Розповідь про Сема, який умів посміхатися

Оповідання наших читачів

У приймальну великого боса зайшла старенька пані. Вона вся була в чорному,  але не це здивувало зо два десятки присутніх – на ній була вуаль! Вуалі вже давно ніхто не носив – ні старі, ні молоді. Приміщенням пробіг легенький шепіт-вітерець. Старенька кивнула головою і зайняла вільний стілець. Великий бос був зайнятий увесь день, якісь люди постійно заходили і виходили з кабінету, з паперами і без, з посмішками і з сумом, а деякі навіть зі сльозами на очах.

Секретарка по черзі викликала відвідувачів. Але за день їх пройшло небагато, осіб п’ять-шість. Коли робочий день закінчився, великий бос вийшов з кабінету.  Усі кинулись до нього.

– Завтра, завтра, шановні, приходьте завтра,  і ми обов’язково поговоримо, – промовив великий бос.

Поступово всі вийшли, за ними і старенька. У вівторок все повторилось. Це ж  трапилось і в середу, і в четвер, і в п’ятницю.

У суботу зранку великий бос покликав секретарку:

– Що це за пані в чорній вуалі?

– Не знаю. Сказала, особисте, – відповіла секретарка.

– Добре, запросіть.

Старенька увійшла в кабінет.

– Я міс… –  і вона назвала старе ірландське прізвище.

– Що ви хочете, мем?

– Я хочу, щоб ви взяли мого сина на роботу.

– Хм…- вимовив великий бос.

Його очі полізли  на лоб, і на чолі утворилися складки.

– І що такого вміє робити ваш син?

– Він уміє посміхатися і слухати.

– Що??? – здивувався великий бос.

– Він уміє посміхатися і слухати, – повторила старенька.

Великий бос спохмурнів і вже хотів було випровадити дивну відвідувачку.

Але її велична постава, вишуканий вигляд і пронизливий погляд стримали його.

– Він у мене неповносправний, – продовжувала старенька. – Але зовні цього не видно: він дуже охайний, уміє доглядати за собою. На жаль, мій син не дуже говіркий і знає тільки декілька слів, яких навчив його наш священник. Він намагався вивчити його на служку при церкві, але з цього нічого не вийшло.

Старенька ще щось говорила, але великий бос уже не чув її. Та коли вона

замовкла, ніби прокинувся:

– Добре, пані, залиште свій телефон у секретарки.

Він сказав це без будь-яких намірів. Це була його звичка, яку він перейняв від батька, – залишати у себе контактні дані всіх своїх відвідувачів, з якими б безглуздими пропозиціями вони не приходили.

У неділю увечері великий бос завжди проглядав список відвідувачів, які були в нього впродовж тижня.  Це був ще один «ритуал», який мав місце у його професійній діяльності.

«Дама з вуаллю», – прочитав великий бос, задумався і почухав потилицю.

У понеділок зранку великий бос запитав секретарку:

– Пані з вуаллю залишила телефон?

– Так, ось.

Великий бос зайшов у кабінет, набрав номер.

– Доброго дня, чи буде вам зручно завтра о 12.00 бути в мене разом з сином?

Почувши ствердну відповідь, поклав слухавку.

***

… Рівно о 12.00 старенька пані з гарним молодиком років двадцяти п’яти увійшла в кабінет великого боса.

На молодику був елегантний костюм чорного кольору, білосніжна сорочка, краватка-метелик  і до блиску начищені черевики. Він підійшов ближче, привітався і посміхнувся.

Великий бос глянув спідлоба і довго, хвилин зо п’ять, розглядав його.

Хто, хто, а великий бос розумівся на людях, бо ж мав дивовижну звичку розпізнавати їх з першого погляду, міг відразу визначити, скільки доларів заробить, коли візьме прохача на роботу.

Великий бос опустив очі додолу, ще хвилинку  подумав.

– Я приймаю його. Завтра о 9.00 я чекаю вас тут. Подробиці в секретарки, – промовив великий бос.

Сказані слова ніяк не відобразилися на виразі обличчя молодого чоловіка – ні задоволення, ні радості, ні смутку, ні розчарування. На ньому просто сяяла звична посмішка. Це була не звичайна усмішка. Вона не була подібна до тих усміхів,  якими люди вітаються один з одним. Та й що тут дивного у посмішці, адже в Америці всі посміхаються! Але в його посмішці було щось таке, що люди, які її бачили, відчували якесь незвичне тепло, радість і спокій.

Це була посмішка маленької дитини, яка тільки починає ходити й пізнавати світ. Вона була подібна до посмішки немовляти, якому  приносить радість кожен рух, кожне нове обличчя, кожен новий предмет. Ця посмішка мала магічну дію – вона огортала присутніх, як крило ангела, приносила радість буття, спокій і впевненість.

А ще він умів слухати, не розуміючи слів. На поведінку та настрої людей він реагував тільки за інтонацією  їх голосу і виразу очей. І це надихало його співрозмовників, вони розуміли, що нарешті зустріли людину, яка як ніхто у світі розуміє їх. Словниковий запас у нього був дуже обмежений: добрий день, доброго здоров’я… Але  ці слова звучали так щиро, що всі, хто їх чув,  усвідомлювали, що йдуть вони із самої глибини душі цього здорованя.

А ще він міг промовити цілу фразу –  «Бог тебе любить, він завжди з тобою».

Вона давалась йому нелегко, та молодий чоловік підсвідомо відчував, коли її треба промовити.

***

І ось настав перший робочий день.

Мати привела Сема в кабінет  великого боса.

– Покличте Джо, – попросив секретарку великий бос.

Через декілька хвилин увійшов кремезний чорношкірий чоловік років п’ятдесяти, з легкою сивиною на скронях.

– Джо, це наш новий працівник, – представив великий бос Сема, кивнувши у його   бік головою. – У його обов’язки входитиме ходити  коридорами нашого офісу упродовж робочого дня. Ти відповідальний за те, щоб його ніхто не ображав.

Джо, колишній сержант морської піхоти, звик виконувати будь-які накази, і на його обличчі не з’явилося й тіні здивування.

– Єс, сер, – промовив він, приклавши руку до скроні.

У Сема почались трудові будні. Рівно о 9.00 він уже був у вестибюлі величезного офісу, розміщеного в найбільшій будівлі міста.

Він вітався з усіма і всім дарував свою чудову посмішку.

Під час робочого дня він з гідністю, велично проходив  коридорами офісу, цього величезного людського мурашника, і просто посміхався.

І кожен, хто проходив чи пробігав повз нього, отримував частку його чудової посмішки.

Колеги по роботі не могли пояснити, що з ними відбувається під дією посмішки цього елегантно вбраного молодика. Одні, після того, як прояснилося вирішення проблеми, ляскали себе по чолі й говорили самі до себе:

– І як я раніше не міг до цього додуматись!

Інші починали розмахувати руками і бурмотіти слова, які їм раніше ніяк  не могли прийти в голову.

Кур’єри, які, як метеори, літали з кабінету в кабінет, раптово зупинялися й бігли в протилежний бік. Усмішка  нагадувала їм про те, що вони щось забули.

Сем з кожним днем ставав усе необхіднішою людиною у цьому грандіозному людському мурашнику.

Особливою увагою й пошаною він користувався в молодих дівчат. Не раз можна було бачити, як у глухому закапелку коридора котрась плаче на його широких грудях, оповідаючи свої дівочі нещастя.

– Бог тебе любить, він завжди з тобою,- повторював Сем, і це діяло.

Дівчатка заспокоювалися, посміхалися до нього і бігли працювати далі. Адвокати превентивно проголошували перед ним свої промови, які підготували для засідань у суді. Керівники відділів ділилися з ним думками про те, як провести чергову нараду, а їхні підлеглі –  своїми доповідями начальству.

Сем став потрібен усім, він перетворився в символ офісу, як статуя свободи – у символ Америки.

Часто можна було почути:

– Де Сем?

– Ви не бачили Сема?

Кожен хотів йому щось розповісти або щось показати, чимось поділитися.

***

Пройшло багато років, давно помер великий бос. Прийшла ера комп’ютерів. А Сем, як і колись, проходжав пустими тепер коридорами. І колеги самі виходили до нього.

– Семе, що ти на це скажеш?

– Семе , що ти про це думаєш?

– Семе, а як би ти зробив?

Запитували вони в нього, хоча й відповідали собі самі. А Сем щоразу повторював таке уже звичне, очікуване:

– Бог тебе любить, він завжди з тобою.

***

… Новим господарем офісу став син великого боса.

– Хто це в нас постійно швендяє коридорами? – запитав він у старенької вже секретарки.

І вона розповіла йому про Сема.

– Негайно звільнити і не пускати його більше в офіс, щоб я його й біля будинку не бачив!

Новий охоронець, Джим, син старого Джо, узяв Сема за руку і перевів на протилежну сторону вулиці.

– Бог тебе любить, він завжди з тобою,- лише промовив до нього Сем.

Пройшов день.

– Де Сем?

– Чому я не бачу Сема?

– Хтось бачив Сема?

Співробітники збирались купками і щось жваво обговорювали.

Настав ранок наступного дня.

Десять хвилин по дев’ятій молодий бос зайшов у вестибюль офісу. У  такий час той мав бути порожнім, адже вже цілих десять хвилин пройшло від початку робочого дня!

Але цього ранку ніхто з тисячі співробітників не приступив до роботи. Усі стояли у вестибюлі, і вигляд у них був рішучий. Дехто тримав аркуші паперу з написом  «ПОВЕРНІТЬ СЕМА».

Молодий бос оглянув свій тисячний колектив, вийшов на середину, відкашлявся і промовив:

– Я не буду тримати в себе на роботі людину, яка нічого не робить, а тільки швендяється коридорами!

Він обвів усіх поглядом, обернувся і почав підніматися сходами у свій кабінет.

Але тут сталось те, що ніяк не вкладалось в його голові.

Уся ця маса людей, яка заробляла пристойні гроші в офісі, рушила в протилежний бік, до вхідних дверей.

Молодий бос не розумів, що відбувається. Але люди виходили і виходили… Так скоро і нікого не залишиться!

Молодий бос збіг униз, розштовхуючи людей,  перегородив собою двері, широко розставив руки.

– Заждіть, не йдіть, я поверну Сема.  Джиме, Джиме, де ти? Приведи Сема!

Люди почали повертатися. А Джим перейшов на протилежний бік вулиці, узяв Сема попід руку (той з незамінною усмішкою стояв на тротуарі) і урочисто, під оплески присутніх, увів до зали.

Сем, посміхаючись, підійшов до молодого боса і сказав:

– Бог тебе любить, він завжди з тобою.

***

Наскільки правдива ця історія, вирішувати вам, а я  її почув з вуст однієї шанованої особи, не довіряти якій у мене немає ніяких  підстав…

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: