TOU

Принцеса на скляній горі

Норвезькі народні казки

Жив-був один чоловік, і була у нього сіножать десь на горбі, а на сіножаті стояла шопа, і там зберігалося сіно. Тільки в останні роки не багато там було припасів, тому що кожен рік, в ніч на Івана-Купала, коли трава найсоковитіша і найгустіша, унадився хтось об’їдати її, та так, немов пройшла ціла отара. Раз так було, і два так було, а на третій раз господареві це набридло, і сказав він своїм синам, що треба їм стерегти біля шопи, щоб не з’їли у них траву, як в минулі роки; а було у нього три сини, третій називався Аскеладден.

— Хто з вас піде, нехай дивиться в обидва ока, — так сказав батько.

Спочатку пішов старший син вартувати луг.

“Ну, тепер ні людина, ні звір, ні сам диявол мою траву не зачепить”, — думав він.

Ось настав вечір, заліз старший син на сіно і ліг спати. Тільки раптом серед ночі піднявся страшний шум і земля загуділа, затремтіла так, що у шопи трохи дах не обвалилася. Схопився старший син – і бігти що є духу, навіть жодного разу не озирнувся. А всю траву знову хтось з’їв, як і в минулі роки.

Ось на другий рік, в ніч на Івана-Купала, батько знову говорить, що не діло віддавати всю траву невідомо кому.

— Нехай один з вас знову піде вартувати, та нехай стежить гарненько, — сказав він.

Вирішив середній син спробувати щастя. Заліз він на сіно і ліг спати, точнісінько як його брат. І знову посеред ночі піднявся страшний шум і земля затремтіла ще сильніше ніж торік. Почув це середній син, злякався і кинувся навтьоки, та так, ніби йому за це гроші платили.

На третій рік прийшла черга Аскеладдена. Зібрався він на сіножать, а старші брати почали над ним сміятися.

— Ну, ти вже напевно врятуєш наше сіно! Недарма ти тільки і вмієш, що біля печі сидіти та в попелі копирсатися! — говорили вони.

Але Аскеладден не став їх слухати, а, як тільки звечоріло, пішов, заліз на сіно і ліг. І ось знову піднявся шум і затремтіла земля. “Нічого, тільки б гірше не було”, — подумав Аскеладден. Тут земля ще сильніше затремтіла, і соломинки так і застрибали навколо Аскеладдена. “Нічого, тільки б ще гірше не було”, — подумав Аскеладден. Затремтіла знову земля, та так, що Аскеладден злякався, як би дах на нього не впав. Але тривало це недовго, а потім відраз стало тихо-тихо. “Цікаво, буде знову шуміти чи ні?” — подумав Аскеладден. Але шуму більше не було, все було тихо. Полежав трохи Аскеладден і чує, ніби кінь стоїть у коморі і жує. Виглянув він обережненько за двері і бачить: стоїть кінь і жує траву, та такий великий, гладкий і красивий кінь, якого Аскеладден в житті своєму ще не бачив. Тут же було сідло і вуздечка і ще лицарські лати, і були вони мідні, та так і виблискували. “Ага, так це ти з’їдаєш наше сіно! — подумав Аскеладден. — Ну, більше я тобі цього не дозволю!”

Взяв він кресало, перекинув через коня, і кінь завмер як вкопаний. І став він такий слухняний, що Аскеладден міг робити з ним все, що душа забажає. Сів він на коня і поскакав у таке місце, про яке ніхто нічого не знав та там коня і залишив.

Повернувся він додому, а брати стали над ним сміятися і питати, як він провів ніч.

— Зізнайся, адже недовго ти пролежав у шопі, хоч додому і не поспішав повертатися! — говорили вони.

— Я спав на сіні, поки мене сонце не розбудило, і нічого не бачив і не чув. А чого ви там злякалися, зрозуміти не можу! — відповідав він братам.

— Що ж, подивимося, чи добре ти сторожував! — сказали вони.

Пішли туди і бачать: стоїть трава така ж густа і висока, як з вечора була.

На наступну Іванову ніч все було точнісінько так само: старші брати побоялися йти стерегти, а Аскеладден пішов. І сталося в точності те ж саме, що і в минулому році. Спочатку пролунав шум і затремтіла земля, потім – ще раз, потім — третій раз. І всі три рази набагато-набагато сильніше, ніж в минулому році. А потім знову стало тихо-тихо. І почув Аскеладден, як хтось жує біля дверей. Виглянув він обережніше за двері і бачить: стоїть кінь і жує, і кінь цей ще більший і гладший минулорічного. І було на спині у нього сідло, і була на шиї вуздечка, а поруч лежали лицарські лати з чистого срібла, і так виблискували, що боляче було дивитись. “Ага, так це ти вирішив сьогодні з’їсти наше сіно, — подумав Аскеладден. — Та тільки я цього тобі не дозволю!” Взяв він кресало і накинув прямо на кінську гриву і став кінь покірний, як ягня. Відвів його хлопець в теж місце, де перший кінь стояв, а сам повернувся додому.

— Ну, як сьогодні? Хороша, напевно, наша травичка? — запитали брати.

— А як же, — відповідав їм Аскеладден. Пішли вони і бачать: трава як була висока і густа, так і залишилася. Тільки не стали вони від цього до Аскеладдена добрішими.

Ось утретє настала Іванова ніч і знову старші брати бояться йти сторожувати. Так вони тоді злякалися, що на все життя запам’ятали. А Аскеладден взяв і пішов. І сталося все точнісінько, як в минулий і позаминулий роки. Тричі тремтіла земля все сильніше і сильніше, і наостанок хлопця так і кидало від стіни до стіни; а потім раптом стало тихо-тихо. Полежав трохи Аскеладден і чує, як хтось жує біля дверей. Виглянув він за двері і бачить: біля самої шопи стоїть кінь, набагато більший і гладший, ніж ті, яких він уже піймав; а на коні сідло і вуздечка і лицарські обладунки з чистого червоного золота.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.7 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Асбйорнсен П.К. — На схід від сонця й на захід від місяця”
Видавництво “Карелія”, м. Петрозаводск, Росія, 1987.
Переклад з норвезької на російську – А. Любарская
Переклад на українську — Tales.org.ua

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: