Розумний і дурний

Жили колись два брати, розумний і дурний. Розумний змушував дурного на себе працювати і так знущався з нього, що одного дня бідолаха не витерпів. Не хочу, каже, з тобою жити, віддавай, що мені належить, і прощавай.

– Добре, – погодився розумний. – Я погодую худобу, а ти востаннє збігаєш на водопій і приведеш її назад. Яка корівчина зайде у хлів – моя, яка не зайде – твоя.

На вулиці холодний вітер до кісток пронизує, а дурний погнав корів на водопій. Назад замерзла худоба не йшла – стрімголов бігла до теплого хліва, аби швидше всередину. Серед двору залишився один лише бичок-одноліток – ото й весь дурнів спадок.

Накинув дурень на шию бичкові налигача і потягнув на базар. Дорогою трапилися їм руїни якогось покинутого будинку.

– Гей, бичку, переставляй копита! Ну ж бо! – підганяє дурень.

А руїни йому у відповідь:

– Ну ж бо!..

Дурень зупинився:

– Це ти мені кажеш. Чи не так?

– Так… – відповідає луна.

– То, може, бичка візьмеш? Він пасся влітку в бору!

– Беру…

– Скільки даси? Багато не треба обіцять.

– П’ять…

– Зараз заплатиш мені?

– Ні…

– То я завтра прийду. Де хочеш знайди!

– Йди…

Дурень подумав, що діло зроблено, прив’язав бичка до руїн, а сам подався додому.

Вранці, тільки-но півні заспівали, устав і мерщій по гроші. А бичка – от невдача! – уночі вовки роздерли.

Приходить дурень, а там – самі кісточки та ратички.

– Що ж це виходить, – міркує він уголос, – зарізав бичка і тут-таки зжер. Потім ще й водички поп’єш?

– Еге ж…

– А стегна, мабуть, смачні?

– Ні…

Дурний не на жарт злякався, що спіймає облизня – ні бичка, ні грошей.

– Це, – каже, – не моє діло. Я продав, ти купив – і по руках. Віддавай мої п’ять золотих, я їх чесно заробив. Ти віриш мені?

– Ні…

Дурень, почувши таке, неабияк розгнівався. Вхопив палицю та й заходився нею гамселити по старих стінах, аж каміння з них падає. Та лихо не без добра. У стіні був замурований дуже давній скарб. Коли дурень ударив ще раз, потайний камінь відскочив, і золото посипалось йому просто до ніг.

– Давно б отак, – зрадів дурень. – Тільки це перебір. З тебе п’ять золотих, а зайвого мені не треба.

Узяв свої гроші і, радий, почимчикував додому.

– Ну як, продав бичка? – глузує з нього розумний брат.

– Продав.

– І кому?

– Руїнам.

– І що, розплатилися?

– Ясна річ, заплатили. І раді були б мене обдурити, та я палицею так їх одлупцював, що вони й кишені вивернули. Я взяв свої п’ять золотих – і гайда додому, а решта й досі там лежить.

– Де руїни? – напосідає на нього розумний, а в самого очі так і горять.

– Еге, так я тобі і сказав. Ти такий жадібний, що й сам нагребеш, і мені на спину накладеш – прощай хребет.

Розумний запевняє, що сам усе понесе, аби він тільки місце показав.

– Віддай, – просить, – мені своє золото і розкажи, де решту взяти. Сам голий як лопуцьок, у лахмітті ходиш – куплю тобі новенькі штани й сорочку.

А дурний і вуха розпустив: простягнув братові свої п’ять монет і провів до руїн покинутого будинку. Згріб розумний золото, забрав усе собі. Забагатів. А дурному братові нової одежини так і не справив.

Кривдно стало дурню – пішов він до судді правди шукати.

– Пане суддя! Був у мене бичок, я продав його руїнам…

– Годі, – зупинив його суддя. – Не кажи дурниць. Бичка він руїнам продав!..

І випхав дурня за двері.

Пішов той по світу в інших правди шукати. Та кому не скаже, кожен тільки пальцем біля скроні покрутить.