Різдво у Петсона

Свен Нордквіст

Нарешті потеплішало! Вже кілька днів Петсон збирався піти до крамниці, але було дуже холодно, і він не наважувався вийти надвір. І ось скоро вже різдвяний святвечір, а в будинку не залишилося нічого їстівного.

Потрібно обов’язково купити продукти сьогодні, завтра всі крамниці будуть зачиненіі. А ще треба зрубати ялинку, спекти печиво з корицею, навести лад у будинку.

Кошеня Фіндус вже знайшло підставку для ялинки і тепер дивиться у щілину дверей і чекає, коли господар випустить його надвір.

– Петсон! – кричить Фіндус. – Пішли до лісу за ялинкою!

Кілька тижнів тому Петсон з Фіндусом вже ходили до лісу і приглянули собі гарну ялинку. Але вона росла досить далеко від їхнього будинку.

– За ялинкою ми можемо піти і пізніше, – каже Петсон. – Спочатку нам треба до крамниці. Але найголовніше – ми маємо розчистити подвір’я від снігу.

Вони вийшли надвір, і Петсон почав розчищати доріжки до курника та сараїв.

– Думаю, нам варто принести ялинових гілок і викласти ними сходи, – запропонував кошеняті господар. – Ти підеш зі мною, Фіндусе?

– Краще я поїду! – відповіло кошеня. Через секунду воно уже було у сараї, де лежали сокира та санки.

Петсон повільно йшов глибоким снігом і віз за собою Фіндуса. Коли вони піднялися на пагорб за сараєм, Петсон нарубав гілок і склав їх на санки. Настав час спускатися назад. Раптом Петсон послизнувся і впав на санки. Санки покотилися, і за мить Петсон на величезній швидкості мчав униз. Під гіркою він натрапив на кам’яний паркан, санки перекинулися, і Петсон опинився в снігу.

Кошеня підстрибнуло від захоплення і вигукнуло:

– Давай ще раз!

Але Петсон тільки застогнав у відповідь і спробував вибратися з кучугури. Схоже, йому було зовсім не так весело, як Фіндусу.

– Ой-ой-ой, як боляче, – поскаржився господар кошеняті. – Я навіть не можу ступити на ногу.

Поки Петсон лаяв санки, гірку та паркан, Фіндус розмірковував, як допомогти господареві. Але він нічого не зміг придумати і лише сказав:

– Не добре так злитися напередодні Різдва.

Насилу Петсон дістався до будиночка, сів на стілець і почав оглядати ногу.

– От біда, – зітхнув він. – Сподіваюся, це пройде раніше, ніж закриються крамниці. Інакше ми залишимося без різдвяної вечері. А нам ще стільки всього треба встигнути… Принести ялинку і вимити підлогу на кухні…

– Уp-p-pa! – заволав Фіндус. – Я хочу мити підлогу!

Через секунду кошеня принесло відро та щітку. Петсон добре пам’ятав, як це було минулого разу.

– Ну мий, так і бути, – з сумнівом сказав він. – Тільки потім усе добре витри.

– А як же, – пообіцяло кошеня. – Але спочатку мені потрібно дуже багато води.

Петсон налив у відро теплої води і додав мила.

– Почекай! – вигукнув Петсон.

Не встиг Петсон залізти на диван, як Фіндус уже перевернув відро і вилив всю воду на підлогу. Потім кошеня схопилося на щітку і почало кататися «Кухонною затокою». Фіндус був справжнім майстром катання на щітках! Він умів утримуватись на одній лапі і робити такі круті віражі, що бризки долітали до дверей.

За п’ять хвилин Фіндус ледве дихав від втоми.

– Готово, – видихнув він і заповз на стілець.

– Нічого подібного, малюче, – сказав Петсон. – Ти ще не закінчив миття. Сьогодні тобі доведеться самому зібрати всю воду і витерти підлогу. Я не можу цього зробити з хворою ногою.

