Рейвах на городі

Був чудовий весняний ранок. З кожного куща долинали співи птахів, зеленіла трава і перші листочки на деревах, всюди працювали і порпалися комашки. З усіх боків чулося дзижчання, шелестіння і свист – природа оживала після зимового сну.

Посеред городу стояв Петсон. Він оглянув грядки і помацав землю.

– Час. Сьогодні можна садити овочі.

Неподалік бігало за жуками кошеня Фіндус.

– Як це – саджати? – запитало воно.

– Садити у землю. Якщо ми посіємо насіння моркви, то тут виросте нова морквина. А з кожної картоплини, яку ми покладемо у ямку, вийде п’ять-десять нових картоплин.

Кіт рішуче подивився на господаря:

– Не потрібні мені п’ять-десять картоплин, і моркву я не люблю. А чи не можна натомість посадити тефтельки?

– Посадити можна все, що завгодно. Тільки нові тефтельки не виростуть, – сказав Петсон.

– А я все одно спробую, – наполягав Фіндус.

– Ну спробуй. Але спочатку землю треба перекопати і розрівняти граблями.

Фіндус втік і повернувся з однієї з тефтелек, що залишилися з учорашньої вечері. Петсон скопав грядки і став садити насіння рівненькими рядами: морквину та цибулю, горох та біб. Кошеня закопало поруч свою тефтельку. Час від часу воно підбігало до цього місця, щоб подивитись, наскільки вона виросла.

Петсон майже перестав садити, як раптом пролунало гучне кудкудахкання:

– Він ко-ко-ко-копає! Швидше сюди!

Тієї ж миті всі кури примчали на город і почали рити землю в пошуках хробаків.

– Який жах! – Простогнав Петсон. – Я забув закрити курник! Йдіть звідси! Ви все зіпсуєте, ви знищите всі грядки!

Але кури не звертали на нього жодної уваги. Найбільше на світі вони любили хробаків, а з свіжескопаної землі їх так легко діставати! Петсон намагався вигнати курей, але варто йому було вигнати одну, як на її місці відразу з’являлася друга. На грядках панував жахливий безлад. Фіндус хоробро бився, захищаючи тефтельку. Він кричав так, що зрештою захрип, але кури все одно нападали на його хвіст, а посеред цього рейваху хтось розкопав і проковтнув його тефтельку.

– Невже мені треба тримати вас під замком, щоб ви не чіпали мій город? – сердився Петсон. – Ідіть сюди, я краще насиплю вам зерна.

– А ми хочемо хробаків, – заявили кури.

– Тоді я викопаю вам особисту грядку, і там ви зможете скільки завгодно шукати своїх хробаків.

Петсон пішов до курника і вирив борозну. Кури чекали біля огорожі.

– Тут не лишилося хробаків. Ми всіх поклювали, – сказала Пріллан. Вона була старшою куркою, і її всі слухалися.

– Та ні, тут дуже багато хробаків, – заперечив Петсон. – Ідіть сюди і подивіться.

– Якщо ми зайдемо за огорожу, ти нас просто зачиниш, і ми не зможемо більше вийти, – заперечила Пріллан.

Петсон промовчав, бо саме так він і збирався вчинити.

– Ну-у-у-у, зовсім не обов’язково… – невпевнено промимрив він.

Раптом Фіндус заволав:

– ЛИСИЦЯ!!!

Кури забігли за огорожу так швидко, що Фіндус навіть нявкнути не встиг. Петсон вискочив назовні і швидко зачинив дверцята.

– Ха-ха-ха! Обдурили! Обдурили! – радісно закричав Фіндус. – Знатимете, як жерти мої тефтельки!

– Ти ошуканець, Петсон! – обурилися кури. – Говорив, що не закриєш нас, а сам узяв і зачинив.

– Але інакше ви б усе перепсували, – пояснив Петсон. – Я випущу вас за кілька днів. А якщо знайду хробаків, принесу їх вам.

Петсон повернувся на город. Фіндус прибіг туди ще раніше, і тепер вони обоє дивилися на зруйновані грядки.

– От ці кури! – пробурчав Петсон. – Вся робота нанівець. Тепер нам доведеться все починати спочатку.

– І моя тефтелька теж нанівець, – сумно сказав Фіндус.

Петсон знову засівав грядки, а Фіндус посадив нову тефтельку. Щоб з нею нічого не трапилося, кошеня встановило навколо неї міцну огорожу.

Настав час садити картоплю. Петсон робив у землі борозни, а Фіндус опускав у них картоплини. Коли все було зроблено, у Петсона сильно розболілася спина. Така важка робота була йому не під силу.

– Уф-ф, – зітхнув Петсон. – Здається все. Як добре, що ми закінчили. Залишилося тільки полити грядки та чекати.

– Чудово, ти поливай, а я чекатиму, – запропонував Фіндус.

Наступного дня рано-вранці кошеня побігло подивитися, чи виросла його тефтелька. Але вона не виросла. Вона взагалі зникла! А на грядці була пуста ямка! На городі відбулося щось жахливе. Все було перерито, овочеві грядки затоптано, але найгірше були справи з картоплею. Там, де вчора Петсон і Фіндус посадили картоплю, залишилися тільки ямки. Кошеня влетіло до будинку.

– Петсоне, прокидайся швидше! Мою тефтельку вкрали! І картоплю теж украли!

– Що? Про що ти? Як – вкрали?! Петсон побіг на город.

– Господи, що це таке? – сказав Петсон, коли побачив, що залишилося від грядок.

– Хто ж міг це зробити? Кури замкнені … що? кури не замкнені? Гей ви! Як ви вибралися назовні?

З-за дерева боязко виглядали три курки. Коли Петсон закричав на них, кури з усіх ніг побігли до курника. Петсон помчав слідом, відчинив двері в курник і побачив, що всі кури на місці.

– Нам уже можна вийти? – Запитала одна з них.

– Вийти? А хто побував у городі вночі та знищив мені грядку з картоплею?! І як вам тільки вдалося вибратися з курника?

– Ми не винні! Ми всю ніч були тут. – Я спала. – А я знесла яєчко. – І я теж. Ми нічого не псували, – закудкудахкали кури.

– Ну звичайно, – передражнив їх Петсон. – Мабуть, це мій сусід Густавсон приходив копати картоплю.

– Петсон! Петсон! – покликав Фіндус. Він застрибнув господареві на плече і постукав йому по чолі половинкою картоплини.

– Це не вони, – сказала кошеня. – Подивися! Хтось з’їв половину цієї картоплини. Але кури не їдять картоплі.

– Ні ні! – закричали кури. – Ми її зовсім не любимо.

– Ну іноді ви її їсте, – пробурмотів Петсон. Він зовсім розгубився.

– Так, але не так, – сказав Фіндус. – Подивися. Цей шматок відкусив хтось із великим ротом. А на землі залишились сліди. І вони не схожі на курячі.

Це дуже нeкурячі сліди.

– Некурячі сліди, – пирхнув Петсон. – Ходімо подивимось, що це таке.

– І ми, і ми! Ми теж хочемо подивитись на некурячі сліди, – закудахтали кури і довгою вервичкою потяглися на город.

Петсон прийшов останній. Фіндус стояв в оточенні курей і роздивлявся якийсь слід, порівнюючи його з відбитком своєї лапи.

– Тепер ти повірив, Петсоне, що це не ми? – Запитала Пріллан. – Сюди приходила корова.

– Або коза, – сказала інша курка.

– Або лось.

– А може, жаба.

– Або Густавсон.

– Ні, – рішуче заперечив Петсон. – Я знаю, хто це був. Це…

Раптом з поля долинув гучний вереск.

— Свиня, — закінчив Петсон. – А ось і Густавсон зі своєю свинкою. І справді, сусід тягнув до будинку свиню на мотузці.

– Вона втекла вночі! – крикнув Густавсон. – Я знайшов її в Андерсона на картопляному полі. Вона любить викопувати картоплю.

– Ми так і подумали, – сказав Петсон. – Справа в тому, що до того, як піти до Андерсона, вона встигла побувати на моєму городі і наїстися.

Густавсон підійшов ближче і глянув на грядку.

– Ну й діла, – промимрив він. – Я принесу тобі картоплі.

– Та гаразд, – сказав Петсон. – Правда, я даремно накричав на своїх курей. Тож доведеться дозволити їм сьогодні погуляти городом. Тим більше, що тут і так уже все розрито. А ввечері, коли кури підуть спати, я посаджу картоплю. Гей, чуєте? Можете шукати ваших улюблених хробаків, але тільки там, де була картопля. І навіть не думайте пхати дзьоби туди, де посаджені інші овочі! Обіцяєте?

– Обіцяємо! – дружно відповіли кури і почали справжнє полювання на хробаків.

Петсон застромив кілька кілочків, щоб відокремити ділянку з картоплею від інших грядок. Фіндус допомагав ганяти тих курей, які забули про свою обіцянку. Йому дуже подобалося це заняття – стежити, щоб інші не порушували порядок.

Увечері кури, як завжди, пішли до курника. Але кілька найупертіших все ще продовжували порпатися на городі.

– Бігом спати! – крикнув їм Петсон. – Ви вже з’їли всіх хробаків, а мені треба садити картоплю. Я не хочу, щоб ви знову все викопали.

– А потім ми вас закриємо, і ви сидітимете під замком три тижні, – рішучим тоном заявив Фіндус.

– Тс-с-с! Ні слова більше! – прошипів Петсон. Але було пізно. Кури, як божевільні, кинулися в різні боки з криком:

– Вони хочуть замкнути нас у курнику! Він знову хоче нас обдурити! Ках-ах-ах, цей Петсон!

– Фіндусе! Це все через тебе. Навіщо ти це сказав? – заголосив господар.

– Але ж я не промовив ні слівця, – образилося кошеня.

А кури тим часом поховалися в кущах і почали обговорювати, який у них жорстокий господар.

– Ми не хочемо, щоб нас замикали, – обурено кудкудахкали вони.

– Ми залишимося тут на всю ніч, – заявила Пріллан.

– А раптом прийде лисиця? Вона може вас вкрасти, сказав Петсон.

– За парканом повно лисиць! – крикнув Фіндус.

– Ти знову хочеш нас обдурити, – заперечила Пріллан. – Немає там ніяких лисиць.

– Марно з ними сперечатися, – тихо сказав кошеняті Петсон. – Давай садити картоплю. Сподіваюся, цього разу все буде добре.

І Петсон знову посадив картоплю, а Фіндус закопав третю тефтельку і побудував навколо неї новий ще міцніший  паркан. Тепер ніхто не дістанеться до його дорогоцінної тефтельки.

Вже майже стемніло, коли Петсон та Фіндус закінчили роботу. У темряві під кущами біліли кури. Вони боязко озиралися, чи не збирається хтось їх схопити.

– Я йду спати, – сказав Петсон. – А ви залишайтеся, якщо ви такі сміливі. Але не надумайте більше порпатися на городі. Обіцяйте, що не будете.

– Подивимося, – відповіла Пріллан. – Подивимося.

Петсон і Фіндус попрямували до будинку. Петсон був чимось стурбований.

– Знаєш, Фіндусе, я таки турбуюся. А раптом прийде лисиця? – сказав він, задумливо смикаючи мочку вуха. – Я тут подумав… Адже ти, напевно, хотів би охороняти вночі курей? Уявляєш, як це чудово! Ти ж так добре бачиш у темряві. А коли розвидніється, можеш мене розбудити.

Фіндус дивився на господаря.

– Невже ти дійсно хочеш, щоб я, таке маленьке, беззахисне кошеня, чатувало курей? Зовсім одне у цій страшній темряві проти величезних, страшних лисиць?!

– Але ж тобі не доведеться з ними битися. У тебе на дереві є будиночок, можеш у ньому сховатися. Візьми з собою бідон і поклади в нього трохи більше каміння. Захопи кишеньковий ліхтарик. Якщо раптом з’явиться лисиця, грими бідоном і світи в город ліхтариком. Лисиця злякається, а я прокинуся, вийду і прожену її. Тобі не буде страшно?

– Звичайно, ні. Якщо я буду у своєму будиночку… Із ліхтариком… І бідоном…

Петсон допоміг кошеняті залізти в його будиночок на дереві. Тепер жодна лисиця не змогла б дістатися до нього. Зате йому було видно звідти весь город. Бідон гримів дуже добре. Про всяк випадок Петсон простягнув від будиночка у вікно своєї кімнати мотузку. Він хотів прив’язати її до ноги, щоб Фіндус міг розбудити його, просто посмикавши за мотузку.

– Добре, що ти такий сміливий, – сказав Петсон кошеняті.

– Звичайно, я дуже сміливий, – відповів Фіндус. – Кішки взагалі хоробрі тварини.

– Це точно, – підтвердив Петсон. – Скоро знову буде день, і тоді можеш мене розбудити.

На добраніч і приємних тобі… не-снів!

І Петсон попрямував до будинку. На порозі його гукнув Фіндус:

– А ти впевнений, що лисиці не лазять по деревах?

– Впевнений. Але якщо ти боїшся, можеш спати у хаті.

– Ні-ні, я просто так запитав. Добраніч!

Петсон пішов спати. Чесно кажучи, він не дуже турбувався за Фіндуса: кошеня вміло справлятися з будь-якими неприємностями. Але кури … За них Петсон хвилювався набагато більше. Щоправда, у їхньому селі вже давно не з’являлися лисиці.

– Ось не пощастить, якщо якась лисиця надумає прийти саме сьогодні, – пробурмотів Петсон.

