Розповідь про Сема, який умів посміхатися
У приймальну великого боса зайшла старенька пані. Вона вся була в чорному, але не це здивувало зо два десятки присутніх – на ній була вуаль! Вуалі вже давно ніхто не носив – ні старі, ні молоді. Приміщенням пробіг легенький шепіт-вітерець. Старенька кивнула головою і зайняла вільний стілець. Великий бос був зайнятий увесь день, якісь люди постійно заходили і виходили з кабінету, з паперами і без, з посмішками і з сумом, а деякі навіть зі сльозами на очах.
Секретарка по черзі викликала відвідувачів. Але за день їх пройшло небагато, осіб п’ять-шість. Коли робочий день закінчився, великий бос вийшов з кабінету. Усі кинулись до нього.
– Завтра, завтра, шановні, приходьте завтра, і ми обов’язково поговоримо, – промовив великий бос.
Поступово всі вийшли, за ними і старенька. У вівторок все повторилось. Це ж трапилось і в середу, і в четвер, і в п’ятницю.
У суботу зранку великий бос покликав секретарку:
– Що це за пані в чорній вуалі?
– Не знаю. Сказала, особисте, – відповіла секретарка.
– Добре, запросіть.
Старенька увійшла в кабінет.
– Я міс… – і вона назвала старе ірландське прізвище.
– Що ви хочете, мем?
– Я хочу, щоб ви взяли мого сина на роботу.
– Хм…- вимовив великий бос.
Його очі полізли на лоб, і на чолі утворилися складки.
– І що такого вміє робити ваш син?
– Він уміє посміхатися і слухати.
– Що??? – здивувався великий бос.
– Він уміє посміхатися і слухати, – повторила старенька.
Великий бос спохмурнів і вже хотів було випровадити дивну відвідувачку.
Але її велична постава, вишуканий вигляд і пронизливий погляд стримали його.
– Він у мене неповносправний, – продовжувала старенька. – Але зовні цього не видно: він дуже охайний, уміє доглядати за собою. На жаль, мій син не дуже говіркий і знає тільки декілька слів, яких навчив його наш священник. Він намагався вивчити його на служку при церкві, але з цього нічого не вийшло.
Старенька ще щось говорила, але великий бос уже не чув її. Та коли вона
замовкла, ніби прокинувся:
– Добре, пані, залиште свій телефон у секретарки.
Він сказав це без будь-яких намірів. Це була його звичка, яку він перейняв від батька, – залишати у себе контактні дані всіх своїх відвідувачів, з якими б безглуздими пропозиціями вони не приходили.
У неділю увечері великий бос завжди проглядав список відвідувачів, які були в нього впродовж тижня. Це був ще один «ритуал», який мав місце у його професійній діяльності.
«Дама з вуаллю», – прочитав великий бос, задумався і почухав потилицю.
У понеділок зранку великий бос запитав секретарку:
– Пані з вуаллю залишила телефон?
– Так, ось.
Великий бос зайшов у кабінет, набрав номер.
– Доброго дня, чи буде вам зручно завтра о 12.00 бути в мене разом з сином?
Почувши ствердну відповідь, поклав слухавку.
***
… Рівно о 12.00 старенька пані з гарним молодиком років двадцяти п’яти увійшла в кабінет великого боса.
На молодику був елегантний костюм чорного кольору, білосніжна сорочка, краватка-метелик і до блиску начищені черевики. Він підійшов ближче, привітався і посміхнувся.
Великий бос глянув спідлоба і довго, хвилин зо п’ять, розглядав його.
Хто, хто, а великий бос розумівся на людях, бо ж мав дивовижну звичку розпізнавати їх з першого погляду, міг відразу визначити, скільки доларів заробить, коли візьме прохача на роботу.
Великий бос опустив очі додолу, ще хвилинку подумав.
– Я приймаю його. Завтра о 9.00 я чекаю вас тут. Подробиці в секретарки, – промовив великий бос.
Сказані слова ніяк не відобразилися на виразі обличчя молодого чоловіка – ні задоволення, ні радості, ні смутку, ні розчарування. На ньому просто сяяла звична посмішка. Це була не звичайна усмішка. Вона не була подібна до тих усміхів, якими люди вітаються один з одним. Та й що тут дивного у посмішці, адже в Америці всі посміхаються! Але в його посмішці було щось таке, що люди, які її бачили, відчували якесь незвичне тепло, радість і спокій.
Це була посмішка маленької дитини, яка тільки починає ходити й пізнавати світ. Вона була подібна до посмішки немовляти, якому приносить радість кожен рух, кожне нове обличчя, кожен новий предмет. Ця посмішка мала магічну дію – вона огортала присутніх, як крило ангела, приносила радість буття, спокій і впевненість.
А ще він умів слухати, не розуміючи слів. На поведінку та настрої людей він реагував тільки за інтонацією їх голосу і виразу очей. І це надихало його співрозмовників, вони розуміли, що нарешті зустріли людину, яка як ніхто у світі розуміє їх. Словниковий запас у нього був дуже обмежений: добрий день, доброго здоров’я… Але ці слова звучали так щиро, що всі, хто їх чув, усвідомлювали, що йдуть вони із самої глибини душі цього здорованя.
А ще він міг промовити цілу фразу – «Бог тебе любить, він завжди з тобою».
Вона давалась йому нелегко, та молодий чоловік підсвідомо відчував, коли її треба промовити.
***
І ось настав перший робочий день.
Мати привела Сема в кабінет великого боса.
– Покличте Джо, – попросив секретарку великий бос.
Через декілька хвилин увійшов кремезний чорношкірий чоловік років п’ятдесяти, з легкою сивиною на скронях.
– Джо, це наш новий працівник, – представив великий бос Сема, кивнувши у його бік головою. – У його обов’язки входитиме ходити коридорами нашого офісу упродовж робочого дня. Ти відповідальний за те, щоб його ніхто не ображав.
Джо, колишній сержант морської піхоти, звик виконувати будь-які накази, і на його обличчі не з’явилося й тіні здивування.
– Єс, сер, – промовив він, приклавши руку до скроні.
У Сема почались трудові будні. Рівно о 9.00 він уже був у вестибюлі величезного офісу, розміщеного в найбільшій будівлі міста.
Він вітався з усіма і всім дарував свою чудову посмішку.
Під час робочого дня він з гідністю, велично проходив коридорами офісу, цього величезного людського мурашника, і просто посміхався.
І кожен, хто проходив чи пробігав повз нього, отримував частку його чудової посмішки.
Колеги по роботі не могли пояснити, що з ними відбувається під дією посмішки цього елегантно вбраного молодика. Одні, після того, як прояснилося вирішення проблеми, ляскали себе по чолі й говорили самі до себе:
– І як я раніше не міг до цього додуматись!
Інші починали розмахувати руками і бурмотіти слова, які їм раніше ніяк не могли прийти в голову.
Кур’єри, які, як метеори, літали з кабінету в кабінет, раптово зупинялися й бігли в протилежний бік. Усмішка нагадувала їм про те, що вони щось забули.
Сем з кожним днем ставав усе необхіднішою людиною у цьому грандіозному людському мурашнику.
Особливою увагою й пошаною він користувався в молодих дівчат. Не раз можна було бачити, як у глухому закапелку коридора котрась плаче на його широких грудях, оповідаючи свої дівочі нещастя.
– Бог тебе любить, він завжди з тобою,- повторював Сем, і це діяло.
Дівчатка заспокоювалися, посміхалися до нього і бігли працювати далі. Адвокати превентивно проголошували перед ним свої промови, які підготували для засідань у суді. Керівники відділів ділилися з ним думками про те, як провести чергову нараду, а їхні підлеглі – своїми доповідями начальству.
Сем став потрібен усім, він перетворився в символ офісу, як статуя свободи – у символ Америки.
Часто можна було почути:
– Де Сем?
– Ви не бачили Сема?
Кожен хотів йому щось розповісти або щось показати, чимось поділитися.
***
Пройшло багато років, давно помер великий бос. Прийшла ера комп’ютерів. А Сем, як і колись, проходжав пустими тепер коридорами. І колеги самі виходили до нього.
– Семе, що ти на це скажеш?
– Семе , що ти про це думаєш?
– Семе, а як би ти зробив?
Запитували вони в нього, хоча й відповідали собі самі. А Сем щоразу повторював таке уже звичне, очікуване:
– Бог тебе любить, він завжди з тобою.
***
… Новим господарем офісу став син великого боса.
– Хто це в нас постійно швендяє коридорами? – запитав він у старенької вже секретарки.
І вона розповіла йому про Сема.
– Негайно звільнити і не пускати його більше в офіс, щоб я його й біля будинку не бачив!
Новий охоронець, Джим, син старого Джо, узяв Сема за руку і перевів на протилежну сторону вулиці.
– Бог тебе любить, він завжди з тобою,- лише промовив до нього Сем.
Пройшов день.
– Де Сем?
– Чому я не бачу Сема?
– Хтось бачив Сема?
Співробітники збирались купками і щось жваво обговорювали.
Настав ранок наступного дня.
Десять хвилин по дев’ятій молодий бос зайшов у вестибюль офісу. У такий час той мав бути порожнім, адже вже цілих десять хвилин пройшло від початку робочого дня!
Але цього ранку ніхто з тисячі співробітників не приступив до роботи. Усі стояли у вестибюлі, і вигляд у них був рішучий. Дехто тримав аркуші паперу з написом «ПОВЕРНІТЬ СЕМА».
Молодий бос оглянув свій тисячний колектив, вийшов на середину, відкашлявся і промовив:
– Я не буду тримати в себе на роботі людину, яка нічого не робить, а тільки швендяється коридорами!
Він обвів усіх поглядом, обернувся і почав підніматися сходами у свій кабінет.
Але тут сталось те, що ніяк не вкладалось в його голові.
Уся ця маса людей, яка заробляла пристойні гроші в офісі, рушила в протилежний бік, до вхідних дверей.
Молодий бос не розумів, що відбувається. Але люди виходили і виходили… Так скоро і нікого не залишиться!
Молодий бос збіг униз, розштовхуючи людей, перегородив собою двері, широко розставив руки.
– Заждіть, не йдіть, я поверну Сема. Джиме, Джиме, де ти? Приведи Сема!
Люди почали повертатися. А Джим перейшов на протилежний бік вулиці, узяв Сема попід руку (той з незамінною усмішкою стояв на тротуарі) і урочисто, під оплески присутніх, увів до зали.
Сем, посміхаючись, підійшов до молодого боса і сказав:
– Бог тебе любить, він завжди з тобою.
***
Наскільки правдива ця історія, вирішувати вам, а я її почув з вуст однієї шанованої особи, не довіряти якій у мене немає ніяких підстав…