ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Рожа і Янко

Угорські народні казки

Вітер свистів над селом, чіплявся за солом’яні стріхи, тряс вікнами, стукав у двері, залазив у комини і мчав далі, ніби за ним гнались люті пси.

– Я ще не бачив на світі такого злиденного села! – свистів вітер. – Марно лізу в комини: диму там немає, нічого висмоктувати звідти, і я змушений летіти далі без хмар, наче якийсь весняний вітерець.

Вітер, розлючений, зігнув деревце, зняв стовп піску з дороги, вирвав з корінням старі кущі на березі струмочка.

Досхочу погасавши, він покинув убоге село.

Безлисті тополі та комини, з яких дуже рідко йшов дим, сумно дивились йому вслід.

Село було таке злиденне, що навіть диму не мало.

У цьому селі, в старенькій хатинці, яка до половини вросла в землю, жив наймит із двома маленькими діточками. Дівчинку звали Рожа, а хлопчика – Янко.

Давно вже наймит поховав дружину, і тепер усі хатні клопоти лягли на плечі семирічної дівчинки. Вона варила обід без жиру, пекла несмачний вівсяний хліб, доглядала п’ятирічного братика Янка. Адже батько дуже рідко бував дома. Удосвіта він виходив на ниву ненажерливого багатія і працював там до пізнього вечора. А вночі багатій гнав його в ліс по дрова, а в неділю посилав ловити рибу в річці.

Та з багатого врожаю, дров і риби наймитові нічого не перепадало.

А жорстокий багатій не вдовольнився й цим.

Якось багатій покликав наймита та й каже:

– Слухай, чоловіче! Вночі підеш у ліс і вирубаєш найстарішого дуба, такого, щоб і десять душ не змогли його обійняти. З того дуба завтра зробиш таку браму, щоб і з далеких сіл люди приходили дивитися й чудуватись.

Багатій добре знав, що наймит уже не повернеться з лісу. Отже, він заволодіє його хаткою і клаптиком землі…

Мовчки взяв наймит сокиру і пішов до лісу.

– Не йдіть туди, таточку! – кинулась слідом за ним Рожа.– В лісі багато лютих вовків, вони розірвуть вас.

– Не йдіть туди, таточку! – вигукнув і малий Янко.– Старий дуб може впасти на вас, і ми з Рожею залишимося сиротами!

Але марно благали й плакали Рожа і Янко – наймит подався до лісу виконувати наказ багатія.

Дуб був такий товстий, що й десять душ не змогли б його обійняти.

А жорстокий багатій тим часом пішов до наймитової хатки, відчинив двері й вікна, щоб вигнати злидні, і гримнув на дітей:

– Геть звідси! Ідіть і не повертайтеся!

Поклали діточки собі в кишені по вівсяному коржику, взялися за руки та й пішли куди дивляться очі.

Ішли вони день, ішли ніч і вийшли нарешті на великий зелений луг. На траві блищали діамантові краплі роси.

Рожа і Янко ніколи не бачили діамантів і здивовано вигукнули:

– О, блищить, наче сльози!

А сльози вони бачили дуже часто, тому й порівняли росу із слізьми.

Барвисті квіти розкривали свої пелюстки, назустріч сонцю. Метелики кружляли в повітрі, працьовиті бджілки збирали мед, дзюркотів-видзвонював струмочок, котив свої води.

– Куди поспішаєш, струмочку? – спитав Янко й нахилився, щоб умити личко.

– Далеко-далеко! – весело продзюркотів струмочок.

– Ми теж підемо з тобою,– сказала Рожа і взяла за руку братика.

Йшли вони понад струмочком довгенько, а потім Янко вирвав руку з Рожиної руки і почав ганятися за метеликами, рвати квіти, стрибати через горбочки.

Набігався, настрибався, награвся він і дуже стомився. Схилив голівку на коліна сестрички, і обоє солодко заснули.

Прокинулись вони аж пізно ввечері. Не видно було жодної живої істоти, вже й пташки не цвірінькали на зелених гілочках.

У Рожі в кишені був шматочок вівсяного коржика. З’їли його діти і, побравшись за руки, рушили до темного лісу. Там Рожа і Янко вирішили заночувати.

На узліссі струмок попрощався з ними.

– Дзюррр… дзюррр…– весело продзюркотів він.– Я побіжу далі лугом. Не люблю темного лісу, бо там не сяють наді мною зіроньки. Ходімо разом – не пожалкуєте! От побачите!..

Та Рожа і Янко були вже далеко. Все глибше й глибше заходили вони в лісову гущавину, де мовчки стояли чорні дерева, затуляючи своїм гіллям зірки на небі.

Рожа і Янко посідали в м’який мох і знову поснули, бо дуже стомились.

Прокинулись вони вранці голодні і зажурились, бо не було вже коржиків.

– Ходімо! – сказала Рожа.– Може, втрапимо в якесь село і добрі люди нагодують нас.

Ясним сонячним ранком ліс уже не здавався їм чорним та страшним. На зеленому листі вигравали сонячні зайчики. В повітрі літали пташки, по деревах стрибали білочки.

– Як тут гарно! – сказав Янко.– Глянь, отой ожиновий кущик ніби кличе нас!.

Янко побіг до кущика, Рожа – слідом за ним, але зачепилася спідничкою за колючку.

Янко підбіг до кущика, всипаною стиглими ягодами.

– Ой, які чудові, які чудові! – захоплено вигукував він і простяг руку до ягід.

Раптом у нього над головою обізвалась маленька сіра пташка:

– Після кожної ягідки, яку з’їси, забудеш про все на один рік!..

– Що ти сказала? – Янко підвів голову до пташки, бо нічого не зрозумів.

– Після кожної ягідки, яку з’їси, забудеш про все на один рік!..

Янко засміявся.

– Дурний би я був не їсти,– сказав він та й почав зривати і їсти ягоди одну за одною.

– Які смачні, які солодкі! – приказував він.

Тим часом Рожа відчепила спідничку й побігла до братика. Вона й собі зірвала ягоду – аж коли почула щебетання:

– Після кожної ягоди, яку з’їси, забудеш про все на один рік!

Сторінки: 1 2 3

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Угорські народні казки ”
Упорядник і перекладач – К. А. Бібіков
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1985 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: