TOU

Ріккі‑Тіккі‑Таві

Джозеф Редьярд Кіплінг

Ріккі‑Тіккі‑Таві — казка Редьярда Кіплінга

В дірі, куди Око Червоне залізло,

Гукнуло воно Шкірі Зморщеній грізно.

Ось що маленьке Око сказало:

«Нагу, виходь, тебе смерть тут застала!»

Око до ока й чоло до чола,

(Нагу, тремти – твоя сила мала.)

Ґерць закінчиться – один з нас помре;

(Нагу, до бою! Наша бере!)

Ну ж бо, пручайся, спробуй, хитруй!

(Не утечеш більше – ти й не міркуй!)

От і усе… Тебе смерть тут спіткала.

(Так тобі й треба – розплата настала!)

Це розповідь про жорстоку битву, що її вів наодинці Ріккі‑Тіккі‑Таві, у ванній кімнаті великого бунгало в одному з поселень Британської Індії. Допомагала йому пташка Дáрзі, славка‑кравець, а Чучýндра, мускусний щур, який ніколи не вибігає на середину кімнати й завжди крадеться попід стінкою, давав йому поради; та насправді бився лише Ріккі‑Тіккі.

Він був мангустою, своїм хутром і хвостом дещо подібний на маленьку кішку, але головою та повадками – на ласку. Очі й кінчик постійно рухливого носика були рожеві; Ріккі умів чухати себе де завгодно будь‑якою лапкою, передньою або задньою, залежно від того, котрою випадало зручніше; міг розпушувати свого хвоста, що той ставав схожий на щітку‑йорж, якою миють пляшки, а його бойовий клич, коли він прудко мчав високими травами, лунав так: «Рікк‑тікк‑тіккі‑тіккі‑чк!»

Якось бурхливі потоки літньої повені вимили Ріккі з нори, де той жив з батьками, й понесли придорожнім рівчаком. Немічно борсаючись у вирі каламутної багнюки, сердега врешті спромігся вчепитися за жмут трави, який плив поряд, і протриматися деякий час, поки не знепритомнів. Отямився він, украй забрьоханий, на осонні посеред садової стежки, коли малий хлопчик саме мовив:

– Мертвий мангуста. Давай влаштуємо йому похорон.

– Ні, – почувся голос матері, – ліпше візьмемо його та обсушимо. Може, він іще живий.

Вони забрали бідолашного в бунгало, а там великий чоловік, підхопивши звірятко двома пальцями, констатував, що воно не мертве, просто надміру наковталося води; тож потопельника загорнули у теплу ряднину, обігріли, і невдовзі Ріккі розплющив очі й чхнув.

– А зараз, – шепнув хазяїн садиби (англієць, який нещодавно оселився в бунгало з родиною), – не полохайте його, і ми побачимо, що робитиме наш гість.

Щоб ви знали, налякати мангусту майже неможливо, адже від носика до кінчика хвоста він пройнятий цікавістю. Девіз усього сімейства мангуст: «Біжи й розвідай»; а Ріккі був гідним представником свого роду. Він уважно оглянув покривало, слушно вирішивши, що воно не годиться для їжі, оббіг навколо столу, всівся і дав лад хутру, далі, почухавшись, скочив хлоп’яті на плече.

– Не бійся, Тедді, – усміхнувся його батько, – це він хоче з тобою подружитися.

– І‑і‑і, він лоскоче моє підборіддя! – пирхнув Тедді.

Ріккі‑Тіккі ретельно обнюхав ділянку між коміром та шиєю малого, понюхав йому вухо, зіскочив униз і, опинившись на підлозі, почав терти собі ніс.

– Отакої, – здивувалася мама, – і це називається дика звірючка! Гадаю, він такий ручний, бо ми були з ним люб’язні.

– Усі мангусти такі, – озвався чоловік. – Якщо Тедді не підніматиме його за хвіст і не намагатиметься посадити у клітку, то він цілий день бігатиме по всьому будинку. Нумо, дамо йому щось поїсти.

Тваринці дали шматочок сирого м’яса. Гостинець дуже сподобалося Ріккі‑Тіккі, який, підживившись, перебрався на терасу, сів на сонечку й розпушив шкурку, щоб та остаточно висохла. Відтак йому покращало.

– У цьому будинку стільки таємниць, – подумки вирішив він, – що усім моїм одноплемінникам не вистачило б життя, аби їх осягнути. Я обов’язково залишусь і все розвідаю.

До самого вечора мангуста нишпорив скрізь по оселі. Він мало не втопився у ванні, устромив носа до чорнильниці на письмовому столі, а пізніше обпікся, ткнувшись ним у кінчик сигари, яку курив великий чоловік, тому що видерся йому на коліна, аби подивитися, як люди пишуть. Під кінець Ріккі влетів до дитячої кімнати, щоб глянути, як запалюють гасові лампи, а щойно Тедді ліг у постіль, умостився поруч. Проте він виявився неспокійним сусідом, оскільки протягом усієї ночі сторожко підхоплювався від ледь чутного шарудіння і біг з’ясовувати причину. Коли батьки Тедді увійшли перед сном до сина, Ріккі‑Тіккі гвіздочком стирчав на подушці.

– Мені це не подобається, – захвилювалася мати. – Він може вкусити дитину.

– У жодному разі, – пригорнув її до себе чоловік. – Цей малюк захистить Тедді надійніше, аніж собака. Боронь боже, зараз сюди вповзе змія…

Та мама не хотіла навіть уявляти подібний жах.

Уранці Ріккі‑Тіккі прибув до сніданку, накритого на терасі, поважно осідлавши плече Тедді. Йому запропонували банан, а також половину круто звареного яйця. Він по черзі побував у всіх на колінах, оскільки кожен добре вихований мангуста завжди сподівається рано чи пізно стати хатнім мангустою і мати можливість гасати кімнатами. Матуся Ріккі, яка свого часу жила в сім’ї одного генерала, докладно розповідала синочку, що потрібно робити, якщо він коли‑небудь потрапить до білих людей.

Потім Ріккі‑Тіккі вибіг надвір пошукати чогось, вартого уваги. Ділянка великого саду була впорядкована лише частково. Решта території поросла чагарниками з розлогими трояндовими, лаймовими й апельсиновими кущами, бамбуком та густою травою. Ріккі збуджено облизнувся. «Це казкова місцина для полювання», – вдоволено промурмотів він, і від цієї думки хвіст‑йоржик негайно настовбурчився. За хвилину мангуста пірнув у нетрі, винюхуючи то тут, то там, поки не вловив чиїхось тужливих голосів у тернику.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 28

Поки немає оцінок...

4 коментарі
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: