Принцеса Такхочу

Жила собі в одному королівстві принцеса по імені Такхочу. Була вона одна дочка в тата і мами, батьки її дуже любили і пестили, дозволяли робити все, що їй заманеться.

Було в Такхочу троє друзів — Слухнявка, Сміливчик і Крихітка.
Такхочу ними дуже командувала. І діти слухалися її. Слухнявка слухалася тому, що була дуже слухняна. Сміливчик тому, що боявся, аби принцеса не подумала, ніби він чогось злякався, а Крихітка тому, що була найменшенька і робила все так, як робили дорослі.

Тривалий час виконували діти усі накази принцеси, але одного разу…

Бавлячись за королівським палацом, відбігли вони трішечки далі і помітили ставок, береги якого поросли лепехою.

— Море, море! — загукала Такхочу.

— Море, море, — закивали голівками діти, які самі не бачили ніколи моря і повірили принцесі, що море таким і є насправді.

— Давайте купатися в морі, купатися в морі! — загукала принцеса і почала скидати свій сарафанчик.

І діти роздяглися, помчали до ставка. Слухнявка і Сміливчик відразу ж пострибали у воду, а дівчинка-Крихітка зупинилася на березі.

— Ой, тут жаби, — злякано запищала вона.

— Подумаєш, жаби! — завередувала принцеса. — Іди купатися, я так хочу!

Але Крихітка стояла на березі і вся тремтіла від страху. Дуже їй хотілося туди, де вже хлюпалися Сміливчик і Слухнявка, але ніяк не могла вона себе примусити переступити через жабу, що сиділа саме в тому місці на березі і дивилась на дівчинку-Крихітку своїми вирлоокими очима.

— Боюся я, тут жаби, — заплакала Крихітка.

— Сама ти жаба! — закричала на неї Такхочу.

І тільки-но вона так сказала, як Крихітка — лясь — і в жабу обернулася. Скік — і зникла у заростях лепехи!

Слухнявка і Сміливчик повистрибували із води, стали гукати:

— Крихітко, Крихітко, де ти поділась? Повернись!

— Ква, ква, — долинуло з лепехи.

І невідомо було, хто це квакає, чи звичайна жаба, чи дівчинка-Крихітка, яка обернулася в жабу.

Діти стояли, чекали, може, Крихітка повернеться, знов із жаби обернеться на дівчинку, але Крихітки ніде не було.

Сумні поверталися вони додому.

— Подумаєш, — сказала Такхочу. — І без неї обійдемося. Вона зумисне, на зло мені обернулася в жабу.

Наступного дня діти знову пішли гуляти. Вирушили в інший бік від палацу і незабаром опинилися посеред широкого зеленого поля. А над полем пташки літають, та все із золотим пір’ячком. Сяє їхнє пір’ячко, переливається на сонці. Сподобалися принцесі пташки. От вона й каже Сміливчикові:

— Спіймай мені пташку! Я її в клітку посаджу і милуватимуся нею!

Не хотілося Сміливчикові іти пташку ловити, жаль було йому пташки — так вільно, весело їй над цим зеленим полем літати, а Такхочу хоче посадити її в клітку. Хотів уже сказати принцесі, що не піде він ловити пташку, одначе злякався, що принцеса обізве його боягузом.

Дочекався Сміливчик, коли пташки на зелену траву посідали, почав до них підкрадатися нишком. Підкрався близенько, стрибнув, щоб зловити, а ті — пурх — і полетіли!

— Ґава ти, Ґава! — розгнівалася принцеса на Сміливчика. — Пташку проґавив!

І тільки-но сказала Такхочу на Сміливчика “ґава”, як хлопчик р-раз — і обернувся на ґаву. Підняв чорну голову з твердим дзьобом, подивився на Такхочу, змахнув чорним крилом і полетів.

— Куди ж ти, Сміливчику? — погукала Слухнявка. — Вернися!

Але Сміливчик навіть не озирнувся, полетів собі геть.

— Подумаєш! — мовила Такхочу. — І без нього обійдемося! Це він на зло мені обернувся на ґаву, щоб пташки не ловити!

Залишилася в принцеси тільки одна подружка — Слухнявка. Лише з нею бавилася тепер принцеса, змушувала робити все, що їй самій хотілося. І Слухнявка слухалася.

Одного разу, гуляючи, забрели вони далеко в темний ліс. Заблудилися і довго блукали по тому лісу, доки на дорогу не вийшли. А до палацу ще далеко.

— Я стомилася, неси мене, — наказала принцеса Слухнявці.
Слухнявка — на те вона й слухнявка — присіла навпочіпки, підставила принцесі спину. Вилізла та їй на плечі, і Слухнявка понесла. Несе вона, несе, а сама потом обливається, ноги підкошуються від знемоги — важка принцеса. А та сидить та ще й підганяє:

— Що ти так повільно повзеш, так ми й до ночі додому не прийдемо!

А Слухнявка вже з останніх сил вибивається.

— Відпочину трішечки, — просить вона принцесу. — Важка ти.

— Брешеш, брешеш! Я зовсім не важка! Мої слуги кажуть мені, що я легенька, як метелик!

Знов іде Слухнявка, несе Принцесу, а в очах уже темні кола попливли, в грудях дихання спирає, спина, здається, ось-ось переламається.

— Швидше! Швидше! — підганяє Такхочу.

Напружилася Слухнявка, щоб прискорити ходу, і впала, вибившись із сил. І принцеса впала, платтячко в пилюці забруднила, дуже розізлилася.

— Ах ти, хитра лисице! Це ти зумисне впала, аби мене не нести! — зарепетувала вона.

І тільки-но вимовила принцеса “хитра лисиця”, як Слухнявка -р-раз — і обернулася в Лисичку. Майнула рудим пухнастим хвостом і чкурнула до лісу.

Залишилася принцеса одна. Сама, своїми ногами пішла додому.
А наступного дня встала, поснідала і знов на прогулянку зібралася. І лише зараз помітила, що бавитися їй ні з ким.

Сіла Такхочу на золоту лавочку біля палацу, сидить, ногами погойдує. Та хоч лавочка й золота, коли сидиш ти на ній одна, все ж тобі весело не буде.
І хоч ти найповажніша принцеса, але якщо в тебе нема друзів, жити тобі буде дуже сумно.
Пішла принцеса до жаб’ячого ставка, стала гукати:

— Крихітко, Крихітко, вернися, я більше не буду дражнитися!

Але Крихітки-дівчинки не було ніде.

Пішла принцеса на зелене поле, стала гукати Сміливчика:

— Сміливчику, Сміливчику, де ти, озовися?!

Одначе й Сміливчик мовчав.

Попрошкувала принцеса до зеленого лісу, стала гукати:

— Слухнявко, Слухнявко!

Та Слухнявки і слід пропав.

Так і залишилася принцеса сама.