Розповідь про Сема, який умів посміхатися
У приймальну великого боса зайшла старенька пані. Вона вся була в чорному, але не це здивувало зо два десятки присутніх – на ній була вуаль! Вуалі вже давно ніхто не носив – ні старі, ні молоді. Приміщенням пробіг легенький шепіт-вітерець. Старенька кивнула головою і зайняла вільний стілець. Великий бос був зайнятий увесь день, якісь люди постійно заходили і виходили з кабінету, з паперами і без, з посмішками і з сумом, а деякі навіть зі сльозами на очах.
Секретарка по черзі викликала відвідувачів. Але за день їх пройшло небагато, осіб п’ять-шість. Коли робочий день закінчився, великий бос вийшов з кабінету. Усі кинулись до нього.
– Завтра, завтра, шановні, приходьте завтра, і ми обов’язково поговоримо, – промовив великий бос.
Поступово всі вийшли, за ними і старенька. У вівторок все повторилось. Це ж трапилось і в середу, і в четвер, і в п’ятницю.
У суботу зранку великий бос покликав секретарку:
– Що це за пані в чорній вуалі?
– Не знаю. Сказала, особисте, – відповіла секретарка.
– Добре, запросіть.
Старенька увійшла в кабінет.
– Я міс… – і вона назвала старе ірландське прізвище.
– Що ви хочете, мем?
– Я хочу, щоб ви взяли мого сина на роботу.
– Хм…- вимовив великий бос.
Його очі полізли на лоб, і на чолі утворилися складки.
– І що такого вміє робити ваш син?
– Він уміє посміхатися і слухати.
– Що??? – здивувався великий бос.
– Він уміє посміхатися і слухати, – повторила старенька.
Великий бос спохмурнів і вже хотів було випровадити дивну відвідувачку.
Але її велична постава, вишуканий вигляд і пронизливий погляд стримали його.
– Він у мене неповносправний, – продовжувала старенька. – Але зовні цього не видно: він дуже охайний, уміє доглядати за собою. На жаль, мій син не дуже говіркий і знає тільки декілька слів, яких навчив його наш священник. Він намагався вивчити його на служку при церкві, але з цього нічого не вийшло.
Старенька ще щось говорила, але великий бос уже не чув її. Та коли вона
замовкла, ніби прокинувся:
– Добре, пані, залиште свій телефон у секретарки.
Він сказав це без будь-яких намірів. Це була його звичка, яку він перейняв від батька, – залишати у себе контактні дані всіх своїх відвідувачів, з якими б безглуздими пропозиціями вони не приходили.
У неділю увечері великий бос завжди проглядав список відвідувачів, які були в нього впродовж тижня. Це був ще один «ритуал», який мав місце у його професійній діяльності.
«Дама з вуаллю», – прочитав великий бос, задумався і почухав потилицю.
У понеділок зранку великий бос запитав секретарку:
– Пані з вуаллю залишила телефон?
– Так, ось.
Великий бос зайшов у кабінет, набрав номер.
– Доброго дня, чи буде вам зручно завтра о 12.00 бути в мене разом з сином?
Почувши ствердну відповідь, поклав слухавку.
***
… Рівно о 12.00 старенька пані з гарним молодиком років двадцяти п’яти увійшла в кабінет великого боса.
На молодику був елегантний костюм чорного кольору, білосніжна сорочка, краватка-метелик і до блиску начищені черевики. Він підійшов ближче, привітався і посміхнувся.
Великий бос глянув спідлоба і довго, хвилин зо п’ять, розглядав його.
Хто, хто, а великий бос розумівся на людях, бо ж мав дивовижну звичку розпізнавати їх з першого погляду, міг відразу визначити, скільки доларів заробить, коли візьме прохача на роботу.
Великий бос опустив очі додолу, ще хвилинку подумав.
– Я приймаю його. Завтра о 9.00 я чекаю вас тут. Подробиці в секретарки, – промовив великий бос.
Сказані слова ніяк не відобразилися на виразі обличчя молодого чоловіка – ні задоволення, ні радості, ні смутку, ні розчарування. На ньому просто сяяла звична посмішка. Це була не звичайна усмішка. Вона не була подібна до тих усміхів, якими люди вітаються один з одним. Та й що тут дивного у посмішці, адже в Америці всі посміхаються! Але в його посмішці було щось таке, що люди, які її бачили, відчували якесь незвичне тепло, радість і спокій.
Це була посмішка маленької дитини, яка тільки починає ходити й пізнавати світ. Вона була подібна до посмішки немовляти, якому приносить радість кожен рух, кожне нове обличчя, кожен новий предмет. Ця посмішка мала магічну дію – вона огортала присутніх, як крило ангела, приносила радість буття, спокій і впевненість.
А ще він умів слухати, не розуміючи слів. На поведінку та настрої людей він реагував тільки за інтонацією їх голосу і виразу очей. І це надихало його співрозмовників, вони розуміли, що нарешті зустріли людину, яка як ніхто у світі розуміє їх. Словниковий запас у нього був дуже обмежений: добрий день, доброго здоров’я… Але ці слова звучали так щиро, що всі, хто їх чув, усвідомлювали, що йдуть вони із самої глибини душі цього здорованя.
А ще він міг промовити цілу фразу – «Бог тебе любить, він завжди з тобою».
Вона давалась йому нелегко, та молодий чоловік підсвідомо відчував, коли її треба промовити.
***
І ось настав перший робочий день.
Мати привела Сема в кабінет великого боса.
– Покличте Джо, – попросив секретарку великий бос.
Через декілька хвилин увійшов кремезний чорношкірий чоловік років п’ятдесяти, з легкою сивиною на скронях.
– Джо, це наш новий працівник, – представив великий бос Сема, кивнувши у його бік головою. – У його обов’язки входитиме ходити коридорами нашого офісу упродовж робочого дня. Ти відповідальний за те, щоб його ніхто не ображав.