Ріккі‑Тіккі‑Таві

Це був Дарзі, славка‑кравець, зі своєю дружиною. Вони влаштували миле гніздечко з двох великих листочків, зшивши їхні краї тоненькими волокнами, і наповнили його ворсинками бавовни та м’якеньким пухом. Гніздо вихитувалося в різні боки, а пташки сиділи скраєчку і плакали.

– Що трапилося? – спитав Ріккі‑Тіккі.

– О, ми, нещасні! – схлипнув Дарзі. – Учора одне з наших пташенят випало з гнізда, і Наг проковтнув його.

– Гм, – співчутливо зітхнув Ріккі, – це дуже сумно… Але я не тутешній. Хто такий Наг?

Відповіді він не дочекався, бо Дарзі та його дружина миттю зникли у гнізді, зачувши з густої трави, з‑під чагаря, тихе шипіння – зловісний, моторошний звук, який змусив мангусту сахнутися назад на цілих два фути. Далі з трави поступово з’явилися голова й надутий каптур Нага, великої чорної кобри, п’яти футів завдовжки від жала до кінця хвоста. Здійнявши третину свого тіла над землею, змія почала гойдатися, ніби кульбабка на вітрі, і втупила у Ріккі‑Тіккі пронизливі очі, які завжди, хоч би про що змія думала, були холодно незворушні.

– Хто такий Наг? – погрозливо перепитав він. – Я Наг. Славетний бог Брахма зробив мітку на всіх членах нашої породи, коли перша кобра розкрила свій каптур, аби захистити від сонця його сон. Дивись і тремти!

Каптур став ще більшим, і Ріккі побачив на ньому знак, який нагадував петельки гачків для одягу. На хвильку йому стало лячно, але взагалі мангусти довше однієї хвилини не бояться. Тож хоча Ріккі‑Тіккі ніколи раніше не зустрічав живої кобри (мати годувала сина лише мертвими зміями), він добре затямив, що справа життя усіх мангуст полягає в тому, щоб битися зі зміями та поїдати їх. Знав це й Наг, ось чому в глибині його холодного серця причаївся страх.

– Ну й що з того, – спалахнув Ріккі, чий хвіст знову почав наїжачуватись, – мітили вас чи ні, гадаєш це дає тобі право їсти пташенят, які випали з гнізда?

Утім Наг був собі на умі, пильно відстежуючи ледь видимий рух у траві позаду Ріккі‑Тіккі. Для нього не було таємницею, що з появою мангуст у саду йому та його роду зрештою настане кінець. Та наразі конче треба було приспати увагу Ріккі. Тому Наг трохи опустив голову і схилив її убік:

– Що ж, давай це обговоримо, – вкрадливо сказав він. – От ти, наприклад, їси яйця, то чому я не можу їсти птахів?

– Обережно, позаду! Озирнися! – тривожно пискнув Дарзі.

Ріккі‑Тіккі й сам зметикував, що не час ловити ґав. Він високо, як міг, злетів у повітря, як виявилося, просто над шиплячою головою Нагайни, підступної дружини Нага. Поки Наг відвертав увагу Ріккі, змія підкралася ззаду, щоб прикінчити його. Мангуста почув роздратоване сичання, тож її задум зірвався. Ріккі‑Тіккі гепнувся майже уздовж Нагайни, і якби він був старшим, тобто досвідченішим, то мав би знати, що далі слід було хутко прокусити їй спину. Та Ріккі остерігався обов’язкового маневру кобри у відповідь. Він, звичайно, вкусив Нагайну, але недостатньо сильно, й похапцем, уникаючи разючого удару її хвоста, відскочив, залишивши поранену змію дуже розлюченою.

– Мерзенний, ниций Дарзі! – процідив Наг, витягуючись якомога вище, щоб дістати гніздо на терновому кущі; однак Дарзі звив його недосяжним для плазунів, і воно тільки гойднулося.

Ріккі відчув, як його очі починають червоніти та виблискувати (почервоніння очей мангусти означає, що звірок сердиться), він сів на хвіст і задні лапки, немов кенгуреня, оглядівся навколо себе й гнівно заджеркотів. Проте Наг із Нагайною щезли у траві. Після невдалої атаки змія нічим не виказує, що збирається робити потім. Ріккі не намагався переслідувати їх через сумніви щодо можливості впоратися одразу з двома кобрами. Тож він потрюхав до гравійної доріжки поблизу будиночка й присів там, замислившись. Щиро кажучи, це було незайвим.

У старих книжках із природознавства можна прочитати, що вжалений змією мангуста з’їдає якусь травичку, що його виліковує. То вигадка. Перемога досягається лише завдяки гострому зору і спритності лап – зміїний укус проти стрибка мангусти, – а оскільки нічиє око не в змозі відстежити рух голови змії, коли вона жалить, ці властивості здаються набагато дивовижнішими за будь‑яку чарівну траву.

Ріккі усвідомлював нестачу потрібного досвіду, і тим більше його тішила думка, що він спромігся уникнути нападу ззаду. Водночас мангуста став почуватися впевненішим, тому був готовий дозволити Тедді, який біг до нього садовою стежкою, погладити себе.

Та щойно хлопчик зупинився, щось ледь ворухнулось у пилюці й тоненький голосок проказав:

– Стережись! Я – смерть!

Це була Карайт, сіро‑бура змійка, котра обирає переважно запорошений ґрунт; а жало має таке ж отруйне, як і кобра. Та людям від неї більше шкоди, бо через малий розмір зміючку ніхто не помічає.

Очі мангусти знову почервоніли, й він, витанцьовуючи, підтюпцем задріботів у бік Карайт своєрідним перевальцем, успадкованим з материнським молоком. На перший погляд, це справді дуже кумедно, але така абсолютно збалансована хода дає змогу злітати у стрибку під будь‑яким кутом; і в цьому полягає перевага, коли доводиться мати справу зі зміями. Якби ж‑то Ріккі уявляв, що на нього очікує поєдинок, небезпечніший за сутичку з Нагом: адже Карайт така маленька та в’юнка, що коли не вдасться схопити її трохи нижче голови, змія вжалить у око або губу. Однак Ріккі‑Тіккі цього не знав: його очі налилися кров’ю, він хитався взад‑вперед, визираючи, куди б зручніше вчепитися зубами. Карайт зробила випад. Ріккі різко майнув убік і спробував теж атакувати, але злобна крихітна сіро‑бура голівка стрімко опинилася майже біля тім’я мангусти, що змусило Ріккі‑Тіккі перекинутися в повітрі; та клята бестія не відставала.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6