Ранньою весною

Заєць прокинувся, побачив, що в лісі вже розтанув сніг, і помчав на лісовий склад до крота міняти свою білу шубку на сіру.

Вийшов він з лісового складу з обновою і радіє: «Все навколо сіре, і я сірий. Мене мисливець не помітить. А як що мене мисливець не помітить, я буду живий. А коли я буду живий – я оженюся на пухнастій зайчисі, і у нас з нею будуть пухнасті маленькі зайчики. Їх татом буду я. Дуже добре! »- І заєць побіг додому.

Але не встиг він пробігти і півдороги, як повалив густий сніг і все навколо побіліло.

– Ось тобі маєш! – вигукнув заєць і побіг назад – міняти свою сіру шубку на стару білу.

– Знову мені через тебе в погріб лізти! – невдоволено буркнув кріт. – Треба було відразу думати.

Він довго рився під землею і нарешті приніс зайцю його білу шубку.

Тепер заєць знову весело біг лісом. «Все навколо біле, і я білий, – думав він. – Мене мисливець не помітить. А як що мене мисливець не помітить, значить, я буду живий. А коли я буду живий – я оженюся на пухнастій зайчисі, і у нас з нею будуть пухнасті маленькі зайчики. Їх татом буду я. Це буде чудово» Але не встиг він оббігти березовий гайок, як виглянуло сонце і розтанув сніг.

Заєць побіг назад на склад.

– Кротик, миленький, не сердся на мене! – благав він.- Не можу я в білій шубі залишатися: адже сніг знову розтанув! Якщо я не стану сірим, мене мисливець помітить. А як що помітить, не буду я живий, а це  значить, я не оженюся, не буде в мене зайчат. Зрозумій, це ж жахливо!

– Нічого страшного, – сказав кріт. – І ні про який сніг я не знаю і знати не хочу – розтанув він там чи не розтанув. Після тебе вже стільки шуб тут замінили, що мені, сліпому, твоєї годі й шукати.

Все ж кріт спустився в погріб і став виносити зайцю по одній шубі, кожен раз питаючи:

– Твоя?

– Ні, не моя, – журився заєць, – і навіть не сіра.

Коли ж він нарешті знайшов свою шубу, надів і вийшов за поріг, він мало не заплакав: ліс і вся земля були знову білими!

Заєць застиг на місці. Йти в своїй сірій шубці він боявся, а повернутися до старого крота було незручно. Так і стояв, притиснувши вуха до спини, і дрібно тремтів. Душа у нього пішла в п’яти, а п’яти пішли в сніг – сніг, на щастя, був не дуже глибокий.

Заєць зі страху заплющив очі. Задрімав він чи ні, важко сказати. Але коли він знову відкрив їх, снігу ніде вже не було. Все кругом було сіре і навіть трішки зеленувате. Зеленуватий серпанок простягався над полем, і над березовим гайком. І який це був чарівний гайок, і яке це було пахуче поле!

Заєць пустився щодуху. Він біг, скакав, перевертався в повітрі і знову біг. Побачивши мокрий, сяючий

на сонці пеньок, заєць від радості затарабанив по ньому лапками часто часто, як справжній барабанщик.

З-за куща з’явилася сіра пухнаста зайчиха.