– Але ж ти можеш стати на карачки. Я так втомився, я лише маленьке кошеня, – заскиглив Фіндус.

– Я намагатимусь подумки допомагати тобі, – запевнив його господар. – Ганчірка висить під раковиною. Коли ти все прибереш, ми пектимемо печиво.

Вже зовсім стемніло, коли Фіндус кинув ганчірку на підлогу і застрибнув на стіл.

– Ось і все! Прокидайся, Петсоне! Час пекти печиво! – голосно крикнуло кошеня, бо господар задрімав на дивані.

Тиждень тому вони пекли печиво, але воно вже закінчилося. Зате в коморі залишалося тісто. Так думав Петсон. Але коли він дістав миску, виявилося, що в ній лежить лише маленька грудочка.

– Як воно стало таким маленьким, – здивувався Петсон.

– З тістом постійно трапляються дивні речі, – пояснило кошеня. – Іноді воно зненацька зникає.

– А може, тут просто побувало якесь кошеня і все з’їло? – припустив Петсон.

– Можливо, – погодився Фіндус. – А може, це був господар якогось кошеняти?

– Може, й так, – відповів господар.

Петсон таки розкотив на столі грудочку тіста. Фіндус вирізав формою з тіста фігурки, а рештки з’їв. Фігурок вийшло небагато – лише кілька штук.

Потім Петсон з Фіндус мовчки пили каву і дивилися на свої відображення у вікні. Надворі було зовсім темно, а в кухні зовсім тихо. Така тиша настає, коли щось не вдається зробити так, як хотілося. Зазвичай перед Різдвом у будиночку Петсона буває дуже затишно: Петсон з Фіндусом наводять порядок, вбирають ялинку і готують святкову вечерю. А тепер їм доводиться сидіти і чекати, коли ж у Петсона перестане боліти нога.

– Схоже, сьогодні ми не зможемо дійти до крамниці. А завтра буде зачинено. Отже, ми залишимося цього року без різдвяної вечері, – засмучено сказав Петсон.

– Ти що кажеш?! – вигукнув Фіндус. – Залишитись на Різдво без вечері? Без куті? Без смаженої риби? Без оселедця?

– Ну зовсім без їжі ми не залишимося – у нас є одна морквина та банка сардин. Можемо зварити яйця, а на Великдень тоді їстимемо шинку.

– О-о-о-о-ой! Одна морквина на Різдво! – застогнало кошеня.

– Не стогни, – перебив його господар. – Нічого страшного. Подарунок ти обов’язково отримаєш.

Фіндус перестав стогнати і дивився на Петсона.

– А що за подарунок? – спитав він.

– Завтра побачиш. А зараз я забинтую ногу і піду спати.

Петсон одягнув на хвору ногу дві вовняні шкарпетки, поверх них намотав светр і все це обв’язав мотузкою. Вийшла товста пов’язка, і Петсон став схожим на справжнього хворого.

Коли господар ліг спати, Фіндус залишився на кухні зовсім один. Він дивився на кучугури снігу за вікном і думав: «Хіба таким має бути різдвяний святвечір? Це найнещасливіший день у моєму житті. Гірше, ніж будь-який звичайний вівторок. Але все одно я маю подарувати щось Петсону». І кошеня побігло за подарунком. Воно принесло із сараю ніж для чищення картоплі, загорнуло його в хустинку і зав’язало бантик. Стало трохи веселіше.

Наступного ранку Петсон знову спробував ступити на хвору ногу. Вона все ще боліла, але вже не так сильно.

– Дня за два пройде, – сказав він. – Але за ялинкою ми сьогодні піти не зможемо.

– Щ-о-о-о?!! – заволав Фіндус. – У нас не буде різдвяної ялинки? Яке ж це тоді Різдво?

– Ну, почекаємо трохи, – спробував заспокоїти кошеня господар. – Може, надвечір мені стане краще.

Але сам він не дуже вірив, що нога пройде так швидко.

Петсон варив вівсяну кашу і думав, як йому розвеселити Фіндуса. Видно було, що кошеня зовсім засмутилося – воно сердито набивало підставку для ялинки морквою. Сніданок пройшов у тиші. У хаті не залишилося навіть молока для каші.

Раптом почувся стукіт у двері і в кухню заглянув сусідський син Аксель Густавсон. Він часто заходив до Петсона, щоб допомогти розчистити сніг або зробити якусь іншу важку роботу.

– З Різдвом! – Сказав Аксель. – Я збирався допомогти тобі прибрати сніг, але ти вже сам усе зробив.

І тут він помітив, що у Петсона забинтована нога.

– Що це з тобою?

– Послизнувся, упав… – І Петсон розповів Акселеві, що сталося в лісі.

– Так тобі доведеться просидіти вдома всі свята, – співчутливо сказав Аксель. – Як же ви святкуватимете Різдво?

– Ну, я думаю, все буде гаразд, – пробурмотів Петсон. Цього Фіндус не міг стерпіти! Він став підстрибувати, як кришка киплячого чайника. Вгору-вниз, вгору-вниз…

– Нічого в нас не буде в порядку, – шипіло кошеня. – У хаті ні крихти їжі – тільки морквина, немає ні печива, ні риби! Ялинки немає, дрова ось-ось закінчаться, та й подарунків напевно не буде!

– Ну, Фіндусе, не галасуй, – спробував заспокоїти кошеня господар. – Звичайно, ми впораємося. Жаль тільки, що молоко у нас закінчилося і ми не можемо зварити рисову кашу. І дрова… Якщо тобі не складно, Акселе, ти не міг би наколоти трохи дров?

Аксель наколов повний сарай дров, а й обіцяв принести Петсону молоко. Фіндус, як і раніше, ходив сумний. Він сидів у кутку кімнати похмуріший за хмару і намагався замість морквин засунути в підставку для ялинки колоду.

– Я придумав, як нам зробити ялинку! – вигукнув Петсон.

Кошеня здивовано подивився на господаря:

– Хіба можна зробити ялинку?

Виявляється, можна. Петсон пояснив, що для цього буде потрібно. Фіндус вибіг надвір і за кілька секунд повернувся з ялинковими гілками, які вони нарубали в лісі. Потім він збігав у сарай і приніс довгу палицю і свердло.

Петсон просвердлив у палиці багато маленьких дірочок, закріпив її у підставці для ялинки і поставив біля вікна.

Потім Петсон з Фіндус почали вставляти гілки в дірочки. Ялинка вийшла майже як справжня.

– Тепер давай її вбирати, – запропонував Петсон. – У скрині під ліжком мають бути іграшки.

– Можливо, вони й повинні були бути там, але насправді іграшки лежать на горищі, – заперечило кошеня.

– На горищі?! Але ж я не зможу піднятися туди з хворою ногою! А ти не зможеш сам відчинити віко скрині!

– Скриня про це не подумала. Вона просто стоїть собі на горищі, і все, – відповів Фіндус.

– Прийдеться  обійтися. – Петсон замислився. – Сходи в сарай і принеси щось гарне: червоне, блискуче… А я буду в кімнаті.

– Вже біжу, – сказала кошеня і вискочила за двері.

Петсон тим часом оглянув усі шафи та ящики. Щось йому вдалося знайти: кілька ложок, термометр, годинник, порцелянову корову, іграшкову мавпочку та ще всяку всячину.

Фіндус приніс стружки, фару від велосипеда, малярський пензлик, пружину і ще деякі дрібниці, які здалися йому придатними для прикрашування ялинки.

Потім Петсон прив’язав до всіх цих дрібниць червоні стрічки, зробив кілька ялинкових іграшок зі сторінок кольорового журналу і скрутив з дроту підсвічники для свічок. Все це кошеня повісило на ялинку.

