Розбірлива наречена

Красуня-дівчина шукала жениха.
(Тут не було б гріха,
Та от що гріх: вона була чванлива.
Знайди їй жениха, щоб гарний був з лиця,
Щоб чин та ордени були у молодця
(Красуня та була, бач, трохи вередлива):
Щоб мав він геть усе. Така вона вдалась,
Та ще і завзялась, —
Хай любить він її, а ревнувати — зась!
Хоч дивно це, але вона була щаслива,
І женихи на диво всім.
Найкращі товпляться до неї в дім.
Та в неї, бачите, й смаку й вимог багато:
Кого з них не візьми — це ж скарб, а не жених,
А їй вони на сміх —
Не женихи, а женишата!
Ну, як їй вибирать з таких от женихів?
Той не в чинах, а той без орденів,
А той, хоч і в чинах, та, кажуть, небагатий;
Той густобровий, той кирпатий;
Тут так, а там інак;
Не припаде ніхто до мислі їй ніяк.
Примовкли женихи, два роки так промчали;
Вже інші свах нових заслали:
Та тільки женихи середньої руки.
«Ну, що за простаки!» —
Красуня мовить знов: «Такі вже незугарні!
Звичайно, їх зальоти зовсім марні!
І не таких ще женихів
Із двору я випроводжала;
Невже за когось я піду з цих диваків?
Чого б то я вже так до шлюбу поспішала?
Чого дівоче я покинула б життя?
Щаслива я щодня, і ніч я сплю безпечно.
То ж заміж квапитись для мене недоречно!»
Із сватання нема пуття.
Ту саму чуючи відмову,
Не квапляться іти до неї свахи знову.
Мина зима —
Вона сама;
Ще рік один минув, ще рік минає цілий:
А свах усе нема.
Красуня начебто вже трохи переспіла.
Почне подруг перебирать
(А часу вдосталь всіх згадать):
Та заміжня давно, а ту вже заручили;
Її ж немовби всі лишили.
Підкрався сум і запуска жало.
Гляди, люстерко їй доповідати стало,
Що день у день, немов на зло,
Її красу життя, як злодій, обкрадало.
Рум’янці ділись десь; пригас огонь в очах;
Принадні ямочки померхли на щоках;
Веселість, жвавість, сміх, мов утекли безслідно;
І, леле! — сивину у темних косах видно:
Це ж старості полон!
Було, без неї десь і танцювать негоже;
Зальотників вона й злічить, було, не може:
А нині — ах! її вже кличуть на бостон!
Чванливий тут вона переміняє тон.
Бо розум каже їй до шлюбу поспішатись:
Перестає вона пишатись.
Бува, що дівчина й знаку не подає,
А серце їй за нас підказує своє.
Щоб самотою не добути віку,
Красуня, покіль зовсім ще не одцвіла,
За першого, хто лиш посватався, пішла:
І рада, рада вже була,
Що вийшла за каліку.

Переклад М. Пригари