Принцеса

В одному місті, у дружній сім’ї жила дівчинка Емілі. Батьки дуже любили донечку й ласкаво називали її принцесою.

— А я принцеса, я принцеса! — часто приказувала Емілі біля дзеркала, милуючись собою. — Принцеса — це я!

Вона надівала корону й намисто — і тоді справді нагадувала маленьку принцесу.

— І я дуже гарна принцеса, — хизувалася собою дівчинка.

Емілі підростала, вже й до дитячого садочка ходила.
Якось після занять усі діти, як завжди, бавилися іграшками.

— Дай-но мені цього м’ячика, — сказала Емілі руденькому хлопчику Тіму.

— Я ним пограюся і дам тобі, добре? — ввічливо відповів Тім і поправив окуляри.

— І зовсім не добре! Віддай-но м’ячика! Негайно! — розсердилася Емілі й навіть тупнула ніжкою. Може, Тім і віддав би м’ячика, але ж Емілі поводилася дуже зарозуміло. Діти почали сперечатися.

— Віддай!— вимагала Емілі.

— Чому?— не поступався Тім.

— Бо я принцеса. І я хочу гратися цим м’ячиком!

— Не чіпай його. Так не можна. Не можна отак забирати! Треба ввічливо попросити!

— Він мій!

Суперечка не вщухала. Зрештою Емілі забрала таки м’ячика. Вона гралася і раділа, а Тіму було так прикро, що він ледь не плакав.

На зауваження виховательки Емілі тільки пирхнула:

— Я дуже хотіла гратися цим м’ячиком. Що поробиш, таке життя! Адже я принцеса!

Удень уся малеча гуляла надворі. Хтось гойдався на гойдалці, хтось грався м’ячиком. А найбільше дітей зібралося в пісочниці. Вони ліпили пасочки і башточки.
Раптом до пісочниці підійшла Емілі й голосно скомандувала:

— Зараз ви всі збудуєте мені замок!
Хлопчики та дівчатка так захопилися своєю справою, що навіть не почули, що сказала їм Емілі.

— Агов, ви хіба не розчули? Зараз ви всі будуватимете замок для мене!

Та Емілі все одно не слухали. І вона вирішила всіх покарати.

— Я ж вам наказала будувати замок! Я принцеса! А у всіх принцес має бути замок!

Вона стрибнула в пісочницю і розтоптала все, що зробили діти.

На майданчику зчинився галас: хлопчики кричали на Емілі, дівчатка плакали.

Вихователька заспокоїла дітей і знову зробила зауваження Емілі.
Звичайно, після таких витівок з Емілі ніхто не хотів гратися й дружити. Їй довелося просидіти самій на лавочці всю прогулянку.
Під час обіду Емілі навіть не доторкнулася до їжі. Вона пояснила, що принцеси таке не їдять. А якби і їли, то в неї все одно немає апетиту.

— Я не обідатиму! Я образилася! І втратила апетит через усіх вас!

Увечері, коли Емілі забирали з дитсадка, вихователька розповіла мамі дівчинки про всі її витівки.
Мамі було дуже соромно за поведінку донечки. Удома батьки вирішили з’ясувати — що сталося з їхньою улюбленою принцесою.

— Емілі, що трапилося сьогодні в садочку? Вихователька тобою дуже незадоволена.

— Що? Це я незадоволена нею, і дітьми теж! — вередливо відповіла Емілі.

— Але чому? — здивувався тато.

— Зі мною ніхто не грався і не ділився, хоча я — принцеса! Всі мусять мене слухатися. І робити те, що я захочу! Ви самі мені казали, що я принцеса!

Отут батьки все й зрозуміли.

— Доню, ти все правильно кажеш: ти наша улюблена принцеса. Однак ти дещо забула…

— І що ж я забула? — здивовано запитала Емілі.

— А те, що інші дівчатка та хлопчики теж принцеси та принци для своїх батьків.

Емілі здивовано дивилася на маму й тата.

— Невже це правда?

— Так, донечко, і ти маєш про це пам’ятати. І ще послухай одне важливе правило для принцес…

Емілі здивувалася:

— Правило? Хіба можуть бути правила для принцес?

— Так, і це дуже важливе правило, що його повинні знати й додержуватися і принцеса, і принц. Його ще називають Золотим правилом чемності:
стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе. Хочеш поваги — поважай. Хочеш, щоб з тобою дружили, —дружи. А хочеш, щоб з тобою ділилися, — будь щедрою сама.

Наступного ранку в дитячому садочку Емілі було не впізнати. Вона була справжньою принцесою — доброю, уважною, дружелюбною.