TOU

Птахи графині Моралес

Іспанські народні казки

В похмурому замку жив багатий і можновладний граф Альфонсо Моралес із дочкою та другою жінкою. Дуже гарна була друга жінка графа — графиня Інезілья, але її погляд завжди був гордий і суворий, і справді, серце в неї було недобре.

У графа від першого шлюбу була донька, сімнадцятирічна Мерседес. Як пишна квітка, розцвітала красуня-дівчина в замку старого Моралеса… Мачуха не любила її, хоч вона сама була гарна, як чудова зіркова ніч. Інезілья заздрила молодості дівчини, прекрасній, як весняний ранок.

Одягне Мерседес гарну сукню для балу — мачуха неодмінно скаже:

— Не пристало молодій дівчині прикрашати себе перлами, мереживом та срібним гаптуванням! Одягни ту сукню, яку я приготувала для себе.

І вона наказувала принести дівчині скромну сукню з простої матерії, але і в ній Мерседес була сліпуче чарівною.

Красуню Мерседес усі любили, а її мачуху, донну Інезілью, ненавиділи, бо дівчина всіх жаліла, з усіма була ласкава, а Інезілья не знала ні жалю, ні співчуття, ніколи не кинула жодної монети бідняку, ніколи нікому не допомогла і любила тільки себе, свою красу та свої багатства.

У замку графа жив маленький сирота — кухар Леоне. Одного разу, коли Мерседес було дванадцять років, цей Леоне чимось завинив.

— Вигнати його, хай іде куди очі дивляться! – Закричала молода графиня.

Мерседес побігла до батька, опустилася перед ним на коліна і стала просити старого не карати бідолашного Леона.

— Краще, батьку, не даруй мені нічого в день мого народження, краще цілий рік не купуй для мене нових вбрань, іграшок. Тільки пробач бідолашному Леоні.

Батько подумав-подумав, і вирішив залишити Леоні у замку. Однак за наполяганням графині Інезіллі його понизили на посаді, з кухарів перевели в пастушки. Тепер Леоне допомагав старшим пастухам пасти графські стада. Пастушок завжди виявляв пошану до своєї маленької добродійниці. Він приносив їй із полів рідкісні квіти, перші іриси, що розцвітали біля болота, перші нарциси, що біліли на гірських схилах.

Коли Мерседес минуло сімнадцять років, графиня Інезілья задумала позбутися її. Вона сказала графу, що Мерседес потрібно видати заміж, і що вона знайшла для неї чудового нареченого і цей наречений через два дні приїде просити руки дівчини.

Два дні готували в замку бенкет, на третій день усе було гаразд. Мерседес одягли у яскраву святкову сукню. Але обличчя її було блідим… Не хотілося їй виходити заміж за чоловіка, якого вона ніколи не бачила і не знала. Шкода було розлучатися з добрим батьком, зі старою нянею, зі слугами та з пастушком Леоне. Але не сміла вона не послухатися мачухи.

І ось до підйомного мосту шумно підкотила карета. Опустився підйомний міст, і у дворі замку з’явилася ціла процесія. Попереду їхали на вороних конях чотири пузаті карлики з чорними обличчями і в червоних фесках з китицями. Вони горбилися, невміло трималися в сідлах і весь час корчили огидні гримаси.

За ними на білих конях їхали два лицарі — високі, худі, з блідими нерухомими обличчями та з довгими білими руками. Нарешті вкотилася і карета, запряжена шісткою коней. Але що за коні її везли! Попереду маленькі, як віслюки, потім трошки більші і нарешті два величезних коня, завбільшки з верблюдів, яскравої рудої масті, червоні, як вогонь. На передку сиділи слуги в жовтому одязі, з темними лицями, на зап’ятках стояли лакеї.

Карета була зроблена з золота, а на її даху красувався величезний жмут червоного і жовтого пір’я. Коли вона зупинилася, слуги кинулися відчиняти дверцята та висадили з екіпажу свого пана. Він ледве зійшов з підніжки, погойдуючись на тонких ногах. Це був невеликий на зріст чоловік у багатому, розшитому золотом одязі, з величезним животом, круглою головою і з неприємним — злим і хитрим — обличчям. З першого погляду було зрозуміло, що це чаклун.

Його з почестями ввели до зали, посадили в м’яке крісло і познайомили з нареченою. Дуже не сподобався він графу Моралесу, та старий не наважився сперечатися зі своєю красунею дружиною. Зате коли Мерседес, зазвичай така лагідна і добра, побачила гостя, вона закричала:

– Мені страшно, страшно. Не хочу, не хочу…

Вона розплакалася і вибігла із зали.
Наречений образився. Інезілля і граф намагалися заспокоїти розгніваного гостя, а Мерседес побігла до квітучого саду, сіла на лавку і гірко заплакала.

— Не плачте, доньє Мерседес, розкажіть краще, що трапилося? — спитав її знайомий голос.

Вона підвела очі і побачила Леоне, який лагідно дивився на неї.
Мерседес сумно посміхнулася.

— Чим би втішити вас, графине? Слухайте, яку історію я вам розповім. Днями мені дуже дісталося від головного пастуха. Сварив він мене довго і навіть трохи побив, от я й пішов до огорожі вашого саду, туди, де ростуть такі чудові червоні троянди, сів під кущем і гірко заплакав. Раптом я почув шум у гілках і побачив тхора, який ніс у роті птаха, та такого гарного, я такого ніколи в житті не бачив. Усі його пір’їнки виблискували, а на голові був блискучий зелений чубчик. Він жалібно пищав. Я схопив звірятко за хвіст. Тхір обернувся, щоб вкусити мене, і випустив птаха з рота. Він спурхнув на трояндовий кущ. Тхір вп’явся зубами мені в руку, я відкинув його, і він втік. А птах не полетів, він сів на гілці і заспівав ніжно-ніжно. І, знаєте що, графине, з того часу він щодня прилітає сюди. Ось і тепер, мабуть, сидить на трояндовому кущі та заливається. Ходімо, я вам покажу його.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: