Принцеса, яка не хотіла грати в ляльки

Жила-була на світі принцеса. Звали її Лісі-Лотта. Волосся в неї було світле, кучеряве, очі блакитні, майже як у всіх принцес. А ще була в неї ціла кімната іграшок. Чого там тільки не було: і чудові маленькі меблі, і іграшкові кухонні плити зі справжніми маленькими каструльками та кавниками. Були там і всякі іграшкові звірі, і м’які іграшкові кішки, і кудлаті іграшкові собачки, і кубики, і коробки з фарбами, і альбоми для розфарбовування, і справжній іграшковий магазин з родзинками, мигдалем, цукром і льодяниками в коробочках і багато-багато всякого і різного. Але принцеса не хотіла грати у ляльки. Не хотіла – і все.

Її мама-королева щоразу засмучувалася, коли бачила, як Лісі-Лотта сидить невесела у своїй гарній кімнаті з іграшками і все про щось думає і думає.

— Лісе-Лотто, чому ти не хочеш грати в ляльки?

— Це так нудно, – відповіла Лісі-Лотта.

— Може, тобі купити нову ляльку? — спитала королева.

— Ні, ні, — відповіла Лісі-Лотта, — я зовсім не люблю ляльок.

І тоді королева почала думати, що Лісе-Лотта захворіла, і послала за лікарем принцеси, який в туж мить з’явився і дав нові ліки. Тепер вона вже підбадьориться, повеселішає і почне грати в ляльки, — сказав лікар.

Але так не сталося. Лісі-Лотта, правда, спробувала заспокоїти маму-королеву. Сотні миленьких лялькових сукень висіли на маленьких вішачках, залишалося лише вибрати. Вона взяла ляльку в блакитній сукні і одягла її у червоне. Але відразу, ледве встигнувши переодягнути ляльку і поглянути на неї, сказала:

— Ти така ж гидка, як і була.

І, закинувши ляльку в куток, заплакала.
Принцеса жила в надзвичайно красивому замку разом із татом-королем та мамою-королевою. І була у них ціла сотня придворних дам та стільки ж кавалерів.

У Лісі-Лотти ні братів, ні сестер не було, і інших дітей вона не знала. Королева вважала, що маленькій принцесі не належить грати з дітьми, які не народилися принцесами і принцами.

Лісі-Лотті, яка ніколи не бачила інших дітей, здавалося, що на світі є лише дорослі, а маленька вона одна. Якщо іноді якась із придворних дам намагалася погратися з Лісі-Лоттою, дівчинка замикалася у собі, бо вважала це безглуздим, сідала на стілець і мовчала.

Замок розташовувався посеред великого саду, а довкола тягнулася висока кам’яна стіна. Заросла колючими трояндами, вона все одно залишалася високою кам’яною стіною, через неї не виглянеш на волю і не дізнаєшся, що за цією стіною.

Правда, в тій стіні була чудова брама з високими ґратами, яка відчинялася і зачинялася щоразу, коли король виїжджав у своїй позолоченій, запряженій шісткою білих коней, кареті.

Але біля воріт завжди стояли королівські солдати, і Лісі-Лотта не хотіла туди ходити: вона була трохи сором’язлива.

У самій глибині саду була маленька-премаленька гратчаста хвіртка. Жодного солдата біля неї на сторожі не було, хвіртка була замкнена, а ключ висів поруч на гачку. Принцеса часто гуляла біля цієї хвіртки і дивилася скрізь грати.

Але одного разу сталося щось дивовижне. Підійшовши до ґрат, принцеса побачила, що за ними стоїть чоловічок анітрохи не більше за неї саму. Це була просто маленька дівчинка, точнісінько така ж маленька, як і сама принцеса, тільки сукня на цій дівчинці була не шовкова, як на Лісі-Лотті, а ситцева, в скромну клітинку. Дівчинку звали Майєю.

— Чому ти така маленька? — спитала Лісе-Лотта.

— Не менша, ніж ти, — відповіла Майя.

— Так воно так, – сказала Лісі-Лотта, – але мені здавалося, що я – єдина на світі така мала.

— Ми з тобою, мабуть, однакові, — сказала Майя. — Тобі треба побачити мого братика в нас удома, він — ось такий малесенький.

І Майя показала руками, якої саме він величини. Лісі-Лотта залишилася дуже задоволена. Подумати тільки, на світі є люди, такі маленькі, як вона сама. А може, знайдуться і ще меньші.

— Відкрий мені хвіртку, і ми зможемо пограти, – запропонувала Майя.

— Ну ні, — сказала Лісі-Лотта, — гірше за ігри нічого на світі немає, я вже знаю. А ти любиш грати?

— Ще б! І в різні ігри, — сказала Майя. — Ось із цією моєю лялькою.

Вона простягла щось, більше схоже на поліно, закутане у ганчірку. То була дерев’яна лялька. Колись, можливо, у неї було обличчя, але тепер ніс відвалився, а очі Майя сама намалювала фарбами. Лісі-Лотта ніколи в житті не бачила такої ляльки.

— Її звуть Крихітка, — пояснила Майя. — І вона така славна!

«Може, — подумала Лісе-Лотта, — з Крихіткою грати веселіше, ніж з іншими ляльками. Як би там не було, але дуже приємно побути з кимось, хто такий самий, як ти».

Лісі-Лотта піднялася навшпиньки, дістала ключ і відкрила Майї хвіртку.

В цьому кінці саду були густі зарості бузку. Дівчата заховалися в них, як у альтанці, і їх ніхто не міг бачити.

— Як добре! – сказала Майя. — Давай будемо грати, ніби ми тут живемо, ніби я мама, ти служниця, а Крихітка — маленька дитина.

— Я згодна! – сказала Лісі-Лотта.

— Але тобі не можна називатись Лісі-Лоттою, якщо ти служниця, — продовжувала Майя.

— Я зватиму тебе просто Лоттою.

— Я згодна! – повторила Лісі-Лотта.

І вони почали грати. Спочатку гра не ладналася, адже Лісі-Лотта не знала, що повинна робити служниця, не знала, як доглядати маленьких дітей, але досить швидко вона навчилася. “Все-таки грати досить весело”, – подумала принцеса.

Незабаром «господині» знадобилося піти до міста — купити продукти.

— Тепер, Лотто, ти маєш підмести підлогу, — сказала вона. — І не забудь зварити Крихітці молочний суп на дванадцяту годину. Якщо вона буде мокра, переодягни її.

— Добре, це я можу зробити, – погодилася Лісе-Лотта.

— Ні, ти не так кажеш, – сказала Майя. — Ти маєш відповідати: «Слухаюся, пані».

— Слухаюсь, пані, — повторила Лотта.

І тоді пані вирушила в місто, а Лотта підмела підлогу віником з гілок, які вона наламала, і Крихітка поїла молочний суп; Лісі-Лотта за нею доглядала.

Незабаром «господиня» повернулася додому, принесла «цукор», «шпинат» та чудову «телятину». Лісі-Лотта бачила, що «цукор» — це пісок, «шпинат» — листя бузку, «телятина» ж — звичайна дошка.

Але дуже вже приємно було думати, що вони справжні. І як весело! Щоки принцеси порозовішали, очі сяяли.

Потім «господиня» з Лоттою збирали малину і відтискали її через гарну хустинку принцеси, малиновий сік стікав її рожевою сукнею, і принцеса ніколи ще так не веселилася.

Зате який переполох здійнявся в замку. Придворні пані та кавалери всюди шукали принцесу, а королева плакала від горя. Нарешті вона сама вирушила на пошуки і знайшла Лісі-Лотту в глибині саду за густими чагарниками.

— Дорога моя дитино, — ще не прийшовши до тями, закричала королева, — так робити не годиться!

Але тут заплакала Лісе-Лотта.

— Мамо, не заважай нам, йди, ми граємо, — попросила вона.

Королева побачила «сир», «шпинат», «смаженину з телятини» і Крихітку… І одразу зрозуміла, хто навчив Лісі-Лотту грати і чому щоки у принцеси порожевіли… Королева була досить розумна і тут же запропонувала Майї приходити до них щодня і грати з принцесою. Можете уявити, як зраділи дівчатка. Вони взялися за руки і закружляли на місці.

— Але мамо, чому ти ніколи не дарувала мені таку ляльку, як Крихітка, з якою можна грати? — поцікавилася Лісе-Лотта.

Королева змогла лише відповісти, що ніколи не бачила подібної ляльки у тих дорогих крамницях, де зазвичай купувала іграшки для принцеси. Тепер Лисі-Лотті страшенно захотілося мати в себе таку ляльку, як Крихітка, і ось королева запитала, чи не хоче Майя помінятись і взяти натомість одну з ляльок Лісі-Лотти.

Спочатку Майя і чути про це не хотіла. Але королева вмовила її хоча б сходити з ними в замок і подивитися на лялькі Лісі-Лотти.

Коли Майя увійшла до дитячої принцеси, її очі розширилися від подиву і стали такими великими, як блюдця. Стільки іграшок одразу їй ніколи не доводилося бачити , і спочатку вона подумала, що потрапила до іграшкової крамниці.

— Ой, скільки ляльок! – приголомшено сказала Майя.

— Миленька, моя миленька, можеш узяти яку захочеш, тільки віддай мені Крихітку, — попросила принцеса.

Майя подивилася на Крихітку і подивилася на всі ці ляльки з очима, що закриваються. Майя ніколи жодної такої не мала.

— Так, – сказала вона, – треба ж подумати і про щастя Крихітки. Так чудово, як тут, у мене вдома їй ніколи не буде. Там їй доведеться лежати просто у старій взуттєвій коробці. Бери її.

— Дякую, люба, люба Майя, — прошепотіла щасливим голосом Лісі-Лотта. — Не журись, ти будеш приходити і бачити її щодня.

— Неодмінно, — погодилася Майя, розглядаючи велику ляльку з кучерявим каштановим волоссям, у світло-блакитній шовковій сукні.

— Чи можна я візьму її? – прошепотіла вона.

Їй дозволили. І коли Майя розправляла сукню на животі ляльки, та пробелькотіла: «Мама».

— Мені треба піти додому і показати ляльку моїй мамі, – сказала Майя.

І вона побігла сходами і вислизнула з хвіртки; Майя міцно притискала до грудей ляльку і була така рада, що навіть забула попрощатися.

— Приходь завтра знову, – крикнула Лісі-Лотта.

— Обов’язково прийду, – прокричала Майя. І зникла з поля зору.

— Моя найкрасивіша, наймиліша дитина, — сказала Лісі Лотта Крихітці, — тобі час спати.

У Лісі-Лотти було кілька іграшкових візків, але один був набагато красивіший за інші. У ній уже лежала лялька, але Лісі-Лотта безжально шпурнула її на підлогу.

І ось тепер Крихітка лежала на рожевому шовковому, вишитому квітами простирадлі, а накрили її світло-зеленою шовковою ковдрою. Так вона й лежала, з розбитим носом і намальованими очима, і дивилася в стелю, ніби не могла повірити, що це все правда.