Ремезова Рукавичка
Зима Олександр
Птахи ремези — Юнь і його дружина Еола — жили в Африці, на березі океану. Щороку до них прилітали зимувати шпаки, і ремезам з ними було дуже весело. Та навесні шпаки відлітали у вирій. Починалися дощі, і ремези сумували на березі свого теплого океану.
— Чому ви не залишаєтесь в Африці? — запитав якось Юнь у ватажка шпачиної зграї крапчастого Цака.— У нас тут ніколи не буває морозів, удосталь їжі, а від дощів можна сховатися під пальмовим листям.
— Тут немає синіх озер, не ростуть білі берези, не цвітуть терен і лісова груша,— відповів на те Цако.
— Але ж тут є джунглі,— нагадав Юнь.
— Ми тут у гостях. А дома нас виглядають діти. Дома найкраще. Якщо я не побачу наших золотих степів, я загину від журби та розпуки,— сказав Цако й додав: — Про це знає кожна перелітна пташка.
Усю весну, літо й осінь Юнь думав про сині озера, березові гаї, де літували його друзі шпаки, і ніяк не міг наважитися сказати своїм родичам про заповітну мрію — полетіти з Цаком у вирій і побачити золотий степ, без якого не може жити крапчастий Цако.
Коли нарешті шпаки повернулися, Юнь сів біля Цака і почав розпитувати:
— Скажи, Цако, чи зміг би я з Еолою перелетіти через три моря?
— А чом би й ні? —здивувався Цако.— Ластівки ж он літають.
— Добре тобі казати,— зітхнув Юнь і похнюпливо опустив свою білу голівку з чорними довгими смужечками.— Тобі легко, бо ти знаєш дорогу, а я, окрім теплого берега, ніде не бував, нічого не бачив.
— Летімо разом,— запропонував Цако.
— А нас пропустять у країну беріз і синіх озер?
— Для птахів нема кордонів,— засміявся Цако.— Але у кожного є своя Батьківщина. Без неї не проживеш.
— Я народився в Африці,— сказав Юнь.— Як же мені її покидати? Можливо, я вже ніколи не знайду зворотної дороги до нашої пальми на березі теплого океану.
— Ми тебе проведемо, адже ми знову повернемося зимувати,— заспокоїв Цако.— Якщо надумав летіти, то приходь з Еолою на нашу галявину, де ми пробуємо крила.
Юнь подякував Цакові і сказав:
— Тільки ж гляди не передумай, а то нас родичі засміють.
— Не передумаю,— запевнив Цако і полетів до своєї зграї.
Якось уранці, коли інші ремези ще спали, Юнь та Еола вирушили з шпаками у невідомий для них переліт.
День летять, другий летять, а внизу — все ті ж пальми.
— Коли ж будуть холодні моря? — запитав Юнь у Цака.
— Десять днів ти бачитимеш океан, пальми і джунглі,— пояснив Цако.— Зараз ми летимо вздовж берега океану.
Минуло десять днів. Уся зграя всілася на вершечках дерев і задивилася на пустелю з жовтим гарячим небом.
— Будьте дуже уважні,— попередив ремезів Цако.— Я чую дихання циклону. Не відставайте від зграї.
Повіяв теплий вітерець, небо вкрила сива мла. Цако гукнув ремезам, щоб ставали на крило, і разом зі зграєю стрімко піднісся вгору.
Політ був таким стрімким, що в Еоли запаморочилася голова.
— Еола! — гукнув їй навздогін Юнь, але перед його очима, разом з Еолою майнули шпаки й зникли в жовтодимучому небі.
Юнь забув скласти крила, як зробили це шпаки, і вітер почав його жбурляти то вгору, то вниз і мало не розбив об верхівку дерева. Тоді Юнь зібгався в клубочок і відчув, що теж, мов куля, летить крізь жовту спеку.
Яких тільки страхів не натерпілися Юнь з Еолою, але тим більшою була радість, коли вони разом з Цаком та іншими шпаками зібралися на березі Чорного моря.
— Я думав, що вітер розвихрить нас по пустелі,— сказав Юнь, голублячи крилом свою Еолу.
— Головне — не злякатися,— сказав Цако і глянув на Юня.— Тепер ми вже дома. Відпочинемо, а через кілька днів нас зустрінуть юннати з новими шпаківнями.
— А хто такі юннати і шпаківні? Це ваші родичі? — поцікавилася Еола, яка вперше чула про юннатів.
— Ні,— засміявся Цако.— Юннати — це наші друзі, а шпаківні — маленькі хатинки, що їх роблять для нас юннати. А ми теж допомагаємо юннатам і захищаємо сади від гусені та короїдів.
Еола не наважилася запитати у Цака, чи можна і їм з Юнем поселитися в новому будиночку. Тому, як тільки прилетіли у березовий гайок, що ріс над берегами маленького й глибокого озера, Еола почала мостити гніздо на розгіллі старої берези.
Наступного дня пройшов холодний дощ, і ремези всю ніч протремтіли в благенькому гніздечку.
— Де ж обіцяні золоті поля? — запитала вранці в Юня Еола.
— Не знаю. Треба довідатись у Цака.
— Так і замерзнути можна,— мало не плаче Еола.— Можна б повернутися, але без шпаків ми не знайдемо дороги додому.
— Потерпи,— заспокоював дружину Юнь.
— Більш нічого не лишається,— тяжко зітхнула Еола й сховала голівку під своє крильце.
Вранці здивовані юннати побачили незнайомих птахів з білими голівками й тоненькими гострими дзьобиками.
— Що це за птахи? — запитали юннати у Цака.
— То ремези. Юнь і Еола. Вони прилетіли з Африки. Тяжко їм тут: весна холодна, а ремези звикли жити в теплі,— пояснив Цако.
— Ми їм допоможемо,— пообіцяли юннати й почепили на березову гілку незвичайне гніздечко для ремезів з вовняної рукавички.
Еолі сподобалася ця затишна хатинка. У ній було тепло й м’яко, а ремезенята зможуть в ній колисатися, мов на гойдалці.
Наступної весни, коли Еола і Юнь знову прилетіли в країну золотих степів, вони вже не знайшли на березі своєї вовняної рукавички.
— Що ж ми будемо тепер робити? — занепокоївся Юнь.— Цако загинув під час циклону, і тепер нема кому підказати юннатам, щоб вони подарували нам нову рукавичку.
— А нам і не треба нічиєї допомоги,— похвалилася Еола.— Ціле літо я не марнувала час, а вчилася плести свою ремезову рукавичку.
— З вовни? — запитав засмучений Юнь, бо не знав, де дістати такого білого теплого прядива.— Чи не краще нам повернутися додому? Тепер я теж запам’ятав дорогу.
— Ні ,— відповіла Еола.— Коли загинув Цако, я дала обіцянку назавжди залишитися на його рідній землі, де так багато квітів і добрих допитливих дітей. Давай почнемо плести своє гніздечко.
Юнь приносив Еолі довгі м’які ниточки з льону та конопель, збирав у полі білий пух, а мудра Еола плела й плела свою ремезову рукавичку під весняну музику шпачиних голосів.
Джерело:
“Зачарований хлопчик”
Олександр Зима
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1988 р.