Пташка

Жив собі один старий чоловік, і було в нього троє синів. Настав час, коли він зовсім підупав на силах. І от вирішив він потішитись на старість співами пташок.

Набудував у себе на подвір’ї шпаківень, і коли найвища з них була готова, то раптом на її маківку сіла якась пташка і заспівала. Старий почув той спів і так помолодшав від нього, начебто йому знову стало двадцять років.

Він одразу ж звернувся до синів і наказав їм неодмінно спіймати ту пташку.

Тоді найстарший зліз на дерево, дістався до шпаківні, але тільки хотів схопити пташку, як вона спурхнула і полетіла.

Старший син подивився їй услід і далеко-далеко на обрії побачив ліс. Юнакові здалося, що пташка сіла на дерево, яке стояло на узліссі,

Спустився старший син на землю і сказав батькові:

– Батьку, бачив я, куди пташка полетіла. Може, я піду за нею?

– Неодмінно, синку, йди. І чим швидше ти її додому принесеш, тим краще буде, – відповів йому старий.

І син став готуватися в дорогу.

Він набрав собі повний кошик їжі, почепив шаблю, взяв з собою собаку, засідлав коня і вирушив.

Був уже пізній вечір, коли старший син дістався до узлісся. Він розпалив вогнище і сів вечеряти.

У цей час повз нього, дзявкаючи, пробігла лисиця. Юнак сказав своєму собаці:

– Іди, мій вірний пес, спіймай лисицю, – чого вона тут нишпорить і дзявкає!

А лисиця почула ці слова і гукнула:

– Ти обернешся на камінь разом із своїм псом і конем!

І юнак скам’янів разом з собакою і конем.

На другий ранок до самої шпаківні дістався середульший син. Він теж намагався схопити пташку, але пташка знову полетіла, і юнак побачив те саме, що його старший брат.

Зліз середульший брат з дерева на землю і сказав:

– Батьку, я бачив, куди полетіла пташка. Може, поїхати мені за нею?

І так само, як старший брат, він поклав їжу в кошик, взяв з собою шаблю, покликав собаку, сів на коня і поскакав.

Уже вечоріло, коли він доїхав до лісу. Тільки почав їсти, як повз нього з дзявканням пробігла лисиця.

Тоді середульший брат сказав:

– Іди, мій пес, спіймай цю лисицю, – чого вона нишпорить і дзявкає!

А лисиця закричала:

– І ти скам’янієш разом із своїм псом і конем!

Юнак скам’янів разом з собакою і конем.

На третій ранок пташка знову заспівала. Тепер поліз за нею молодший син. Але тільки він простягнув руку, як пташка спурхнула і полетіла.

І молодший син побачив той самий ліс і те саме дерево, що його брати. Він теж спустився на землю, взяв торбу з їжею, шаблю, собаку, засідлав коня і поїхав. Коли дістався до того місця, вже повечоріло. Юнак розпалив вогнище і почав їсти. В цей час повз нього, дзявкаючи, пробігла лисиця. Він сказав:

– Хороша моя лисичко! Не дзявкай ти на мене, краще підійди сюди, сідай, повечеряємо обоє.

– Я б охоче повечеряла, – відповіла лисиця, – та от боюсь твого собаки.

– Не бійся, – сказав юнак, – я його прив’яжу..

Він витягнув шворку і прив’язав собаку до дерева.

Коли вони повечеряли, лисиця спитала:

– Ти, мабуть, думаєш, що пташка сидить на цьому дереві?

– Аякже! Я сам бачив, як вона прилетіла сюди.

На дереві виднівся якийсь виступ – юнак гадав, що це пташине гніздо.

– Ой, що ти кажеш! – відповіла лисиця. – Пташка ця дуже далеко полетіла. Але ти не переживай. Ми її роздобудемо. Вона живе в Червоному королівстві, а країна та – за сімома країнами. В саду Червоного короля росте груша. Груша ця не проста, а дуплиста. Так от у найбільше дупло цієї груші й прилітає пташка. Там вона живе і виводить своїх пташенят.

Розповіла про це лисиця і раптом перетворилася на вродливого молодика. Він узяв коня і вирушив у путь разом з молодшим сином.

Їхали вони собі, їхали, вже сім країн поминули і прибули нарешті в те місто, де стояв палац Червоного короля. Мандрівники зупинилися в заїзді. Залишивши коней у стайні, вони пішли подивитись, що діється в місті. Коли вони наблизились до королівського саду, лисиця сказала:

– Ось вона, та груша, яку ти шукаєш. Тільки стережися! Пташку спіймати легко. Але коли будеш спускатися з дерева, то груші самі будуть лізти тобі в рот, і якщо ти хоч ненароком надкусиш одну, дерево так задзвенить, що підхопиться вся королівська варта.

Як сказала лисиця, так воно і було. Видерся юнак на дерево, а пташка сама далася йому в руки, і він сховав її у себе за пазухою.

Коли він спускався вниз, груші полізли йому в рот. Юнак навіть дихнути боявся, щоб не доторкнутися до них. І от, коли він уже дістався до нижньої гілки, одна груша спритно вдарилася об його зуби, і юнак ненароком надкусив її.

Враз усе навколо задзвеніло, загримотіло. Прибігла варта і схопила юнака. На щастя, лисиця в образі людини весь час стояла за огорожею, і коли юнака повели до короля, вона побігла за ним.

Червоний король сказав юнакові:

– Тебе треба було б стратити за те, що ти прийшов у мій сад красти, але я помилую тебе, якщо виконаєш один мій наказ.

Юнак спитав:

– Що саме?

Червоний король відповів йому:

– На березі Червоного моря стоїть чудесний дім, а в тому чудесному домі живе дівчина. Якщо ти зумієш її викрасти і привезти до мене, я відпущу тебе на волю.

Юнак відповів:

– Життя у мене одне і смерть у мене одна – спробую!

Він вийшов з королівського палацу, тримаючи пташку за пазухою, і лисиця підійшла до нього:

– Бачиш, я ж казала тобі – не чіпай груші. А тепер маєш роботу, куди важчу. Заради тебе я зроблю все, тому що ти нагодував мене, не то що твої брати.

І от вони вирушили в дорогу. Дійшли до Червоного моря, стали на березі і побачили: на другому березі стоїть чудесний дім, і в ньому дівчина живе.

Думали-гадали – як би їм переправитися. Найбільше сушив собі голову юнак.

А лисиця зірвала на березі лопуха і змайструвала з нього човна і весло.

Сіли вони в човен і переправились через море.

Коли вони дісталися на другий берег, лисиця штовхнула ногою човна, і той перетворився на пару золотих туфельок, а сама лисиця обернулася на старого шевця, з бородою, як віхоть.

І от почав швець походжати з туфельками попід стінами дому.

Побачила дівчина золоті туфельки і гукнула:

– Гей, діду! Принеси-но сюди золоті туфельки, я куплю їх у тебе.

– Вибачте, – чемно відповів він, – я ж старий, мені нелегко до вас підніматися. Та й невідомо, чи до міри вам будуть туфельки. Краще ви б самі зійшли сюди та тут їх і приміряли.

Нічого не вдієш! Дівчина спустилася і приміряла туфельки. А які ж вони гарненькі і наче на неї пошиті! Задивилася дівчина на золоті туфельки, а старий швець одразу як закричить:

– Хип, хоп, туфельки мої! Понесіть нас туди, куди я хочу!

І вони вмить опинилися на другому березі моря. Там юнак заговорив до дівчини:

– Ми викрали вас для того, щоб відвезти до Червоного короля. Чи знаєте ви його?

Дівчина посмутніла:

– Звісно, знаю! Але я краще помру, а за нього не піду.

Лисиця спитала:

– Панночко, а за цього юнака підете?

– Аякже! – відповіла дівчина.

– Не журіться, ви будете його дружиною, а заміж за Червоного короля вийду я, – сказала лисиця.

І вони попрямували далі.

От прибули мандрівники в місто Червоного короля. Зупнннлися в тому самому заїзді, що й раніше, і поставили своїх коней до стайні. Лисиця перекинулася через голову і перетворилася в дівчину, достеменно таку ж, як та, що привезли вони з-за моря. Відрізнити їх одну від одної ніяк не можна було.

Тоді юнак сказав дівчині:

– Серденько моє! Зажди трохи. Зараз я відведу цю дівчину до короля, а далі вона сама все зробить.

Ой, як зрадів Червоний король, побачивши дівчину!

Він одразу ж скликав своїх міністрів, друзів, і вони почала готуватися до весілля. Просили залишитися і юнака, який привіз наречену, але той відмовився, сказавши, що поспішає додому.

Уже всі сиділи за столом, коли раптом один із міністрів промовив:

– Хоч куди наша вельможна королева, тільки один у неї гандж.

Гості спитали:

– А який у неї гандж?

А міністр на це відповів:

– Хай вона не гнівається на мене, але ж очі у неї лисячі.

Де ж ви бачили, щоб отакі слова та не розгнівали! А тим більш наречену, яка почула, що очі в неї лисячі!

Наречена нишком шмигнула під стіл, перекинулася через голову, перетворилася на пишнохвосту лисицю і стрімголов вибігла з кімнати.

Коли вражені гості опам’яталися і кинулися наздоганяти. Її и сліду не лишилося.

Лисиця повернулася в заїзд.

– Ну, – сказала воиа юнакові, – збирайтеся швидше, тікаймо.

Вони, не гаючись, вирушили додому.

Тільки-но підійшли вони до знайомого узлісся, де юнак частував лисицю вечерею, як вона спитала:

– Бачиш оті кам’яні постаті?

– Авжеж, бачу!

– Чи знаєш ти, що то твої стврші брати разом з їхніми кіньми та собаками?

– А, як же йони тут опинилися? – спитав пнях

Тоді лисиця відповіла:

– А так, друже: вони нацькували на мене своїх собак і я перетворила їх на камінь. Тобі хотілося б бачити їх живими?

– Та хотілося б! – відповів юнак – Це ж мої брати!

– Добре, я їх оживлю, але ти про це ще пожалкуєш.

– Ніколи я про це не пожалкую. – сказав юнак

Тоді лисиця наблизилася до кам’яних постатей поляскала по них прутиком і сказала:

– Прокиньтеся і живіть!

Обидва брати ожили і знову стали такими, як колись.

І пішли вони всі разом. Якийсь час йшла з ними і лисиця. Раптом вона сказала:

– Ну, любий мій юначе, далі мені з вами не по дорозі.

Вони розпрощалися, юнак подякував лисинію, лисиця подякувала юнакові і попрямувала в інший бік.

Юнак, його брати і дівчина пішли собі і далі.

А старші брати заздрісні такі! Йдуть, розмовляють одне з одним, а злість на юнака аж палахкотить у них:

– Чи видана річ, щоб перший одружився наймолодший в сім’ї?

– Весь світ виходимо, а такої красуні не знайдемо!

І вирішили вони вбити наймолодшого брата.

Найстарший відстав, юнак цього ве помітив, і тоді найстарший шаблею зрубав йому голову.

Скоїлося б страшне лихо, але ж лисиця про все те знала наперед. Прибігла вона і бачить, що голова юнака вже відкотилася далеко од тулуба. Тільки цілющою травою можна було зарадити горю.

Лисиця стривожено заметушилася і раптом побачила гадюку. А гадюка тримала в пащі цілий жмут цілющої трави.

– Гей, ти, – сказала лисиця. – дай мені трохи цілющої трави.

– Еге ж, наставляй кишені! – відповіла гадюка. – Сім років я шукала її, а тепер, виходить, тобі мушу віддати!

Тоді лисиця розгнівалася, наступила гадюці на хвіст. Та оглянулася, сердито засичала, хотіла вжалити зухвалу лисицю, а тимчасом цілюща трава випала з її пащі!

Лисиця швиденько схопила траву і побігла до юнака.

Вона добре натерла травою його шию і приставила до неї голову. Враз голова приросла, і навіть краще, ніж перше. А юнак після цього одразу очутився.

– Ой, – сказав він, – як міцно я спав!

– Коли б не я, – сказала йому лисиця, – спав би ти до кінця світу та й ще два дні. Я ж казала, що ти пожалкуєш. Бачиш, так і сталося. Гляди, будь обережний, мені далі з тобою йти не можна.

Вони попрощались, і юнак попрямував далі. А лисиця подумала:

«Скільки ж я добра зробила йому! Чи оцінить він?»

І придумала лисиця таке: забігла наперед, лягла на дорозі, прикинулася мертвою. Підійшов юнак до цього місця, бачить – лежить на дорозі здохла лисиця. Аж серце заболіло: «Чи не моя це?»

Перевертав він, розглядав її, але ж лисиці всі однакові, і він ніяк не міг вгадати – вона це, чи інша. Тоді він вирішив: все одно не можна залишати труп на землі.

Викопав юнак шаблею яму, таку, щоб лисиця там вмістилася, підстелив шовкову хустку, на неї поклав лисицю, накрив другою шовковою хусткою і м’яким мохом. Тільки-но почав засипати яму землею, як лисиця вилізла звідти.

– Ну, – сказала вона, – бачу я, любий юначе, що ти пам’ятаєш добро. Тепер ми попрощаємося з тобою ї ніколи більше одне одного не побачимо.

Мовила це і пішла.

Повернувся юнак назад до батька, а пташка все ще була у нього за пазухою. Він посадив її на годинника, і пташка чудово заспівала.

Батько жваво підхопився, наче зовсім молодий.

– Любий мій сину, хто ж цю пташку приніс?

– Я приніс її, тату! – відповів юнак.

І він розказав про злочин старших братів.

Тоді батько запитав:

– То що ж ти хочеш зробити з братами своїми?

– Вони заслуговують на смерть, але я не вб’ю їх. Дай їм, тату, грошей, коней, і нехай живуть, як собі хочуть.

Поїхали з дому двоє злих братів, а наймолодший одружився з своєю нареченою. І до цього часу ще живуть, коли не померли. От і все.