Фіндус сидів і стежив за тим, що відбувається на городі. Кошеня добре бачило у темряві. Воно дивилося на курей, які наполовину закопалися в землю під кущами, і розмірковувало: «Сьогодні, напевно, не з’явиться жодна лисиця. А якщо вона таки з’явиться, мені треба просто гриміти бідоном, світити ліхтариком, смикати за мотузку… Гриміти, світити, смикати. Гриміти… Світити… Смикати… Але, звичайно ж, нічого такого не станеться… Я просто мушу сидіти й охороняти. А потім уже встане Петсон. І ніякі лисиці не прийдуть, ні-ні. Незабаром світатиме. Незабаром… Як тихо. Тихо-тихо і спокійно, і лисиць не видно… Світять зірки, Фіндус – сторож, не засне ні за що … Він … »

Фіндус прокинувся і схопився на ноги. Здається, він чув кудкудахкання! Як? Невже вже ранок? Невже наступило завтра? Кошеня виглянуло у вікно.

– Допоможі-ть! Швидше гриміти, світити і смикати!

– Петсоне Прокидайся!! Вони хочуть затоптати мою тефтельку!

Петсон мало не випав із вікна.

– В чому справа? Лисиця? Але ні, то була не лисиця.

Петсон уже вибіг на город із мітлою в руках. У саду було багато корів! Щонайменше штук шість. Вони гуляли по грядках, клумбах та кущах малини.

– Як ви сюди попали? – закричав Петсон. – Зараз же йдіть геть ! Ви ж мені весь сад потопчете!

– Вони занапастять наших хробаків! – заволали кури. – Прожени їх!

Але корови зовсім не розуміли, чому якась людина бігає навколо них і так галасує.

– Не чіпайте мої квіти! Ідіть туди, звідки прийшли! Це мій город, нема вам що тут робити! – кричав Петсон, намагаючись прогнати корів.

Фіндус і кури допомагали господареві, але прогнати шістьох корів не так просто. Минуло п’ятнадцять хвилин, але корови все ще залишалися на городі. Грядки були остаточно затоптані.

— Так не піде, — зітхнув Петсон. – Мені потрібна допомога. Це корови Андерсона, а якщо так, то хай він їх сам звідси і забирає.

– Ви – дурні корови! Дурні та цікавські! Нічого не розумієте! – голосило на все горло кошеня.

– Ось-ось, – пробурмотів Петсон. – Дурні та цікавські.

І він побіг будити свого сусіда Андерсона. Але тут йому на думку прийшла одна думка, і він зупинився як вкопаний.

– Якщо вони такі дурні та цікавські, ми напевно зможемо обдурити їх. Мені здається, я знаю, як це зробити.

А корови, як і раніше, спокійно стояли і дивилися своїми великими очима на Петсона, Фіндуса та курей, які раптом усі разом пішли на кухню. Коровам стало цікаво, що там відбувається, і вони теж попрямували до хати. Петсон і кури вийшли на ганок дуже задоволені.

– Дорогі пані! – урочисто звернувся до корів Петсон. – Дозвольте вам репрезентувати: блукаючий пакетик!

Кури зааплодували, а корови дивилися на паперовий пакет, який спускався сходами. Пакетик повільно пішов на город і зупинився. Корови здивовано дивилися йому вслід. Нічого подібного вони раніше не бачили. І раптом пакетик задзвенів, так як дзвонять дзвіночки, які висять на шиях у корів.

Кури підбігли до пакетика і дружно закудкудахкали: — Що б це могло бути? Цікаво… Хто-хто це там? – питали вони одна одну, поглядаючи на корів.

Згоряючи від цікавості, корови потяглися до пакета. Їм було дуже цікаво, чому він ворушиться і дзвенить. Але тільки  вони наблизилися, пакетик втік на інший кінець галявини. Корови зупинилися; їм треба було спочатку зрозуміти, що сталося. Але як тільки дзвіночок задзвонив, вони знову рушили з місця. Кури та Петсон – за ними. Чим швидше рухався пакетик, тим швидше бігли корови. Дивіться, він уже за огорожею… Дзінь! А ось і пасовище!

Коли корови пішли, Петсон полагодив паркан. Фіндус скинув з себе паперовий пакетик і побіг додому. Корови дивилися на нього і нічого не могли зрозуміти.

— Досить мені неприємностей на сьогодні, — сказав Петсон. – Сподіваюся, більше нічого не станеться. Я пішов спати. А завтра обійду всіх сусідів і попрошу їх полагодити свої паркани та огорожі. А потім ми спробуємо навести лад на городі.

— Думаю, достатньо буде просто ще раз посадити мою тефтельку. Але тільки в горщик і на вікні, – додав Фіндус. – Не бачу нічого корисного у цих овочах.