Ремезова Рукавичка

Зима Олександр

Птахи ремези — Юнь і його дружина Еола — жили в Африці, на березі океану. Щороку до них прилітали зимувати шпаки, і ремезам з ними було дуже весело. Та навесні шпаки відлітали у вирій. Починалися дощі, і ремези сумували на березі свого теплого океану.

— Чому ви не залишаєтесь в Африці? — запитав якось Юнь у ва­тажка шпачиної зграї крапчастого Цака.— У нас тут ніколи не буває морозів, удосталь їжі, а від дощів можна сховатися під пальмовим листям.

— Тут немає синіх озер, не ростуть білі берези, не цвітуть терен і лісова груша,— відповів на те Цако.

— Але ж тут є джунглі,— нагадав Юнь.

— Ми тут у гостях. А дома нас виглядають діти. Дома найкраще. Якщо я не побачу наших золотих степів, я загину від журби та розпу­ки,— сказав Цако й додав: — Про це знає кожна перелітна пташка.

Усю весну, літо й осінь Юнь думав про сині озера, березові гаї, де літували його друзі шпаки, і ніяк не міг наважитися сказати своїм ро­дичам про заповітну мрію — полетіти з Цаком у вирій і побачити зо­лотий степ, без якого не може жити крапчастий Цако.

Коли нарешті шпаки повернулися, Юнь сів біля Цака і почав роз­питувати:

— Скажи, Цако, чи зміг би я з Еолою перелетіти через три моря?

— А чом би й ні? —здивувався Цако.— Ластівки ж он літають.

— Добре тобі казати,— зітхнув Юнь і похнюпливо опустив свою білу голівку з чорними довгими смужечками.— Тобі легко, бо ти знаєш дорогу, а я, окрім теплого берега, ніде не бував, нічого не бачив.

— Летімо разом,— запропонував Цако.

— А нас пропустять у країну беріз і синіх озер?

— Для птахів нема кордонів,— засміявся Цако.— Але у кожного є своя Батьківщина. Без неї не проживеш.

— Я народився в Африці,— сказав Юнь.— Як же мені її покида­ти? Можливо, я вже ніколи не знайду зворотної дороги до нашої пальми на березі теплого океану.

— Ми тебе проведемо, адже ми знову повернемося зимувати,— заспокоїв Цако.— Якщо надумав летіти, то приходь з Еолою на на­шу галявину, де ми пробуємо крила.

Юнь подякував Цакові і сказав:

— Тільки ж гляди не передумай, а то нас родичі засміють.

— Не передумаю,— запевнив Цако і полетів до своєї зграї.

Якось уранці, коли інші ремези ще спали, Юнь та Еола вирушили з шпаками у невідомий для них переліт.

День летять, другий летять, а внизу — все ті ж пальми.

— Коли ж будуть холодні моря? — запитав Юнь у Цака.

— Десять днів ти бачитимеш океан, пальми і джунглі,— пояснив Цако.— Зараз ми летимо вздовж берега океану.

Минуло десять днів. Уся зграя всілася на вершечках дерев і зади­вилася на пустелю з жовтим гарячим небом.

— Будьте дуже уважні,— попередив ремезів Цако.— Я чую ди­хання циклону. Не відставайте від зграї.

Повіяв теплий вітерець, небо вкрила сива мла. Цако гукнув ре­мезам, щоб ставали на крило, і разом зі зграєю стрімко піднісся вгору.

Політ був таким стрімким, що в Еоли запаморочилася голова.

— Еола! — гукнув їй навздогін Юнь, але перед його очима, ра­зом з Еолою майнули шпаки й зникли в жовтодимучому небі.

Юнь забув скласти крила, як зробили це шпаки, і вітер почав його жбурляти то вгору, то вниз і мало не розбив об верхівку дерева. Тоді Юнь зібгався в клубочок і відчув, що теж, мов куля, летить крізь жов­ту спеку.

Яких тільки страхів не натерпілися Юнь з Еолою, але тим біль­шою була радість, коли вони разом з Цаком та іншими шпаками зібралися на березі Чорного моря.

— Я думав, що вітер розвихрить нас по пустелі,— сказав Юнь, голублячи крилом свою Еолу.

— Головне — не злякатися,— сказав Цако і глянув на Юня.— Тепер ми вже дома. Відпочинемо, а через кілька днів нас зустрінуть юннати з новими шпаківнями.

— А хто такі юннати і шпаківні? Це ваші родичі? — поцікавила­ся Еола, яка вперше чула про юннатів.

— Ні,— засміявся Цако.— Юннати — це наші друзі, а шпаків­ні — маленькі хатинки, що їх роблять для нас юннати. А ми теж до­помагаємо юннатам і захищаємо сади від гусені та короїдів.

Еола не наважилася запитати у Цака, чи можна і їм з Юнем посе­литися в новому будиночку. Тому, як тільки прилетіли у березовий гайок, що ріс над берегами маленького й глибокого озера, Еола по­чала мостити гніздо на розгіллі старої берези.

Наступного дня пройшов холодний дощ, і ремези всю ніч протрем­тіли в благенькому гніздечку.

— Де ж обіцяні золоті поля? — запитала вранці в Юня Еола.

— Не знаю. Треба довідатись у Цака.

— Так і замерзнути можна,— мало не плаче Еола.— Можна б повернутися, але без шпаків ми не знайдемо дороги додому.

— Потерпи,— заспокоював дружину Юнь.

— Більш нічого не лишається,— тяжко зітхнула Еола й сховала голівку під своє крильце.

Вранці здивовані юннати побачили незнайомих птахів з білими голівками й тоненькими гострими дзьобиками.

— Що це за птахи? — запитали юннати у Цака.

— То ремези. Юнь і Еола. Вони прилетіли з Африки. Тяжко їм тут: весна холодна, а ремези звикли жити в теплі,— пояснив Цако.

— Ми їм допоможемо,— пообіцяли юннати й почепили на бере­зову гілку незвичайне гніздечко для ремезів з вовняної рукавички.

Еолі сподобалася ця затишна хатинка. У ній було тепло й м’яко, а ремезенята зможуть в ній колисатися, мов на гойдалці.

Наступної весни, коли Еола і Юнь знову прилетіли в країну золо­тих степів, вони вже не знайшли на березі своєї вовняної рукавички.

— Що ж ми будемо тепер робити? — занепокоївся Юнь.— Цако загинув під час циклону, і тепер нема кому підказати юннатам, щоб вони подарували нам нову рукавичку.

— А нам і не треба нічиєї допомоги,— похвалилася Еола.— Ціле літо я не марнувала час, а вчилася плести свою ремезову рукавичку.

— З вовни? — запитав засмучений Юнь, бо не знав, де дістати такого білого теплого прядива.— Чи не краще нам повернутися до­дому? Тепер я теж запам’ятав дорогу.

— Ні ,— відповіла Еола.— Коли загинув Цако, я дала обіцянку назавжди залишитися на його рідній землі, де так багато квітів і добрих допитливих дітей. Давай почнемо плести своє гніздечко.

Юнь приносив Еолі довгі м’які ниточки з льону та конопель, зби­рав у полі білий пух, а мудра Еола плела й плела свою ремезову рука­вичку під весняну музику шпачиних голосів.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Зачарований хлопчик”
Олександр Зима
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1988 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: