TOU

Принц хмар

Гроздана Олуїч

У ті часи, коли дерева вирішили втекти з міста, на горищі найвищого кам’яного будинку жив хлопчина,
котрий над усе в світі хотів полетіти й стати Принцом хмар.

— Як ви навчилися літати? — питав він у птахів.

Але ті замість відповіді весело затріпотіли крильми й полетіли за виднокіл.

— Як стати Принцом хмар? — допитувався він у вітравсезнайка, проте той тільки засміявся і помчав далі…

Що ж залишалося хлопчині? Тільки одне — міцно притиснутися лобом до шибки вікна своєї кімнати в небі й
вислуховувати новини, які приносили хмари з усіх кінців світу.

В їхньому будинку мешкали дрібні чиновники, що приїхали в місто на заробітки і ще не мали сімей. Дітей хлопчак бачив лише за вікнами сусідніх будинків. А коли він виглядав з вікна, то дивувався безлічі дрібненьких постатей, які, мов сновиди, вешталися вулицею.

Тому й не дивно, що хлопчина вподобав хмари, надто вранішні, найнепосидючіші, які здатні перетворюватися на справжнього ведмедя, зафарбовуватися у рожевий колір.

Подеколи йому здавалося, ніби хмари кличуть його з собою, але щойно починали вони пливти по небу, як відразу ж розпадалися, наче пушинки перестиглої кульбаби, й, пронизані сонячним промінням, зникали.

Ніхто не знає, скільки часу день у день простоював хлопчина біля вікна. Аж ось одного дня побачив він невеличку хмаринку, що стрімко летіла прямісінько на нього.

— Егей, непосидо! — гукнув хлопчина.— Зупинись на часинку.

— Ну й зупинилася! Чого тобі треба?

— Хочу полетіти разом з тобою і стати Принцом хмар…

— Не мели дурниць! Досі ще жоден хлопчик не навчився літати, а тим паче не став Принцом хмар. Забудь про це…—

Хмаринка осудливо глянула на зніченого хлопчака, а той прошепотів:

— Як же забути про це?! Та й навіщо? Якщо є Принц хмар, котрий із сутінками спускається на землю і затіває ігри з самотніми дітьми, чому б і мені ним не стати? Все одно я завжди сам-самісінький…— Хлопчина сумно похилив голову, а хмарка ніжно погладила його по обличчю.

— Це неможливо, дурненький! Щоб стати Принцом хмар, треба спершу пройти через Золоті ворота, а це ще нікому не вдалося! — Хмарка полетіла в небо, а хлопчак надовго поринув у роздуми.

— Що сталося з нашим маленьким? — занепокоїлася мати.— Перестав їсти, всміхатися…— Вона відчула тривогу в серці, але вже на другий день забула про неї. Треба було йти в бетонні лабіринти міста й шукати, де б заробити на шматок хліба.

Хллопчик залишився сам. Чи день минув? Чи вічність? А може, лише година? Він дивився крізь вікно і зненацька почув чийсь голос:

— Допоможи мені, брате! Рятуй мене!…

«Хто б то міг бути?» — Він нахилився через підвіконня.

Вулицею, як і завжди, вешталися люди. Ніхто й голови не підвів. «Може, мені вчулося?» — подумав хлопчина, коли це той самий голос знову попрохав:

— Рятуй мене, брате! Тільки не барися…

Коли хлопчик пильніше глянув на підлогу, то між дощок помітив плямисту ящірку, яка намагалася звільнити свого хвоста.

«Звідки вона тут узялася?»— Хлопець здивовано здвигнув плечима. Ящірка ж знову нагадала, щоб поквапився, бо вона, Мерсада, уже ледь дихає від болю. Хлопчик обережно, двома
пальцями, взяв ящірку і легенько, щоб не відірвати їй хвоста, потягнув до себе.

— Не бійся, виросте другий! — нетерпляче мовила та. Малий зчудувався: звідки вона знає його думки? Відтак, оговтавшись, потягнув ящірку сильніше.

— Нарешті я вільна! — Мала полонянка полегшено зітхнула і на радощах замахала обірваним хвостом.— Дякую тобі від імені всього Племені ящірок, і проси в мене все, чого тільки захочеш! — Вона смішно витягнула свою плескату голову, а ошелешений хлопчик ледь чутно прожебонів:

— Хто ти така? І що я можу в тебе просити?

— Я тобі вже сказала. Я — Мерса да, принцеса Племені ящірок, яким лише раз у сто мільйонів років дозволяється покидати зірку Бангалору! — В золотавих очах ящірки відбився промінець сонця, і всю кімнату відразу залило яскраве світло.

— А де ж та зірка? — Хлопчик нахилився до ящірки, однак та похитала головою.

— Не можу тобі цього сказати! Дуже далекий шлях до неї… Втім, бувай, мені вже час в дорогу. На пам’ять залишаю тобі свою шкіру, вона виконає все, чого ти забажаєш, крім безглуздя і зла. Закарбуй це собі на носі. І ще запам’ятай: мій дарунок зможе виконати лише три твої бажання! — І мала гостя зникла.

Хлопчина роззирнувся довкола, а потім мимохідь глянув на свою долоню й закляк: на ній біліла Мерсадина
шкіра. Значить, усе було наяву.

— От якби мені полетіти! — прошепотів він замріяно. І, о диво! Тієї ж миті перед ним розступилася стіна і Східний вітер, підхопивши його, поніс у небо.

— Вище, ще вище! — весело наспівував вітер.— Далеко зірка Бангалора, а ще далі Золоті ворота.

— Що ти там шепочеш сам до себе? — занепокоєно спитав малий мандрівник, але вітер не чув його слів.

Вони летіли так швидко, що перестрашені хмари розступалися перед ними. Невдовзі без жодної зупинки долетіли вони до Світлого пагорба й побачили на ньому самотню стару жінку. її тіло було схоже на суцільну криваву рану.

— Допоможи мені, синку! — стала вона благати хлопчака, проте той і голови не повернув до неї.

Йому, звичайно, було шкода немічну стару, але не міг же він отак просто витратити своє друге бажання. Він щодуху помчав далі на плечах вітру, а вслід їм нісся жалісливий голос старенької:

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: