TOU

Приведеня Чударик

Інгер та Лассе Сандберг

У підвалі замку Сонячний Добрий Ранок жила собі родина привидів. Я це достеменно знаю. У тій родині були мама, тато й дитина.

Немовля лежало в колисці, де понад триста років тому гойдався його тато. Звалося воно Чударик. Для мами воно було найкращим дитям у світі. Та й тато неабияк ним пишався.

– Що то буде за радість, коли ця крихітка виросте й привидуватиме замість мене, – тішився тато. – Я не мав жодної вільної ночі за цілих триста років.
Щоночі шастав по всіх закутках і все стогнав та гуркотів. Ти, Чударику, як виростеш, повинен стати справжнім страшнючим привидом.

І тато заходився вже з колиски вчити Чударика по-привидівському стогнати й гуркотати. Малий пильно прислухався до всього, чого навчав його тато. Але тата було неймовірно важко копіювати.

Справжню похвалу викликав один – єдиний звук – мишачий писк.

– Пі-іп, – пищав Чударик, а мама й тато плескали в долоні й хвалили:

– Молодчина!

Однак тато добряче непокоївся. Цього писку злякається хіба що кошеня. Якогось справжнього привидівського звуку не виходило. Чударик мусив багато вправлятися, щоб замінити тата.

– Мабуть, найкраще йому вправлятися в самому замкові, – мовила мама.

Татові сподобалась ця думка.

Серед ночі Чударик з татом піднялися в замок.

Осіння темрява була наповнена криками сов та кажанів. Листя чорними метеликами кружляло поміж гіллям дерев. Під муром у лісі скавулів лис. Чударику стало моторошно.

–  Тату, – пискнув він. – Я забув вдома одну річ.

– Цить, – прошепотів тато, – вже ніколи вертатися.

– Але то дуже важлива річ.

– Що ж то таке?

– Кишеньковий ліхтарик.

– Ой синку, – зажурено мовив тато, – жоден справжній привид не користується кишеньковим ліхтариком.

Чударик зітхнув і міцно схопився за татове простирадло.

Годинник на вежі показував п’ять хвилин на дванадцяту. За давнім привидівським звичаєм, усі привиди займають свої місця рівно о дванадцятій. Чудариків тато був у замку найстарший. Він завжди привидував у королівських палатах.

– Тату, – прошепотів Чударик, – а тут є привиди?

– О Чударику, голубчику, – мовив тато, – це ж ми привиди. Невже ти боїшся самого себе? Поквапмося! Рівно о дванадцятій ми повинні стояти під великими дубовими дверима.

Коли годинник на вежі вибив перший раз, Чударик та його тато помаленьку прочинили двері.

– Ось-ось королівський сторожовий робитиме нічний обхід, – пошепки мовив тато. – Слухай мене й учися, як лякати сторожових:
ООООО-ІІІІІІ-УУУУУ-ПУУ-ПУУ-ЙО!

Сторожовий, що підійшов був до дверей, завмер, а тоді підскочив, як ужалений, і зарепетував:

– Ряту-уйте! При-и-вид!

І сторожового ніби вітром здуло.

“Ну й кумедія”, – подумав собі Чударик.

– Скоро до малого принца навідається покоївка королеви. І ти, Чударику, голубчику, маєш показати, чого навчився від батька, – мовив тато.

– Чи досить буде, як я скажу ГУ? – спитав Чударик.

– Своїм слабеньким гуканням ти не злякаєш і комара, – відповів тато.

– Краще привидуй навсправжки. Скрегочи зубами, як я тебе вчив. Візьми мої ланцюги й бряжчатимеш ними. Увага! Вона вже йде.

Чударик узяв тяжкі ланцюги в свої рученята. Хіба ж він зможе забряжчати такими важезними ланцюгами? Натомість він спробував заскреготати зубами. Та нічого не вийшло. Чударикові було сім років, і в нього вже повипадали передні зуби. А навіть привид не вмів скреготати дірками.

– Тату, нічим мені скреготати, – запхинькав Чударик.

Аж тут показалась покоївка королеви. Пора було діяти.

– ГИК, – видобув із себе Чударик.

Яка прикрість! Він стояв у білюсінькому вбранні привида й мав лякати людей. І на тобі – отак  жалюгідно гикнув.

Покоївка зупинилася.

– Хто там? – спитала вона й прислухалася.

“Отепер я тебе злякаю”, – подумав Чударик і замахав ланцюгами, щоб вони гучно забряжчали. Та однак йому не пощастило. Ланцюг зачепився за кишеню. Коли Чударик його висмикував, то слідом за ланцюгом із кишені випало додолу багато всякої всячини: одна котушка ниток, два іржавих цвяхи, шість круглих камінчиків, один плаский, шматок скельця і невеселий равлик. Усе воно опинилося біля самісіньких ніг здивованої покоївки.

– Це, мабуть, прокинувся принц Вус і хоче зі мною пожартувати, – промурмотіла покоївка.

Вона ступила крок уперед, сіпнула дубові двері, щоб побачити, хто за ними. І як ти гадаєш, кого вона побачила? Тата- привида й Чударика? Де там! Щой-
но покоївка підійшла до дубових дверей, як тато-привид умить зробився невидимий. Він уже мчав додому, до своєї привидихи, щоб розповісти, який безталанний малюк Чударик.

Стривожений Чударик як стояв, так і вклякнув на місці зі своїми ланцюгами. Покоївка вп’ялася в нього очима.

– Оце так проява! – скрикнула вона, згорнувши руки. – Яке славне привиденя! Ходи-но, любчику, зі мною. Либонь, покажу тебе королю, королеві й малому принцові Вусу.

Покоївка підхопила Чударика на руки. Він був легусінький, мов пушинка. Достоту такий, як усі привиди.

Покоївка збудила цілий замок, хоч уже й звернуло далеко за північ. Їй хотілося всім показати Чударика.

Принцові Вусу заманулося мати Чударика у своїй кімнаті, тож із немалими клопотами внесли туди ще одне ліжечко.

Чударик замешкав у малого принца Вуса. Тільки вряди-годи він навідувався до мами й тата в підвал.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

Журнал “Соняшник”

№ 5-6 за 1993 р.

“Приведеня Чударик“

Інгер та Лассе Сандберг

Переклад з шведської – Галина Кирпа

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: