Пусі Кет

Прислухалася якось Пусі Кет,
уважно подивилась за буфет.

Не помиляється пухнаста киця,
тому, що чує – хтось там ворушиться.

Маленьке мишеня дражнило кицю,
Нікого мишеня це не боїться.

– Мене ти не спіймаєш, Пусі Кет,
Підстрибнеш й носом вріжешся в буфет!

– Ай, боляче! – кричить маленька киця, –
Жорстокий, будеш байдуже дивиться? –

Докірливо кицюня проказала.
І на голівку хустку намотала.

А мишеня залізло на буфет,
І з жалєм дивиться на бідну Пусі Кет.

Пробач мені, – їй каже мишеня,

-Зарадити чи можу чимось я?

Кицюня лапками хустиночку тримає,
та через дірку одним оком поглядає.

Та раптом стриб – і мишеня схопила!

І в хустку бідолашного скрутила.

– Попався! – каже. – От тепер не плач! –
І підкидає хустку наче м’яч.

Але забула Пусі Кет про дірку,
і мишеня втекло до себе в нірку.

З тих пір, щоб посміятись з Пусі Кет,
залазить мишенятко на буфет.