Рябченя

Я давно запримітив у лісі одну галявину з грибочками-рижками. Вони там у траві розсипані, як жовтенькі ґудзики. Такі маленькі, що в горлечко пляшки пролазять. Їх дуже добре солити.

Взяли ми по кошику – я більший, а Микитка маленький – та й пішли до лісу.
І  песик Тимко за нами побіг.

Ми ще й до галявини з рижками не дійшли, як Тимко закрутився, закрутився на одному місці біля ялинки, – став принюхуватися. Як раптом зовсім близько від нас хтось шумно заплескав крилами.

Подивилися ми за кущ, а там ходить якась дивна курочка, ходить і на нас дивиться. Пістрявенька така, волохаті лапки, а на голові чорний чубчик – то підніметься ковпачком, то ляже.

– Це хто? – питає Микита.

– Тихіше, тихіше, – кажу я йому – не лякай, це рябчиха.

Раптом курочка поповзла по землі, як миша, потім підвелася стовпчиком, шию витягла і ще гучніше заплескала крилами. Поплескала, поплескала, скуйовджена вся, ніби хвора, і пострибала кудись убік.

– Оце вистава! Чого це вона так? – запитує Микита.

– Це вона хитрує, – кажу, – нашого Тимка від курчат відводить.

А Тимко як побачив рябчиху, так одразу ж і кинувся за нею.

Рябчиха накульгує, підлітає, ледве біжить, ніби вона зовсім слаба. Прикидається.

А Тимко й радіє: верещить, гавкає, ось-ось наздожене рябчиху, ось-ось за хвіст її схопить! Дурний Тимко.

Повела його рябчиха далеко-далеко і потім, видно, злетіла на дерево. Чуємо: Тимко гавкає на одному місці.

Тут я кажу:

– Давай, Микитко, пошукаємо з тобою курчат. Рябчиха звідси Тимка навмисне повела – отже, рябченята десь тут причаїлися.

Підняли ми з землі прілу ялинову гілку, бачимо: якийсь гриб-поганка стирчить на тонкій ніжці. А під поганкою рябченятко сидить. Сховалося й очі заплющило.

Я цап його рукою – і зловив. Готово! Попалося, маленьке!

А, ось воно яке! Зовсім як справжнє курча. Тільки трохи менше, та все смугасте й плямисте. Це для того, щоб легше було ховатися.

Ще в пуху, а на крильцях пір’ячко – отже, вже літає.

Я й Микиті дав потримати рябченя.

– Що ж з ним робитимемо? – питаю. – Віднесемо додому чи залишимо рябчисі? Мабуть, воно помре у нас вдома без матері.

– Віддамо рябчисі, – говорить Микита.

Так ми й зробили.

Я розтиснув руку. А рябченя сидить у мене на долоні й не рухається, боїться дуже.
Тут я трошки його підштовхнув, і воно полетіло.
Пролетіло кроків п’ять, сіло на землю та й з очей зникло – чи то в яму сунулося, чи то під якийсь листочок залізло, чи просто притулилося до землі.

Ну і спритно ж ховаються ці рябченята!

Ми набрали з Микиткою повні кошики рижків і прийшли додому.

А Тимко в лісі залишився. Його, дурного, рябчиха ще довго-довго обманювала, від дерева до дерева водила.