Розповідь про черевички

Був собі колись багатоніжко.

Багатоніжки, любі мої читачі,— це такі комахи, в яких дуже багато ніжок. Деякі з них мають їх цілісіньку сотню. Але це зовсім не означає, що багатоніжки найкращі в світі футболісти. Навпаки. Я ніколи не чув, щоб вони брали участь у якому-небудь чемпіонаті…

Багатоніжка з моєї розповіді звали Ала Бала Апельсин. Дивне ім’я, чи не так? Але знайте, що для багатоніжок це ім’я звичайнісіньке. В телефонному довіднику багатоніжок ви знайдете на літеру «А» аж сім сторінок з іменем Ала Бала Апельсин. І, як мені сказали, це ще не всі.

В Али Бали Апельсина з моєї розповіді не було ста ніжок. Він мав їх лише десять. Зате був молодий і гарний.

Якось він побачив Алу Діну Мандарину.

Ала Бала Апельсин спитав її:

— Хочеш бути моєю дружиною?

— Хочу!

— То давай справимо весілля.

— Давай!

Вони приготували найсмачніших страв, найняли музик і запросили на весілля усіх своїх знайомих. Дитячих письменників не запросили. Вони не були з ними знайомі.

Ала Бала Апельсин повернувся додому, щоб причепуритися перед весіллям.

Усе було гаразд.

Але глянув він на свої десять ніжок, взутих у десять припорошених, ще й у грязюці черевичків і засмутився: «Ой лишенько, які бруднючі! Та мені ліньки їх чистити!..»

Але ж усім на світі відомо, навіть багатоніжкам, що на весілля, а тим більше на своє власне весілля, негарно йти в брудних черевичках. То й Алі Балі Апельсину треба було шукати вихід із скрутного становища.
Він глянув на черевички ще раз і заплакав:

— Ой, які ж вони бруднючі! А братись до них мені ліньки!.. Краще я десь позичу чисті черевички, ніж чиститиму свої..

У нього було чимало друзів, от він і позичив: пару тупоносих черевичків у багатоніжка-мисливця, пару високих чобітків у багатоніжка-рибалки, у багатоніжка-листоноші, пару черевичків на високих підборах у багатоніжка-танцюриста і пару черевичків не тупоносих і не вузьконосих, не на високих підборах і не на низьких, уже й не знаю в кого

Всі ті черевички й чобітки були Алі Балі Апельсину саме враз, наче його власні. І виблискували вони так, що в них можна було б побачити навіть вуса, якби Ала Бала Апельсин їх мав.

До хати Али Діни Мандарини було далеченько. Дорога пролягала через ліс, через річку й завертала до села.

Та Алу Балу Апельсина далека відстань не лякала. Коли йдеш на весілля, тим більше на своє власне весілля, то здолаєш і гірські вершини, аби тільки дійти вчасно. В багатоніжок, діти, все точнісінько так само, як і в людей…

Але щойно увійшов Ала Бала Апельсин в ліс, як почув два тоненькі голосочки:

— Тут ми покинемо тебе. Далі вже не підемо.

І ту ж мить пара черевичків, позичених у багато- ніжка-мисливця, зіскочила з ніг Али Бали Апельсина.

— Ти вже вибач, але ми не можемо йти далі. Ми побачили в лісі сліди тієї здобичі, яку вже давно мріє вполювати наш господар, тож побіжимо його покличемо.

Навіть не попрощавшись, мисливцеві черевички побігли назад.

Посмутнів Ала Бала Апельсин, та що вдієш: треба не гаючись йти далі, щоб не запізнитися на весілля.

Вийшов він із лісу, і, як переходив містком через річку, подали голос чобітки, позичені в багатоніжка- рибалки:

— Ми теж не можемо йти далі. В річці сила-силенна риби, а наш господар про це не знає. Треба його покликати.

Зіскочили чобітки з ніг Али Бали Апельсина й щодуху побігли назад.

— Ой лихо мені, лихо! — забідкався Ала Бала Апельсин.— Що ж тепер робити? Хто мені допоможе?

— Ми! — відповіли черевички на товстій підошві, позичені в багатоніжка-листоноші.— Ми звикли багато ходити. Отож підемо й не вернемось доти, поки не знайдемо того, хто тобі допоможе. Знаємо багато адрес.

Не чекаючи відповіді, вони впевнено закрокували назад.

Зажурився Ала Бала Апельсин, сів під деревом, чекає.

Коли це на тому дереві защебетав соловейко. Защебетав так гарно, що позичені в багатоніжка-танцюриста черевички на високих підборах аж заплакали:

— Більше не можемо… не можемо терпіти…— казали вони крізь сльози.— Соловейко витьохкує, аж серце завмирає, а нашого господаря тут нема, і він не може затанцювати! Побіжимо його покличемо! Негайно побіжимо.

Зіскочили вони в Али Бали з ріг і вмить зникли.

— Ех, соловейку, осоружний соловейку!— дорікнув йому Ала Бала Апельсин.— Ти теж проти мене.

І жбурнув у соловейка парою черевичків — не тупоносих, не вузьконосих, не на високих підборах, не на низьких і хтозна в кого позичених.

Соловейко не звернув на це ніякої уваги, співав собі, як і раніше, а черевички зачепились на дереві за гілку.

— Що мені робити? Що діяти? Як же я піду на весілля босий?!

Поки Ала Бала Апельсин журився, вернулись черевички на товстій підошві, позичені в багатоніжка- листоноші. Привели вони двох моїх хлопців — Олександра й Богдана.

— Хлопці сиділи за столом,— повідомили чере¬вички.— Саме пили з медом липовий чай, бо похрипли.

Похрипли тому, що в ляльковому театрі завзято вигукували «браво». Ми їх привели тобі на підмогу. Це славні хлопці.

Ала Бала Апельсин розповів про все, що з ним сталося.

Хлопці поміркували, порадились, що робити, й нарешті вирішили:

— Ало Бало Апельсине, ми тебе виручимо! Вертаймось до тебе додому!

Вони принесли багатоніжка до його оселі, дали йому щітку і ваксу для взуття та й кажуть:

Сторінки: 1 2