Розбійник Гуцик-Буцик

Зайда з сімома ножами

Одного дня Касперлева бабуся сиділа перед своєю хатиною на лаві й, гріючись на сонечку, молола каву. Касперль з другом Зеппелем подарували їй на іменини млинок для кави, якого вони власноручно змайстрували. Коли крутиш корбу, млинок грає: «Обновить все красень травень». Це була улюблена бабусина пісня.

Відколи у бабусі з’явився новий млинок, вона почувала таку велику втіху молоти каву, що пила її ще стільки, як раніше. От і сьогодні вона вже вдруге засипала в млинок зерна, щойно взялася за корбу — раптом зашуміли, затріщали в саду кущі і чийсь грубий окрик пролунав:

— Ну ж бо, давайте сюди оту штуку!

Бабуся підвела здивовані очі й поправила пенсне на носі.

Перед нею стояв незнайомець із розпатланою бородою та страшенно гачкуватим носом. На голові в нього сидів бриль із задертими крисами, а з бриля стирчала крива пір’їна. У правій руці незнайомець тримав пістолет, лівою показував на бабусин млинок:

— Кажу ж бо, давайте сюди!

Проте бабуся не злякалася.

— Дозвольте! — вигукнула вона гнівно. — Як ви тут опинилися? Як ви смієте кричати на мене? Власне, хто ви?

Незнайомець так зареготав, що крива пір’їна на брилеві затремтіла.

— Здається, ви, бабо, газет не читаєте? Ну ж бо, помізкуйте гарненько!

Аж тепер бабуся угледіла сім ножів і шаблю, що стирчала з широкого шкіряного пояса незнайомця. Вона зблідла і тремтливим голосом запитала:

— Може, ви отой розбійник Гуцик-Буцик?

— Авжеж! — відповів зайда з сімома ножами, — Та облиште балачки, аж з душі від них верне! Зараз же давайте мені млинок!

— Але ж він не ваш!

— Трам-тара-рам! — гримнув розбійник Гуцик-Буцик. — Робіть, що велено! Лічу до трьох…

Розбійник наставив на бабусю пістолет.

— Благаю, не треба! — попрохала бабуся. — Ви не посмієте відняти в мене млинок. Це подарунок на мої іменини. Якщо крутити корбу, то млинок грає мою улюблену пісню.

— От через те й віддавайте! — буркнув розбійник Гуцик-Буцик. — Мені теж хочеться мати млинок, що грає, коли крутиться корба. Ну!..

Бабуся глибоко зітхнула і простягла свій подарунок. Що ж їй іще лишалося робити?

У газеті щодня писалося про те, який же той Гуцик-Буцик злющий. Усяк його до смерті боявся, навіть сам пан поліцай Дімпфельмозер, а він же завжди ходив при зброї.

Задоволено прицмокнувши губами, Гуцик-Буцик засунув бабусин млинок глибоко в свою подорожню торбу і, прискаливши ліве око, а правим пройнявши бабусю наскрізь, пригрозив:

— А зараз затямте собі твердо: сидіть на лаві й ані руш! При цьому лічитимете до дев’ятисот дев’яноста дев’яти.

— Чому? — не зрозуміла бабуся.

— А тому! — вигукнув Гуцик-Буцик. — Коли ви долічите до дев’ятисот дев’яноста дев’яти, тоді можете гукати на поміч. Проте ні на мить раніше, чуєте, ні на мить, інакше скуштуєте березової каші. Зрозуміло?

— Зрозуміло! — прошепотіла бабуся.

— Тільки не здумайте мене морочити!

Розбійник Гуцик-Буцик на прощання поводив пістолетом перед бабусиним носом. Тоді перемахнув через садову огорожу і тільки його й бачили.

Біла як крейда, Касперлева бабуся сиділа на лаві під хатиною і, сердешна, дрижала. Розбійник і млинок для кави як воду канули.

Минула добра хвилина, поки бабуся нарешті спромоглася почати лік.

Покірно лічила вона аж до дев’ятисот дев’яноста дев’яти. Один, два, три, чотири… Неквапливо, але й не дуже повільно.

Але від хвилювання бабуся збивалася разів дванадцять і тоді мусила починати спочатку.

Коли ж вона насилу долічила до дев’ятисот дев’яноста дев’яти, з грудей у неї вирвався моторошний зойк про допомогу.

І тут бабуся знепритомніла.

Поліції можна допомагати

Касперль та його друг Зеппель пішли до пекаря й купили торбинку борошна, трішки дріжджів, два фунти цукру. Далі їхній шлях прослався до молочника — по солодкі вершки. Завтра неділя, а щонеділі бабуся пекла сливовий пиріг зі збитими вершками. Касперль та Зеппель увесь тиждень з радістю чекали цього Дня.

— А знаєш що? — озвався Касперль. — Мені дуже хочеться стати константинопольським імператором!

— Чому? — здивувався Зеппель.

— Я б щодня їв сливовий пиріг зі збитими вершками.

— Хіба константинопольський імператор щодня їсть сливовий пиріг зі збитими вершками?

Касперль знизав плечима.

— Цього я не знаю. Але якби я став константинопольським імператором, то робив би це неодмінно щодня.

— І я теж, — зітхнув Зеппель.

— І ти? — здивувався Касперль. — Боюсь, що не вийде!

— Не вийде? Чому?

— Тому що є лишень один константинопольський імператор, а не два. Якщо вже я константинопольський імператор, то ти не можеш бути ним водночас!

— Гм, — гмикнув Зеппель. — У такому разі нам слід було б мінятися: тиждень ти імператор, тиждень я.

— Непогано! — погодився Касперль, — Непогано!

Та раптом здалеку долинув розпачливий крик: «На поміч!»

— Чуєш? — переполошився Зеппель, — Здається, твоя бабуся?

— Авжеж, це вона! — застиг на місці Касперль, — Що ж могло скоїтися?

— Напевно, якась біда!

— Мерщій туди!

Касперль і Зеппель миттю розвернулися й помчали до бабусиної хатини.

Біля хвіртки вони ледве не стукнулися лобами з поліцаєм Дімпфельмозером. І він щодуху біг на клич про допомогу.

— Гей, обережніше, ви! — нагримав поліцай на хлопців, — Не заважайте мені виконувати службові обов’язки, а то можу оштрафувати!

Сягнистою ходою поліцай рушив у хвіртку слідом за Касперлем і Зеппелем. Бабусю вони побачили в саду. Вона лежала колодою біля лави на моріжку.

— Якесь велике нещастя спіткало її, — забідкався Зеппель і затулив долонями очі.

— Гадаю, що не смертельно, — заспокоїв його Касперль, — Здається мені, що вона всього-на-всього знепритомніла.

Хлопці обережно підняли бабусю, занесли в кімнату й поклали на софу.

Касперль холодною водою скропив їй обличчя й руки, і це привело бабусю до тями.

— Ой, що сталося! — заговорила бабуся.

— Що? — водночас запитали Касперль і Зеппель.

— Мене обікрали!

— Не може бути! — вигукнув поліцай Дімпфельмозер. — Обікрали? Хто?

— Розбійник Гуцик-Буцик.

— Хвилиночку… Я мушу занести це до протоколу.

Поліцай спритненько дістав олівець розгорнув блокнот.

— Розказуйте, бабусю, все по порядку! Прошу говорити правду, тільки правду і виразно, без поквапу, щоб я встиг записувати. А ви, — він звернувся до Касперля і Зеппеля, — сидіть смирненько, поки я не скінчу протоколу. Це акт служби! Зрозуміло?

Бабуся розповіла все, що було розповісти, і поліцай Дімпфельмозер із серйозною міною занотував це.

— Чи ж одержу я коли-небудь свій новий чудесний млинок? — запитала бабуся, коли поліцай поставив крапку й згорнув свій блокнот.

— Аякже! — відказав поліцай.

— А коли?

— Гм… Це важко сказати. Спершу ми мусимо злапати розбійника Гуцика-Буцика. Та, на жаль, ми не знаємо, де його притулок. Хитрющий пройдисвіт, скажу вам. Ось уже два роки водить поліцію за носа. Та рано чи пізно ми покладемо край його розбоям. І в цій справі ми сподіваємося на активну допомогу населення.

— На активну? — перепитав Касперль.

Поліцай Дімпфельмозер докірливо подивився на нього.

— Чи тобі, Касперлю, вуха позакладало? Повторюю: ми сподіваємося на а-кти-вну до-по-мо-гу на-се-ле-ння!

— Що це означає?

— Це означає, що люди повинні допомогти нам напасти на слід шахрая.

— Он як! — вигукнув Касперль. — А якщо хтось злапає розбійника, чи розцінюватиметься це також як допомога поліції?

— Це була б, звичайно, найкраща допомога, — просяяв поліцай Дімпфельмозер і пригладив вуса. — Але хто, скажи, захоче наражати себе на небезпеку?

— Ми обидвоє! — запевнив Касперль. — Зеппель і я. Зеппелю, ти не проти?

— Звісно, ні! — відповів Зеппель. — Поліції потрібна допомога — ми злапаємо розбійника Гуцика-Буцика.

Тільки розбійники спроста в руки не даються.

Обережно, золото!

Бабуся неабияк занепокоїлася, проте Касперль із Зеппелем не відступили від свого наміру. Їх охопило сильне бажання зловити розбійника Гуцика-Буцика і повернути бабусі її млинок для кави. Та от прикрість, вони не знають, де мешкає розбійник.

— Але ми знайдемо його житло будь-що! — твердо мовив Касперль. І після того, як вони обоє думали-гадали аж до неділешнього обіду, Касперль несподівано зайшовся сміхом.

— Що з тобою? — здивувався Яеппель.

— Бо я тепер знаю, що ми мусимо робити!

— Що ж?

— Сам здогадаєшся зараз.

Касперль і Зеппель витягли з бабусиного льоху старий порожній ящик з-під бульб і занесли його в сад. Потім вони насипали в нього по самі вінця дрібненького білого піску.

— А далі що?

— А далі накриємо його покришкою!

Вони поклали на ящик покришку, Касперль приніс жменю гвіздків та молоток.

— Берися, Зеппелю, до роботи. Забий покришку міцненько, як тільки зможеш.

Зеппель покивав головою і взявся до діла. Проте першим ударом молотка він забив собі великого пальця. Прокляття, болить як! Зціпивши зуби, він уперто забивав гвіздки, ніби був визнаним у державі прибивачем покришок на ящиках з-під бульб.

Тим часом Касперль знайшов у коморі товстенький пензель і розвів у горщику червоної фарби. Коли він повернувся з фарбою та пензлем у сад, Зеппель саме стукнув по своєму великому пальцю п’ятдесят сьомий раз. Покришка була прибита наглухо.

— А зараз допусти мене до ящика! — попросив Касперль.

Він умочив пензель у червону фарбу і вивів на ящику великими, що аж сяяли звіддаля, літерами:

«Обережно, золото!»

Зеппель аж рота роззявив з подиву. Якась чергова витівка друга! Хоч як він ламав собі голову, але так нічого й не збагнув.

— Послухай-но! — звернувся до нього Касперль. — Замість того, щоб продавати витрішки і смоктати свого великого пальця, піди ліпше в сарай і привези сюди візок.

Зейпель миттю кинувся в сарай і повернувся з візком. Потім він мусив помогти Касперлеві підняти ящик. Це було нелегко зробити, вони враз спітніли, а кректали, ніби два бегемоти.

— Ух, — застогнав Зеппель. — Ну вже й неділенька нам випала!

Досить з них було того, що сьогодні вони не їли бабусиного сливового пирога із збитими вершками (бабуся, через свое горе, зовсім нічого не пекла). А тепер їм ще й працюй до сьомого поту!

Нарешті вони довершили своє діло.

— І що робитимемо далі? — не вгавав Зеппель.

— А зараз ми почнемо найголовніше!

Касперль дістав з кишені свердлик і провертів у дні ящика маленьку дірку. Як тільки він витяг свердло, з отвору зацідився пісок.

— Ось так! — задоволено вигукнув Касперль. — Ми також не ликом шиті.

Потім він застругав ножичком сірник і заткнув ним щойно висвердлену дірку.

Зеппель дивився збоку і тільки кивав головою.

— Вибач, — озвався Зеппель, — Але я не можу нічого второпати!

— Нічого? — засміявся Касперль, — А все дуже просто. Завтра вранці ми обоє доправимо візок з ящиком до лісу. Там десь Гуцик-Буцик сидить у засідці. Коли він нас угледить, то прочитає і цей напис на ящику. Він повірить, що тут і справді золото.

— Так, так, — закивав головою Зеппель. — А що буде далі?

— Звичайно, потім розбійник захоче заволодіти скарбом. Він нападе на нас, але ми втечемо. Гуцик-Буцик візьме ящик і поволочить його — куди думаєш?

— Звідки мені знати, Касперлю? Я ж не розбійник Гуцик-Буцик.

— Це розгадати буде дуже легко, Зеппелю! Він потягне його додому, до своєї печери. А тим часом із дірки в ящику цівочкою цідитиметься пісок. На землі й залишиться піщаний слід. І якщо ми хочемо дізнатися, де мешкає Гуцик-Буцик, то мусимо піти по тому сліду. Він приведе нас до мети. Сподобався тобі цей план?

— Чудово! — вигукнув Зеппель. — Так ми й зробимо. Але не забудь витягти з дірки сірничок, перш ніж ми кинемося навтіки.

— Не турбуйся! — заспокоїв Касперль. — Можеш покластися на мене. Я пам’ятаю про це.

І зав’язав на хусточці великого вузлика. Адже вузлики на хусточці — це дуже корисна річ.

Ох, яка невдача!

Розбійник Гуцик-Буцик шанував своє ремесло. Влітку він уставав щодня рівно о шостій і щонайпізніше о пів на восьму залишав свою печеру й починав діло. От і сьогодні він лежав у засідці в кущах дроку на узбіччі вже з восьмої ранку і в підзорну трубу спостерігав за дорогою. Але збігло тим часом півтори години, а він досі ще не одібрав здобичі.

«Капосні часи!»— вилаявся Гуцик-Буцик. — Якщо так піде далі, доведеться мені поміняти професію. Зрештою, не великі статки приносить розбійництво, до того ж заняття вельми небезпечне!»

Щойно йому закортіло — що він, звичайно, в робочий час дозволяв собі надто рідко — понюхати дрібку табаки, з дороги долинуло поскрипування ручного візка.

«Ще б пак? — зрадів Гуцик-Буцик. — Таки не марно я лежу тут у засідці!»

І замість того, щоб узяти понюшку табаки, він потягся рукою до підзорної труби.

Дорогою, огинаючи край лісу, двоє хлопчаків тягли візок. На візку лежав великий ящик. Ящик, здається, був дуже важкий. Хлопці, видать, добре притомилися.

А втім, один з них був знайомий Касперль, його можна впізнати здалеку по шапочці з китичкою.

А другий?

Звісно, якщо один із двох Касперль, то другий міг бути тільки його друг Зеппель; це знав навіть розбійник Гуцик-Буцик.

«Та краще б я знав, що в тому ящику!» — подумав він.

Стривай, здається, на ньому щось написано яскраво-червоними літерами.

«Обережно, золото!»— прочитав розбійник Гуцик-Буцик, але відразу прочитав ще й ще раз, аби пересвідчитися, чи не омана це.

Ні, таки це не омана! Нарешті розбійницьке щастя всміхнулося йому знову! Тож хіба він може відмовитися від своєї професії? Нізащо!

Гуцик-Буцик вихопив з-за пояса пістолет і звів курок. Він підпустив Касперля і Зеппеля якомога ближче до себе. Потім одним великим стрибком враз опинився на дорозі-.

— Руки вгору! — крикнув Гуцик-Буцик, — а то стрілятиму!

Його трохи здивувало те, що Касперль із Зеппелем одразу дали драла.

— Ну й тікайте, ви, герої! — гукнув він їм услід. — Важливо, щоб ящик за вами не побіг! А-ха-ха-ха-ха!

Він голосно зареготав, потім заткнув за пояс пістолет і почав прискіпливо оглядати ящик з усіх боків.

— Гм… забитий наглухо. Ясна річ, золото! Візьму та й відкрию, подивлюся на нього. Ба ні… Я мушу негайно тікати звідси. Касперль із Зеппелем могли побігти в поліцію Ні, я не боюся поліції! Ні в якому разі, я ж не аби хто, а розбійник Гуцик-Буцик! Але береженого й Бог береже!

І Гуцик-Буцик завдав собі на плечі важкий ящик. Ручний візок йому не знадобився. Не покотиш же його лісом!

Він зіпхнув його ногою в придорожню канаву.

Розбійник сопів, кректав, несучи здобич додому крізь лісову гущавину. А що дуже він квапився, то не помітив, що ящик ставав дедалі легший. Адже Касперль навіть останньої миті пам’ятав, що йому слід витягти сірничок, тож тепер через отвір у дні ящика цідився дрібний білий пісок, лишаючи за розбійником Гуциком-Буциком вузенький слід.

Прийшовши додому, Гуцик-Буцик скинув з плечей важку ношу на стіл і, зачинивши на засув надвірні двері, узяв із скриньки для інструменту молоток і обценьки й аж тоді заходився відкривати ящик. Він хутенько впорався з покришкою, адже був дуже досвідчений розбійник і добре розумівся на своєму ділі.

Розбійник схилився над ящиком, заглянув досередини та враз і застиг.

А де ж золото? На дні ящика лежала купочка піску. Звичайнісінького, ні на що не придатного піску!

— Ой! — гнівно скрикнув розбійник Гуцик-Буцик. — Мене надурили, мене пошили в дурні!

Він ухопив в обидві руки криву розбійницьку шаблю й накинувся на картопляний ящик, порубав його на друзки. І стола з міцних дубових дощок він також посік заразом. А відтак вибіг за поріг — йому забракло свіжого повітря.

Але що він побачив?

По землі слався піщаний слід. Він ішов з гущавини і вів просто до печери!

Та не був би Гуцик-Буцик досвідченим розбійником, щоб не здогадатися відразу, в чому тут річ!

І вирвалось у нього з грудей гнівне прокляття.

— Касперль із Зеппелем замислили перехитрити мене! — мурмотів він. — Але тепер ми їм віддячимо тим же! Нехай начуваються обидва хлопчиська! Помста! Помста!

Головне — добре переодягтися

Не в поліцію помчали Касперль із Зеппелем, а завернули за найближчий ріг лісу. Шаснувши в кущі, вони стали чекати. Перегодом, побачивши, що розбійник Гуцик-Буцик поніс їхнього ящика, дуже зраділи.

— Чи ж може цей добрий чоловік учинити кривду? — засумнівався Зеппель.

— Добрий чоловік? — перепитав Касперль.

— Авжеж! Завдав на спину важкий ящик і поніс так далеко. Хоч би не заробив собі плоскостопості.

— Хай іде під три чорти! — буркнув Касперль. — Про мене, хоч би й згорбатів. Пам’ятай, що він розбійник і одняв у бабусі нового млинка.

Вони ще трохи полежали в своїй схованці на узліссі, а потім обережно підійшли до того місця, де на них напав Гуцик-Буцик. У придорожній канаві побачили порожнього візка, перекинутого догори колесами.

— Тут він лежить надійно, — зауважив Касперль. — Заберемо на зворотному шляху.

А де ж піщаний слід?

Шукати довелося недовго: слід тягнувся до лісу. Касперль хотів було одразу ж піти по ньому, але Зеппель смикнув його за полу.

— Зачекай-но! Ми мусимо переодягнутися!

— Переодягнутися?

— Авжеж! Так розбійник Гуцик-Буцик не зможе нас нізащо впізнати.

— Гм… Правда. Але де ж ми нашвидку добудемо одіж?

— Все дуже просто: я тобі позичу капелюха, а за це ти даси мені шапочку з китичкою.

— І що ж я робитиму з твоїм капелюхом?

— Таке питаєш! Надінь його та й годі! Ну, як тобі в ньому?

— Погано! — зізнався Касперль.

Зеппелів капелюх був для нього заширокий. Касперль скидався в ньому на огороднє опудало. Але Зеппель похвалив його.

— Чудово! — промовив він. — Тебе й рідна мати не пізнає! А який я у твоїй шапочці з китичкою?

— Зо сміху луснеш, — відповів Касперль. — Якби бабуся тебе побачила, то знову б знепритомніла.

— У такому разі мені хвилюватися нічого! Тепер нас розбійник Гуцик-Буцик нізащо не розпізнає. Ходімо, Касперлю!

Але часто розбійники зовсім не такі дурні, як з вигляду.

І вони помчали свіженьким піщаним слідом, що його Гуцик-Буцик залишив за собою.

Хоч слід було видно добре, та ліс дедалі густішав і темнішав.

«Ой лишенько! — подумав Зеппель. — Справжній розбійницький ліс. Одне тішить, що ми переодяглися».

Вони пробігли, напевно, з годину, коли Касперль, що біг попереду, став як укопаний.

— Що сталося? — запитав Зеппель.

Слід далі роздвоювався. Хіба можливо таке? Замість одного сліду раптом стало два! Один вів ліворуч, другий — праворуч.

— Можеш це пояснити, Зеппелю?

— Авжеж, Касперлю. Один із них хибний.

— І я так вважаю. Але котрий?

— Не просто відповісти, треба перевірити. Для цього нам слід розділитися.

— Гаразд, Зеппелю. Куди ти підеш: ліворуч чи праворуч?

— Киньмо жеребок.

— Згода!

Касперль і Зеппель розіграли монету. Кидав Зеппель — зверху двічі був орел, раз — решка. Це означало, що йому випало йти ліворуч.

— Не збийся зі сліду і будь обережний, Зеппелю!

— Авжеж, Касперлю, постараюсь. Ти ж сам гарненько пильнуй!

Постріл із перцевого пістолета

Лукаво посміхаючись, Гуцик-Буцик погладжував свою чорну бороду. Він був задоволений, що додумався насипати піском, який залишився в ящику, ще один слід. Напевно, Касперль і Зеппель великі роззяви і вже розділилися! Кожен із них на кінці сліду побачить немало див, Гуцик-Буцик потурбувався про це.

Правильним був лівий слід, він вів до розбійницької печери. Та нещастя в тім, що поблизу входу до неї за старим крислатим дубом затаївся Гуцик-Буцик, тримаючи напоготові зброю. Щоправда, пістолет він зарядив не справжніми набоями, а пучкою меленого перцю. Адже постріл із перцевого пістолета, Гуцик-Буцик це знав, підходив тут найбільше.

«Чи ж хлопчисько змусить чекати довго? — міркував розбійник. — Ба ні, якщо мене слух не підвів, хтось-таки крадеться лісом».

Серед дерев з’явився розбійників переслідувач. На голові в нього сиділа яскраво-червона шапочка: ясна річ, це Касперль!

Гуцик-Буцик не знав, що Зеппель надів Касперлеву шапочку. Він спокійно звів пістолет.

Цілився дуже старанно, помаленьку згинаючи палець. Щось зашипіло, блиснуло, бабахнуло, здійнялася хмарка диму.

Бідолаха Зеппель! Перцевий постріл уцілив йому в обличчя. В нього одібрало слух і зір, він чхав, кашляв, плювався. А як пекло, свербіло, різало очі! О жах! О жах!

Тепер розбійник міг упоратися з ним дуже легко.

Глузливо регбчучи, він зв’язав Зеппелеві руки й ноги, закинув його собі на плечі й заніс у печеру. Там він кинув свого бранця у куток.

— Отак! — вигукнув Гуцик-Буцик. — Чхай собі тут досхочу!

Розбійник зачекав, поки Зеппель оговтається. Коли ж побачив, що перець йому більше не дошкуляє, копнув його ногою і мовив уїдливо:

— Добридень, Касперлю! Ласкаво вітаю тебе в своїй господі. Тобі подобається тут? Мені прикро, що ти піймав нежить. Але не зараджу нічим. Що хотів, те й маєш. Не пхай носа до чужого проса!

Зеппель не міг йому відповісти — він досі чхав.

— На здоров’я, Касперлю! — вигукнув розбійник Гуцик-Буцик.

Він сказав «Касперлю»?

— Я не Касперль, — крикнув Зеппель і знову чхнув.

— Ні, ні, — глузував Гуцик-Буцик. — Я знаю, що ти не Касперль, ти константинопольський імператор.

— Та ні, я — Зеппель!

— Авжеж, авжеж, а я — поліцай Дімпфельмозер, коли тобі це до вподоби.

— Але ж я Зеппель насправді!

— Затули писок! — заревів розбійник. — Морочитимеш мене ще, три шкури з тебе здеру. Та годі-бо…

Дзелень-дзелень-дзелень…

На вході до розбійникової печери задзеленчав дзвінок.

— Може, знаєш, чого він там дзеленчить? — спитав Гуцик-Буцик. — Ні, ти не знаєш, я маю тобі пояснити. Той дзвінок сповістив, що твій дружок Зеппель щойно шурхнув у яму, точніше сказати, у пастку! Авжеж! Ти дуже здивувався, тобі аж мову одібрало? Не хнюп носа, розбійника Гуцика-Буцика не зловили навіть спритніші люди.

Гуцик-Буцик зареготав, наче грім загоготів, і поляпав себе по стегнах. Затим дістав під ліжком кілька вірьовок та мішок.

— Зараз я принесу сюди твого дружка Зеппеля, аби тобі не було самотньо, — сказав він, — Тим часом добряче помізкуй, ти — Касперль чи ні! Бажаю приємних хвилин!

Сумна перспектива

А Касперлеві що випало за цей час?

Відтоді, як вони із Зеппелем розлучилися, хащі на «його» сліду чимдалі густішали. Він кляв у душі не лише розбійника Гуцика-Буцика і злощасну дорогу, геть устелену корчами та колючками, а й Зеппелів капелюх.

Капелюх з’їжджав йому на обличчя раз у раз. І хоч як часто Касперль стягував його на потилицю, через кілька кроків він знову сидів у нього на носі.

«Спробую надіти його задом наперед, може, краще буде», — подумав Касперль і обернув капелюха.

Але й це нічого не дало.

Чим частіше Касперль збивав дурного капелюха на потилицю, Тим частіше зелений Зеппелів капелюх з’їжджав на очі — аж поки раптом щось затріщало, загуркотіло, і Касперль разом із Зеппелевим капелюхом провалився у прикриту хмизом яму-пастку, в одну з багатьох, налаштованих довкруж розбійникової печери.

От і сидить він на глибині метрів зо три, наш добрий Касперль, та чухає собі м’яке місце. Яке щастя, що він не розбився! А міг би, коли б яма глибша і щось тверденьке підвернулось.

«Як безглуздо, — думав Касперль. — Чотири прямі гладенькі стіни і нічого більше. А треба ж колись йому вибратися звідси…»

Та в нього є ще Зеппель! Він напевно знайде і витягне друга.

Касперль нашорошив вуха. Йому здалося, ніби хтось іде. Той «хтось», на жаль, був не його друг Зеппель, а розбійник Гуцик-Буцик! Касперль не відчув страху, коли над ямою з’явилося розбійникове обличчя з розпатланою чорною бородою.

— Агов, Зеппелю! — вигукнув Гуцик-Буцик. — Сподіваюся, ти не скрутив собі в’язи! Чому не привітаєшся з любим дядечком? Бачиш, прийшов сам дядечко Гуцик-Буцик, аби допомогти тобі вилізти з ями. Ти ж хочеш вилізти?

Касперль кивнув. Звичайно, що йому робити тут? Йому б лишень нагору, а там видно буде. Може, випаде нагода втекти.

— Послухай-но, — мовив Гуцик-Буцик. — Зробиш так, як я скажу! Ось я спускаю тобі на вірьовці мішок. Лізь у нього, Зеппелю!

— У мішок? — завагався Касперль.

— Авжеж. У мішок. Так я тебе витягну, бо не знаю, як інакше. Ну ж бо, ворушися, хай тобі грець! Не забудь там свого капелюха!

— Ой, справді, Зеппелів капелюх!

Касперль підняв його з дна ями й надів. Потім він заліз у мішок, і розбійник Гуцик-Буцик хутенько потяг за вірьовку. А витягши Касперля нагору, розбійник зробив те, що зробив би й Касперль на його місці: він зав’язав мішок. Тепер бранець був у нього в руках.

Ні борсання, ні крики не зарадили: Гуцик-Буцик підхопив мішок на плечі й поніс до свого розбійницького житла.

— Ну, от ми й зустрілися! — сказав він, кинувши ношу на долівку біля Зеппеля. — Тепер ми безперечно з’ясуємо, хто з вас Зеппель, а хто — Касперль.

Розбійник розв’язав мішок, але настільки, щоб Касперль міг лише вистромити голову — голову під Зеппелевим капелюхом.

— Може, ти, нарешті, признаєшся, що ти Зеппель? — закричав він до Зеппеля.

Зеппель і цього разу хотів сказати, що він Зеппель. Але Касперль випередив його і закліпав очима. Хіба ж так користі буде більше, коли розбійник їх сплутає?

— Хлопче, чому не відповідаєш?

— А що йому вам відповісти? — мовив Касперль замість друга. — Ви самі краще все знаєте, пане Буцику-Гуцику!

— Буцику-Гуцику?! Мене звати Гуцик-Буцик!

— О, вибачте, пане Куцику-Пуцику!

— Телепень!

— Чому?

— Бо мене звати Гуцик-Буцик, матері твоїй ковінька! Не можеш запам’ятати найпростішого імені?

— Авжеж, можу, пане Гудзику-Пундику!

Гуцик-Буцик узяв дрібку нюхального тютюну.

Він зрозумів, що злитися недоречно. Хлопчисько, цей Зеппель, мабуть, такий же дурнуватий, як і його вигляд у капелюсі.

Розбійник поважно розгортав свою велику барвисту хусточку.

Він чхнув і висякався.

Добре витерши носа і сховавши хусточку в кишеню, Гуцик-Буцик аж тоді підступив до Касперля та Зеппеля і, встромивши великі пальці за широкий пояс, звернувся до них із такою промовою:

— Ви хотіли мене вистежити, а самі опинилися в моїх руках. Інакше не могло й бути. Через те я не маю до вас ні крихти жалю. Вам я міг би порозпорювати животи або поскручувати в’язи. Але це не в моїх планах. Чому ні?

Він узяв із табакерки ще одну понюшку тютюну і чхнув, перш ніж провадити далі.

— Тому що я придумав для вас щось краще! Тебе, Касперлю, — він показав на Зеппеля, — я посаджу на ланцюг, ти лишишся в моїй печері і працюватимеш на мене доти, доки не зчорнієш. А тебе, Зеппелю, — Гуцик-Буцик показав на Касперля, — я продам!

— Ой-йой-йой! — застогнав Касперль. — Продасте?! Кому?

— Кому? — Гуцик-Буцик посміхнувся. — Великому та злому чаклунові Петрозілію Лихолюбу, моєму давньому другові.

Петрозілій Лихолюб

Великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб, похнюплений, сидів згорбившись на кухні свого чаклунського замку і чистив картоплю.

Це був справді великий чаклун. Він легко міг обернути людину в тварину, з бруду зробити золото, а от зняти своїми чарами з картоплини лушпайку, хоч як старався, не міг. Коли йому набридло їсти тільки локшину чи перлову кашу, він надівав фартух і брався до марудної роботи — чистив картоплю,

«І все тому, що я не маю служника» — подумки зітхав великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб.

«А чому я не маю служника?»

«Бо не знайшов підходящого, — відповідав сам собі чаклун. — Насамперед, мій служник має бути дурнем. Тільки дурня я можу прийняти у свій замок, він не розгадає моїх чаклунських таємниць. Адже чаклуни, коли вони працюють, не зовсім уважні. Поки я вошу оберну в гриба… ет, краще сам начищу картоплі, хоч це мені не до шмиги».

Петрозілій Лихолюб так поринув у роздуми, що забув про роботу. Коли ж він знову почав орудувати ножем, знадвору раптом задзеленчав дзвінок.

— Хвилинку! — гукнув великий чаклун Петрозілій Лихолюб. — Вже йду!

Він вибіг у сіни, взявся за важкий засув, щоб відчинити двері замку. Але в останню секунду схаменувся — на ньому ж фартух! О небо, Петрозілій Лихолюб і у фартусі: тільки цього не вистачало, щоб хтось побачив його в такому недостойному наряді!

Дзвінок задзеленчав удруге.

— Йду, йду! — вигукнув Лихолюб.

Він зірвав фартух — але куди ж його?

— Фокус-покус!

Великий чаклун Лихолюб клацнув пучками — і фартух поплив у повітрі просто на кухню й зачепився за гачок біля буфета.

Дзвінок задзвонив утретє.

Петрозілій Лихолюб відсунув засув і одчинив двері. Надворі з мішком за плечими стояв розбійник Гуцик-Буцик.

— Ой, кого я бачу! — вигукнув великий чаклун. — Мій давній друже, ти ще досі живий? Радий тебе бачити, заходь!

— Залюбки, — відповів Гуцик-Буцик.

Петрозілій Лихолюб повів його до свого кабінету. Високої честі удостоївся Гуцик-Буцик, — великий чаклун приводив сюди тільки своїх найкращих друзів. Звичайних гостей він приймав (якщо коли-небудь приймав) у замковій залі.

У кабінеті вздовж усієї стіни стояла книжкова шафа, заповнена грубезними, у шкіряних палітурках, книгами. Стоси книг лежали також на письмовому столі, підвіконні та підлозі. Над письмовим столом зі стелі звисав крокодил, звичайно, опудало. У кутку, коло шафи, тулився людський скелет, в його кістлявій правій долоні горіла свічка.

Петрозілій Лихолюб усівся в крісло за письмовим столом і показав рукою ще на одне крісло, що стояло навпроти.

— Прошу сідати, мій давній друзяко!

Гуцик-Буцик сів.

— Понюхаєш табаки? — спитав великий чаклун.

— Як завжди, з приємністю!

Лихолюб клацнув пучками і долонею набрав повітря. З нічого він вичаклував срібну табакерку і простяг її Гуцику-Буцику.

— Будь ласка, на!

Гуцик-Буцик загріб із табакерки чималеньку понюшку і глибоко нюхнув. Він так жахливо чхнув, що опудало крокодила гойднулося і ледве не зірвалося зі стелі.

— О гемонське зілля! Це справжній тютюн. Гостріший, ніж товчене скло! Де ти його роздобув?

— Власний виріб, — відповів чаклун Лихолюб, — особлива суміш марки «Утіха для носа». Візьми собі ще понюшку!

Гуцик-Буцик ураз аж прояснів: йому в голову сяйнула думка. Він понюхав і чхнув. Потім сказав:

— Чому б нам не облагодити одне дільце?

— Дільце? — здивувався Лихолюб.

— Авжеж. Із нюхальним тютюном.

Лихолюб зморщив носа.

— А що ти мені натомість запропонуєш? — спитав він. — Ти ж знаєш, що в мене грошей хоч греблю гати!

— Хіба ж я кажу про гроші? — мовив Гуцик-Буцик. — Я дам тобі щось краще. Ну ж бо, відгадай!

Петрозілій Лихолюб нахмурив лоба й замислився. Виждавши хвилину-дві, Гуцик-Буцик заговорив:

— Я тобі допоможу. Це те, що ти давно шукаєш і марно…

— …що я давно шукаю і марно! — Великий чаклун насторожився. — Може, нову чаклунську книгу?

— Ні, служника!

— Га, справді? — вигукнув великий чаклун Лихолюб. — Служник? До того ж і дурний як треба?

— Дурнішого немає, — відповів розбійник Гуцик-Буцик.

— То де ж він?

— Тут, у мішку!

Гуцик-Буцик розв’язав гичку, і мішок з’їхав додолу. Касперль у Зеппелевім капелюсі постав перед ними.

Петрозілій Лихолюб клацнув пучками і вичаклував окуляри. Він надів їх на ніс і прискіпливо оглянув Касперля. Касперль зобразив дурнувате обличчя, яке тільки міг.

— Чи він справді такий дурний, як з вигляду? — спитав великий чаклун Лихолюб.

— Анітрохи не менше, — відповів Гуцик-Буцик.

— Чудово! — зрадів Лихолюб. — Пречудово! Як його звати?

— Зеппель!

— Так, так. Зеппелю, я беру тебе. Чистити картоплю вмієш?

— Звичайно, пане Лихопупе!

Петрозілій Лихолюб вибухнув гнівом.

— Ти, йолопе, перекрутив моє ім’я! — вигукнув він, — Я не якийсь простий пан, я вимагаю звертатися до мене «великий чаклун Петрозілій Лихолюб!» Запам’ятай це раз і назавжди!

— Авжеж, запам’ятаю, великий чаклуне Гіркозілля Пихослупе, — сказав Касперль зовсім невинно.

— О прокляття!

Великий чаклун ухопив Касперля за комір і щосили струснув.

— Думаєш, я стерплю твоє глузування? Зараз же оберну тебе в мавпу або черв’яка!

Петрозілій Лихолюб клацнув пучками — лясь! — і в його руці з’явилась чарівна паличка. Але Гуцик-Буцик не дозволив йому наслати на Касперля чари. Він кинувся обіймати чаклуна та заспокоювати:

— Товаришу давній, цей хлопчисько перекручує твоє ім’я ненавмисне! Він такий дурний, що не може його запам’ятати!

— Он як! — оговтався Петрозілій Лихолюб і засміявся. — Гуцику-Буцику! — вигукнув він, — я не можу передати, який я радий! Цей Зеппель мені подобається, він наче створений для послуг у моєму домі! Зараз же спроваджу його на кухню, нехай там начистить картоплі. А ми собі спокійненько поговоримо про ціну.

— Поговоримо ліпше про це зараз! — мовив розбійник Гуцик-Буцик.

— Хай буде по-твоєму. Я пропоную тобі, скажімо, півмішка нюхального тютюну.

— Півмішка? — скривився Гуцик-Буцик. — Чи не замало за такого служника?

— Гаразд, ти одержиш повен мішок, — мовив Петрозілій Лихолюб. — Згоден?

Він простяг Гуцику-Буцику праву руку.

— Згоден! — відповів розбійник, і вони вдарили по руках. — Віднині роби із Зеппелем, що завгодно. Він належить тобі.

Нічна пригода

Решту дня Касперль провів на кухні чаклунського замку за чищенням картоплі. Через те великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб не мав змоги випробувати свого служника повністю. На обід він ізжер сім мисок картопляного пюре, на вечерю проковтнув близько тисячі картопляних галушок із цибулячою підливою. Не дивно, що цього вечора він перебував у пречудовому гуморі.

Нарешті він підвівся з-за столу, задоволено поплескав Касперля по спині і сказав:

— На сьогодні досить! Зараз я покажу, де ти спатимеш. Ходімо, Зеппелю!

Касперль попрямував за господарем замку через сіни до невеличкої кімнати. Там стояли порожнє ліжко та умивальник.

— Це твоє житло, Зеппелю, тут ти спатимеш.

— Тут? На голому ліжку?

— Май терпіння! — мовив Петрозілій Лихолюб.

Він клацнув пучками: на залізному ліжку з’явився товстий солом’яний матрац. (Як це чаклун зробив, Касперль не міг збагнути.) Потім чаклун клацнув пучками вдруге, і втретє, і вчетверте: на матраці з’явилися простирадло, перина та подушка.

— Гадаю, тобі цього досить! — мовив великий чаклун. — Я пішов спати. На добраніч, Зеппелю!

— На добраніч, великий чаклуне Відросілю Мухоїде!

Лихолюб вийшов. Його опочивальня містилася у замковій вежі на п’ятому поверсі. А Касперлева кімната І кухня були на першому. У вікно було видно сад, а за садом ліс.

Вікно?

Вікно не було заґратоване і легко відчинялося.

«Непогано! — подумав Касперль. — Боюся, що вранці великий чаклун сам чиститиме картоплю…»

Касперль зачекав, коли надворі зовсім споночіє. Якщо він вийде звідси на волю, то відразу побіжить визволяти свого друга Зеппеля. Як це зробити, він ще не думав. Спочатку треба вирватися звідси самому!

Знати б, чи заснув уже Петрозілій Лихолюб?

Касперль нищечком виліз через вікно у сад, пробіг очима вгору по замковій стіні. Все оповила темрява, мертва тиша. Дуже добре!

Садова огорожа була не вельми висока. Одначе, коли Касперль зібрався було перелізти її, сталося несподіване: хтось ухопив його за полу куртки та за комір і відкинув назад. Касперль приземлився м’яким місцем не дуже м’яко.

— Що за нечиста сила? Чи не великий та злий чаклун Петрозілій Лйхолюб це зробив?

Касперль боязко повертів головою навсібіч — ніде нікого!

«Чи не здається мені? — подумав Касперль. — Спробую ще раз, але в іншому місці».

Він підвівся й ступив пару кроків. Потім кинувся на огорожу — хотів ураз перестрибнути її. Та знову йому не поталанило. Цього разу хтось ухопив його за барки й відтяг, наче мішок із борошном.

Касперль якийсь час не ворушився, а лежав посеред квітникової клумби. Він нашорошив вуха — нічичирк.

— Ф’ю! — тихо засвистав Касперль. — Хто тут?

Мертва тиша. Тільки ліс шумів здалеку, по той бік огорожі.

«Таки мені все це привиділося, — подумав Касперль, — Спробую втретє… але вже нема охоти перестрибувати огорожу, може, десь низом пролізу!»

Касперль поповз понад огорожею, сподіваючись знайти дірку. Ось штахетина ледве прибита! Він одхилив її, і вийшла дірка якраз для нього.

«От добре!» — подумав Касперль і намірився був вилізти. Та й цього разу його чекала невдача: хтось узяв його за ноги і швидко відтяг від огорожі.

Але пригоди на цьому не скінчилися!

Раптом щось ляснуло, і Касперль дістав такого ляпаса, що аж закричав зі страху.

Великий чаклун Петрозілій Лихолюб прокинувся, запалив світло і в нічному ковпаку на голові нахилився з вікна своєї опочивальні на п’ятому поверсі.

— Егей! Що я чую, що бачу! — загукав він. — Зеппель хоче дременути! Але хіба знайдеш ще такого дурня, як Зеппель? З мого чаклунського замку для тебе нема дороги. А вийти зможеш, тільки з мого дозволу (якщо я коли-небудь тобі його дам). Не погіршуй свого життя тут. Лягай спати, Зеппелю, і ніколи більше не збавляй мене сну, інакше…

Згори раптом шугонула блискавка і вдарила в землю біля самісіньких Касперлевих ніг. Касперль мало не вмер із переляку, а великий чаклун Петрозілій Лихолюб глумливо зареготав і з тріском зачинив вікно на п’ятому поверсі замкової вежі.

Чи можна чогось іншого сподіватися від злої людини?

Треба грати дурня

Наступного ранку Касперль мусив наварити для великого чаклуна повний казан картопляного пюре, і Лихолюб випустив із руки ложку аж тоді, коли спорожнив його дочиста. Потім він задоволено втер рота краєчком свого чаклунського плаща.

— А я? — розчаровано спитав Касперль, Адже він сподівався, що Петрозілій залишить йому трохи.

— Не турбуйся, мій любий!

Чаклун клацнув пучками і начаклував буханець хліба, масла й сиру.

— Це для тебе, Зеппелю, — мовив він. — Але не квапся з’їсти, я маю дещо сказати тобі…

Він прокашлявся й почав:

— Сьогодні я мушу залишити тебе самого, поїду до свого приятеля в Букстенгуд і повернуся пізно ввечері. Коли захочеш їсти, піди в комору й візьми те, що вибереш. Адже ти працюватимеш. Запам’ятай, що маєш зробити. По-перше, на вечерю начистиш шість відер картоплі й поріжеш кружальцями, по-друге, напиляєш три сажні дров, порубаєш і складеш у стоси, по-третє, підметеш та помиєш підлогу на кухні і, по-четверте, перекопаєш у саду голі клумби. Повтори!

— Як велиш, великий чаклуне Бедрозілію Тихогупе! — сказав Касперль. Він вирішив, що гратиме дурня й надалі, аби довести чаклуна до відчаю. Можливо, Петрозілій Лихолюб від люті прожене його із замку.

Касперль удав, що напружено пригадує все. Він закотив під лоба очі, почухав потилицю. Якийсь час Петрозілій Лихолюб дивився на нього, потім йому урвався терпець.

— Швидше думай! — вигукнув він. — Мені вже пора рушати. Ну ж бо, відкрий рота й скажи мені, що ти повинен зробити!

— А що я повинен?.. — перепитав Касперль. — Я повинен… Дідько б його взяв, що ж я повинен? Щойно ніби все добре пам’ятав. А тепер… Хвилинку, зараз я знову все пригадаю.

Касперль натяг Зеппелів капелюх на лоба.

— Я повинен, по-перше, напиляти шість відер картоплі, порубати й поскладати в стоси. По-друге, підмести три сажні дров, по-третє, на вечерю начистити на кухні підлогу й порізати кружальцями, по-четверте…

— Замовкни! — закричав великий чаклун Петрозілій Лихолюб. — Верзякаєш казна-що!

Касперль скорчив здивовану міну.

— Чому верзякаю? — спитав він.

— Бо ти все сплутав, наговорив сім мішків гречаної вовни! Починай спочатку!

— З радістю, великий чаклуне Гіркезілля Лихоцапе! Я повинен, по-перше, перекопати шість відер картоплі, по-друге, розпиляти підлогу на кухні, порубати й скласти в стоси, по-третє, підмести голі клумби в саду, по-четверте… Яка ж у мене четверта робота?

— Несусвітні дурниці! — закричав Петрозілій Лихолюб. — Нісенітниці!

— Чому? — спитав Касперль.

— Чому? — Петрозілій Лихолюб постукав себе по лобі. — Тому що ти недоумкуватий! Дурний як пень! Найпростішої роботи не можеш запам’ятати! Ти мене доведеш до відчаю! До від-чаю!

Великий чаклун у гніві щосили гупнув ногою.

«Зараз він мене прожене!» — подумав Касперль.

На жаль, цього не сталося.

Великий чаклун Петрозілій Лихолюб не витурив його, бо Касперль був йому потрібний. Він клацнув пучками й вичаклував пляшечку кминної горілки. Погамувавши нею свою злість, мовив:

— Те, що ти, Зеппелю, несусвітній дурень, і біда, і щастя. Гаразд, мене задовольнить, якщо ти тільки начистиш шість відер картоплі — начистиш і поріжеш на кружальця. Запам’ятав? Я дуже полюбляю на вечерю смажену картоплю. Решту роботи через твою глупоту ми відкладемо на майбутнє. А зараз я мушу поспішати, а то мій колега в Букстенгуді подумає, що я забув про нього.

Великий чаклун Петрозілій Лихолюб миттю помчав нагору. На даху замкової вежі до його послуг був майданчик. Розіславши на ньому свого широченного, помережаного жовтими та червоними магічними знаками, чарівницького плаща, він сів посередині й проказав заклинання. Чарівницький плащ ураз піднявся з ним у повітря і поніс його до Букстенгуда.

А Касперль?

З’ївши хліб з маслом та сиром, він узявся до роботи. Самотньо сидів у замковій кухні, чистив картоплю й роздумував.

Насамперед його думки полинули до Зеппеля.

Вчора, полишаючи свою печеру, розбійник Гуцик-Буцик прикував його до стіни у темному куті між двома бочками з порохом та перцем.

Чи й досі він сидить на ланцюзі на холодній кам’яній долівці?

«Хоча б йому Гуцик-Буцик постелив соломи чи дав чимось укритися», — міркував Касперль.

І чим довше він думав про Зеппеля, тим палкішим було його бажання знати, що там із Зеппелем у розбійниковій печері…

Бідолашний Зеппель

Багато годин самотньо пролежав Зеппель у темній розбійниковій печері. Якби не ланцюг на нозі, він давно дременув би звідси світ за очі. Одначе ланцюга зняти не вдавалося. Зеппель у. відчаї тряс, смикав ногою, але ланцюг сидів міцно і ніякої ради тут не було.

Надвечір повернувся Гуцик-Буцик. Скинувши з плечей мішок із нюхальним тютюном, він пошпурив у куток капелюх та плащ і запалив свічку.

— Ну, любий Касперлю, доволі байдикувати, пора братися до праці!

Але спочатку Зеппель мусив допомогти розбійникові Гуцику-Буцику стягнути брудні чоботи, і аж тоді його було розкуто.

— Іди до плити й розведи вогонь! Дорогою я роздобув жирну гуску. Коли розпалиш плиту, обскуби гуску і хутенько на рожен. Підсмаж її з усіх боків, я таку люблю. Пильнуй лиш, аби не присмалив! А я тим часом одягну халат та перепочину.

Зеппель обскуб гуску і заходився пекти. Коли він крутив рожен, запах смаженини вдарив йому в ніс. Із самого ранку він ні крихти не мав у роті, тож тепер почувався безсилим. Чи ж розбійник Гуцик-Буцик залишить йому бодай шматочок?

Проте Гуцик-Буцик навіть гадки такої не мав! Коли гуска спеклася, він вигукнув: «Смачного!» Розбійник з’їв усю гуску, а Зеппель залишився ні з чим. Навіть кісточки не дістав, щоб обгризти.

— Гм, смачненька гуска! — сказав після їжі розбійник і відригнув. — Не завадила б мені ще чашечка кави.

Він пішов до скрині й дістав млинок для кави. Бабусин млинок! Потім засипав його кавовими зернами.

— На! — гукнув він Зеппелю. — Мели!

І Зеппель мусив молоти каву на бабусиному млинку для Гуцика-Буцика. При цьому млинок грав мелодію пісні: «Обновить все красень травень…» Йому стало дуже важко на душі, навіть важче, ніж було протягом цього нещасливого дня.

— Що з тобою? — спитав розбійник Гуцик-Буцик, побачивши у Зеппеля на очах сльози. — Ти, Касперлю, дуже сумний, я цього не люблю! Стривай-но, зараз я тебе підбадьорю!

Він зірвав із Зеппеля шапочку з китичкою.

— У цій ідіотській шапці ти мені не подобаєшся. Вона тобі не пасує. Геть її!

І Гуцик-Буцик кинув шапочку у вогонь.

— Я тебе не розсмішив? — здивувався розбійник. — А мене сміх аж розпирає!

Гуцик-Буцик зареготав, а Зеппель заплакав. Плачучи, він домолов каву, а бабусин млинок грав йому свою мелодію.

А ще Зеппель мусив почистити розбійникові чоботи й натерти до блиску. Потім його знову посадили на ланцюг, а Гуцик-Буцик, задувши свічку, вклався спати.

Із горя та туги за домівкою Зеппель півночі не міг склепити очей. Він лежав на холодній кам’яній долівці між бочками з порохом та перцем і думав про Касперля. Що скаже Касперль, коли довідається, що Гуцик-Буцик спалив його шапочку? Якщо, звичайно, він узагалі про це довідається?

«О Боже! — зітхнув Зеппель. — У яку халепу ми вскочили! Нам завжди не щастить!»

Та сон його все-таки здолав. Йому приснилися Касперль і бабуся, вони сидять у бабусиній хатині за кавою з тістечками — звичайно, сливовими тістечками зі збитими вершками! — і Касперль у своїй шапочці з китичкою, і так їм добре, як ніколи. І не було ні ланцюга у нього на нозі, ні розбійникової печери, ні самого Гуцика-Буцика.

Коли б цей сон був не кінчився ніколи!

Але він кінчився для бідолашного Зеппеля значно раніше: рівно о шостій прокинувся Гуцик-Буцик і розбудив його.

— Гей, сплюше! Вставай, до роботи!

Зеппель змолов кави, нарубав дров, розвів вогонь у плиті. Потім Гуцик-Буцик щедро поснідав, а Зеппель стояв поруч і кліпав очима. Далі Зеппель крутив корбою точило, а Гуцик-Буцик нагострив свою криву шаблю та сім ножів.

— Швидше, ворушися, бовдуре! Це тобі не шарманка, а точило!

Коли ножі було наточено, розбійник знову спровадив Зеппеля у куток і посадив на ланцюг. А потім кинув йому цілий окраєць хліба.

— На їж, щоб не вмер із голоду! Я зараз, як і щодня, піду на службу. А ти вилежуй собі боки, ледарю. Бо коли повернуся ввечері, то примушу працювати ще більше! Чому ти маєш жити у мене краще, ніж твій друг Зеппель у великого та злого чаклуна Петрозілія Лихолюба?

По цих словах він вийшов із печери і замкнув за собою двері.

От негідник!

Троє дверей до склепу

Начистивши три відра картоплі, Касперль вирішив перепочити. Він поклав збоку ножа, витер об штани мокрі руки й пішов подивитися, яка пожива є в чаклуновій коморі. Адже наближалася обідня пора, і його діймав голод.

Одразу за дверима в коморі стояла діжечка з солоними огірками.

«Кисленьке та веселеньке! — подумав він. — Справжні ліки для мене!»

Він строщив три огірки. Голод трохи відступив, і Касперль скуштував різних джемів у банках, що стояли рядочком на полиці. Затим він випив слоїчок вершків і наостанок відрізав шмат копченої ковбаси. Треба сказати, що в коморі Петрозілія Лихолюба було чимало ковбас та шинки, а ковбаси висіли усякої довжини та товщини. Вони гойдалися під стелею — бери та їж.

«Наче в казковій країні!» — подумав Касперль.

І от коли він тут стояв, утупивши очі в ковбаси, йому раптом почулося схлипування:

«У-гу, у-гу! У-гу, у-гу!»

Страх скував його з ніг до голови. Хіба він не сам у чаклунському замку? Крім нього, виходить, тут ще хтось є — хто ж?

«Та нехай! — подумав Касперль, — чи ж мені не однаково!»

Він одтяв ще півкільця домашньої ковбаси й почав їсти.

Та знову почув схлипування:

«У-гу, у-гу!»

Воно лунало зловісно й сумно, так сумно, що в Касперля пропав апетит. Тут справді є Хтось! І в того Хтося, здається, велике горе.

«Чи міг би я йому чимось допомогти? — міркував Касперль. — Я мушу знати, що тут діється! Бо слухати той плач довше, то можна збожеволіти».

Касперль прислухався: звідки лине схлипування? Він рушив до нього, з комори повернувся назад у кухню, пішов у коридор, а далі до дверей, що вели у склеп.

«У-гу-гу! У-гу-гу!»

Звуки виривалися з підземелля. Чи стане в нього мужності спуститися вниз?

— Я зараз прийду, — гукнув він у темний отвір, — лишень світло візьму!

Касперль побіг на кухню і зняв з гака ліхтар. Тернув сірником, підніс його до гнота й готово!

Обережно сходив він слизькими сходами у склеп. Відгонило сирістю, болотом, тягло холодом. Товсті краплі падали зі стелі й розбивалися об капелюх. Нарешті Касперль опинився в довгому й низькому коридорі. Ступивши кроків з двадцять, він наткнувся на великі двері.

Двері були ковані, на них у чорній рамі висів щит із написом:

ВХОДИТИ
СУВОРО ЗАБОРОНЕНО!

Якусь мить Касперль вагався. Та знову почувши схлипування, твердо вирішив іти далі. Він натиснув на клямку й відчинив двері.

Але що це? Відразу за першими дверима стояли другі! Теж ковані, а на них у чорній рамі висів щит.

Касперль присвітив ліхтарем і прочитав:

ВХОДИТИ
НАЙСУВОРІШЕ ЗАБОРОНЕНО!

«О лихо! — подумав Касперль. — Здається мені, що чимдалі, усе забороненіше буде!»

Але й цього разу він набрався хоробрості і, почувши жалісливе схлипування, відчинив і ці двері.

Та й вони виявилися не останніми! Через кілька кроків він стояв перед третіми дверима. І на них висів у чорній рамі великий щит із написом:

ВХОДИТИ
ЯКНАЙСУВОРІШЕ ЗАБОРОНЕНО!

У Касперля забурчало в животі. Чи то від страху чи, може, від солоних огірків та вершків?

«Краще повернуся назад», — подумав він.

«У-гу-гу! У-гу-гу!» — пролунало вже близько, за третіми дверима. Але цього разу схлипування було таке зловісне і таке жалісливе, що проникло Касперлеві в кожну клітину. Він забув і про біль у животі, і про свій страх.

Ступив крок, узявся за клямку — рипнули, вискнули (дуже відразливо вискнули) двері й відчинилися.

А коли двері повискують, тоді тривога наростає.

Таємниця Унки

«Стій! Ні кроку далі!»

Касперль тільки переступив поріг, як почув цей огидливий жаб’ячий оклик. Якщо це діється наяву, то оклик і схлипування належали комусь одному.

Він послухався й зупинився.

У світлі ліхтаря він побачив, що потрапив під невеличке темне склепіння. Але у цього підземного склепіння не було долівки! За сажень од Касперлевих ніг починалася яма, залита чорною водою.

Касперль мимоволі відскочив назад, упершись спиною в одвірок.

— Хто тут? — спитав він. Його голос відлунював так приглушено, що важко було впізнати.

Знизу почулися плескіт та булькання.

— Так, тут хтось є, — квакнуло внизу. — Коли ти ляжеш на долівку і подивишся углиб, то побачиш мене.

Касперль послухався й цього разу.

Лігши долілиць, він сантиметр за сантиметром підповзав до ями. Випроставши руку з ліхтарем, подивився у воду.

— Де ти? Я не бачу тебе.

— Я тут, у воді. Прихили трохи донизу ліхтар.

Вода розійшлася колами, з глибини випливло щось із великими вибалушеними очима й широкою пащею.

— Ну? — квакнуло це Щось. — Тепер ти бачиш мене?

— Тепер бачу, — відповів Касперль.

— І ким я тобі здаюся?

— Коли б ти було трохи меншим, я б тобі сказав, що ти жаба. Або ропуха.

— Ти помиляєшся. Я особлива жаба — Унка.

— Он як! — сказав Касперль і подумав: «Але й для Унки ти завелика». Затим голосно спитав: — Що ж ти тут робиш?

— Чекаю.

— Чого?

— Свого порятунку. Ти власне маєш знати, що насправді я не Унка, а…

— Ну — хто? — нетерпеливилось Касперлеві.

— Я не певна, чи можу довіритись тобі, — квакнула Унка, хоч насправді не Унка. — Тебе послав Лихолюб?

— Ні, — мовив Касперль, — він навіть не знає, що я тут, бо сьогодні гостює в свого приятеля у Букстенгуді.

Унка глибоко зітхнула.

— Це правда? — спитала вона.

— Так, правда, — запевнив Касперль, — три пальці на серце! А тепер скажи, хто ти, якщо не Унка!

— Колись… Колись я була доброю феєю.

— Феєю?

— Так, феєю Амарилею. Але ось уже сім років я сиджу Ункою у цьому каламутному жаб’ячому ставку. У-гу-гу!!! Лихолюб зачаклував мене й замурував тут.

— Сім років? — здивувався Касперль. — Жахливо! А чому Лихолюб це зробив?

— Тому що він злий, неймовірно злий! Він зненавидів мене, бо я, допомагаючи йому, інколи давала трохи своїх добрих чарів. А що я була надто доброю до нього, то він перехитрив мене й обернув на Унку. У-гу-гу, у-гу-Унку!

Зачарована фея гірко заплакала. Краплисті сльози потекли по щоках Унки. Касперль хотів утішити її; йому було боляче дивитися на неї. Але він не знав як.

— Чи можу я тобі чимось допомогти? — спитав він.

— Так, можеш, — схлипнула Унка і втерла лапками сльози. — Ти повинен роздобути зілля, феїне зілля. Воно росте на Високій Галяві, до неї можна дійти за кілька годин. Якщо ти принесеш це зілля і торкнешся ним до мене, тоді я буду вільна. Воно відразу знімає всі чари. Принесеш мені його? Чому ти мовчиш?

— Бо я… — почав Касперль і затнувся.

— Що ти?

— Бо я не можу звідси вийти. Я так само ув’язнений у чаклунському замку. Хочеш, розкажу…

І Касперль розповів Унці про свої пригоди вчорашнього вечора: як він намагався втекти і як тричі зазнавав невдачі.

— Якщо ти порадиш, як звідси вийти, — закінчив він, — тоді я принесу феїне зілля. Але боюся, що ти нічим не зарадиш мені.

— Звідки тобі це знати? — квакнула Унка. — Я фея і розуміюсь на чарах. Ти не можеш покинути замок, бо Лихолюб провів довкруг зачароване коло. Але якщо ти залишиш у замку щось із свого одягу, дорога тобі вільна.

— Це правда? — здивувався Касперль.

— Спробуй лишень! — квакнула Унка. — Тоді переконаєшся, що я не обманула тебе. Залиш тут свою сорочку. Звичайно, можна шкарпетку або капелюха.

— Навіть капелюха? — перепитав Касперль. — Але він не мій, а мого друга Зеппеля.

— Це байдуже. Він так само зніме чари.

— У такому разі я, звичайно, залишу капелюха, — сказав Касперль. — Я можу без нього обійтися, він однаково не пасує мені. А зараз скажи, де росте феїне зілля і яке воно на вигляд, я роздобуду його для тебе!

Вперед, на високу галяву!

Касперль попросив достоту описати дорогу до Високої Галяви.

— Коли ти прибудеш туди, — провадила далі Унка, — сядь під старою сосною, що самотньо росте біля чорного озера на галяві. Зачекаєш, поки зійде місяць. Феїне зілля можна знайти лише при світлі місяця. Воно починає при ньому мерехтіти. Сріблясті квіточки-парасольки випинаються з-під коренів сосни. Якщо ти нарвеш їх оберемок, то все гаразд. Тоді й тобі Лихолюб не зможе заподіяти ніякої капості. Коли тримаєш в руках феїне зілля, то стаєш невидимим для чаклуна.

— Гадаєш, він кинеться шукати мене, як повернеться й помітить, що я зник?

— Я певна цього. Тому спробуй якнайшвидше нарвати феїного зілля. А зараз іди, дорога далека. І хай тобі щастить!

Касперль підвівся й помахав ліхтарем Унці на прощання.

— До побачення!

— До побачення! Та не забудь позачиняти за собою двері! Лихо люб не повинен знати, що ти говорив зі мною.

Ох, так, двері! Касперль більше й не думав про них. Він позачиняв їх і піднявся сходами нагору. Двері до склепу також зачинив. Потім у чаклуновій коморі узяв окраєць хліба, два кільця ковбаси й вирушив у дорогу.

Касперль виліз у вікно своєї кімнатки. В саду скинув з голови капелюха. Ні крихти жалю не мав, що розлучається з ним. Він поклав його під огорожею на грядку з петрушкою.

Чи вдасться подолати її цього разу? На душі в нього було не дуже радісно, — він згадав про вчорашні ляпаси.

«Ет, що буде, те й буде! Спробую ще…»

Але нічого не сталося: невидима рука не схопила його за комір і не відкинула назад, не дістав він і ляпаса.

— Ух! — з полегкістю зітхнув Касперль, коли приземлився в траву по той бік огорожі. — Ніколи не повірю, що Зеппелів капелюх дає якусь користь…

Та годі про це! Вперед на Високу Галяву!

Він ішов годину, дві, пильнуючи шлях, який описала йому Унка: спочатку лісом, потім трохи проїзною дорогою, далі понад ручаєм, поки він знову досяг лісу. Тут мали рости три берези, у середньої берези розщеплено стовбур.

І справді, ось вони! І з цього місця, як і казала Унка, тягнеться стежка в лісові хащі. З неї ні в якому разі не можна було сходити. Але минуло ще дві години, поки Касперль досяг Високої Галяви. Коли він дістався туди, вже вечоріло.

Касперль був радий, що нарешті щасливо подолав шлях. Він сів під старою сосною на березі чорного озера, скинув черевики й шкарпетки і, спустивши натомлені ноги у воду, став чекати, коли зійде місяць. А щоб швидше минав час, хлопець заходився їсти хліб і два кільця ковбаси.

Він намагався не думати про великого чаклуна Петрозілія Лихолюба, але це йому не вдавалося. Чим довше він сидів і чекав, тим незатишніше почував себе.

Чи повернувся вже Лихолюб із Букстенгуда? Що він учинить, не знайшовши Касперля?

«Любий місяцю, — зітхнув Касперль, —де ти баришся? Чи ти зійдеш нарешті? Коли мене Лихолюб знайде, а я ще не нарву феїного зілля, тоді все пропало. Ти чуєш мене, старий місяцю? Ти мусиш зійти!»

Але місяць дуже довго барився. Він не сходив і не сходив, а Касперль сидів як на голках і думав про Петрозілія Лихолюба.

Власник капелюха

Великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб був голодний як вовк, коли між восьмою та о пів на дев’яту вечора повернувся на своєму чаклунському плащі з Букстенгуда. Він провів напружений день і от тепер знову дома й може досита поїсти. Смажена картопля вже напевне чекає, і її, мабуть, доволі.

Із замкової вежі, де він приземлився, великий чаклун поквапився прямісінько до їдальні. Там розсівся за обіднім столом, пов’язався серветкою, плеснув у долоні й. гукнув:

— Зеппелю, неси!

Минула добра хвилина, але — нічичирк.

— Зеппелю! — повторив Лихолюб. — Неси! Хіба не чуєш, що я гукаю! Де ти там загруз?

Проте й цього разу ніхто не озвався.

— Ну, постривай, сплюше! — вилаявся великий чаклун. — Як усиплю березової каші, то хутко прибіжиш! З мене вже досить!

Петрозілій Лихолюб клацнув пучками, і в руках у нього з’явився довжелезний батіг. З лементом чаклун помчав на кухню:

— Де ти, чортів сину, покажися! Зараз від тебе й мокрого місця не зостанеться! Ах ти, жабеня паршиве, оце ти так мені служиш! Чи довго ще великий чаклун Лихолюб чекатиме тебе? Ну ж бо, виходь, ледарю! Розправлюся з тобою! Три шкури спущу!

У гніві чаклун безтямно стьобнув кілька разів по кухонному столу. І аж тепер помітив: біля лави стояли три відра нечищеної картоплі.

— Що? — вигукнув він. — Невже? Ти втік од своєї роботи? Прокляття на твою голову, ніколи більше ти не зробиш цього! Стань переді мною цієї ж миті!

Але ні погрози, ні окрики, ні хльоскання батогом — ніщо не допомогло! Великий чаклун заревів од злості:

— Ага, тепер я знаю, що хлопчисько сховався! Та я знайду його! Він пам’ятатиме мене до нових віників!

Петрозілій Лихолюб знову клацнув пучками: батіг ураз став палаючим смолоскипом. Чаклун оббіг із ним увесь замок. Шукаючи, він не пропустив жодної зали, жодної комірчини, спустився у склеп, потім піднявся на покрівлю, висвітив, кожний закамарок, заглянув у всі ніші й куточки, під меблі та за гардини. Та хоч скільки шукав, а нічого не знайшов.

Раптом великому чаклуну сяйнула думка, і він притьмом помчав у свій сад. Так воно й було: за кілька кроків від огорожі посеред грядки з петрушкою лежав Зеппелів капелюх.

Великий чаклун Лихолюб затряс кулаками в повітрі. Він миттю збагнув, що сталося. Цей хлопчисько, Зеппель, хоч і несусвітній йолоп, а таки впорався з огорожею і втік!

«Звідкіля він довідався, як це слід робити? — подумав Петрозілій Лихолюб. — Та ніколи гадати, треба діяти? От здивується хлопчисько, коли хутенько знову опиниться в моїх руках. Я ж володію його капелюхом».

Слід сказати, що Петрозілій Лихолюб, маючи в руках якусь одежину, міг легко вичаклувати до себе її власника.

— До діла! — люто вигукнув великий чаклун і пошпурив смолоскип.

Ухопивши обома руками капелюха, він помчав до свого кабінету. Де чаклунська крейда? Ага, ось! Він спритно намалював на підлозі магічне коло й перетяв його кількома лініями.

— От і все, можна починати!

Петрозілій Лихолюб поклав у центрі магічного кола, там, де схрещувалися лінії, Зеппелевого капелюха. Потім відступив крок назад, підніс догори руки й замахав у повітрі. Не відриваючи погляду від капелюха, він заговорив громовим голосом:

Явися! Явися!
Хоч би де крився:
У горах чи долах,
Власнику капелюха!
Стань посеред кола,
Стань-бо, не барися!
Фокус-покус звершися!

Щойно великий чаклун Петрозілій Лихолюб доказав закляття, як пролунав оглушливий шум. З підлоги кабінету шугнуло вгору яскраве полум’я, і посередені чаклунського кола, якраз там, де схрещувалися лінії, виріс Зеппель.

Справжній Зеппель.

Той, кому належав капелюх.

Він тримав у лівій руці чорний чобіт, а в правій щітку для взуття.

Усе якнайкращим чином — власник капелюха з’явився власною персоною.

Хазяїн свого слова

Ще хвилину тому Зеппель чистив чоботи для розбійника Гуцика-Буцика, а зараз стояв тут і позирав на великого чаклуна Петрозілія Лихолюба. Як він тут опинився — просто не міг збагнути! Зеппель мав такий спантеличений вигляд, ніби з місяця впав.

Досить збентежений був і сам Петрозілій Лихолюб. Що треба цьому чужинцеві в його чаклунському колі? Тут таки щось негаразд. Відколи він чаклує (а це не мало не багато вже п’ятдесят років), ще ні разу не траплялося такого.

— Хто ти, хай тобі грець? — засопів великий чаклун.

— Я? — спитав Зеппель.

— Авжеж, ти! — відповів Лихолюб. — Як ти тут опинився?

— Як я тут опинився, не знаю й сам. Але я Зеппель.

— Ти Зеппель? Неправда!

— Чому? — спитав Зеппель.

— Тому! — сердито буркнув Петрозілій Лихолюб. — Тому що Зеппель зовсім не такий! Адже я його знаю, це мій служник. Ось цей капелюх, — він показав на Зеппелів капелюх, що лежав у центрі кола, — це його капелюх.

— Цей капелюх? — перепитав Зеппель. І раптом йому стало все ясно. Він аж засміявся.

— Ти смієшся? — закричав великий чаклун. — Чому ти смієшся?

— Бо я знаю, про кого ви ведете мову. Про Касперля, Розбійник Гуцик-Буцик так само помилився! Він сплутав Касперля й мене.

Петрозілій Лихолюб уважно вислухав його. Зеппель розповів, як вони з Касперлем обмінялися головними уборами. Поступово чаклун збагнув, чому так сталося. Гуцик-Буцик продав йому Касперля, гадаючи, що то Зеппель. Гарна історія, нічого не скажеш! Тож не дивно, що з допомогою Зеппелевого капелюха він вичаклував у замок справжнього Зеппеля.

— О, побий його грім!

Великий чаклун розлютився не на жарт. Яку свиню підклав йому Гуцик-Буцик! Але ще можна було вийти з цієї халепи. Йому потрібна була Касперлева шапочка, тоді він зміг би вичаклувати сюди й Касперля.

Щоб Зеппель не розгадав його задуму, Петрозілій Лихолюб удався до хитрощів.

— Якщо хочеш, аби я повірив, що ти справді Зеппель, ти повинен довести це.

— З радістю, — мовив Зеппель. — Тільки скажіть, як це зробити?

— Дуже просто, ти даси мені Касперлеву шапочку.

— На жаль, це неможливо.

— Чому?

— Її спалив Гуцик-Буцик!

— Спалив? — перепитав Лихолюб.

— Авжеж, — підтвердив Зеппель. — У мене на очах спалив. Зі злості!

— Зі злості? — Великий чаклун так грюкнув кулаком по столу, що він аж затріщав. — З дурості! З тупості! О, цей Гуцик-Буцик телепень, якого світ не бачив! Збожеволіти можна!

Голосно лаючись, Петрозілій Лихолюб пробігся по кабінету туди-сюди кілька разів. Потім зупинився перед Зеппелем і спитав:

— Чий це чобіт у тебе в руці? Бува, не Гуцика-Буцика?

— Його, — відповів Зеппель.

— Давай мені! Я провчу як слід цього йолопа!

Петрозілій Лихолюб квапливо намалював ще одне магічне коло, а на перехрещенні ліній поставив розбійників чобіт. І знову, здійнявши вгору руки, він замахав ними в повітрі, вигукуючи при цьому громовим голосом:

Явися! Явися!
Хоч би де укрився:
У горах чи долах,
Власнику чобота!
Стань посеред кола,
Стань-бо, не барися!
Фокус-покус звершися!

Й цього разу його чаклування справдилося. Пролунав гуркіт, здійнявся язик полум’я — і посеред магічного кола як з-під землі виріс розбійник Гуцик-Буцик. Він був у теплій піжамі й шкарпетках. Спочатку якусь мить спантеличено розглядався довкола, та перегодя розсміявся.

— Лихолюбе, старий штукарю, ти мені подобаєшся! — вигукнув він. — Оце так чаклун! Вичаклував мене з моєї печери у свій кабінет! Ти глянь, і Касперль тут! А я сушу голову, куди ти щез…

— Замовкни! — урвав його великий чаклун Петрозілій Лихолюб. — По-перше, це не Касперль, а Зеппель, а по-друге, зараз же припини своє безглузде хихотіння, бо я не ручуся за себе.

— Але ж, Лихолюбе, мій давній друже, що з тобою? — спитав розбійник Гуцик-Буцик. — Чого ти такий роздратований?

— Я зараз скажу тобі, що сталося! Дременув хлопчисько, якого ти продав мені вчора. І це був не дурний Зеппель, а Касперль!

— Цього я не знав, — промовив Гуцик-Буцик. — Але ж ти великий чаклун! Чому ти не повернеш його своїми чарами?

— Я б давно це зробив, якби міг.

— Не можеш? — здивувався Гуцик-Буцик.

— Не можу! — відповів Петрозілій Лихолюб. — І знаєш чому? Бо ти спалив шапочку з китичкою? Збожеволіти можна! Ти йолоп, а не розбійник! Йолоп із йолопів!

Гуцик-Буцик здригнувся.

— Лихолюбе! — вигукнув він. — Я цього не подарую, це занадто! Я — йолоп? Візьми свої слова назад!

— А дзуськи! — Великий чаклун скреготнув зубами і, клацнувши пучками, вичаклував чарівну паличку. Якщо я обізвав тебе йолопом, то не помилився. Я — хазяїн свого слова! Абракадабра!

Він промимрив закляття і обернув Гуцика-Буцика в снігура — справжнього маленького снігура. Пташок боязливо запищав і тріпнув крильми, перестрибуючи з ноги на ногу.

— Тобі й не снилося таке, — поглузував Лихолюб. — Але постривай, ще не те буде!

Він вичаклував також клітку для птахів. Потім узяв снігура, посадив його у неї й зачинив.

— Отак, мій любий, сиди й відгадуй свою долю! А тепер і до тебе, Зеппелю, маю діло?

Зеппель тремтів як осиковий листок, спостерігаючи за тим, що сталося з Гуциком-Буциком. Коли великий чаклун звернувся до нього, серце його так і покотилося в п’яти. Зараз, напевне, Петрозілій Лихолюб зачаклує і його…

Але він помилився.

— Ти вмієш чистити картоплю? — спитав великий чаклун.

— Так, — відповів Зеппель, не знаючи, до чого хилить чаклун.

— Непогано, тоді марш на кухню! Рано-вранці, коли я повернуся додому, я з радістю з’їм смаженої картоплі. Клітку почепи на кухні. Нехай Гуцик-Буцик цвірінькає, коли ти працюватимеш. Начистиш дванадцять відер картоплі, покришиш її кружальцями і тільки тоді можеш лягати спати.

— А ви? — спитав Зеппель.

— Я полечу на своєму чаклунському плащі шукати Касперля. Я мушу зловити цього хлопчиська! Він не вислизне у мене з рук, інакше не був би я великий чаклун Петрозілій Лихолюб. А потім я швидко поквитаюся з ним.

Кінець чаклуна Лихолюба

Щоб краще бачити в темряві, великий чаклун Петрозілій Лихолюб надів свої нічні окуляри. Поквапом зійшов він на замкову вежу, осідлав свого чаклунського плаща і шугонув угору. Та хоч як пильно вдивлявся, хоч які обшири облітав, заглядаючи в кожен закуток, йому не судилося знайти Касперля.

Тим часом над Високою Галявою зійшов місяць. Одразу з-під коріння сосни стало пробиватися, сріблясто виблискуючи, феїне зілля, і Касперль нарвав його цілий жмут. Тепер він був для Петрозілія Лихолюба невидимим і навіть нічні окуляри на чаклуновім носі не могли нічим зарадити.

Тримаючи в правій руці феїне зілля, а ліву руку в кишені штанів, Касперль вирушив у зворотну путь. Двічі чи навіть тричі було так, що Лихолюб на своєму чаклунському плащі прошумів над ним. Касперль тоді злякано втягував голову в плечі, пригинався. Та якби й не пригинався, однаково б Лихолюб його не помітив, хоч летів так низенько, що Касперля обдавало повітряною хвилею.

Феїне зілля робило хлопця не тільки невидимим. Поклавши кілька квіточок у кишеню, він перестав відчувати втому. Ноги самі несли його, і на світанку він щасливо дістався до чаклунського замку.

Брама була замкнена. Касперль торкнувся її феїним зіллям, вона відчинилася, і він увійшов. Але цієї миті в повітрі щось зашуміло, просвистіло, і коли Касперль подивився вгору, то побачив Лихолюба, який саме сів на замковій вежі. Можливо, чаклун не запідозрив нічого такого.

Проте повз увагу Петрозілія Лихолюба не пройшло те, що кілька хвилин тому замкова брама відчинилася й відразу зачинилася.

— Ого! — вигукнув він. — Що б це могло означати, хай йому грець?! Хтось, кого я безсилий побачити, проник у мій замок! Але хто це, прокляття на нього та його бабусю!

Петрозілій Лихолюб клацнув пучками і вичаклував чарівну паличку.

— Хоч би де він сховався, я знайду його і жорстоко покараю за нечувану витівку! — гнівно вигукнув чаклун. — О громи та блискавки, присягаю вами!

Перестрибуючи через три приступці, великий чаклун збігав гвинтовими сходами на перший поверх. Тим часом Касперль уже досяг склепу і мчав темним коридором до підземного озера. Цього разу йому не знадобився ліхтар, адже він тримав у руці феїне зілля. Він бачив у темряві, як кіт.

Перші двері, другі і нарешті треті…

— Я тут і маю зілля! Скажи, що я повинен зробити! — озвався Касперль.

— Подай руку і витягни мене нагору! — відповіла Унка.

Касперль ліг на долівку і простяг Унці праву руку, в якій тримав феїне зілля.

— Ні, подай ліву, — квакнула Унка. — Спочатку допоможи мені вилізти з води!

Знадвору, біля входу до склепу, пролунав грізний голос чаклуна Лихолюба. Він помітив одчинені двері. Страшна підозра виникла в нього. Вибухнувши лайкою та прокльонами, чаклун загуркотів сходами. Через кілька хвилин він міг з’явитися тут.

— Хутчіш! — благала Унка.

Касперль підхопив її лівою рукою і посадив поруч на долівці. Тим часом Лихолюб був уже зовсім близько. Він так гучно кричав, лаявся, що склепіння аж дрижало.

— Мерщій торкнися мене феїним зіллям! — вигукнула Унка.

Касперль торкнувся.

У цю мить великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб проскочив крізь останні двері. Але враз прикипів на місці, розкривши рота.

Злякався й Касперль — але не погляду злого чаклуна! Він злякався світла, що несподівано залило підземелля. Воно сліпило його, і він мусив заплющити очі. Коли ж розплющив їх, то побачив біля себе красуню-дівчину.

Вона світила немов сонце. Усе на ній — обличчя, руки, коси та довга золота сукня — було невимовно гарне.

«Ох, якщо я довше споглядатиму цю красу, то осліпну», — подумав Касперль.

Та що вдієш! Він не міг одвести очей від дивного видива. То примружить ліве око і дивиться правим, то примружить праве і дивиться лівим.

Петрозілій Лихолюб стояв, притулившись до стіни, ніби громом уражений. Обличчя його було біліше від сиру, коліна трусилися, по лобі збігали жовті краплі поту. Він силкувався заговорити — марно. Чаклун зовсім розгубився, і чарівна паличка вислизнула йому з рук.

Чарівна паличка впала на підлогу. Фея Амариля торкнулася її носочком, паличка покотилась і булькнула в озеро.

Петрозілій Лихолюб нарешті оговтався.

— Під три чорти! — закричав він.

Чаклун кинувся вперед за паличкою, але спізнився. Його пальці вхопили тільки повітря. Він спіткнувся — фея Амариля і Касперль ледве встиглій Відхилитися — й сторчма полетів у чорну глибінь. Пролунав моторошний крик, і; за мить безодня поглинула чаклуна: вода, клекочучи, зімкнулася над ним.

Пані фея

До півночі Зеппель морочився з картоплею, долаючи дрімоту. Страх перед великим чаклуном Лихолюбом одганяв од нього сон. Як тільки він почистив та покришив останню картоплину, тут же на табуретці й заснув, схиливши голову на край столу.

Зеппель спав, але й уві сні не переставав працювати. Перед ним здіймалася висока гора картоплі. Він чистив, чистив і ніяк не міг дочистити. Гора не меншала, навпаки — росла. Нарешті зайшов на кухню Лихолюб. Побачивши, що бідолашний Зеппель і досі не впорався, страшно кричав, гупав ногами, аж Зеппель упав із табуретки й прокинувся.

І ось тепер, сидячи на підлозі, він тер спросоння очі. За вікном уже сірів ранок, і Зеппель збагнув, що то був усього-на-всього сон. Але ж Лихолюб кричав, лаявся, і це йому не приснилося, це було насправді. Його гучний лемент луною котився по замку.

Снігур у клітці також прокинувся. Він пурхав то вгору, то вниз, нацвірінькував Зеппелеві повні вуха.

— Замовкни! — крикнув Зеппель.

Він підбіг до дверей і приклав вухо. Який ґедзь укусив великого чаклуна, що він так розрепетувався !

Та враз Лихолюба не стало чути. На якийсь час запала тиша, мертва тиша. Потім знову закричав великий чаклун, але цього разу то був несамовитий зойк.

«Що з ним?» — подумав Зеппель.

Він натис на клямку, відчинив двері і вийшов у коридор. Але там нікого не побачив і не почув…

Та раптом на склепових сходах застукотіли кроки, засяяло світло. Хтось піднімався нагору. Але це був не великий чаклун Петрозілій Лихолюб — це був Касперль!

Голосне зітхання вирвалось із Зеппелевих грудей. Він кинувся з розкритими обіймами до друга.

— Касперль!

На радощах він безтямно затис його.

— Зеппель! — вигукнув Касперль. — Я думав, ти в розбійниковій печері! Що ти тут робиш?

— Я? — перепитав Зеппель. — Чистив картоплю, а тепер просто не тямлю себе з радощів! Але скажи-но…

Аж тут він помітив фею Амарилю. Вона піднялася сходами слідом за Касперлем. Зеппель глянув на неї й обімлів.

Хто ця пані? — спитав він.

— Ця пані — фея! — відповів Касперль. — Фея Амариля.

— Яке гарне ім’я, воно їй личить!

— Правда? — озвалася фея Амариля й усміхнулась. — А ти хто?

— Він? — мовив Касперль, бо збентежений Зеппель не спромігся відповісти одразу. — Це мій друг Зеппель. Найкращий друг на світі. Але як він тут опинився, я також не знаю… Нехай він сам розкаже. Починай, Зеппелю, ну…

Проте фея Амариля випередила:

— Він розкаже нам надворі. Ходімте на волю. Лихолюба вже нема живого, тож і замок нехай щезне. Я його…

— Що?.. — спитав Касперль.

— Це ви самі незабаром побачите.

Фея Амариля взяла одного та другого за руку. Вона хотіла вивести їх, але Зеппель ураз звільнив свою руку.

— Зачекайте хвилинку, я лиш заберу дещо!

Він побіг на кухню й повернувся з пташиною кліткою.

— Що це? — здивувався Касперль. — Пташеня?

— Авжеж, — лукаво всміхнувся Зеппель. — Снігур, особлива порода.

Фея Амариля вивела хлопців за замкову браму і звеліла їм одійти аж на узлісся. Сама ж залишилася стояти, а коли Касперль та Зеппель досягли лісу, вона обернулась обличчям до замку й підняла вгору руку. Раптом сірі стіни нечутно впали, і на місці чаклунового замку виросла купа битого каміння та черепиці, поховавши під собою підземне озеро.

Довкола руїни фея Амариля звела колючу огорожу. І, обернувшись спиною до неї, попрямувала до обох хлопців. Ні, вона не йшла, а пливла в повітрі. Кущі й трава пригиналися там, де Фея пролітала.

— Я складаю тобі, Касперлю, велику подяку, — мовила вона. — Будь певен, я ніколи не забуду того, що ти зробив для мене.

Амариля зняла з пальця вузенького золотого персня.

— Візьми цей перстень і збережи його! — сказала вона. — Знай, це чарівний перстень. Будь-які три твої бажання здійсняться. Де б вони не прозвучали, ти лиш прокажи їх уголос і покрути перстень. А зараз дай мені свою руку!

Вона наділа перстень на Касперлів палець, і хлопець подякував їй. Але фея Амариля заперечила: якщо вже дякувати, то робити це тут належить тільки їй.

— Зараз я повернуся в своє феїне царство, — провадила вона далі. — Прощавайте хлопці, доброї вам дороги додому! Я бажаю вам щастя, здоров’я і бадьорого духу сьогодні, завтра й назавжди.

Сказавши це, фея Амариля здійнялася в повітря. Касперль та Зеппель помахали їй хусточками. Чим далі вона відпливала, тим світлішою й прозорішою ставала її постать, аж поки зовсім розтала і зникла.

Чарівний перстень

Минула добра хвилина, поки Касперль та;. Зеппель оговталися, а потім обоє заговорили водночас навперебій. Кожен із них розповідав про те, що пережив, не слухаючи іншого. Касперль перший не витримав і затулив Зеппелові рота, долонею.

— Помовч! — вигукнув він. — Так не годиться. Хтось один має говорити.

— Гаразд, — погодився Зеппель. — Давай вирахуємо на ґудзиках, кому почати, згода?

Обоє стали лічити ґудзики, кожний на своїй курточці: «Я — ти, я…»

Випало так, що в кожного на курточці виявилося по п’ять ґудзиків. «Я», — сказав Зеппель на п’ятому ґудзику: і почав скоромовити. Але й Касперль на п’ятому ґудзику також сказав: «Я», і в результаті обоє знову заговорили водночас.

— Послухай-но, — мовив Зеппель, помітивши, що в них щось не клеїться, — ми мусимо по-іншому це зробити! Пограймо в лічилку, ось побачиш, усе буде гаразд.

Зробивши поважну міну, він тричі поплював на вказівний палець і, стукаючи ним навперемін у живіт Касперля і свій, заходився лічити:

Еники, беники,
Їли вареники.
Еники, беники,
Кльоц —
Вийшов кульгавий матрос!

Останнім, кого торкнувся тричі послинений палець, виявився Касперль. Отже, справу розв’язано.

— Ну, Зеппелю, слухай уважно…

Касперль розповідав про свої пригоди захоплено й бурхливо. Його голос гримів, наче водоспад.

Зеппель слухав, і невдовзі в нього пашіли вуха, а лоб укрився краплями поту. Йому аж дух перехопило, так він хвилювався. А коли Касперль описав кінець Лихолюба, Зеппель аж руками сплеснув.

— Друже, Касперлю! — вигукнув він. — Я відразу здогадався.

— Як?

— Адже я майже півночі чистив картоплю для Лихолюба.

Тепер Зеппель почав свою оповідь. Він змалював гірке життя в розбійниковій печері, розказав і про те, як Гуцик-Буцик спалив Касперлеву шапочку з китичкою.

— Невже? Мою гарну шапочку? — обурився Касперль. — Це вже занадто! Розбійника треба запроторити у в’язницю! Бродяга!

Зеппель відчув, що настав найбільш підходящий момент.

— Не хвилюйся, — мовив він заспокійливо, — він уже сидить.

— Він — сидить? — перепитав Касперль.

— Снігурем у клітці. Так, Касперлю, ти, звичайно, здивувався. Але дозволь, я докажу тобі, як це сталося…

Зеппель почав оповідати далі, а коли закінчив, то й Касперля зросив піт.

— Нам просто пощастило, що все так склалося! — вигукнув він. — Що робитимемо з ним?

— Віднесемо снігура до поліцая Дімпфельмозера, а самі — додому.

Зеппель задоволено погойдував кліткою і хотів був рушати. Але Касперль стояв, наче приріс до землі.

— Я хочу нову шапочку з китичкою! — заявив він.

— Звідки ж її взяти?

— Ти забув, що ми маємо чарівний перстень.!

Касперль покрутив у руці чарівний перстень і мовив:

— Я хочу нову шапочку з китичкою, таку саму, як була в мене.

Щойно бажання було сказане, як відразу воно здійснилося: на Касперлевій голові з’явилася нова шапочка з китичкою. Вона була така схожа на стару, наче двоє яєць.

— Неймовірно! — вигукнув Зеппель. — Коли б я не бачив на власні очі, як Гуцик-Буцик пошпурив твою стару шапочку у вогонь, то ніколи б не повірив, що в тебе нова шапочка. Ходімо ж, нарешті!

— Авжеж, ходімо, — сказав Касперль.

Вони взяли поміж себе клітку і, насвистуючи одну за одною веселі пісеньки, попрямували додому.

— Я такий радий! — трохи перегодя мовив Касперль.

— Я також! — усміхнувся Зеппель. — І бабуся буде дуже рада!

— Бабуся? — Касперль раптом зупинився. — Боже мій! О, який я нетямущий, Зеппелю!

— Що з тобою? Чому ти не йдеш?

— Я дещо згадав! Ми ледве не забули про найголовніше!

— Про найголовніше?

— Авжеж! Про бабусин млинок для кави!

— Ох! — застогнав Зеппель і стукнув себе по лобі, — твоя правда, Касперлю! Треба повернути бабусин млинок, решта не варте й уваги! Тож повертаймося назад до розбійникової печери!

— Навіщо? — мовив Касперль. — Це робиться дуже просто.

Він покрутив двічі чарівний перстень і промовив:

— Я хочу, щоб зараз з’явився бабусин млинок!

Щось тріснуло — і перед ним у траві лежав бабусин млинок.

— О, диво ж яке! — вигукнув Зеппель. — Мить — і він тут. Хоч би в нього щось там не поламалося!

Він підняв із трави млинок для кави і покрутив корбу.

Млинок був цілісінький, з першим обертом ручки він заграв: «Оновить все красень травень». — Неймовірно! Він грає на два голоси.

— Двоголосий млинок? — здивувався Зеппель. — Чудесно! Бабусі він ще більше сподобається! Але де взялася двоголоса мелодія? Касперлю, ти можеш мені пояснити?

Одначе й для Касперля це була дивовижа.

— А може, то фея Амариля там заховалася? — висловив він здогад.

— Ясна річ! — мовив Зеппель. — Хто б інший! Вона хоче, щоб ми мали радість, ми й бабуся. А що ми зробимо з третім бажанням?

— Не мороч собі голови, — відповів Касперль. — Я вже знаю!

Великий день у житті поліцая Дімпфельмозера

Бабуся не знаходила собі місця: її непокоїло, куди так надовго запропастилися Касперль із Зеппелем.

Тільки вчора вона тричі бігала в поліцію, щоб поговорити з Дімпфельмозером. От і сьогодні вона знову вирішила завітати до нього. Можливо, він нарешті порадує її доброю звісткою!

— Ви щось довідалися про Касперля та Зеппеля, пане поліцаю? — спитала вона.

— На жаль, нічого, — відповів поліцай Дімпфельмозер, який саме сидів за письмовим столом і снідав.

— Нічого? — перепитала бабуся й почала плакати.

— Нічого, — повторив поліцай, — Мені дуже прикро, бабусю, що я не маю сказати вам нічого іншого. Хлопці не лишили жодного сліду.

— Таки жодного?

Поліцай здвигнув плечима.

— Єдине, що вони залишили, це візок. Він знайомий вам?

— Так, — схлипнула бабуся. — Касперль із Зеппелем позавчора вранці кудись повезли його. Де ви знайшли візка?

— На узліссі, в канаві, лежав перевернутий.

— І що далі? — спитала бабуся.

— Нічого далі! — буркнув поліцай Дімпфельмозер.

Він наморщив лоба й задумався. Потім несподівано ляснув долонею по столу, аж сніданок підстрибнув.

— Бабусю! — вигукнув він. — Мені тут дещо спало на думку! Знаєте, що ми зробимо? Ми напишемо оголошення, а розсильний із громади його почепить.

— Сподіваєтеся, це щось дасть?

— Чекатимемо. Принаймні не зашкодить. Поліцай Дімпфельмозер відсунув сніданок. Потім дістав із шухляди великий аркуш цупкого паперу, вмочив ручку в чорнильницю й заходився писати:

ОГОЛОШЕННЯ

Розшукуються Касперль та Зеппель.

Особливі прикмети: червона шапочка з китичкою в Касперля, зелений капелюх у Зеппеля. Осіб, що можуть дати цінні свідчення, просимо негайно з’явитися в місцеву поліційну дільницю. Анонімність свідчень гарантується.

— Нарешті, задоволено промовив поліцай Дімпфельмозер, — не вистачає лише підпису.

Як завжди в таких випадках, він був уже готовий поставити під оголошенням своє ім’я, але раптом із ручки впала ляпка. Саме в цей важливий момент навстіж розчинилися двері, й до кімнати влетіли Касперль та Зеппель.

— Ох! — вихопилося у бабусі. Вона мало не знепритомніла, цього разу від радощів.

— Бог на поміч! — привіталися водночас Касперль та Зеппель. — Ось і ми!

Бабуся пригорнула хлопців до себе, вона то плакала, то сміялася.

— Нарешті, ви знайшлися! А я вже бозна-що думала! Ви й справді тут, із нами? Я й досі не можу повірити в це! А ви що скажете, пане поліцаю?

Поліцай Дімпфельмозер вийшов з-за столу і скорчив серйозну міну, як і годилося охоронцеві спокою.

— Я змушений сказати, що з мене вже досить! Щойно я зіпсував цілий аркуш славного паперу! Ви що, не могли з’явитися хоч на хвилину раніше?

— На жаль, це було неможливо, пане поліцаю, — заявив Касперль. — Зате ми принесли з собою таке, що вас потішить…

— Потішить? — перепитав поліцай Дімпфельмозер.

— Авжеж, — відповів Касперль. — Ми принесли розбійника Гуцика-Буцика!

— Шельма! — не втримався уражений поліцай. — Де ж ви його тримаєте?

— Тут! — мовив Касперль.

Він підійшов до столу й поставив на нього клітку.

— Що? — закричав поліцай Дімпфельмозер, посинівши од злості. — Як? За кого ти мене маєш? Вирішив поглузувати з мене? Я — службова особа! Прибережи свої безглузді жарти до когось іншого! За це я тебе запроторю у в’язницю!

— Не гарячіться, пане поліцаю! — заспокоїв його Касперль і покрутив чарівний перстень.

— Я хочу, аби снігур у клітці знову став розбійником Гуциком-Буциком!

Миттю звершилось і третє, останнє, бажання. Де сидів снігур, тепер стояв розбійник Гуцик-Буцик. Він стояв посередині письмового столу у піжамі й шкарпетках, а його голова аж по плечі була у клітці.

— Гей, ви? — закричав поліцай Дімпфельмозер. — Ану злазьте з мого столу! Як ви додумалися вилізти туди? Як ви тут, власне, опинилися? Хто ви?

— Пане поліцаю! — мовив Касперль. — Та це ж розбійник Гуцик-Буцик! Хіба ви не заарештуєте його?

Поліцай Дімпфельмозер нічого не міг уторопати.

— Оце такий розбійник Гуцик-Буцик?! — вигукнув він. — Дурниці! Розбійник і в шкарпетках?

— Таки він! — озвалася бабуся. — Я впізнала його! Ви повинні цього…

Але грубий окрик розбійника Гуцика-Буцика урвав її на слові:

— Геть з дороги?

Він стрибнув зі столу й, поминувши поліцая Дімпфельмозера, сторчма кинувся у вікно. Розбійник хотів дременути. Одначе Зеппель миттю вхопив його за ноги, а Касперль також гав не ловив: опустив металеві жалюзі й защемив Гуцика-Буцика.

Той затріпався, як рибина на сухому.

— Пильнуй, Зеппелю, аби він ще не викинув якогось коника, — застеріг Касперль і вибіг з поліцаєм Дімпфельмозером у присадок.

Гуцик-Буцик по пояс звисав з вікна. Він перебирав руками, мовби вчився плавати.

— Рятуйте! Я задихаюсь! Я більше не витримаю! — закректав він. — Чи довго я ще висітиму?

— Це залежить від тебе, — сказав Касперль. — Будеш поводитися чемно, знімемо враз.

— Згоден! — застогнав Гуцик-Буцик, зрозумівши, що в нього нема іншої ради.

Він покірно дозволив поліцаєві зв’язати мотузкою свої руки за спиною. Тоді Зеппель трішечки підняв жалюзі. Дімпфельмозер із Касперлем стягли розбійника з вікна. Наче лантух з картоплею, гепнувся об землю старий капосник.

— Отож-бо! — пробурмотів поліцай Дімпфельмозер. — Тепер ти в наших руках. Одначе не можна спускати з тебе ока, бо ти щось утнеш.

Розбійник Гуцик-Буцик важко підводився з землі.

— Хоч клітку зніміть у мене з голови!

— Ні, не знімемо, — відказав поліцай Дімпфельмозер.

Він оголив шаблю. Та перш ніж повести Гуцика-Буцика, сердечно подякував Касперлеві та Зеппелеві за допомогу;

— Я потурбуюся, — сказав насамкінець поліцай Дімпфельмозер, — аби вже завтра ви одержали винагороду від пана бургомістра. Ви ще маєте мені розповісти, як усе це сталося. Я, звичайно, занесу вашу розповідь до протоколу. А тим часом — до побачення!

Поліцай Дімпфельмозер тричі провів на прив’язі розбійника Гуцика-Буцика крізь усеньке місто. Люди вибігали з будинків і дивувалися. Вони раділи: нарешті розбійника спіймали.

— Що ви з ним зробите? — кортіло їм знати.

— По-перше, ми посадимо його у пожежному депо під замок.

— А по-друге?

— А по-друге, його судитимуть.

Кава зі сливовим пирогом

Касперль та Зеппель сиділи в затишній бабусиній світлиці й сяяли од щастя. Як добре, що вони знову нарешті разом! Аж не віриться, що минуло лише три дні, відколи вони гостювали тут.

Бабуся також була щаслива. Вона хутенько накрила на стіл, побігла в комору й принесла сливовий пиріг. А ще вона поставила на стіл повну мисочку збитих вершків.

— Але ж, бабусю! — з подивом вигукнув Касперль. — Здається, сьогодні неділя!

— Ясна річ! — відповіла бабуся. — Неділя, якщо десь, може, й середа!

Вона підійшла до дзеркала, поправила на голові чепчик і заквапилась до виходу.

— Ти нас полишаєш? — спитав Касперль.

— Я на хвильку до пані Майєр, позичу млинка для кави. Яке ж свято без…

— Не треба, — мовив Касперль і всміхнувся. — Звичайно, без кави й свято не свято. Прошу!

Він витяг з-під курточки млинок для кави, поставив його на стіл і застиг у напрузі, що ж скаже бабуся.

Бабуся не зронила й слова. Вона взяла млинок у руки й почала крутити корбу. Млинок заграв на два голоси: «Оновить все красень травень…»

Касперль та Зеппель притихли мов миші.

— О! — вигукнула нарешті бабуся, — Моя чарівна мелодія! Чи знаєте, як мені легко на душі?

— Як?

— Здається, ніби в мене день народження та ще й у різдвяну ніч. Ну, а зараз я приготую каву…

Бабуся зварила найміцнішої в своєму житті кави. Коли кавник уже стояв на столі, а в чашечках парувала кава, настала черга для Касперля та Зеппеля розповідати про свої пригоди.

— Аж волосся дибом стає! — примовляла бабуся, похитуючи головою. — Аж мороз іде поза шкірою.

Бабуся час од часу відсьорбувала каву. Касперль та Зеппель до болю в животі наїлися сливового пирога зі збитими вершками і були такі щасливі, що їм міг би позаздрити будь-хто, навіть сам константинопольський імператор.