Тут у двері знову постукали – це Аксель приніс молоко. Потім увійшла дружина Густавсона – Ельза. У руці у неї був кошик.

– Зі святом, Петсон, – сказала Ельза. – Аксель розповів, що в тебе зовсім не залишилося їжі, і ми вирішили принести тобі дещо. Як твоя нога?

– Вже краще, – відповів Петсон. – Ви такі добрі, ого, скільки ви всього принесли … Він був трохи збентежений, але кошик все-таки взяв.

– Проходьте до кімнати, – запропонував Петсон. – Я приготую каву. Більше пригостити мені вас нема чим.

– А ось і частування. – Ельза дістала з кошика шматок шинки, холодець, капусту, тефтельки, хліб, каструлю з бульйоном, печиво, пляшки з напоями.

Петсон був зворушений. Він дивився на всі ці страви і не знав, як віддячити Ельзу та Акселя.

– Та не варто… Ви стільки всього принесли… – бурмотів Петсон. – Величезне вам спасибі…

– На здоров’я, – відповіла Ельза. – А тепер ми можемо попити каву з печивом.

Трохи згодом прийшов і сам Густавсон. Він сказав, що хотів позичити у Петсона пальник, але насправді йому просто було цікаво подивитися, як сусід святкує Різдво. Всі посідали навколо столу і почали слухати розповідь Петсона про те, як він з’їхав з гори.

Коли Густавсони вже збиралися йти, вони побачили, що до будинку йде пані Андерсон і в неї теж із собою кошик.

– З Різдвом, Петсоне! – сказала пані Андерсон, заходячи до будинку.

Вона струсила з себе сніг у коридорі і розповіла, що дізналася про хвору ногу Петсона і вирішила принести йому трохи риби та ковбаси. Петсон подякував їй і запропонував каву.

– А, яку смачну ковбасу принесла пані Андерсон, – сказала Ельза. – Чи не зламати й мені ногу?

І Густавсони залишилися ще ненадовго, щоб покуштувати ковбаси. Потім усі взялися за бульйон, і раптом прийшли сусіди Ліндгрени. Всі стали вітати одне одного та бажати щасливого Різдва. Виявилося, що Андерсон розповів Ліндгренам про неприємності Петсона і вони теж вирішили відвідати його і принесли трохи їжі.

Петсон знову кланявся, дякував, пригощав усіх кавою та печивом, яке спекла Анна. А потім прийшли Юнсони та діти Нільсона, у них теж були з собою кошики з їжею, бо всі чули, що Петсон зламав ногу і сидить тепер у своїй хатинці, мерзне, голодує і не може навіть поворухнутися. Стільки гостей не збиралося в будиночку Петсона вже дуже давно – відколи йому виповнилося шістдесят років.

Фіндус вважав, що всі ці діди дуже багато говорять і дуже мало бавляться. Йому довелося демонструвати свої найкращі трюки, щоби на нього звернули увагу. Тому коли прийшли діти, він повів їх милуватися ялинкою. Кошеня розвішало прикраси зовсім низько, тому що не змогло дотягнутися до верхніх гілок. Діти допомогли йому перевісити іграшки вище.

– Подивіться, як прикрасили  ялинку Фіндус із Петсоном! – Покликали діти дорослих. – Вони її самі зробили.

Тоді всі гості вийшли до вітальні і вигукнули хором:

– Оце так, яка незвичайна ялинка! Потрібно ж таке придумати! Ти дуже розумне кошеня, Фіндусе!

Петсон і Фіндус були з ними згодні.

Але Густавсони почали збиратися додому, і поступово всі гості розійшлися. Петсон дивився у вікно вслід гостям і чув, як їх розмова затихає вдалині. З неба падали великі пластівці снігу.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 13

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Петсон и Финдус”
Свен Нордквіст
Видавництво: “Открытый мир ”
2006 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: