй у коханні, і дочка велетня відповіла, що для неї немає більшої радості, ніж стати його дружиною.

— Але слухай уважно, що я скажу. Від цього залежить наше майбутнє щастя, — сказала вона. — Завтра батько запропонує тобі одружитися з однією з моїх двох старших сестер. А ти відмовся і скажи, що хочеш одружитися з його молодшою дочкою. Батько розгнівається, але я справу залагоджу, і все буде гаразд.

І справді, наступного дня велетень покликав принца і запропонував йому вибрати собі за дружину одну з його двох старших дочок. Але принц не забув наказу красуні і відповів велетню:

— Я хочу одружитися з твоєю молодшою дочкою.

Велетень страшенно розгнівався —молодша дочка була його найдорожчим скарбом, він мріяв видати її заміж за могутнього короля, що правив сусіднім королівством. І він одразу придумав, як помститися принцові за таке зухвале прохання.

— Багато ти просиш, принце, — сказав він і хитро посміхнувся у  свою руду бороду. — Такий скарб, як моя молодша дочка, не отримаєш даремно. Якщо хочеш з нею одружитися, спершу зроби три справи, які я тобі доручу. А не зумієш, втратиш не тільки мою дочку, а й своє життя. Ну що скажеш? Чи згоден ти ризикнути життям заради своєї забаганки?

– Охоче, – відповів принц. — Адже без цієї забаганки, як ти кажеш, життя моє буде все одно, що згасле вогнище.

Другого дня велетень пішов на полювання, а перед тим поставив принцу перше завдання — наказав йому вичистити величезний хлів у дворі. У цьому хліві стояло сто корів, і його не чистили сім років.

— Я повернусь увечері, — сказав велетень. — До того часу хлів у тебе має бути таким чистим, що коли по ньому золоте яблуко — з кінця в кінець прокотиться, нізащо не зачепиться. А не вичистиш, я вже поп’ю твоєї крові!

Принц вислухав ці слова, і серце в нього впало. Однак наступного дня, він встав раненько, пішов у хлів і взявся до роботи, хоч і бачив, що її не закінчити і через рік . Але як тільки велетень вийшов з дому і щез за горами, молодша дочка прибігла до принца і потішила його.

– Не журись! – Каже. — Я ж тобі сказала, що все буде добре. І не турбуйся! Ляж он там за дверима, під деревом, і спи собі.

Принц послухався. Ліг під тінистим деревом і, хоч і був неспокійний, заснув. Прокинувся він уже в сутінках. Подивився — дівчини й сліду немає. Але хлів був вичищений, та так добре, що покотити по ньому золоте яблуко — і воно з кінця в кінець прокотиться, нізащо не зачепиться.

Трохи згодом велетень повернувся, побачив, що принц виконав перше його доручення, і в досаді насупив свої руді пухнасті брови.

— Як тобі це вдалося, не знаю, — каже. — Але коли справа зроблена, доведеться мені поставити тобі друге завдання. — І він наказав принцові: — завтра накрий цей хлів покрівлею з пташиного пір’я. Усі вони мають бути різних кольорів — так, щоби навіть двох однакових не було. На це піде тисяча тисяч птахів. А не зумієш, я, як повернуся, досхочу поп’ю твоєї крові.

На ранок сонце зійшло рано, а принц ще раніше взяв лук і стріли і подався на болота, щоб настріляти птахів і набрати пір’я для покрівлі. Але він і не сподівався на удачу. Та йому й не пощастило — до полудня він підстрелив лише двох чорних дроздів, але пір’я в них було однакового кольору. І раптом до нього підійшла молодша дочка велетня і каже:

– Не журись! Я ж тобі казала, що все буде гаразд. І не турбуйся. Ляж он там, на запашний верес і спи собі.

Принц послухався, хоч і подумав, що як прокинеться він, то йому й кінець прийде. Він ліг на верес і заснув міцним сном. Коли він прокинувся, сутінки вже спускалися на болото, а велетневої доньки й слід пропав. Тоді принц повернувся додому і здивувався, побачивши, що хлів уже накритий покрівлею з пташиного пір’я. Тисяча тисяч різних пір’їнок сяяло там, відливаючи всіма кольорами веселки. Тисяча тисяч різних птахів пішли на цю покрівлю.

Велетень побачив, що й друге його доручення виконано, і розгнівався ще дужче.

— Як ти це зробив, не знаю, — сказав він. — Але коли вже справа зроблена, доведеться задати тобі третє завдання. Завтра принеси мені до обіду п’ять сорочих яєць, що лежать у гнізді на вершечку ялинки біля озера. Принесеш, я того ж вечора накажу справити весільний бенкет.

Вранці принц пішов до озера, коли досвітній туман ще лежав на воді. Ялина була така могутня, що її верхні гілки впиралися в хмари. Високо-високо на цих гілках виднілася маленька грудочка — сороче гніздо. Від землі до нижніх гілок ялини було п’ятсот футів.

Як не намагався принц залізти на дерево по стовбуру — не зміг. Тільки вибився з сил та обдер собі руки об шорстку кору. Опівдні він усе ще стояв на землі під деревом і розпачливо дивився на свої закривавлені долоні, як раптом до нього підбігла молодша дочка велетня. Але цього разу вона не веліла принцові лягати спати.

Вона один за одним обламала свої пальчики і наштовхала їх у щілини на стовбурі дерева, щоб принцу було за що вхопитися руками і на що ступити ногою. І ось принц почав дертися на ялинку — швидко, як тільки міг. Нарешті дістався до самої верхівки і став на тонку гнучкий гілку. Гілка прогнулася під його вагою — ось-ось переламається. Але принц уже простяг руку до сорочого гнізда.

— Швидше, швидше! — гукала знизу дочка велетня. – Батько додому йде! Його дихання вже мені спину обпікає!

Принц швидко схопив гніздо і поспішив спуститися на землю з п’ятьма сорочими яйцями, цілими та неушкодженими. Дорогою він витягав із щілин пальчики дівчини, але так поспішав, що забув на верхівці дерева мізинчик із її лівої руки.

– Ну, тепер неси яйця моєму батькові, – сказала дочка велетня. — І сьогодні ж увечері я стану твоєю дружиною, якщо тільки ти зумієш мене впізнати. Батько накаже мені та сестрам одягнутися однаково і закрити обличчя щільними покривалами. І ось коли весільний бенкет закінчиться, батько скаже тобі: «Іди до своєї дружини, королівський сину!» А ти вибери з нас трьох ту, що без мізинчика на лівій руці.

Принц зрадів, що всі три справи вже зроблено, і поспішив віднести велетню п’ять сорочих яєць. Побачив їх велетень страшно розлютився, але постарався це приховати і звелів готуватися до пишного весільного бенкету. А принцові сказав:

– Нині ввечері отримаєш, те що хотів. Якщо тільки… — і він хитро посміхнувся у свою руду бороду, — якщо тільки, ти впізнаєш свою наречену.

І ось коли в залі бенкетували, велетень повів принца в невелику кімнату, де на них чекали всі три велетневі дочки. Вони були одягнені абсолютно однаково в довгі сукні з білої вовняної тканини, а їхні обличчя були закриті щільними покривалами, так що розгледіти їх було неможливо.

— Ну, королівський сину, тепер підійди до своєї дружини, — сказав велетень.

Принц підійшов до трьох дівчат і, не вагаючись, став поряд з тією, що не мала мізинця на лівій руці. Тут велетень побачив, що всі його підступні дії не привели ні до чого — принц домігся його молодшої дочки. І велетень так розгнівався, як ще ніколи не гнівався. Але поки що робити було нічого. Довелося йому дозволити молодим піти у шлюбний покій.

Як тільки принц і дочка велетня залишилися самі, вона сказала:

— Дивись не засни, бо загинеш! Треба нам тікати, доки батько тебе не вбив.

І ось вона взяла яблуко і розрізала його на дев’ять скибочок. Дві скибочки вона поклала в узголів’я ліжка, дві — в ногах. Потім вивела принца з дому і поклала дві скибочки яблука біля перших дверей і дві біля других. Останню скибочку вона залишила за воротами, що вели у двір. Потім молодята пішли в стайню, зняли пута з молодої сивої кобилиці, сіли на неї верхи і помчали геть на крилах вітру.

Велетень думав, що молодята все ще в шлюбному покої. Трохи згодом він покликав їх:

– Ви спите?

І дві скибочки яблука, що лежали в узголів’ї ліжка, відповіли:

– Ні ще!

Велетню не терпілося, щоб молодята швидще заснули, — тоді він пішов би в їхню спальню і вбив принца. І ось він знову крикнув:

– Ви спите?

І дві скибочки в ногах ліжка відповіли:

– Ні ще!

Втретє велетню відповіли ті дві скибочки, що лежали біля перших дверей, а вчетверте — ті, що лежали біля других. Тут велетень запідозрив недобре і насупився.

— Мабуть, ви хочете втекти, — сказав він.

Нарешті він вп’яте запитав:

– Ви спите? — і скибочка яблука, що залишилася за брамою. відповіла:

– Ні ще! — але голос у нього був такий тихий, що велетень одразу про все здогадався. Він скочив на ноги і заревів:

– Вони втекли!

Тут він кинувся геть із дому, в страшному гніві на дочку за те, що вона його обдурила, і погнався за втікачами. А ті все летіли вперед на сивій кобилиці.

Вранці, дочка велетня сказала чоловікові:

— Чуєш, як земля тремтить? Це батько нас наздоганяє — його подих мені спину обпікає.

— Що ж нам робити? – вигукнув принц. – Як нам від нього врятуватися?

— Сунь руку в вухо сивій кобилиці,— сказала дочка велетня,— і що знайдеш там, кинь назад, та так, щоб це впало поперек дороги батькові.

Принц засунув пальці у вухо сивій кобилиці і вийняв звідти гілочку з колючками. Він кинув цю гілочку назад через плече, і на дорозі виросли і розрослися на двадцять миль зарості терну, такі густі, що навіть маленьке звірятко ласка і та не змогла би пробратися крізь ці непрохідні хащі.

Як побачив велетень перешкоду на своєму шляху, вилаявся страшною лайкою.

— Все одно наздожену! — загарчав він і швидко повернув додому, щоб узяти свою гостру сокиру і ніж, яким обрізають гілки.

Незабаром він повернувся і швидко прорубав собі дорогу в гущавині. І ось опівдні, коли сонце високо стояло на небі, дочка велетня знову крикнула чоловікові:

— Батько доганяє! Його дихання мені спину обпікає!

І вона знову наказала принцу засунути пальці у вухо сивій кобилиці і потім кинути на дорогу те, що він звідти вийме. Цього разу принц вийняв уламок сірого каменю і кинув його через плече. І тільки камінчик упав на дорогу, позаду втікачів виросли стрімкі скелі на двадцять миль завдовжки і двадцять завширшки.

Велетень побачив перед собою ці неприступні гори і заревів:

– Мене не зупиниш! Все одно наздожену!

Він бігом кинувся назад, і земля тремтіла під його ногами. А як прибіг додому, схопив свій молот і величезну кирку. Вже стемніло, коли він нарешті пробив собі дорогу в скелях. Але ось зійшов місяць, і дочка велетня крикнула чоловікові втретє:

— Батько наганяє! Його дихання мені спину обпікає!

Принц не став чекати її наказу — сам втретє сунув пальці у вухо сивій кобилиці і витяг маленьку бульбашку з водою. І тільки він кинув її назад через плече, бездонне озеро за двадцять миль завдовжки і двадцять завширшки розлилося позаду втікачів. А велетень гнався за ними так швидко, що не зміг зупинитися, коли озеро раптом розлилося біля його ніг. Полетів головою прямо в темну воду і потонув. І ні дочка його, ні принц і ніхто інший у світі ніколи вже більше його не бачили.

Вірна сива кобилиця перейшла на рівну рись. Місяць піднявся високо і освітив його навколо. І тут принц раптом упізнав про свої рідні місця.

— Дивись! Ми під’їжджаємо до мого рідного дому! – сказав він молодій дружині. — Ось ті поля, де я бавився дитиною.

І він зрадів великою радістю, що нарешті повернувся на батьківщину.

Трохи згодом вони під’їхали до старої кам’яної криниці і спішилися, щоб трохи відпочити. Коли ж принц підвівся і зібрався їхати додому, дочка велетня сказала:

— Краще їдь до батька один і підготуй його до мого приходу. А я зачекаю на тебе тут.

Принц погодився, і коли він скочив у сідло, дружина почала йому наказувати:

— Любий мій, не дозволяй нікому — ні людині, ні звірові — торкнутися тебе губами, поки ти далеко від мене. А якщо дозволиш, знайде на тебе затьмарення і ти назавжди мене забудеш.

— Та хіба я можу тебе забути? – заперечив принц. Але все-таки обіцяв виконати наказ дружини.

Він поскакав і незабаром під’їхав до свого багатого палацу, що стояв у красивій зеленій долині. І хоча принцові було лише сім років, коли за ним прийшов велетень, він одразу згадав і ці високі вежі, і пишні квітники, і зелені сади, що оточували палац. Він залишив у дворі свою сиву кобилицю і увійшов до величезної зали. Батьки його сиділи за головним столом, і коли побачили перед собою гарного струнка юнака, впізнали в ньому свого сина. Вони кинулися обіймати його, але принц пам’ятав наказ дружини і відсторонився, коли батьки спробували поцілувати його в щоку.

Йому дуже хотілося якнайшвидше повернутися за дружиною, і він відразу ж почав розповідати батькам про все, що з ним трапилося. Але раптом зашурхотів очерет, яким була встелена підлога, і стрункий  пес хорт з радісним гавкотом вискочив з-під столу. Це був пес принца, і з ним він грав, коли той ще був малим цуценям.

Собака кинувся до принца і тицьнувся мордою прямо йому в губи, а він не встиг йому завадити. І ось горе! Принц одразу ж забув дочку велетня. Батько почав просити сина продовжувати розповідь.

— Ти почав говорити нам про одну прекрасну дівчину, сину мій, — мовив король.

Але принц навіть не зрозумів батька, тільки подивився на нього і сказав:

— Про яку дівчину? Жодної дівчини я не зустрічав.

Тим часом дочка велетня чекала на нього там, де він з нею розлучився, — біля старої кам’яної криниці. Час минав, а принц не повертався, і вона зрозуміла, що сталося те, чого вона так боялася: він її забув.

Поблизу не було жодного людського житла, і дочка велетня залізла на дерево, що росло біля криниці. Вона побоювалася, щоб на неї не напали вовки, і вирішила там почекати, поки хтось не підійде.

Не встигла вона сісти на гіляку, як почулися чиїсь кроки, і до криниці підійшла стара жінка з відром у руці. То була дружина шевця, що жив неподалік, і він послав її за водою. Стара нахилилася над колодязем, щоб опустити в нього відро, і раптом відсахнулася, немов з переляку, — вона побачила, що у воді відбивається прекрасне жіноче обличчя. Це було обличчя велетневої дочки, але дружина шевця була трохи дурненька і подумала, що це її власне обличчя відбилося у воді.

— Ой, та яка ж я красуня! — вигукнула вона і погладила свої зморшкуваті щоки. — Та хіба личить таким красуням, як я, носити воду для якогось нікчемного незграбного старого шевця!

Вона кинула відро і пішла додому. А бідолашний швець просто дивувався, коли його дружина повернулася додому без відра, та ще й чепуритися стала. Він знизав плечима і сам пішов по воду, а коли підійшов до колодязя, дочка велетня гукнула його з дерева і запитала, чи не можна їй десь переночувати. Чоловік, як тільки побачив її прекрасне обличчя, одразу здогадався, що це її відображення стара прийняла за своє.

Він запросив красуню переночувати в його будинку та відвів її туди. Тут дружина шевця зрозуміла, що помилилася, і сама з себе посміялася. Старі вмовили гостю пожити в них, поки вона сама не вирішить, куди їй іти. А дочка велетня весь час обмірковувала, як їй повернути чоловіка.

Якось старий швець прийшов додому у великому хвилюванні.

— У королівському замку незабаром гратимуть весілля, — сказав він. — І мені замовили взуття для нареченого та всіх домочадців.

Дочка велетня спитала його, хто одружується, і швець відповів:

— Сам молодий принц одружується з дочкою якогось багатого лорда.

З того дня по всій окрузі тільки й розмов було, що про пишне весілля у королівському замку. І коли настав день цього весілля, дочка велетня нарешті придумала, що їй робити.

Перед самим вінчанням король дав бенкет на весь світ. Запросили всіх, хто жив на околицях замку. На бенкет пішов і швець із дружиною. Пішла з ними і дочка велетня. Їх посадили за одні з тих довгих столів, що були накриті у великій залі, і вони стали пити і їсти досхочу і веселитися досхочу.

Багато гостей помітили дочку велетня. Вони говорили між собою про її красу та питали, хто вона така. Принц сидів з нареченою і всією ріднею за головним столом, і він теж помітив красуню з золотаво-рудим волоссям. Тут щось промайнуло в його голові, але одразу ж забулося. І ось коли веселощі були в самому розпалі, король запропонував гостям випити за здоров’я та щастя його сина. Всі гості піднялися та побажали щастя прекрасному юному принцу.

Дочка велетня теж підняла кубок, щоб випити за щастя свого чоловіка, але ще не встигла піднести його до губ, як раптом у кубку спалахнуло і злетіло яскраве полум’я. Усі у величезній залі замовкли, коли побачили це диво. А з полум’я вилетіли два голуби. У першого голуба крила світилися золотим світлом і грудка була, як розплавлене золото. У другого голуба пір’я сяяло, немов куте срібло. Обидва птахи разом зробили коло в повітрі і опустилися на головний стіл проти принца. Він дивився на них і дивувався. І тут голуби заговорили з ним людським голосом.

— Королівський сину, — сказав золотий голуб, — ти пам’ятаєш, хто вичистив хлів на подвір’ї велетня?

— Сину короля, — сказав срібний голуб, — чи ти забув, як той хлів накривали покрівлею з пір’я тисяч птахів?

А потім вони заговорили разом:

— Королевичу, чи ти пам’ятаєш, як тобі здобули сорочі яйця, що лежали в гнізді на верхівці ялини біля озера? Коли ти діставав їх, твоя вірна кохана втратила свій мізинчик, і немає в неї цього мізинчика й досі.

Тут принц підхопився і схопився за голову. Він згадав, які завдання ставив йому велетень і хто виконував ці завдання. Згадав він і чудову дівчину, що стала його дружиною.

І ось він оглянув усі довгі столи в залі та зустрівся очима з дочкою велетня. З криком радості він підбіг до неї і взяв її за руку. Нарешті до них повернулося щастя.

Весільні гості бенкетували багато днів, і якщо ще не скінчили, то і зараз бенкетують.